Соцреалістичний канон в українській літературі: генеза, розвиток, модифікації

ВАЛЕНТИНА ХАРХУН!!!! Соцреалізм як канонічне мистецтво абсорбував усі канонізаційні практики, вироблені в історії світового мистецтва й теоретичної думки. Соцреалістичний канон побутує як літературна практика, у котрій сформовані певні стильові норми й заборони; літературна теорія, покликана виробляти та обґрунтовувати доктрини; як історіографічна модель літературного процесу. Функціонування соцреалістичного канону як літературної практики пов’язане з трансформацією категорій „автора”, „тексту” та „читача”. У комунікативному полі соцреалізму вирізняється первинне (ідеальне) і вторинне авторство. Функцію первинного автора виконує влада, персоніфікована в образі вождя, за яким закріплюється роль деміурга, творця „радянського світу”. Вторинний автор підпорядкований державній „істині”, яку мусив осягати та відповідно репрезентувати. Продуктивність „виконавської” функції соцреалістичного автора залежала від процедури його „формування”, яка здійснювалася завдяки засобам „фізичної дисциплінарності” (насиллю, репресіям, терору), інституційному контролю (цензура, інститут критики) та системі пільг (доступ до видавництв, матеріальний стимул тощо). У результаті становлення соцреалістичного автора за ним закріплюються канонічні функції „епічного співця”, покликаного оспівувати радянську дійсність, „церемоніймейстера”, який „прикрашає” цю дійсність, та „одописця” – „будівничого” радянської держави та її інститутів.Категорія тексту в соцреалізмі маркується як територія розгортання форм канонічності засобами репресованого та сфальшованого слова. Вона декодує специфіку соцреалістичної творчості, що розгортається в умовах контрольованого семіозису: позначник тут завжди домінує над позначеним, тобто текст розцінюється як справжня реальність, тоді як сама реальність легітимізується в процесі уподібнення до тексту. Основний зміст соцреалістичного тексту – це розповідь про створення нового світу й торжества радянської правди, тому соцреалістичний наратив декодують категорії міфу. Центральна – це культурний герой, котрий у концептології соцреалізму постає як позитивний. Він уписаний у контекст текстуального канону соцреалізму, названого К. Кларк „основним сюжетом”, котрий розгортається як рух від стихійності до ідейності та позначає ключовий код радянської ідентичності.„Основний сюжет” виявляє референтний потенціал соцреалізму, пов’язаний із педагогізацією естетики. Читач, споживаючи канонізовану інформацію в соцреалістичному тексті, швидко соціологізується як органічний елемент тоталітарного світу, репрезентант радянської ідентичності й згідно зі своїми естетичними смаками висуває запити до літератури. Тому тоталітарна деміургічність ґрунтується на поєднанні запитів влади й масового читача, породжуючи на рівні художньої практики обрамлення ідеологем у мелодраматичні сюжети й кітчеву образність.Канон як літературна теорія націлений на легітимізацію соцреалізму, вироблення його тезаурусу за допомогою ідеологізації традиційних („старих”) естетичних категорій (прекрасне, величне, вишукане й комічне) та формування нових (ідейність, партійність та народність). Ідейність маркується марксистською тенденційністю, пов’язаною з розумінням літератури як соціального інституту; партійність – визнанням пріоритетності партійного керівництва в царині літератури, чіткою „ідейною” позицією автора, спрямованою на реалізацію „запитів партії”; народність – націленістю на смаки мас, відтворення їхніх прагнень і сподівань засобами, адекватними рівню їхнього естетичного сприйняття. Домінантний статус цих категорій сигналізував про семантичний зсув поняття естетики з філософсько-гносеологічної в політичну площину: естетика розцінюється як механізм культурної політики, а її основні категорії як барометри політичної коректності.Соцреалістичний канон як історіографічна модель літературного процесу ґрунтується на кількох принципах селекції. Соціально-політичний спрямований на реконструкцію історії літератури з огляду на репрезентацію соціалістичного ідеалу, який активує утопійну модель про вільне й щасливе життя та революційно-пролетарську модель, пов’язану з уявленням про месіанську роль робітничого класу у світовій історії. Художньо-стильовий принцип зумовлений розумінням літератури як боротьби реалістичного й романтичного типів художньої свідомості: перший – переможець, а другий – допоміжний засіб відтворення життя „у його революційному розвитку”.

72. «Кінематографічність» української прози 1920-х рр.

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Плакат фільму «Земля», 1930

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Прометей», «Запорожець за Дунаєм»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова «Фронт».

Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігора Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.