Отже, ПАМ'ЯТЬ – це відтворення предметів та явищ дійсності у психіці людини в той час, коли вони вже безпосередньо не діють на органи чуття

Дослідження пам'яті є одним з перших розділів психологічної науки, де був застосований експериментальний метод. Ще у 80-тих роках ХІХ ст. німецький психолог Герман Еббінгауз запропонував прийом, за допомогою якого, як він вважав, було можливо дослідити закони «чистої» пам'яті, які не залежать від діяльності мислення. Це прийом – заучування безглуздих складів. Одним з важливіших досягнень Еббінгауза було відкриття закону забування.

Цей підхід був продовжений у біхевіористичних дослідженнях «вербального научіння». Майже одночасно почалося вивчення здатності пам'яті фіксувати складний осмислений матеріал. На початку ХХ ст. французький філософ А. Бергсон протиставив «пам'ять звички», формованому при механічному повторенні, і «пам'ять духу», що фіксує осмислені одиничні події біографії суб’єкта.

Заслуга З.Фрейда та його послідовників у дослідженні пам'яті – це з’ясування ролі позитивних і негативних емоцій, мотивів і потреб у запам’ятовуванні й забуванні матеріалу. Завдяки психоаналізу були виявлені й описані психологічні механізми підсвідомого забування, пов’язані з функціонуванням мотивації.

У вітчизняній психології поширився напрямок дослідження пам'яті, пов'язаний із загально психологічною теорією діяльності. Тобто перебіг процесів запам’ятовування, збереження і відтворення визначається тим, яке місце займає даний матеріал у діяльності суб’єкта.

Нємов Р.С. вважає, що пам'ять (відтворення) – це пряме продовження сприймання. Сприймання зв’язує особистість безпосередньо з навколишнім середовищем у даний момент, а пам'ять відновлює ті зв’язки, які існували в минулому і зберегли якесь значення для сьогодення.

Радянський психолог Лурія О.Р. говорить про пам'ять так – це запис, зберігання і відтворення відбитків минулого досвіду, що дає можливість людині накопичувати інформацію і мати справу зі слідами минулого досвіду після того, як явища, що породили їх, зникли.