Тема 10. 10.1. Місцеві фінанси, їх структура та функції

МІСЦЕВІ ФІНАНСИ. БЮДЖЕТНИЙ ФЕДЕРАЛІЗМ
І ФІНАНСОВЕ ВИРІВНЮВАННЯ

10.1. Місцеві фінанси, їх структура та функції

10.2. Бюджетне вирівнювання, його сутність та механізм

10.3. Сутність бюджетного федералізму та його функції

10.4. Теорія сучасного федералізму

10.5. Національні схеми бюджетного федералізму

______________________

10.1. Місцеві фінанси, їх структура та функції

Фінанси місцевих органів влади як система включають у себе кілька основних взаємопов'язаних структурних елементів, характеристику яких подано у табл. 10.1.

Таблиця 10.1

Система місцевих фінансів

Елементи системи	Структура елементів системи
Видатки	Поточні, розвитку, на фінансування власних повноважень, обов'язкові, факультативні, на фінансування делегованих повноважень
Доходи	Власні, закріплені, передані, податкові, неподаткові
Способи формування доходів	Місцеві податки і збори; частки загальнодержавних податків; комунальні платежі; доходи від майна та землі, що належать місцевій владі; доходи комунальних підприємств; кредити; комунальні позики; трансферти
Місцеві фінансові інститути	Громадські послуги; самостійні місцеві бюджети; комунальна фор­ма власності; позабюджетні валютні та цільові фонди; місцеві податки і збори; комунальний кредит; фінанси комунальних підприємств; комунальні платежі
Суб’єкти	Територіальні громади; міські, селищні та сільські ради; голови міст, селищ і сіл; обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації і ради; Рада Міністрів та Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Міністерство фінансів України; Кабінет Міністрів та Верховна Рада України
Об’єкти	Фінансові ресурси у фондовій і нефондовій формах
Взаємовідносини	Між суб'єктами системи; між місцевими фінансами та іншими ланками фінансової системи держави

Головним елементом фінансів місцевих органів влади є видатки, як відображення функцій і завдань, що покладаються на місцеву владу.

Видатки місцевих органів влади, залежно від їхніх завдань, поділяються на декілька функціональних видів:

§ обов'язкові видатки: видатки, спрямовані на виконання обов'язкових завдань, які покладаються на всі органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї країни. До обов'язкових видатків належать також видатки місцевих органів влади, пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями за кредитами та позиками;

§ видатки, що здійснюються для реалізації завдань у межах власної компетенції, а також так званих добровільних або факультативних обов'язків;

§ видатки для реалізації делегованих (доручених) центральною владою завдань.

Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього економічного призначення. У зв'язку з цим законодавство більшості країн вирізняє дві великі групи видатків:

§ поточні (адміністративні) видатки;

§ капітальні (інвестиційні) видатки.

Доходи місцевих органів влади може бути класифіковано за їхніми джерелами та за економічною природою.

За джерелами доходи місцевих органів влади поділяються на:

§ податкові доходи;

§ неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної (муніципальної) форми власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу);

§ доходи за рахунок кредитів і позик;

§ трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.

За економічною природою доходи місцевих органів влади поділяються на:

§ власні доходи: доходи, що мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві податки
і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності комунальних (муніципальних) підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів і позик;

§ передані доходи: доходи, що передаються місцевій владі центральною владою або органами влади вищого територіального рівня.

В Україні за економічною природою доходи місцевих органів влади, згідно із законодавством, поділяються на власні, закріплені та регульовані.

Основним способом формування доходів місцевих органів влади у більшості розвинутих країн є місцеві податки і збори. В Україні основним способом формування доходів місцевих органів влади нині є відрахування від регульованих доходів. Місцеві податки і збори, кредити та інші способи формування доходів місцевих органів влади, характерні для розвинутих індустріальних країн, в Україні відіграють незнану роль.

Під інститутами у системі місцевих фінансів, з одного боку, слід розуміти сукупність норм права, звичаїв, традицій, культурних зразків, з іншого – це сукупність організаційних структур, які забезпечують функціонування місцевих фінансових систем. У системі місцевих фінансів з'явились і розвиваються такі інститути, як самостійний місцевий бюджет, позабюджетні, валютні та цільові фонди, комунальна власність, місцеві податки і збори, комунальний кредит, комунальні позики, фінансові ресурси комунальних підприємств, комунальні платежі, поточні видатки і видатки розвитку, поточний бюджет і бюджет розвитку та ін.

Головним суб'єктом місцевих фінансів в Україні є територіальна громада та органи місцевого самоврядування, правовий статус яких закріплено у Конституції України.

Об'єктами системи місцевих фінансів є фінансові ресурси,
що мобілізуються, розподіляються та використовуються місцевими органами влади для виконання покладених на них функцій і завдань. Фінансові ресурси місцевих органів влади формуються як у фондовій, так
й у нефондовій формах.

Головними фінансовими фондами місцевих органів влади є: місцеві бюджети, резервні, позабюджетні валютні та цільові фонди, фонди грошових ресурсів комунальних підприємств та ін. Ресурси, що залучаються місцевими органами влади у вигляді банківських кредитів, від розміщення місцевих позик, та деякі інші, як правило, перебувають у нефондовій формі.

Основні форми впливу (функції) місцевих органів влади, їхніх фінансів на економіку та соціальну сферу держави полягають у такому:

§ до фінансових систем місцевих органів влади мобілізується значна частина валового внутрішнього продукту (ВВП). Через зазначені системи здійснюється розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. Функції соціально-економічного регулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів влади, не обмежуються вилученням, розподілом і перерозподілом частини ВВП. Місцеві органи влади, подібно до держави, у сфері своєї компетенції здійснюють також і нормативне (правове) регулювання соціально-економічної діяльності, тобто вони встановлюють певні правила поведінки господарюючих суб'єктів.

§ місцеві фінанси с фіскальним інструментом. Це дозволяє забезпечувати ресурсами розв'язання завдань, що покладаються на місцеві органи влади.

§ фінанси місцевих органів влади є інструментом забезпечення громадських послуг. Місцеве самоврядування, як і держава, є інститутом, що надає громадські послуги.

§ місцеві фінанси є інструментом економічного зростання.

За Конституцією України (ст. 140) місцеве самоврядування є пра­вом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції і Законів України.

Фінансові основи інституту місцевого самоврядування визначено: Конституцією України (ст. 7, статті 140-146), Бюджетним кодексом України від 21 червня 2001 р., Законом України «Про місцеве самоврядування (від 27.05.1997), 4. Законом України «Про систему оподаткування» (від 2 лютого 1994 р.).

Місцеві фінанси – це система формування, розподілу і використання доходів територіальними громадами та місцевими органами влади з метою виконання делегованих та закріплених за ними функцій
і завдань.

Структура місцевих фінансів України:

§ самостійні місцеві бюджети;

§ фінанси комунальних підприємств.

Найважливішими передумовами демократичної держави є самостійність і незалежність місцевих органів влади, які започатковано Європейською хартією місцевого самоврядування. На сьогодні до Європейської хартії місцевого самоврядування входять понад 30 країн.

Європейська хартія місцевого самоврядування передбачає відокремлення місцевих органів влади від державної влади, повну їхню незалежність самостійність у виконанні делегованих і закріплених за ними функцій у межах своєї компетенції і за рахунок власних і закріплених доходів.

Система місцевих бюджетів складається з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, районних бюджетів, бюджетів районів у містах і бюджетів місцевого самоврядування.

Бюджети місцевого самоврядування – це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та об'єднань.

Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними
та закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів.

Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного мешканця з урахуванням економічного, соціального, природного та економічного стану відповідних територій, виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, установлених законодавством.

Місцевий бюджет може складатися із загального і спеціального фондів.

Спеціальний фонд має формуватися з конкретно визначених джерел надходжень і використовуватися на фінансування конкретно визначених цілей.

Спеціальний фонд – це класичний випадок закріплення джерела доходів за статтею видатків, за якого певні види доходів призначаються на фінансування певних видів видатків.

Спеціальні фонди було введено з метою поліпшення звітності
за державні кошти, які раніше спрямовувалися до численних позабюджетних фондів, тобто для підвищення прозорості у використанні державних коштів.

Місцевий бюджет поділяється на поточний бюджет і бюджет розвитку.

Поточний бюджет використовується для виконання як власних, так і делегованих повноважень. Кошти поточного бюджету спрямовуються на фінансування установ і закладів виробничої і соціальної інфраструктури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення.

Кошти бюджету розвитку спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних зі здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних з розширеним відтворенням.

Поділ місцевих бюджетів на поточний бюджет і бюджет розвитку визначає порядок фінансування за умов наявності дефіциту бюджету
у зв'язку з недовиконанням доходів бюджету. У такому випадку першочергово фінансуються видатки, які включені в поточний бюджет.

Органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих умов
і особливостей можуть перерозподіляти між собою на підставі договорів окремі повноваження та власні бюджетні кошти.

10.2. Бюджетне вирівнювання, його сутність та механізм

Бюджетне вирівнювання – одна з центральних проблем бюджетного федералізму, яке виступає як об'єктивно необхідний спосіб функціонування бюджетної системи єдиної держави і її економічної системи.

Стратегічна задача бюджетного вирівнювання полягає у тому, щоб поєднати федеративну державу, її землі та народи, всіх її громадян.

Розрізняють поняття «бюджетне вирівнювання горизонтальне (горизонтальна збалансованість)» і «бюджетне вирівнювання вертикальне (вертикальна збалансованість)».

Бюджетне вирівнювання вертикальне – у західних концепціях бюджетного федералізму трактується як процес досягнення збалансованості між об'ємом зобов'язань кожного рівня влади за витратами з потенціалом його прибуткових ресурсів (податкових надходжень). Принцип вертикальної збалансованості пред'являє вимоги як до вищого рівня влади (бюджету), так і до регіональної и місцевої влади (бюджетам). У випадку, якщо потенційні можливості щодо забезпечення прибуткової частини на нижчому рівні недостатні для фінансування надання послуг (виконання функцій), по яким відповідає той чи інший регіональний або місцевий орган, тоді центральний уряд зобов'язаний надати цьому нижчому рівню влади бюджетні ресурси, яких не вистачає.

Коли мова йде про «вертикалі», то це мається на увазі усунення невідповідностей між витратними функціями регіональних бюджетів і тими надходженнями, які закріплено за даним бюджетним рівнем. Таку невідповідність повністю усунути без зовнішнього коректування неможливо: абсолютний збіг податкового потенціалу і об'єктивних потреб даної території практично не зустрічається. Тому центральний уряд, володіє набагато більшими, ніж любий регіон, можливостями економічного регулювання та об'ємами податкових надходжень

Що стосується регіональної і місцевої влади, то принцип вертикальної збалансованості накладає на них, по-перше, відповідальність за фінансове забезпечення закріплених за ними функцій і надання населенню відповідальних послуг або безпосередньо державними установами і організаціями, або через приватний сектор, а по-друге – обов'язок ефективно і відповідально використовувати свої права зі збереження та збільшення власного прибуткового потенціалу.

Вертикальне вирівнювання не вирішує всіх проблем бюджетного збалансування. Воно повинно поєднуватися з процесом горизонтальної збалансованості бюджетів.

У тому випадку, коли виникає невідповідність між прибутковими повноваженнями і витратними зобов’язаннями рівней державної влади
і управління, а також нерівномірність бюджетної забезпеченості різних регіонів одної держави, кажуть про наявність горизонтальних и вертикальних дисбалансів.

Вертикальний дисбаланс означає невідповідність витратних зобов'язань прибутковими повноваженнями того чи іншого рівня державної влади й управління.

Горизонтальний дисбаланс виражається у нерівномірності розміщення по території держави витратних і прибуткових факторів, і, як результат, у нерівномірності бюджетної забезпеченості регіонів держави.

Існування вертикальних и горизонтальних дисбалансів викликає необхідність застосування органами державного управління механізмів фінансового вирівнювання, виділення фінансової допомоги нижчим бюджетам.

Фінансова допомога нижчим бюджетам може здійснюватися у вигляді: дотацій, субсидій, субвенцій.

В світовій практиці всі види фінансової допомоги, яка виділяється від вищих бюджетів нижчим, називають грантами. Гранти можуть бути цільовими и нецільовими. Цільові гранти представляють собою вид фінансової допомоги із суворо визначеним грантодателем, мета якого витрата засобів у рамках гранта. Нецільові гранти можуть використовуватися одержувачем за своїм розсудом у рамках реалізованих ним функцій. Цільові гранти розподіляються на блочні і пайові. Блочні гранти представляють собою фіксовані суми грошей, які повинні бути витрачено на визначені цілі, а пайові гранти – це відшкодування лише частини витрат на задані цілі.

За кордоном викристалізувались дві діаметрально протилежні за принципами організації моделі фінансово-бюджетних відносин центра з регіонами: кооперативна німецька та конкурентна американська. Кожна з них має свої переваги та недоліки і є результатом історичної еволюції фінансових взаємовідносин в умовах конкретної держави. Суттєвою особливістю кооперативної моделі, яка втілює принцип справедливого перерозподілу "зверху" є достатньо успішна економіка, яка функціонує у більшості регіонів.

В сучасних умовах кризи і фатального бюджетного дефіциту застосування такої моделі "тягне" всі регіони у фінансову прірву і не дозволяє розвиватися навіть відносно благополучним регіонам – "полюсам росту". Більш того, за такою моделлю, саме на високо розвинуті та високо ефективні регіони збільшується бюджетне навантаження. Такий "бюджетний федералізм" вигідний центру, але не державі. Подальше "удосконалення" фінансових взаємовідносин федерального центру та суб'єктів федерації у рамках кооперативної моделі є не просто помилкою, а межує зі злочином.

Тому стратегічною метою державної політики вирівнювання регіональних диспропорцій у фінансово-бюджетній сфері повинен бути поетапний перехід до конкурентної моделі бюджетного федералізму

Під механізмом фінансового вирівнювання розуміють сукупність засобів регулювання відносин з приводу розподілу, перерозподілу та використання частини виробленого ВВП, спрямованих на скорочення міжтериторіальних фіскальних диспропорцій з метою фінансового забезпечення і фінансового регулювання соціально-економічного розвитку територій країни.

В Україні з початком нового етапу суспільних перетворень перегляду потребують організаційно-правові засади здійснення фінансового вирівнювання, що передбачатиме внесення значних змін у чинні нормативно-правові акти та прийняття нових, в яких знайдуть правове врегулювання усі аспекти фінансового вирівнювання:

§ міжвідомча координація надання статистичної інформації, що використовується для ранжирування територій;

§ розрахунок міжбюджетних трансфертів;

§ здійснення усіх видів контролю та підзвітність і відповідальність залучених до цього процесу сторін;

§ запровадження регулярних відкритих консультацій уряду з органами місцевого самоврядування щодо розв’язання поточних проблем.

Інструментальна складова механізму фінансового вирівнювання також потребує вдосконалення у напрямі розширення видової різноманітності використовуваних засобів вирівнювання фіскальних дисбалансів. Усі ці заходи мають орієнтуватись на попереднє вирішення таких основоположних питань організації фінансового вирівнювання:

§ визначення ступеня перерозподілу бюджетних коштів з боку центрального уряду;

§ орієнтація на вертикальне або/та горизонтальне вирівнювання;

§ вирівнювання доходів чи/і видатків;

§ встановлення межі вирівнювання міжтериторіальних диспропорцій на основі узгодження цілей забезпечення соціальної справедливості та економічної ефективності.

На вирішення зазначених питань мають спрямовуватись дослідження організаційних та нормативно-правових засад механізму фінансового вирівнювання на загальнодержавному та субнаціональних рівнях управління.

10.3. Сутність бюджетного федералізму та його функції

Бюджетний федералізм – законодавчо зафіксований розподіл функціональних повноважень та відповідальності структур різних рівнів влади з паритетним розмежуванням на цій основі доходів і видатків між ними на засадах державної соціально-економічної і політичної доцільності, соціальної етики, міжрегіональної, міжнаціональної і суспільної солідарності.

Отже, поєднуючи владні повноваження з фінансовими можливостями, бюджетний федералізм охоплює широке коло питань менеджменту взагалі і бюджетного менеджменту зокрема – від політичних процедур приймання рішень до скоординованої організації фінансових потоків у масштабах держави й ефективного управління ними.

Федералізм існує у різних формах. Західні дослідники виділяють внутрішньодержавний, асиметричний, кооперативний, бюрократичний, двосторонній, виконавчий та інші, обумовлені національними особливостями (наприклад, Швейцарія), різновидності федералізму. І всі вони так чи інакше торкаються розподілу компетенції та фінансових ресурсів між державним (центральним, федеральним) і низовими (місцевими) бюджетами. Для країн Європейського Союзу бюджетний федералізм вже набув своїх особливостей і вийшов на міждержавний рівень.

За допомогою бюджетного федералізму відбувається пряме зарахування податків за установленими квотами у бюджети трьох рівнів
за належного фінансування потреб усіх бюджетів. Дуже важливо, що ефек­тивно побудований бюджетний федералізм має саме регулюючий характер, дає змогу оптимально збалансувати необхідні потреби з фінансовими можливостями. Дозвільні розподільні форми половинчастого федералізму в умовах дефіциту фінансових ресурсів створюють живильне середовище для корупції.

Нераціональний бюджетний федералізм спричиняє ситуації, коли місцева влада не бачить для себе фінансової вигоди від економічного піднесення регіонів, якими вона управляє. У демократичному суспільстві бюджетний федералізм – не просто результат переговорного процесу між столичною та провінційною елітою. Це скоріше продукт суспільної згоди відносно бюджетної політики згладжування, нівелювання регіональних і локальних асиметрій економічного розвитку та соціального добробуту, що відображає стереотипи мислення й поведінки людей, які вміють домовлятися, йти на компроміси.

У західних країнах бюджетний федералізм не обмежується територіальним перерозподілом ресурсів у режимі пасивно-гуманітарної фінансової допомоги (за винятком екстраординарних випадків чи форсмажорних ситуацій). Усі механізми сучасного бюджетного федералізму спрямовано на заохочення активного прагнення до самодостатності, опори на власні сили, нарощування фінансово-економічного потенціалу.

Важливо виділити дві функції бюджетного федералізму: політично-консолідуючу і соціально-психологічну.

На відміну від дефініцій «бюджетне регулювання» і «бюджетне вирівнювання», використовуваних у вітчизняній фінансовій літературі, поняття «бюджетний федералізм» має незрівнянно ширший смисл, що включає політичний і національний рівень. Фінансові потоки, що рухаються через бюджетні канали, виконують роль могутнього доцентрового чинника, що консолідує регіони з різними фінансово-економічними потенціалами в єдиний державний організм і тим згуртовує націю. У системі бюджетного федералізму кожен адміністративно-територіальний бюджет, крім суто фінансового призначення, набуває соціального, політичного й етичного змісту, оскільки перетворює у співгромадян усіх, незалежно від величини фінансових внесків окремих етнічних, регіональних чи суспільних груп населення. Останнє відповідає загальноприйнятому у цивілізованому світі розумінню нації як співгромадянства. Тим самим різниця між цими дефініціями і бюджетним федералізмом має не стільки термінологічний, скільки категоріальний, сутнісний характер.

Соціально-психологічна перевага сучасного бюджетного
федералізму полягає e тому, що він, по суті, не показує і не дає можливості відчувати фінансово-економічну слабкість, ущербність окремих регіонів і тим самим забезпечує загальнонаціональну єдність, не протиставляючи регіони-донори регіонам-реципієнтам. Річ, неможлива на ринку, у бізнесі – сильний допомагає слабкому – реалізується на державно-політичному рівні засобами бюджетного федералізму. Для деяких країн бюджетний федералізм – аналог національної політики в її фінансово-господарському вимірі. Звідси найважливіше призначення бюджетного федералізму – гармонізація міжрегіональних відносин і міжбюджетного співробітництва різних рівнів влади як фактора національної єдності та суспільної стабільності.

10.4. Теорія сучасного федералізму

Серед сучасних теорій бюджетного федералізму особливо помітне місце займає так звана модель Тібо. Американський економіст Чарльз Тібо, відомий лише однією, але знаковою новаторською статтею «Чиста теорія місцевих видатків» (1956 р.), створив теоретичну конструкцію, яка увійшла до фінансової науку під назвою моделі Тібо і викликала велику дискусію, широке коло публікацій.

Тібо виходив з альтернативних соціально-психологічних мотивацій людей, вважаючи, що одним із них вигідніше з фінансових міркувань залишатися вдома і намагатися змінити на краще умови свого існування, ніж мігрувати, а тим більше емігрувати, тоді як інші охоче змінюють місце проживання. На цьому соціологічному спостереженні Тібо та його послідовники побудували теорію міжтериторіальної мобільності населення у комплексі з теорією забезпечення суспільними благами. Нагадаємо, що під суспільними благами мають на увазі блага і послуги, забезпечувані суспільству державними структурами (оборона, безпека, правопорядок, захист довкілля, транспортна й інформаційна інфраструктури та ін.).

У згаданій статті Тібо стверджував, що «здатність індивідуумів до зміни юрисдикцій створює подібне до ринку вирішення проблеми місцевих суспільних благ». Люди, користуючись правом вільного пересування («голосуючи ногами»), вибирають для проживання ті общини, де знаходять більш матеріально і/або суб'єктивно привабливі для себе суспільні послуги в обмін на прийнятний рівень податків. Подібно до того як індивідуум задовольняє потреби у приватних благах, купуючи їх на ринку, так потреби у суспільних благах задовольняються шляхом вибору бажаного місця проживання. У результаті створюється рівновага у розподілі мешканців між населеними пунктами: кожен перебуває там, де він хоче бути, має доступ до тих благ, які йому потрібні, сплачує податки, які йому по кишені. У такому разі поліпшити своє становище, змінивши місце проживання, стає неможливим. На мові понять економіки добробуту досягається рівновага, ефективна за Парето. Це означає таку алокацію (розподіл) наявних ресурсів, коли неможливо поліпшити стан одних людей, не завдаючи шкоди іншим.

Реалізація моделі Тібо можлива у разі існування ряду передумов, а саме: абсолютної мобільності людей; незалежності пересування від стану довкілля (відсутності екстерналій); наявності вичерпної інформації про умови оподаткування та забезпечення суспільними благами на новому місці; можливості вибору із значної кількості місць проживання; збереження постійної вартості локальних суспільних благ в умовах зростання чисельності населення; фінансування суспільних послуг з місцевого бюджету за рахунок подушного податку або пропорційного податку на власність; приблизно однакового і достатньо високого рівня доходів (а також величини власності) мешканців даного населеного пункту, бо наплив незаможних скорочує податкову базу, спричиняючи підвищення податкових ставок та порушення ефективної рівноваги за оптимумом Парето.

Зрозуміло, наскільки проблематично забезпечити всі, сформульовані Тібо, умови, особливо проігнорувати завжди існуючу майнову нерівність. І все ж американські економісти провели кілька емпіричних досліджень на відповідність моделі-гіпотези Тібо реаліям. З'ясувалося, що попри всю складність «принаймні за деякого збігу обставин модель Тібо досить точно відображає дійсність».

Теоретична цінність моделі Тібо полягає у тому, що вона описує ознаки, за якими характеризується й оцінюється діяльність самоврядних субнаціональних адміністративно-територіальних утворень і тим самим концептуалізує підходи до проблеми оптимальної алокації владних повноважень і адекватного розосередження фінансових ресурсів на різні рівні управління країною.

У системі оптимального бюджетного федералізму компетенція приймати рішення про фінансування заходів щодо контролю над зайнятістю та інфляцією передається на макрорівень (у центр). Адже жодна регіональна чи місцева влада неспроможна кардинально вплинути на загальний стан економіки і соціальної сфери. Хоч деякі теоретики і відкидають саму можливість ефективної політики регулювання ділових циклів, визнається, що всі стабілізуючі заходи повинні мати загальнодержавний рівень.

Теорія економіки добробуту питання економічної ефективності
і розподілу доходів ставить так: яка система управління й використання ресурсів – централізована чи децентралізована – здатна більшою мірою максимізувати функцію суспільного добробуту? Для кожної з них є свої аргументи «за» і «проти».

Так, невигоди децентралізації полягають у тому, що різноманітність бюджетів створює небезпеку фрагментарних чи нескоординованих рішень, а також може спричинити розкритий західними економістами негативний ефект масштабності – підвищення податкової вартості локальних суспільних благ з відповідним зменшенням віддачі корисності на одиницю бюджетних витрат.

До переваг децентралізації відносять: здатність привести фінансовані з місцевого бюджету суспільні послуги у відповідність до локальних потреб, економічні вигоди горизонтальної конкуренції між місцевими властями, нижчу вартість проведення соціальних експериментів на субнаціональному рівні.

Баланс переваг і невигод зводиться до того, що лише змішана, макро-мікро система витрачання фінансових ресурсів спроможна забезпечити загальний суспільний добробут. Останній у розвинутих країнах Заходу виконує роль національної ідеї, навколо якої було побудовано держави загального добробуту.

У методологічному плані теорія Тібо – один із прикладів постмодерністського стилю у фінансовій науці Заходу, що характеризується змішаними міждисциплінарними методами дослідження, визнає пізнавальну цінність еклектичної множинності теоретичних підходів та жанрових прийомів наукового дискурсу. Не відмовляючись остаточно від позитивістських засад пояснення фіскально-бюджетних явищ, сучасне фінансове знання дедалі більше звертається до людини і цим зближується з гуманітарними науками. У фінансових текстах все ще вживаються дефініції, аналогічні термінам із природничих і технічних наук («система», «механізм», «інструмент», «важіль» і т.п.), але все частіше автори оперують антропними поняттями й образами («індивідуум», «вибір», «благо» і т. п.).

10.5. Національні схеми бюджетного федералізму

Існують різні класифікації форм функціонування міжбюджетних відносин за певними критеріями, покладеними в їх основу.

Так, за класифікацією Міжнародного валютного фонду залежно від форм політичної взаємодії та ступеня фінансового співробітництва різних рівнів влади вони диференціюються від класичного федералізму (США), кооперативного (Німеччина), до канадського, британського варіанта бюджетного федералізму і режиму адміністративної опіки над органами місцевого самоуправління (Франція, скандинавські країни).

Відповідно фінансові взаємовідносини верхнього й нижчих ешелонів влади можуть характеризуватися: чітким розмежуванням бюджетних надходжень, комбінуванням власних доходів місцевих бюджетів з транс­фертами з вищестоящих бюджетів; опорою на механізм солідарного розподілу доходів та систему міжбюджетних субсидій; залежністю від дотацій центрального уряду. Специфічні особливості бюджетного федералізму і міжбюджетних відносин існують у Швейцарії.

Феномен бюджетного федералізму однаковою мірою стосується
як федеральних, так і унітарних держав. Але особливу увагу привертають держави з федеральним устроєм, де проблеми міжбюджетних відносин особливо складні, а тому і найбільш пізнавальне показові.

В Україні інтерес до теорії та практики бюджетного федералізму обумовлений міркуваннями як наукового, так і прагматичного характеру. За роки незалежності перед вітчизняною фінансовою наукою відкрився інтелектуальний простір світового фінансового знання. На черзі – зближення, рецепція, творче перероблення досягнень західної фінансової думки, відмова від ідеологічних застарілих догм, понять і штампів, використання прийомів та концепцій з інших соціально-гуманітарних наук, діалог із зарубіжними колегами. В Україні необхідно використати все корисне зі світової практики організації бюджетного федералізму, різноманітних форм і методів бюджетного менеджменту.