Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
Соціальні норми первісного суспільства виражалися в міфологічних системах, звичаях, ритуалах, обрядах тощо. Вони існували в усній формі, у свідомості людей, передавалися із покоління в покоління. Право існувало у вигляді схвалених державою (здебільшого судами) повторювальних, суспільних відносин, які набували правового характеру і згодом закріплювалися в пись-172
ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА
мових джерелах (зокрема, законах, правових прецедентах, нормативних договорах).
Якщо соціальні норми первісного суспільства не знали поділу на права і обов'язки, то право встановлює загальні дозволи, веління, заборони, які визначають межі суспільних відносин. Завдяки такій визначеності право забезпечує знання суб'єктами своїх прав, свобод, обов'язків, можливої відповідальності за правопорушення.
У реалізації норм первісного суспільства значну роль відігравав вплив сили авторитету, звички, внутрішнього переконання, громадського осуду. Іноді застосовувався примус, що йшов від усього роду (племені) у вигляді вигнання з общини, тілесних ушкоджень, смертної кари. У державно-організованому суспільстві право завжди передбачає наявність пов'язаних з можливістю застосування державного примусу санкцій до порушників його норм.
Аналіз основних ознак права дозволяє зробити висновок про закономірне виникнення і функціонування в суспільстві самостійної, принципово нової нормативної системи — права, яка за своїми суттєвими характеристиками (змістом, способами регулювання, формами зовнішнього виразу, засобами забезпечення) відрізняється від усіх попередніх регулятивних систем, соціальних норм додержавних суспільств.
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
Розділ XII
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
§ 1. Головні підходи до праворозуміння
Навряд чи можна знайти такі юридичні проблеми, з приводу яких точилося б стільки довгих і запеклих дебатів, як проблема права. Ці нескінченні дебати між юристами, про які з подивом писав І. Кант ще у XIX столітті, продовжуються точитися і нині, на початку XXI століття.
Питання праворозуміння, таке важливе, складне і багатоаспектне, завжди привертало до себе увагу не тільки юристів, а й філософів, соціологів, психологів.
Воно повинно бути в центрі їхньої уваги і в Україні, де, з одного боку, конституційно проголошена правова держава, принцип верховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроба вирішення певних питань поза правом, а часом і всупереч йому.
Звертаючись до історичного минулого, ми зустрічаємося з різними підходами до характеристики права. Так, В. Соловйов розглядає право як мінімум моралі. Р. Ієрінг вбачає в праві захищений інтерес, Ф. Савіньї і Г. Пухта — втілення національного духу певного народу. Більшість позитивістів стверджують, що правом є сформульовані державою правила поведінки людей. Соціологи вважають, що право втілюється в юридичній практиці. Прибічники психологічної школи розглядають право як ті чи інші емоції людей, пов'язані з їхнім уявленням про взаємні права й обов'язки, марксисти — як відображення класової волі. Різноманітність уявлень про право відображає сторони і риси цього складного явища, різні інтереси окремих-авторів. Водночас увагу привертає те, що, незважаючи на зміну уявлень про справедливість за різних історичних умов, право завжди розглядалося як прояв справедливості і її втілення.
На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові школи і напрямки в дослідженні права.
Коротко охарактеризуємо деякі з них.
Школа природного права. Окремі ідеї про природні права з'явилися ще в Стародавній Греції. Але тільки в XVII столітті ці ідеї у вигляді прогресивних поглядів буржуазії, що виступала проти 174
феодального свавілля і партикуляризму, на захист ідей свободи і рівності, склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Головна ідея школи — існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу права на природне і позитивне. Але якщо позитивне право відбиває особливості місцевих умов окремих країн, то природні права, що існують в усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід'ємними і спільними. Це передусім права громадянина чи всього народу, що йдуть від природи людини і що їх дала людині сама природа, або ж від усталеного порядку, що склався в суспільстві незалежно від будь-якого зовнішнього впливу. До них належить право на життя, право на особисту недоторканність, право на свободу пересування, право на власне майно і т. ін. Ж.-Ж. Руссо, наприклад, вважав головним природним правом свободу. Позитивне право повинне відповідати вимогам природного, приводитись у відповідність з ним. Представники цієї теорії — видатні філософи Дж. Локк, Б. Спіно-за, Г. Гроцій, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Пестель, Г. Сковорода.
У сучасних умовах вчення про природне право відроджується в нових формах. Теорія «відродженого» природного права має кілька варіантів. Одним з них є вчення про «природне право зі змінним змістом» (Р. Штаммер), де природне право пов'язують з втіленням у ньому засад справедливості, внаслідок чого зі зміною уявлень про справедливість змінюється і зміст природного права. Л. Фуллер розглядає право як моральну природну цінність, що ґрунтується на заснованих на розумі людських відносин. Католицькі теорії виводять природне право з догматів віри.
Великого поширення в сучасних умовах набуло вчення Дж. Ро-улса, який розглядає право як засіб природного і справедливого "розподілу суспільних благ на основі максимально можливої рівності. Метою цього розподілу є забезпечення автономії особистості. Розподілу підлягають свобода, рівні можливості і матеріальний стан особистості. Справедливість цього розподілу спирається на надання всім людям рівних прав і свобод, рівну фактичну наявність свободи і справедливого розподілу благ. Здійснення принципу рівних можливостей спрямоване на поступову ліквідацію нерівності. Отже, і нині теорія природного права зберігає свою демократичну спрямованість.
В. Майховер з позицій екзистенціалізму вбачає зміст сучасного «конкретного» природного права в конкретизації «золотого» правила, про яке пише І. Кант: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися з тобою. Ідеї школи природного права
РОЗДІЛ XII
не втрачають свого актуального звучання і сьогодні. Властиве їй прагнення до справедливості і захисту прав громадянина і всього народу продовжує бути одним з головних напрямків обґрунтування побудови правової держави.
Нормативна школа. Відомий лідер цієї школи — Г. Кельзен, який головні свої теоретичні положення виклав у роботі «Чиста теорія права» (1934 р.). Право розглядається там як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Виходячи з влади права в суспільстві, ця теорія проголошує його незалежність від політики. Вона не вдається до аналізу його походження і суті. Жодне поза правове поняття, в тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Право мовби виводиться само із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнаватися на основі аналізу виключно правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку. При характеристиці права головне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допомогою юридичного аналізу окремих його форм, що містять правові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма, яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права. Вона стоїть на найвищих щаблях драбини правових норм, на нижчих її щаблях знаходяться судове та адміністративне рішення, яким, таким чином, надається нормативне значення. Вище них стоять акти місцевих і галузевих органів, вищої виконавчої влади, закон і конституція.
Державу Г. Кельзен теж розглядає як чисто правове явище, як «законний правовий порядок», «персоніфікацію правопорядку», через що і забезпечується влада права в суспільстві.
У післявоєнні роки Г. Кельзен обґрунтовує важливе положення про примат міжнародного права над внутрішньодержавним. Він вимушений визнати, що право так і не змог'ло позбавитися впливу політики.
Оцінюючи в цілому вчення нормативної школи права, слід наголосити на тому, що воно було ідеалістичним, дуже однобоким. Нормативна школа права намагалася обмежити кругозір юриста виключно правовими поняттями. Водночас не можна не визнати і певних позитивних рис нормативізму. Він значно сприяв розвитку провідного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголошував на необхідності поглибленого вивчення форм 176
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
права, їх ієрархічної субординації. Нормативізм виходив з примату права.над державою.
Соціологічний напрямок у правознавстві. Численні представники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у середині ХІХ століття, на відміну від представників нормативної школи права, вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники соціологічного підходу до права (найбільш відомі серед них О. Конт, Є. Ерліх, Р. Па-унд, М. Окрідж та ін.) підтримують різні його напрямки: соліда-ризм, вільне право, реалізм, біхейвіоризм та ін. Вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю. Прагматичний підхід до права вимагає розглядати його в динаміці. Тільки право в дії є «живим правом», право ж у тексті правових норм «мертве». Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції. Так, наприклад, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права в судовій практиці, в основу якої покладений особистий розсуд судді, здатного враховувати всі життєві обставини. Звідси походить відомий вислів: «Право — це те, що думають про право судді». Головним засобом досягнення корисного результату запобігання конфліктам у суспільстві і їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне спрямування юридичної практики, локальні норми, статути юридичних осіб і практика їх реалізації. Право в законі — це лише «можливе», а в практиці — «діюче» право. Закон не може всього передбачити, оскільки лише юридична практика суду та адміністрації здатна наповнити законодавче право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним. Деякі представники цього напрямку (наприклад, Р. Паунд) проголошують навіть можливість існування «юстиції без права», говорячи про визнання правомірності вільного розсуду суддів і адміністрації. Багато варіантів цього напрямку зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, тобто розраховані на англо-американську систему права.
Соціологічне праворозуміння визнає неприпустимість зведення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правозастосування, правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин, і це є
позитивним у ньому.
Психологічна школа права, яку очолював професор з Санкт-Петербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на
РОЗДІЛ XII
норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право вона розглядає винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю певних суб'єктивних переживань і емоцій, які є відображенням реального життя. Характер цих переживань та емоцій може бути вельми різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних категорій. У центрі уваги Л. Петражицького стоїть питання про розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні і імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції — це уявлення про свої обов'язки, що і становить зміст мо-ралі. Головними для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав. Але в цілому правові мотивації поведінки людини повинні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний характер. Право діє в умовах, коли атрибутивним уявленням одного суб'єкта про право відповідає імперативне уявлення іншого про обов'язки. Саме двосторонній характер правових емоцій обумовлює їх більші можливості порівняно з мораллю, яка має односторонній (імперативний) характер. Право, на думку Л. Петражицького, має багато різновидів. Воно втілюється як у законодавстві, так і в різних точках зору практиків, у збірниках наукових праць, у впливі релігійних факторів і т. ін. Вільне від будь-якого догматизму вчення Л. Петражицького сприяло розкриттю великої ролі правосвідомості в механізмі правового регулювання, вплинуло на деякі сучасні теорії (наприклад, біхейвіоризм).
Марксистське вчення про право. Право, за цим вченням, — суто класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в «Маніфесті Комуністичної партії», воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, головні ознаки права — його класовий, вольовий характер і матеріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над економічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. Право, як застосування «рівного масштабу» до різних за якостями і можливостями особистостей, не може створити між ними фактичної рівності, — отже, воно є «правом нерівності». З цього робиться висновок, що в процесі побудови комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.
У радянські часи існували різні інтерпретації марксистського вчення про право. До створення розгорнутої системи радянсько-178
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
го законодавства переважав соціологічний (П. Стучка) і частково психологічний підхід (І. Рейснер). Згодом упродовж тривалого зсу право ототожнювалося з законом, визнавалося похідним від держави, продуктом її діяльності. Ще й досі багатьма юристами не подолане таке розуміння права. Воно було сформульоване в 1938 році на І Всесоюзній нараді працівників права А. Вишин-ським, який був тоді головним теоретиком серед юристів. Він розглядав право як сукупність норм (вже потім стали говорити про їх систему), що встановлені або санкціоновані державою, виражають волю панівного класу, виконання яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і розвитку суспільних відносин, що є вигідним для панівного класу.
Як бачимо, визначальними рисами такого розуміння права є проголошення верховенства держави над правом, ототожнення права з законодавством, проголошення його повної залежності від держави, обов'язкової класовості і орієнтації на примус у праві, заперечення його загальносоціальної цінності. Крізь призму такого уявлення права людини, і все право в цілому, виглядають як продукт діяльності держави, фактично нею «дарований», як такі, що завжди можуть бути нею скасовані. В радянські роки цей підхід до права виправдовував і навіть оточував правовим ореолом закони, що суперечили елементарним вимогам моралі і справедливості (властиві для 30-х років закони, які надавали право здійснювати «правосуддя» позасудовим органам, ліквідовували за окремими категоріями справ право на захист і т. ін.). Таке розуміння права на довгі роки загальмувало розвиток радянської правової науки.
Водночас марксистський підхід до поняття права містить і позитивний матеріал. Він звертає увагу на наявність у права певної соціальної бази, його матеріальну обумовленість. Погляд на право як застосування рівного масштабу до кожного суб'єкта є важливим для обґрунтування положення про можливість забезпечення з допомогою права лише юридичної, але не фактичної рівності.
У цілому ж кожна з розглянутих вище правових шкіл зробила певний внесок у розкриття поняття права як багатоаспектного явища.
§ 2. Поняття і різні прояви права
Термін «право» вживається у різних значеннях. У теорії права він має юридичний зміст, оскільки йдеться про юридичне право. У юридичному праві слід розрізняти право об'єктивне з його різними проявами, що в цілому характеризує стан сукупності
РОЗДІЛ XII
охоронюваних державою суспільних відносин і тенденції їх розвитку, і право суб'єктивне, яке належить окремим особам і полягає в наявності в кожного з них певних правових можливостей. Ц{ можливості є похідними від змісту загальних правил, з яких складається об'єктивне право.
Характеризуючи юридичне право, слід виходити з того, що воно є багатоаспектним явищем. Про це свідчить як історія, так і сучасний стан правової науки. Формулювання поняття права ускладнюється і у зв'язку з різноманітністю форм його існування в різних правових системах. Треба виходити з того, що об'єктивне право має різні прояви. Хоча воно і усвідомлюється людьми, але існує об'єктивно і має прояв не тільки в державних нормативних актах.
Джерелом набуття суспільними відносинами нормативного характеру є не зовнішній вплив, не державне втручання, а їх постійна повторюваність. Лише згодом сформовані таким чином у суспільному середовищі обов'язкові нормативи визнаються і захищаються судами та іншими державними органами. На подальшому етапі відбувається поглиблення основ права, деталізація його змісту з допомогою сформульованих державними органами правових деталей і конкретних процедур. Отже, у своїй основі право складається і самореалізується, з державою лише закріплюється, конкретизується і деталізується.
Правовідносини стають юридичним виразом відносин, які постійно повторюються і виникають на базі накопичення певного досвіду і перевірки їх життям. Вони визнаються і захищаються судами та іншими державними органами. Згодом основи права, які складаються об'єктивно, закріплюються, конкретизуються і деталізуються в чинному законодавстві чи інших формах права. Це яскраво простежується в процесі виникнення права, очікується і при його подальшому розвитку.
Поява законодавства та інших форм, що закріплюють право, є офіційним свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші прояви суспільного життя, які постійно повторюються. В умовах сучасної України це може, наприклад, відбуватися у зв'язку з появою нових форм ринкових відносин, окремі прояви яких нерідко існують спочатку тільки фактично і лише згодом закріплюються законодавчо. У політичній сфері ці процеси відбувалися при створенні політичних блоків, узгоджувальних органів. Прагнення подружжя до майнової незалежності, що стало цілком природним в умовах ринкових відносин, знайшло своє формальне вираження в законі через інститут шлюбного договору, який надав життєвій ситуації законодавчої форми.
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час поступового складання певної судової практики, яка фактично набуває обов'язкового характеру і має великий вплив на поведінку суб'єктів права. Судова практика усіх вищих судів впливає на практику нижчих судів. Нижчі суди не можуть не рахуватися з погрозою відміни вищими прийнятих ними рішень. Судова практика викликає також необхідність знайомства з нею інших суб'єктів права (юридичних осіб, органів слідства тощо). Недарма ще в Стародавньому Римі констатували, що право дістало свою назву від правосуддя.
Обов'язкові правила поведінки людей можуть складатися до і після виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші звичаї і ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок багаторазового повторення і з часом ставали звичкою.
Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята, вироблені протягом тривалого часу процедурні правила (передоплати за товар, початок роботи парламенту нового складу з виступу і головування старшого за віком депутата, традиційні проведення певних зборів тощо).
Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або загальнообов'язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких випадках вони законодавчо закріплюються.
Складовою провідною частиною права є природні права людини, які існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя, особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересування, на їжу, житло і т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі, коли вони законодавчо не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці права випливають з природи самої людини, є невід'ємними і діють безперервно. Більшість з них закріплюються в конституціях і в міжнародних актах.
Право як певний діючий феномен, що реалізує моральні принципи, не можна собі уявити без застосування державними службовцями настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній правосвідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і спрямовують поведінку всіх суб'єктів. Правосвідомість заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому регулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою правил поведінки людей, — вона нібито прирощує правові норми, без чого
РОЗДІЛ XII
І
неможлива реалізація справедливості, що становить основу права (наприклад, при визначенні суми відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди, призначенні конкретного кримінального покарання).
Наявність різних проявів права підтверджує, що воно може діяти до появи законодавства (дозаконодавче право) на основі багаторазового повторення і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави право найчастіше закріплюється нею в нормативних актах або інших джерелах і діє через них (законодавче право). Маючи нормативну природу, природні права, судова та інша державна практика, прецедентне і звичаєве право можуть діяти або діють і поза законодавством (позазаконодавче право).
У цілому ж, хоч би про який з загальних проявів права йшлося, кожен з них пов'язаний з існуванням відправних багаторазово повторюваних типових ситуацій. Право завжди безпосередньо відображає потреби суспільного розвитку і спрямоване на нормативне регулювання суспільних відносин. Під час формального закріплення цих відносин вони можуть втілюватися в більш конкретні права і обов'язки, які безпосередньо формулюються державою і встановлення яких випливає з потреб подальшого розвитку суспільних відносин.
Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлення певної міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і рівності, оскільки ні перша, ні друга не мають абсолютного характеру. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів. Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Вона вимушена і повинна поступатися певними своїми інтересами заради інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встановити міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожного суб'єкта прав. Ця міра відображає згоду суб'єктів права на певне суспільно необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими суб'єктами права. Така міра і встановлюється об'єктивним правом. Право визначає, що може або мусить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні свободи кожного зі свободою усіх. Характер цього поєднання залежить від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чином, право виступає як природна міра свободи, що легітимована, тобто відповідає інтересам і волі суб'єктів суспільних відносин. Обмеження свободи, встановлені правом, залежать від матеріальних 182
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
умов життя суспільства, рівня його культури, національних, кліматичних та інших особливостей окремих країн. Саме взаємні обмеження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх юридичної рівності. Юридичну рівність не слід плутати з фактичною, бо нерівними є суб'єкти, до яких застосовується принцип рівності (за фізичними даними, за освітою, майновим станом і т. ін.). Право закріплює рівність всіх перед законом, але водночас встановлює її міру. Це необхідно для запобігання зловживанню цим принципом. Наприклад, рівні економічні можливості і рівне право утворення органів засобів масової інформації обмежується забороною монополізації цих сфер, рівне право на здобуття вищої освіти — закріпленням існування як безоплатного, так і оплачуваного навчання.
Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще І. Кант, знайшли своє втілення в працях вче'них-юристів. За радянських часів саме такий підхід для з'ясування природи права започаткували В. Нерсесянц у Росії і М. Козюбра в Україні1.
Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є помилковим, бо справедливість як правовий принцип не підлягає нормуванню (виміру) і не може бути, хоча б частково, відчужена.
Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві підводять нас до питання про визначення права. Багатогранність такого складного явища, як право, обумовлює можливість його всебічної характеристики лише в деяких визначеннях, кожне з яких відбивало б певну грань (аспект) його існування. Урахувавши основні ознаки права, спробуємо дати його найбільш загальне визначення.
Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про справедливість міру свободи й рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою.
Ознаки права
Наведене вище визначення права є дуже загальним, потребує більш детального аналізу ознак, що їх воно безпосередньо містить, а також виведення інших найважливіших його ознак.
1 Див.: Нерсесянц В. С. Право и закон: их различие и соотношение // Во-
просьі философии. - 1988. - № 3; Козюбра Н. И. Социалистическое право и
общественное сознание. - К., 1979..
РОЗДІЛ XII
Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юридичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті ознаки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, демократії, гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов'язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вияв у специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві.
Право як міра свободи і рівності складається між учасниками суспільних відносин, а тому безпосередньо відображає характер цих відносин. При цьому відносини, в яких втілюється воля їх' учасників, а разом з ними і право, складаються об'єктивно, а не є чистим продуктом державної волі. Все це свідчить про залежність права від умов економічного, політичного і духовного життя того чи іншого суспільства, про неприпустимість відриву права від життя, що забезпечує обґрунтованість і реальність його змісту.
Саме тому правовий характер мають лише такі правила і відносини, що охороняються державою, сприймаються громадянами як суспільно необхідні, легітимні, зміст яких ними схвалюється. Право, як і держава, складається на певній соціальній базі і, узгоджуючи різні інтереси, водночас відповідає певним суспільним поглядам. Тому характер суспільних відносин, на базі яких встановлюються права, багато в чому залежать від того, яка соціальна група, клас або прошарок відіграє провідну роль і «задає тон» у суспільстві. Право може бути і результатом суспільного компромісу.
Щодо юридичних ознак права, то йому насамперед властива нормативність. Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки. Нормативність права полягає в тому, що воно містить загальнообов'язкові права і обов'язки для невизначеного кола суб'єктів, тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих ситуацій. Право має первинний характер'. Моделі поведінки людей, які є суб'єктами права, складаються з таких їх прав і обов'язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові відносини, норми, принципи і правосвідомість — мають при встановленні і реалізації повторюваний характер і в цьому смислі є теж нормативними.
Основу права становлять класичні правила поведінки, які діють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багаторазове застосування (наприклад, правило, що регулює взаємовід-184
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО!
носини кредитора і боржника). Нормативна основа права складається з трьох головних елементів — дозволів, велінь і заборон. Під дозволом розуміють надання суб'єктові права можливості діяти на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб'єкта права. Заборона вимагає безумовного утримання суб'єкта права від тієї чи іншої поведінки.
Ознакою права є його обов'язковість. Повторюваність певних дій, що зрештою стають зразком поведінки, приводить до внутрішнього їх сприйняття людьми як обов'язкових. Більшість фактичних проявів права набувають формального визначення через закріплення або деталізацію в нормативних актах, судових та адміністративних прецедентах, сама наявність яких свідчить про обов'язковість зазначених у них правил. Це може відбуватися через безпосередньо сформульовані державою правила поведінки людей або санкціонування, тобто офіційно-формальне чи з мовчазної згоди визнання загальнообов'язковими певних звичаїв або актів недержавних організацій. Головним проявом загальнообов'язковості права є його захищеність з боку держави, яка гарантує право не тільки на звернення в разі правопорушень до державних органів, і передусім до суду, а й застосовування до правопорушників державного примусу.
Дата публикования: 2015-11-01; Прочитано: 258 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!