Народні рухливі ігри як одна із форм фізичного виховання наших предків

¨ У давніх українців було своє бачення явищ природи і місця людини в її лоні. Про це свідчать археологічні розкопки, фольклорний матеріал, міфи, які збереглися до наших часів. Важливою виховною частиною фізичної культури, безперечно є національні рухливі ігри, створені народом, що передаються із покоління в покоління і є відображенням його життя і побуту.

Особливості народних ігор, їх виховне значення обумовлюються широким спектром чинників: національними, релігійними й народними традиціями, структурою етнічних обрядів і ритуалів, рівнем розвитку знарядь праці, військової техніки і стратегії.

На кожному етапі розвитку суспільства рухливі ігри використовувалися як важливий засіб виховання підростаючого покоління.

G У період родоплемінних відносин рухливі ігри займали особливе місце в житті людей. Гра, проявляючись через певну систему обрядів, відображала світоглядні, філософські погляди народу.

Природа була культом багатьох релігій, зокрема слов’янської. Усі головні її боги (Дажбог – сонце, Перун – грім, Стрибог – вітер) уособлювали явища і сили природи. Тісний зв’язок людини і природи - характерна риса слов’янських вірувань. Слов’яни віддавали особливу пошану водам, річкам, криницям, полям, лісам, звірам. Кожне урочище мало своїх богів, кожна околиця оповита повір’ями про русалок, водяників, лісовиків тощо. Підтвердженням цього є ряд рухливих ігор, в назвах яких знайшли своє відображення давня історія і традиції («Проводи русалок», «Відьма», «Мара», «Танець горбатого діда», «Дідух», «Леля» та ін.) Усе навкруги було освячено присутністю богів, і це тісно пов’язувало людину з рідною землею, прищеплювало патріотичні почуття.

Життя у нерозривній єдності з природою зумовило виникнення самобутніх і неповторних народних рухливих ігор. Вони приносили людині радість, сприяли гармонійному фізичному розвитку. Змагання, ігри, танці, музика й пісні допомагали людині минулого вижити. Ігри супроводжували наших предків усюди – під час родинних свят, трудових процесів, релігійних обрядів, військових походів, перемог тощо.

Дорослі залучали дітей з раннього віку до культових і ритуальних дійств (моління за добрий врожай, різноманітні закличні дії, звернення до сил природи, духів добра та зла), танців, хороводів, які частково або й повністю (залежно від події) складалися з рухливих ігор і забав з відображенням елементів землеробства, полювання, рибальства, весілля, народження дитини, військових подій тощо. За допомогою таких ігор діти набували необхідних життєвих умінь і навичок, максимально зближалися з природою.

Літописці оповідали про розваги й ігри між селами: «І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні…». Для проведення таких сходин слугували окремі витолочені майданчики, що називалися ігрищами: «Ігрища втолочені, й людей велика сила…». Ігри присвячувалися Землі-Матері, богу сонця Ярилові, богові війни Перуну.

& Танці створювалися не як розвага, а як специфічна система ігрового тренування слов'янських воїнів, спрямована на формування необхідних бойових рухових навичок, витривалості та розвиток спритності й сили. У «Гопаку», «Тропаку», «Козачку», «Барині», матроському «Яблучку» та інших танцях збереглися залишкові елементи пішого бою і єдиноборства.

Наприклад, суть відомого російського танцю «Бариня» полягала не просто в тому, щоб станцювати з жінкою. За партнерку необхідно було поборотися з іншими танцюристами, причому не силоміць, не грубістю, а танцювальною майстерністю! Танцювали з жінкою, прагнучи не підпустити до неї суперника. Той у свою чергу намагався відбити танцюристку: відсторонити умілим рухом суперника і продовжити танок. Тому справжня «Бариня» – дуже своєрідний і складний танець, що потребує ретельного контролю за складними «бойовими» переходами. Неприпустимим вважалося не лише грубо торкнутися партнерки, а й навіть злякати її будь-яким небезпечним рухом. Виходить, не танець, а поєдинок – але не бій, а ціле мистецтво!

На Русі з давніх-давен проводилися змагання танцюристів. Танцювали як поодинці, так і в парі із суперником. Змагання найчастіше відбувалися на ярмарках. На танцюристів робили ставки, а переможці отримували призи: подарунки, гроші або вино.

Танцюристи постійно тренувалися, вигадували нові поєднання рухів, досі невідомі суперникам і глядачам. До змагань винаходи тримали під великим секретом. Це постійно розширювало і збагачувало техніку танцю.

Розрізняли парний і одиночний танець. У першому випадку один із танцюристів демонстрував який-небудь рух або в'язку, а суперник повинен був це з точністю повторити, потім показував свої. У другому – ті, що змагалися, поперемінно демонстрували свої рухи, не допускаючи повторення попередніх. Програвав той, у кого раніше закінчувався набір оригінальних танцювальних фігур і рухів.

G Один з варіантів бойового танцю «Скобар» (інша назва «Ламання веселого») передбачав безпосередній контакт із суперником під час виконання. Супроводжувався він ритмічним і простим награшем на гармошці. Бій-танець відбувався за домовленістю (наприклад, до першої крові чи до першого падіння). Бій міг зупинити і гармоніст (у давніші часи – гусляр), припинивши награш.

Перед початком «ламання» танцюрист струшував головою, наїжачуючи волосся. Ці дії в поєднанні з певними вигуками і притупуванням були елементами прадавньої народної магії. Здійснюючи їх, людина немовбито виходила за межі звичного побутового простору, проникала в інший пласт буття, де час протікав інакше, а органи чуття працювали по-іншому.

Розслаблене тіло скобаря реагувало не тільки на дії суперника, а навіть на подув вітерцю. Такий стан аналогічний трансу, в який вводили себе східні воїни. Окрім військових танців існували й мирні танці-ігри обрядового та просто розважального призначення. Найбільш «слов'янським» серед яких є хоровод (коло, корогод, танок). Хороводи присвячували порам року, святам, важливим подіям у житті народу.

G У давні часи народні ігри становили основу календарного року українців і групувалися у струнку й універсальну систему психофізичного виховання, завдяки якій людина вдосконалювала свої природні здатності і розвивала внутрішні ресурси. Жодне релігійне свято, жодна значима подія не обходилися без специфічних рухливих ігор і забав з елементами суперництва (найсильніший, найспритніший, найкмітливіший). Цей факт зафіксований і в Літописі руському: «Сходилися на ігрища різні племена». Все це є свідченням того, що фізичний розвиток людини в часи язичництва був на досить високому рівні. Наші предки відчували єднання з природою й набагато уважніше ставилися до свого здоров'я, ніж сучасні покоління.

Батьки відразу ж після народження дитини піклувалися про її здоров'я. У зв'язку з цим велике значення надавалося купанню, іграм, загартуванню, праці. Адже люди здавна підмітили, що чим більше дитина рухається, тим вона швидше і краще розвивається.

1 Будь-яка подія у житті слов'ян відзначалася жертвою богам і спортивними змаганнями. Так, І. Срезнєвський писав, що «за здійсненням обряду завжди йшло торжество, яке супроводжувалося іграми, танцями, мірянням силою».

Про надзвичайну силу людей ми дізнаємося також із легенд, переказів, народних казок і бачимо в них утвердження людини як мудрої, духовної, морально і фізично досконалої особистості, що було і залишається ідеалом виховання всіх наступних поколінь. При цьому жодне з них не могло обійтися без народної гри.

& Масові ігри слов’ян відбувалися в місцях обміну товарів, під час «братання», після судових засідань (незалежно від результату), на честь ушанування пам’яті загиблого воїна («тризна»). Молодь прагнула продемонструвати свої вміння у стрільбі з лука, метанні каменів у ціль і на відстань, у різноманітних іграх і забавах. Ігри давали учасникам можливість виявити силу, фізичне загартування, спритність, вправність, кмітливість, витривалість. У «Велесовій книзі» зазначається: «В той день мали також ігрища перед лицем старотців і силу юну показували. Юнаки бігали, співали, танцювали на їхню честь». Найбільш розповсюдженими також були «бої перебійців», «вдавані бої» та змагання на зразок первісних турнірів.

Популярними також були змагання силачів у підніманні каменів та інших тягарів, штовханні колоди; бої на колоді: коли два учасники сідали навпроти на високо закріпленій колоді і прагнули збити один одного на землю ударами мішків з тирсою або палицями, обмотаними ганчір'ям. Діти змагалися один з одним в бігу наввипередки. До масових належали такі розваги, як перетягування каната, гра в сніжки, катання на санках, біг на ходулях. Ці ігри добре відомі й зараз. З деякими варто ознайомитися ближче.

G Гра «Узяття фортеці». На пагорбі зводилося укріплення з колод і гілок, а взимку – зі снігу («фортеця»). Захисниці – жінки й дівчата – знаходилися всередині «фортеці». Парубки й чоловіки, розділившись на «вершників» і «коней», починали напад. Їх завданням було зруйнувати укріплення і, пробившись крізь лаву захисниць, захопити прапор. При цьому необхідно було втриматися на «коні». Якщо «вершник» падав з «коня» або ж його стягували, то він вибував із гри. Завдання дівчат – перешкодити парубкам захопити прапор. Для цього вони використовували обмотані шкурами палиці, набиті соломою мішки, а взимку ще й сніжки. Гра продовжувалася доти, доки чоловіки не захоплять містечко або не відмовляться від свого наміру. Гравцеві, що зумів захопити прапор, надавалося право перецілувати всіх захисниць.

G Гра «Конячки». Гравці розділялися на два «війська», кожне з яких у свою чергу розбивалося на «вершників» і «коней». Вершниками зазвичай були дівчата, що спиналися на спини парубків. Завдання гравців – змусити іншу пару втратити рівновагу. Перемагала пара, якій довше за інших вдавалося встояти на ногах.

У народних іграх брали участь і професійні митці, які мали різні назви: «гудець» – музикант і співак; «плясець» – танцюрист; «півець» – співак. Були й окремі музиканти: свирець, або свирільник, сопільник, трубник. Загалом народних артистів називали ігрецями, або скоморохами. Вони мали велику популярність у народі: «Як плясці або гудці, або хто інший закличе на ігрище або на яке зборище ідольське, то всі туди біжать, радіючи». Свого часу скоморохи були професійними музикантами й акторами. Вони виступали при княжих дворах, на міських площах.

Окрім танців, у зміст розваг включалися ще й певні язичницькі ігри, на жаль, не описані церковними авторами, а лише згадувані ними в таких узагальнених назвах, як «ігри бісівські», «ігри ідольські», «ігри неподобні».

& Найстаріші ігри, що були створені задовго до прийняття християнства, носили філософський характер. Віра в силу слова і рухів сприяла появі окремих ігор вегетаційного змісту, у яких за давнім анімістичним світоглядом простежується імітація оранки, сівби, боронування, а також достигання та збору врожаю («Мак», «Горошок», «Огірочок»). Вегетаційні ігри були своєрідними молитвами, які мали закликати швидке проростання та дозрівання певних рослин і багатий урожай.

У численних веснянках і колядках знайшли своє яскраве відображення організація парубочих громад, їхні військові походи, почуття гідності, хоробрості та відваги, любов до свого народу, здатність жертвувати собою заради його захисту. Найбільш розповсюдженими були також «бої перебійців», «удавані бої» й змагання на зразок первісних турнірів.

Велика кількість ігор мала мотиви кохання, залицяння або одруження, тобто подружній та еротичний зміст: «Царенко», «Любка», «Чернушка» та ін.

Невід’ємним компонентом святкових ігор було закликання добра, багатства та успіху в дім і родину. У змісті ігор передавалося ідеалізування величі, багатства, могутності, поваги. В основі цих магічних актів лежала віра в чудодійні властивості рухів і слова.

Належному фізичному розвитку й вихованню морально-вольових якостей сприяли різноманітні народні рухливі ігри, які позитивно впливали майже на всі системи та функції організму. Однією з найбільш популярних була гра в паці. G Паці – нижні кістки баранячих або коров’ячих ніг – розставляли впоперек вулиці й влучними ударами намагалися зруйнувати їх шеренгу. Завдяки цій грі в дітей вже з раннього віку розвивалися точність, окомір і координація рухів. На велику розповсюдженість цієї гри вказують археологічні матеріали: під час розкопок відомого Чернігівського кургану «Гульбище» було знайдено не тільки велику кількість баранячих ніг, але і їхні бронзові копії. Подібні знахідки виявлено і в Яблунівському кургані поблизу Канева.

& Навички метання розвивали спортивні ігри із використанням палиць, м’яча. В Україні були широко розповсюджені такі ігри, як «Шкереберть», «Вивертень», «Трампижа», «Матка» та ін. Розвитку сили сприяли ігри, що нагадували давньоруські перетягування: «Чий батько дужчий», «Перетяжки», «Кулі», «Ланцюг», «Верниголова» та ін. Виховання та розвиток швидкісних можливостей досягалися за допомогою ігор «Дуб», «Наввипередки», «Горшки», «Квач», «Хованки», «Кут», які передбачали зміну напрямку руху та прояв швидкісних якостей.

В епоху язичництва ігри були невід'ємною складовою частиною життя людини. Вони сприяли гармонійному розвитку особистості. Головним фактором, який впливав на виховання і всебічний розвиток підростаючих поколінь була безпосередня участь дітей в житті дорослих: залучення з раннього віку до продуктивної праці, що пов'язано з низьким рівнем розвитку виробничих сил, участь в танцях, святах, деяких ритуалах, урочистостях, відпочинку.