Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Функції демократії 6 страница



Соціальні норми первісного суспільства виражалися в міфо­логічних системах, звичаях, ритуалах, обрядах тощо. Вони існу­вали в усній формі, у свідомості людей, передавалися із поколін­ня в покоління. Право існувало у вигляді схвалених державою (здебільшого судами) повторювальних, суспільних відносин, які набували правового характеру і згодом закріплювалися в пись-172


ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

мових джерелах (зокрема, законах, правових прецедентах, нор­мативних договорах).

Якщо соціальні норми первісного суспільства не знали поділу на права і обов'язки, то право встановлює загальні дозволи, ве­ління, заборони, які визначають межі суспільних відносин. Завдя­ки такій визначеності право забезпечує знання суб'єктами своїх прав, свобод, обов'язків, можливої відповідальності за правопо­рушення.

У реалізації норм первісного суспільства значну роль відігравав вплив сили авторитету, звички, внутрішнього переконання, гро­мадського осуду. Іноді застосовувався примус, що йшов від усього роду (племені) у вигляді вигнання з общини, тілесних ушкоджень, смертної кари. У державно-організованому суспільстві право завжди передбачає наявність пов'язаних з можливістю застосу­вання державного примусу санкцій до порушників його норм.

Аналіз основних ознак права дозволяє зробити висновок про закономірне виникнення і функціонування в суспільстві самос­тійної, принципово нової нормативної системи — права, яка за своїми суттєвими характеристиками (змістом, способами регу­лювання, формами зовнішнього виразу, засобами забезпечення) відрізняється від усіх попередніх регулятивних систем, соціаль­них норм додержавних суспільств.


ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО


Розділ XII

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

§ 1. Головні підходи до праворозуміння

Навряд чи можна знайти такі юридичні проблеми, з приводу яких точилося б стільки довгих і запеклих дебатів, як проблема права. Ці нескінченні дебати між юристами, про які з подивом пи­сав І. Кант ще у XIX столітті, продовжуються точитися і нині, на початку XXI століття.

Питання праворозуміння, таке важливе, складне і багатоаспектне, завжди привертало до себе увагу не тільки юристів, а й філософів, соціологів, психологів.

Воно повинно бути в центрі їхньої уваги і в Україні, де, з одно­го боку, конституційно проголошена правова держава, принцип верховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроба вирішення певних питань поза правом, а часом і всупереч йому.

Звертаючись до історичного минулого, ми зустрічаємося з різними підходами до характеристики права. Так, В. Соловйов розглядає право як мінімум моралі. Р. Ієрінг вбачає в праві захи­щений інтерес, Ф. Савіньї і Г. Пухта — втілення національного духу певного народу. Більшість позитивістів стверджують, що правом є сформульовані державою правила поведінки людей. Соціологи вважають, що право втілюється в юридичній практиці. Прибічники психологічної школи розглядають право як ті чи інші емоції людей, пов'язані з їхнім уявленням про взаємні права й обов'язки, марксисти — як відображення класової волі. Різно­манітність уявлень про право відображає сторони і риси цього складного явища, різні інтереси окремих-авторів. Водночас увагу привертає те, що, незважаючи на зміну уявлень про справед­ливість за різних історичних умов, право завжди розглядалося як прояв справедливості і її втілення.

На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові шко­ли і напрямки в дослідженні права.

Коротко охарактеризуємо деякі з них.

Школа природного права. Окремі ідеї про природні права з'явилися ще в Стародавній Греції. Але тільки в XVII столітті ці ідеї у вигляді прогресивних поглядів буржуазії, що виступала проти 174


феодального свавілля і партикуляризму, на захист ідей свободи і рівності, склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Головна ідея школи — існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу права на природне і позитивне. Але якщо позитивне право відбиває особ­ливості місцевих умов окремих країн, то природні права, що існу­ють в усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід'ємними і спільними. Це передусім права громадянина чи всього народу, що йдуть від природи людини і що їх дала людині сама природа, або ж від усталеного порядку, що склався в суспільстві незалежно від будь-якого зовнішнього впливу. До них належить право на життя, право на особисту недоторканність, право на свободу пересування, право на власне майно і т. ін. Ж.-Ж. Руссо, наприклад, вважав голо­вним природним правом свободу. Позитивне право повинне відпо­відати вимогам природного, приводитись у відповідність з ним. Представники цієї теорії — видатні філософи Дж. Локк, Б. Спіно-за, Г. Гроцій, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Пестель, Г. Сковорода.

У сучасних умовах вчення про природне право відроджується в нових формах. Теорія «відродженого» природного права має кілька варіантів. Одним з них є вчення про «природне право зі змінним змістом» (Р. Штаммер), де природне право пов'язують з втіленням у ньому засад справедливості, внаслідок чого зі зміною уявлень про справедливість змінюється і зміст природного права. Л. Фуллер розглядає право як моральну природну цінність, що ґрунтується на заснованих на розумі людських відносин. Като­лицькі теорії виводять природне право з догматів віри.

Великого поширення в сучасних умовах набуло вчення Дж. Ро-улса, який розглядає право як засіб природного і справедливого "розподілу суспільних благ на основі максимально можливої рівності. Метою цього розподілу є забезпечення автономії особи­стості. Розподілу підлягають свобода, рівні можливості і ма­теріальний стан особистості. Справедливість цього розподілу спирається на надання всім людям рівних прав і свобод, рівну фактичну наявність свободи і справедливого розподілу благ. Здійснення принципу рівних можливостей спрямоване на посту­пову ліквідацію нерівності. Отже, і нині теорія природного права зберігає свою демократичну спрямованість.

В. Майховер з позицій екзистенціалізму вбачає зміст сучасно­го «конкретного» природного права в конкретизації «золотого» правила, про яке пише І. Кант: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися з тобою. Ідеї школи природного права


РОЗДІЛ XII

не втрачають свого актуального звучання і сьогодні. Властиве їй прагнення до справедливості і захисту прав громадянина і всього народу продовжує бути одним з головних напрямків обґрунту­вання побудови правової держави.

Нормативна школа. Відомий лідер цієї школи — Г. Кельзен, який головні свої теоретичні положення виклав у роботі «Чиста теорія права» (1934 р.). Право розглядається там як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Виходячи з влади права в суспільстві, ця теорія проголошує його неза­лежність від політики. Вона не вдається до аналізу його поход­ження і суті. Жодне поза правове поняття, в тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Право мовби виводиться само із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнавати­ся на основі аналізу виключно правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку. При характеристиці права голо­вне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допо­могою юридичного аналізу окремих його форм, що містять пра­вові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма, яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права. Вона стоїть на найвищих щаблях дра­бини правових норм, на нижчих її щаблях знаходяться судове та адміністративне рішення, яким, таким чином, надається норма­тивне значення. Вище них стоять акти місцевих і галузевих ор­ганів, вищої виконавчої влади, закон і конституція.

Державу Г. Кельзен теж розглядає як чисто правове явище, як «законний правовий порядок», «персоніфікацію правопорядку», через що і забезпечується влада права в суспільстві.

У післявоєнні роки Г. Кельзен обґрунтовує важливе положен­ня про примат міжнародного права над внутрішньодержавним. Він вимушений визнати, що право так і не змог'ло позбавитися впливу політики.

Оцінюючи в цілому вчення нормативної школи права, слід на­голосити на тому, що воно було ідеалістичним, дуже однобоким. Нормативна школа права намагалася обмежити кругозір юриста виключно правовими поняттями. Водночас не можна не визнати і певних позитивних рис нормативізму. Він значно сприяв розвит­ку провідного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголошував на необхідності поглибленого вивчення форм 176


ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

права, їх ієрархічної субординації. Нормативізм виходив з при­мату права.над державою.

Соціологічний напрямок у правознавстві. Численні представ­ники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у сере­дині ХІХ століття, на відміну від представників нормативної школи права, вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники соціологічного підхо­ду до права (найбільш відомі серед них О. Конт, Є. Ерліх, Р. Па-унд, М. Окрідж та ін.) підтримують різні його напрямки: соліда-ризм, вільне право, реалізм, біхейвіоризм та ін. Вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю. Праг­матичний підхід до права вимагає розглядати його в динаміці. Тільки право в дії є «живим правом», право ж у тексті правових норм «мертве». Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції. Так, наприклад, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права в судовій практиці, в основу якої покладений особистий роз­суд судді, здатного враховувати всі життєві обставини. Звідси по­ходить відомий вислів: «Право — це те, що думають про право судді». Головним засобом досягнення корисного результату за­побігання конфліктам у суспільстві і їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне спрямування юридич­ної практики, локальні норми, статути юридичних осіб і практика їх реалізації. Право в законі — це лише «можливе», а в практиці — «діюче» право. Закон не може всього передбачити, оскільки лише юридична практика суду та адміністрації здатна наповнити зако­нодавче право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним. Деякі представники цього напрямку (напри­клад, Р. Паунд) проголошують навіть можливість існування «юс­тиції без права», говорячи про визнання правомірності вільного розсуду суддів і адміністрації. Багато варіантів цього напрямку зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, тобто розраховані на англо-американську систему права.

Соціологічне праворозуміння визнає неприпустимість зве­дення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правозастосування, правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин, і це є

позитивним у ньому.

Психологічна школа права, яку очолював професор з Санкт-Петербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на


РОЗДІЛ XII

норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право вона розглядає винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю пев­них суб'єктивних переживань і емоцій, які є відображенням реаль­ного життя. Характер цих переживань та емоцій може бути вельми різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних категорій. У центрі уваги Л. Петражицького стоїть питання про розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні і імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції — це уявлення про свої обов'язки, що і становить зміст мо-ралі. Головними для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав. Але в цілому правові мотивації поведінки людини по­винні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний харак­тер. Право діє в умовах, коли атрибутивним уявленням одного суб'єкта про право відповідає імперативне уявлення іншого про обов'язки. Саме двосторонній характер правових емоцій обумов­лює їх більші можливості порівняно з мораллю, яка має односто­ронній (імперативний) характер. Право, на думку Л. Петражиць­кого, має багато різновидів. Воно втілюється як у законодавстві, так і в різних точках зору практиків, у збірниках наукових праць, у впливі релігійних факторів і т. ін. Вільне від будь-якого догматизму вчення Л. Петражицького сприяло розкриттю великої ролі пра­восвідомості в механізмі правового регулювання, вплинуло на де­які сучасні теорії (наприклад, біхейвіоризм).

Марксистське вчення про право. Право, за цим вченням, — су­то класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в «Маніфесті Комуністичної партії», воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визна­чається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, го­ловні ознаки права — його класовий, вольовий характер і ма­теріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над еко­номічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. Право, як застосування «рівного масшта­бу» до різних за якостями і можливостями особистостей, не мо­же створити між ними фактичної рівності, — отже, воно є «пра­вом нерівності». З цього робиться висновок, що в процесі побудо­ви комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.

У радянські часи існували різні інтерпретації марксистського вчення про право. До створення розгорнутої системи радянсько-178


ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

го законодавства переважав соціологічний (П. Стучка) і частково психологічний підхід (І. Рейснер). Згодом упродовж тривалого зсу право ототожнювалося з законом, визнавалося похідним від держави, продуктом її діяльності. Ще й досі багатьма юристами не подолане таке розуміння права. Воно було сформульоване в 1938 році на І Всесоюзній нараді працівників права А. Вишин-ським, який був тоді головним теоретиком серед юристів. Він роз­глядав право як сукупність норм (вже потім стали говорити про їх систему), що встановлені або санкціоновані державою, вира­жають волю панівного класу, виконання яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і роз­витку суспільних відносин, що є вигідним для панівного класу.

Як бачимо, визначальними рисами такого розуміння права є проголошення верховенства держави над правом, ототожнення права з законодавством, проголошення його повної залежності від держави, обов'язкової класовості і орієнтації на примус у праві, заперечення його загальносоціальної цінності. Крізь призму тако­го уявлення права людини, і все право в цілому, виглядають як про­дукт діяльності держави, фактично нею «дарований», як такі, що завжди можуть бути нею скасовані. В радянські роки цей підхід до права виправдовував і навіть оточував правовим ореолом закони, що суперечили елементарним вимогам моралі і справедливості (властиві для 30-х років закони, які надавали право здійснювати «правосуддя» позасудовим органам, ліквідовували за окремими категоріями справ право на захист і т. ін.). Таке розуміння права на довгі роки загальмувало розвиток радянської правової науки.

Водночас марксистський підхід до поняття права містить і по­зитивний матеріал. Він звертає увагу на наявність у права певної соціальної бази, його матеріальну обумовленість. Погляд на право як застосування рівного масштабу до кожного суб'єкта є важли­вим для обґрунтування положення про можливість забезпечення з допомогою права лише юридичної, але не фактичної рівності.

У цілому ж кожна з розглянутих вище правових шкіл зробила певний внесок у розкриття поняття права як багатоаспектного явища.

§ 2. Поняття і різні прояви права

Термін «право» вживається у різних значеннях. У теорії пра­ва він має юридичний зміст, оскільки йдеться про юридичне пра­во. У юридичному праві слід розрізняти право об'єктивне з його різними проявами, що в цілому характеризує стан сукупності


 

РОЗДІЛ XII

охоронюваних державою суспільних відносин і тенденції їх роз­витку, і право суб'єктивне, яке належить окремим особам і поля­гає в наявності в кожного з них певних правових можливостей. Ц{ можливості є похідними від змісту загальних правил, з яких скла­дається об'єктивне право.

Характеризуючи юридичне право, слід виходити з того, що во­но є багатоаспектним явищем. Про це свідчить як історія, так і су­часний стан правової науки. Формулювання поняття права усклад­нюється і у зв'язку з різноманітністю форм його існування в різних правових системах. Треба виходити з того, що об'єктивне право має різні прояви. Хоча воно і усвідомлюється людьми, але існує об'єктивно і має прояв не тільки в державних нормативних актах.

Джерелом набуття суспільними відносинами нормативного характеру є не зовнішній вплив, не державне втручання, а їх постійна повторюваність. Лише згодом сформовані таким чином у суспільному середовищі обов'язкові нормативи визнаються і за­хищаються судами та іншими державними органами. На подаль­шому етапі відбувається поглиблення основ права, деталізація його змісту з допомогою сформульованих державними органами правових деталей і конкретних процедур. Отже, у своїй основі право складається і самореалізується, з державою лише закріп­люється, конкретизується і деталізується.

Правовідносини стають юридичним виразом відносин, які постійно повторюються і виникають на базі накопичення певного досвіду і перевірки їх життям. Вони визнаються і захищаються су­дами та іншими державними органами. Згодом основи права, які складаються об'єктивно, закріплюються, конкретизуються і де­талізуються в чинному законодавстві чи інших формах права. Це яскраво простежується в процесі виникнення права, очікується і при його подальшому розвитку.

Поява законодавства та інших форм, що закріплюють право, є офіційним свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші прояви суспільного життя, які постійно повторюються. В умо­вах сучасної України це може, наприклад, відбуватися у зв'язку з появою нових форм ринкових відносин, окремі прояви яких нерідко існують спочатку тільки фактично і лише згодом закріп­люються законодавчо. У політичній сфері ці процеси відбувалися при створенні політичних блоків, узгоджувальних органів. Праг­нення подружжя до майнової незалежності, що стало цілком природним в умовах ринкових відносин, знайшло своє формаль­не вираження в законі через інститут шлюбного договору, який надав життєвій ситуації законодавчої форми.


ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час поступового складання певної судової практики, яка фак­тично набуває обов'язкового характеру і має великий вплив на по­ведінку суб'єктів права. Судова практика усіх вищих судів впливає на практику нижчих судів. Нижчі суди не можуть не рахуватися з погрозою відміни вищими прийнятих ними рішень. Судова практи­ка викликає також необхідність знайомства з нею інших суб'єктів права (юридичних осіб, органів слідства тощо). Недарма ще в Ста­родавньому Римі констатували, що право дістало свою назву від правосуддя.

Обов'язкові правила поведінки людей можуть складатися до і після виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші звичаї і ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок багаторазового повторення і з часом ставали звичкою.

Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята, вироблені протягом тривалого часу процедурні правила (передо­плати за товар, початок роботи парламенту нового складу з ви­ступу і головування старшого за віком депутата, традиційні про­ведення певних зборів тощо).

Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або загальнообов'язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких випадках вони законодавчо за­кріплюються.

Складовою провідною частиною права є природні права люди­ни, які існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя, особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересу­вання, на їжу, житло і т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі, коли вони законодавчо не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці права випливають з природи самої люди­ни, є невід'ємними і діють безперервно. Більшість з них закріплю­ються в конституціях і в міжнародних актах.

Право як певний діючий феномен, що реалізує моральні прин­ципи, не можна собі уявити без застосування державними служ­бовцями настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній правосвідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і спрямовують поведінку всіх суб'єктів. Правосвідомість заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому регулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою правил по­ведінки людей, — вона нібито прирощує правові норми, без чого


РОЗДІЛ XII

І

неможлива реалізація справедливості, що становить основу пра­ва (наприклад, при визначенні суми відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди, призначенні конкретного кримінального покарання).

Наявність різних проявів права підтверджує, що воно може діяти до появи законодавства (дозаконодавче право) на основі ба­гаторазового повторення і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави право найчастіше закріплюється нею в нормативних актах або інших джерелах і діє через них (законо­давче право). Маючи нормативну природу, природні права, судова та інша державна практика, прецедентне і звичаєве право можуть діяти або діють і поза законодавством (позазаконодавче право).

У цілому ж, хоч би про який з загальних проявів права йшло­ся, кожен з них пов'язаний з існуванням відправних багаторазово повторюваних типових ситуацій. Право завжди безпосередньо відображає потреби суспільного розвитку і спрямоване на нор­мативне регулювання суспільних відносин. Під час формального закріплення цих відносин вони можуть втілюватися в більш кон­кретні права і обов'язки, які безпосередньо формулюються дер­жавою і встановлення яких випливає з потреб подальшого роз­витку суспільних відносин.

Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлен­ня певної міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і рівності, оскільки ні перша, ні друга не мають аб­солютного характеру. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів. Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Вона вимушена і повинна по­ступатися певними своїми інтересами заради інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встано­вити міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожно­го суб'єкта прав. Ця міра відображає згоду суб'єктів права на певне суспільно необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими суб'єктами права. Така міра і вста­новлюється об'єктивним правом. Право визначає, що може або му­сить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні сво­боди кожного зі свободою усіх. Характер цього поєднання зале­жить від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чи­ном, право виступає як природна міра свободи, що легітимована, тобто відповідає інтересам і волі суб'єктів суспільних відносин. Об­меження свободи, встановлені правом, залежать від матеріальних 182


ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

умов життя суспільства, рівня його культури, національних, кліма­тичних та інших особливостей окремих країн. Саме взаємні обме­ження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх юридичної рівності. Юридичну рівність не слід плу­тати з фактичною, бо нерівними є суб'єкти, до яких застосовується принцип рівності (за фізичними даними, за освітою, майновим ста­ном і т. ін.). Право закріплює рівність всіх перед законом, але вод­ночас встановлює її міру. Це необхідно для запобігання зловжи­ванню цим принципом. Наприклад, рівні економічні можливості і рівне право утворення органів засобів масової інформації обме­жується забороною монополізації цих сфер, рівне право на здобуття вищої освіти — закріпленням існування як безоплатного, так і оплачуваного навчання.

Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще І. Кант, знайшли своє втілення в працях вче'них-юристів. За радянських часів саме такий підхід для з'ясування природи пра­ва започаткували В. Нерсесянц у Росії і М. Козюбра в Україні1.

Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є помилковим, бо справедливість як правовий прин­цип не підлягає нормуванню (виміру) і не може бути, хоча б част­ково, відчужена.

Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві підводять нас до питання про визначення права. Багатогранність такого складного явища, як право, обумовлює можливість його всебічної характеристики лише в деяких визна­ченнях, кожне з яких відбивало б певну грань (аспект) його існу­вання. Урахувавши основні ознаки права, спробуємо дати його найбільш загальне визначення.

Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про спра­ведливість міру свободи й рівності, що відображає потреби су­спільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторю­ваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою.

Ознаки права

Наведене вище визначення права є дуже загальним, потребує більш детального аналізу ознак, що їх воно безпосередньо міс­тить, а також виведення інших найважливіших його ознак.

1 Див.: Нерсесянц В. С. Право и закон: их различие и соотношение // Во-
просьі философии. - 1988. - № 3; Козюбра Н. И. Социалистическое право и
общественное сознание. - К., 1979..


РОЗДІЛ XII

Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юри­дичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті озна­ки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, де­мократії, гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов'язкову спря­мованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вияв у специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві.

Право як міра свободи і рівності складається між учасниками суспільних відносин, а тому безпосередньо відображає характер цих відносин. При цьому відносини, в яких втілюється воля їх' учасників, а разом з ними і право, складаються об'єктивно, а не є чистим продуктом державної волі. Все це свідчить про залежність права від умов економічного, політичного і духовного життя того чи іншого суспільства, про неприпустимість відриву права від життя, що забезпечує обґрунтованість і реальність його змісту.

Саме тому правовий характер мають лише такі правила і відносини, що охороняються державою, сприймаються громадя­нами як суспільно необхідні, легітимні, зміст яких ними схва­люється. Право, як і держава, складається на певній соціальній базі і, узгоджуючи різні інтереси, водночас відповідає певним суспільним поглядам. Тому характер суспільних відносин, на базі яких встановлюються права, багато в чому залежать від того, яка соціальна група, клас або прошарок відіграє провідну роль і «за­дає тон» у суспільстві. Право може бути і результатом суспільно­го компромісу.

Щодо юридичних ознак права, то йому насамперед властива нормативність. Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки. Норма­тивність права полягає в тому, що воно містить загальнообов'яз­кові права і обов'язки для невизначеного кола суб'єктів, тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих си­туацій. Право має первинний характер'. Моделі поведінки людей, які є суб'єктами права, складаються з таких їх прав і обов'язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові відносини, норми, принципи і правосвідомість — мають при вста­новленні і реалізації повторюваний характер і в цьому смислі є теж нормативними.

Основу права становлять класичні правила поведінки, які ді­ють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багатора­зове застосування (наприклад, правило, що регулює взаємовід-184


ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО!

носини кредитора і боржника). Нормативна основа права скла­дається з трьох головних елементів — дозволів, велінь і заборон. Під дозволом розуміють надання суб'єктові права можливості діяти на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб'єк­та права. Заборона вимагає безумовного утримання суб'єкта пра­ва від тієї чи іншої поведінки.

Ознакою права є його обов'язковість. Повторюваність пев­них дій, що зрештою стають зразком поведінки, приводить до внутрішнього їх сприйняття людьми як обов'язкових. Більшість фактичних проявів права набувають формального визначення че­рез закріплення або деталізацію в нормативних актах, судових та адміністративних прецедентах, сама наявність яких свідчить про обов'язковість зазначених у них правил. Це може відбуватися че­рез безпосередньо сформульовані державою правила поведінки людей або санкціонування, тобто офіційно-формальне чи з мов­чазної згоди визнання загальнообов'язковими певних звичаїв або актів недержавних організацій. Головним проявом загально­обов'язковості права є його захищеність з боку держави, яка га­рантує право не тільки на звернення в разі правопорушень до державних органів, і передусім до суду, а й застосовування до правопорушників державного примусу.





Дата публикования: 2015-11-01; Прочитано: 258 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.014 с)...