Правовий прецедент

Правовий прецедент – це судове або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, визнане в якості зразку вищою судовою інстанцією держави і застосовуване надалі для вирішення подібних юридичних справ.

У загальних рисах прецедент можна визначити як попереднє судове рішення, процедура тощо, що вживається як норма при розгляді наступних подібних справ (New Webster’s Dictionary, 1993). Cуд при розгляді конкретної справи виносить рішення, яке виступає актом правозастосування для сторін цієї справи, породжуючи разом із тим загальну норму (перш за все для судів нижчого рівня). Слід відзначити, що ступінь обов’язковості прецеденту перш за все залежить від місця суду, що виносить рішення в судовій системі.

Сама доктрина прецеденту – stare decіsіs (слідувати встановленому) – загалом полягає в тому, що рішення апеляційних судів обов’язкові в подальшому для судів нижчого рівня, а також для самих апеляційних судів.

Обов’язковим є не все рішення суду, а лише сутність правової позиції судді, на якому ґрунтується рішення або вирок. Саме ця частина називається ratio decidendi. Тоді як докази і висновки, не обов’язкові для висновків суду в цій справі, належать до obiter dicta (супутньо сказане). У висновках судді по справі прецедент утворює лише його правова аргументація; у більшості випадків питання права в судовому рішенні не оспорюються, йдеться лише про факти, про те, яким чином інтерпретувати наявну фактичну сторону справи, як кваліфікувати певні дії.

Відповідно до приналежності того або іншого рішення судовому або адміністративному органу, прийнято розрізняти судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент є основним джерелом права у країнах англо-саксонської правової системи. До числа таких держав відносяться, насамперед, Великобританія і США. Проте якщо у Великобританії більшою юридичною чинністю володіє найбільше давній прецедент, то у США більшою юридичною чинністю володіє прецедент більш новий за часом прийняття.

В Україні судовий прецедент займає незначну частку від інших джерел права. Так, судові прецеденти Європейського суду по правах людини є частиною національного законодавства України.

У системі джерел (форм) права можна виділити також нетрадиційні. Такими наприклад, є релігійні догми й ідеологічні норми.

Релігійні догми – система правил, сформованих на бездоказових переконаннях – віруваннях, обумовлених релігійними вченнями.

Таке джерело є основним у країнах мусульманської правової системи. Так, у Ірані, Пакистані, Афганістані основними джерелами є догми Корану і закони шаріату.

Ідеологічні норми –- правила поведінки, вироблені під впливом певної політичної ідеї, як правило, для членів політичної партії.(Інколи у тоталітарних режимах поширюється на все суспільство.)

У державах із монополією єдиної політичної ідеології такі норми стають переважним джерелом заідеологізованої правової системи. Прикладом поширеності таких джерел є колишній СРСР, а також нині існуючі країни з монополією соціалістичної та комуністичної ідеологій – Китай, Північна Корея, Куба.

Серед новітнього розуміння інших джерел права можна також виділити такі, що практично не згадуються у юридичній навчальній літературі як джерела права:

Акти тлумачення юридичних норм (Керівні роз’яснення пленуму Верховного Суду України).

Акти Конституційного Суду (Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа К. Г. Устименка)).

Основна рекомендована література

4. Теорія держави і права /За ред. академіка М. В. Цвіка, проф. О. В. Петрішина, доц. В. Д. Ткаченка. – Х.: Прапор. – 2002. – С. 293–320.

5. Скакун О. Ф. Теория права и государства. – Х.: Консум. – 2000. – С. 334–372.

6. Загальна теорія держави і права / За ред. проф. В. В. Копєйчикова. – К., 1996.

Додаткова література.

1. Зивс С. Л. Источники права. – М., 1981.

2. Муромцев Т. И. Источники права (теоретические проблемы) // Правоведение. 1992. – № 2.

3. Наумов А. Судебный прецедент – источник права // Адвокат. – 1993. – № 4-3.

4. Погребной И. М. Теория права: Учебное пособие. – Х.: Основа, 2003. – С. 55-62.

5. Разумович Н. Н. Источники и форма права // Сов. гос-во и право. – 1988. – № 3.

ТЕОРІЯ ПРАВОТВОРЧОСТІ

1. Поняття, функції та види правотворчості.

2. Стадії законотворчості.

3. Законодавча техніка та юридична техніка.

.

Поняття, функції та види правотворчості

Держава здійснює свої функції в різноманітних правових формах. Найважливішою з них, поряд із правозастосовчою, установчою і контрольною діяльністю, є правотворча, у ході якої різнобічні інтереси суспільства, окремих його соціальних прошарків і численних індивідів приводяться до “загального знаменника” і знаходять своє втілення в загальнообов'язкових правилах поведінки.

Правотворчість являє собою діяльність компетентних органів держави, посадових осіб, уповноважених на те громадських організацій, трудових колективів або всього населення по встановленню, зміні, скасуванню і систематизації юридичних норм.

Правотворчість є завершальною стадією більш широкого процесу – процесу правоутворення. Характер правових ідей, що в остаточному підсумку фіксуються в нормативно-правових актах даної держави, визначається багатьма чинниками: станом економіки, рівнем розвитку громадянського суспільства, типом державного режиму, загальною спрямованістю соціально-політичного розвитку держави, його міжнародним положенням. Формування права також залежить від особливостей національного менталітету, від існуючих у суспільстві звичаїв і традицій, від уміння різноманітних політичних сил йти на згоди. Задача правотворчих органів – як можна більш повно врахувати при виданні відповідних актів усі вищезгадані чинники з тим, щоб додати формально-визначений, загальнообов'язковий характер найбільше оптимальним для даних умов моделям поведінки.

Головне призначення правотворчості – розробка та прийняття нових правових норм. Інші прояви правотворчості (зміна, скасування і систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права.

Відповідно виділяються і функції правотворчості:

а) розробка і прийняття нових юридичних норм;

б) зміна або доповнення чинних норм права;

в) скасування застарілих;

г) систематизація або впорядкування чинного нормативно-правового матеріалу.

Види правотворчості

Розподіл правотворчості на види може проводитися за різноманітними підставами. Так, у залежності від суб'єктів видання нормативно-правових актів розрізняють правотворчість:

а) державних органів;

б) громадських організацій;

в) трудових колективів;

г) усього народу (дорослого населення країни, електорату) у ході законодавчого референдуму.

Найпоширенішим видом правотворчості є прийняття нормативних актів органами держави й уповноваженими на це посадовими особами. Це пояснюється необхідністю фахового підходу до формулювання загальнообов'язкових правил поведінки, найбільш повного врахування всіх чинників, що впливають на ефективність їх наступної реалізації, забезпечення внутрішньої узгодженості і несуперечності системи законодавства. Особливо велика роль держави у виданні нормативно-правових актів у часи значних соціально-політичних і економічних перетворень. Тільки глибокий аналіз процесів, що відбуваються в суспільстві, на загальнодержавному рівні може дозволити прийняти закон «випереджаючого» характеру для забезпечення реформ, що проводяться.

В Україні правом прийняття нормативно-правових актів володіє Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади (ст. 75 Конституції України), Верховна Рада Автономної Республіки Крим, як представницький орган Кримської автономії (ст. 136 Конституції України), Президент і Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства, відомства, державні комітети, місцеві державні адміністрації.

До числа суб'єктів правотворчості можна віднести також органи місцевого самоврядування й адміністрації підприємств і установ (локальна правотворчість).

Повноваження на видання нормативних актів кожного органа визначаються Конституцією України й інших законів у залежності від місця, що займається кожним з них у системі органів держави.

Правотворча діяльність суспільних (корпоративних) організацій, як правило, виключає самостійне прийняття цими організаціями норм права.

Держава може санкціонувати акти, прийняті цими організаціями; попередньо дозволити видання відповідного акта або прийняти їх спільно. Наприклад, можуть складатися угоди між галузевими профспілками та роботодавцями, що регулюють трудові, соціально-економічні і професійні відношення.

Трудові колективи поряд із колективним договором (локальний нормативний акт) з адміністрацією підприємства мають право на укладання різного роду угод - правових актів, що містять зобов'язання по встановленню умов і оплати праці і т.ін.

Особиста участь народу у правотворчості – референдум – останнім часом набуває усе більшого поширення (ст. ст. 69 - 74 Конституції України). У даному випадку народ, як джерело влади, реалізує своє право на особисту участь у рішенні найважливіших питань державного і громадського життя шляхом прийняття законів. Рішення, прийняті Всеукраїнським референдумом, володіють вищою юридичною силою і не потребують ніякого затвердження.

У залежності від характеру участі держави в правотворчості різниться:

а) безпосередня правоустановча діяльність відповідних державних органів;

б) делегування правотворчих повноважень недержавним формуванням;

в) санкціонування державою норм, що склалися в суспільстві у вигляді звичаїв або вироблених певними організаціями.

Незалежно від виду правотворчості, видання правових актів повинно базуватися на таких основних принципах:

Демократизм

Підготовка і прийняття нормативних актів, і в першу чергу законів, припускає можливість участі в цьому широкої громадськості. Юридичні норми повинні виражати волю більшої частини населення нарізноманітніших соціальних груп.

Гуманізм

Правові норми повинні бути спрямовані на забезпечення та захист прав і свобод особи. Людина, її інтереси знаходяться в центрі законодавчої діяльності.

Законність

Нормативні акти приймаються суб'єктами правотворчості строго в межах їх компетенції, відповідати Конституції держави при неухильному дотриманні процедури їх підготовки, прийняття, опублікування.

Науковість

Правотворчість покликана максимально відповідати досягнутому рівню розвитку суспільства, реальним соціальним умовам, враховувати і використовувати новітні досягнення науки і техніки.

Збереження національної самобутності й інтернаціоналізм

У правотворчій діяльності повинні брати участь представники всіх націй, народностей і національних груп, а у юридичних нормах – враховуватися та відбиватися їх специфічні інтереси.

Техніко-юридична досконалість

При підготовці та прийнятті правових норм передбачається широке використання рекомендованих юридичною наукою та апробованих практикою прийомів і засобів правотворчої техніки.