Поняття і юридичні ознаки демократії

Демократія в мистецтві алегорично зображується у вигляді людської фігури з гранатовим яблуком у руці, як символ об’єднання суспільства в єдине ціле.

Слово “демократія” відомо ще з часів Стародавньої Греції і в перекладі з грецької мови означає “влада народу”. В ранній період свого існування у Стародавній Греції демократія розумілась як особлива форма, різновид організації держави, при якій владою володіє не одна людина (як при монархії, олігархії), а всі громадяни, які користуються рівними правами на управління державою.

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципі свободи та рівності, зверталися кращі мислителі людства: Перикл (Стародавня Греція); Б. Спіноза (Нідерланди XVII ст.); Ж.-Ж. Руссо (Франція XVIII ст.); Т. Джеферсон (США XVIII ст.), І. Франко (Україна кінець XIX – початок XX); В. Гавел (Чехія XX ст.); А. Сахаров (Росія XX ст.) й інші. Кожна історична епоха вносила свої ознаки демократії, розставляла свої акценти на їх значенні.

Кожен мислитель по-своєму розумів і давав оцінку демократії, так, наприклад, Авраам Лінкольн писав: “Демократія – це народне правління, яке здійснюється народом задля народу”. Саме такою він бачив демократію. А ось Дж. Байрон у свій час, спостерігаючи становлення буржуазної демократії писав у своєму щоденнику: “Важко сказати, яка форма правління гірша, до того всі погані. А демократична — гірша за всі, тому що ж таке демократія (на ділі), як не аристократія негідників?”[1] Це твердження є протиріччям проти істини. З іншого боку, можна зрозуміти тих, хто, як і англійський поет, опинився глибоко зневіреним у всій системі буржуазної демократії. І дійсно вивчаючи історію так званих демократичних правлінь і демократії в цілому, неможливо не дивуватись народу і дії політичних діячів, щодо досягнення демократії в державі.

Свою думку щодо демократії добре висловив Бернард Шоу. Він писав: “Народ не може управляти, це фізично неможливо. Кожен громадянин не може бути правителем. Нація прем’єр-міністрів або диктаторів – це такий же абсурд, як армія, що складається із фельдмаршалів. Правління при допомозі всього народу не існує і не може існувати на ділі, це гасло, яким демагоги обдурюють народ, щоб ми за них голосували”.[2]

Парадоксальність цієї ситуації стала зрозумілою досить давно. Це і викликало перехід від прямої демократії до представницької демократії, тобто передачі влади із рук народу до рук його виборних представників.

А Уінстон Черчіль, пройшовши через правління в демократичній Англії і пізнавши всю сутність правління при демократичному режимі, в свою чергу, писав: “Демократія – це найгірша форма правління, крім всіх інших форм, до якої люди вже звертатися час від часу.”

Сократ же писав наступне: “Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства – плутократією, якщо від волі всіх – демократією”[3].

Тому, наводячи вищезазначені приклади демократії, ми бачимо, що кожен по-різному її (демократію) сприймає, кожен по-різному виявляє позитивні та негативні сторони, приходить до різних висновків.

Одні демократію відчули практично, інші – лише у філософському або теоретичному розумінні.

Таке розмаїття вживання слова “демократія” свідчить про багатозначність і суперечність одного з центральних понять політичної теорії та практики.

До цього додаються ще й питання, які незмінно виникають у зв’язку із традиційним визнанням демократії як народовладдя:

Чи може народ справді правити державою, суспільством?

Чи буде правління демократичним, коли хтось один із народу виявиться відлученим від участі в ньому?

Чи є демократичними сучасні форми публічного урядування, в яких у всіх без винятку впроваджені представницькі форми правління?

Можливо, ці й інші питання послужили причиню прояву таких відомих висловлювань на адресу демократії:

“Демократія – то найгірша з форм правління, коли не брати до уваги всі інші” (Уінстон Черчіль);

“Демократія – незрозуміла назва того, чого немає” (Джованні Сарторі).[4]

Для Аристотеля демократія була лише одним із різновидів державного правління, які він розділив на п’ять видів.

1. Найхарактернішою особливістю так званого першого виду є рівність. А рівність, як твердить основний закон цієї демократії, полягає в тому, що ані бідні, ані багаті не мають у чомусь яких-небудь переваг, верховна влада не належить ані тим, ані іншим.

2. Другий її вид – це той, при якому надання посад залежить від, хоч і не високого, майнового цензу. Той, хто має відповідний ценз, повинен обіймати посади, а той, хто втратив, позбавляється цього права.

3. Третій вид демократії – це такий, при якому всі громадяни, які безперечно є такими, мають право брати участь в управлінні державою.

4. Четвертий вид демократії – той, при якому кожен із того моменту, як стає громадянином, має право обіймати посади.

5. При п’ятому виді демократії всі інші умови ті ж, що при четвертому її виді, але верховна влада належить не закону, а демосу.[5]

Що стосується ознак демократії, то вони, в свою чергу, є такими:

1. Демократія має політичний характер, визнає народ джерелом і носієм влади, передбачає участь народу в управлінні справами в суспільстві та державі за двома напрямками:

а) через представницькі органи (представницьку демократію);

б) через безпосереднє (самоуправління) (безпосередню демократію), а також через контроль за виконавчою владою.

2. В основі демократії знаходиться політична рівність громадян на участь в управлінні справами в суспільстві та в державі, і, перш за все, рівність виборчих прав.

3. Демократія передбачає проголошення, гарантію і фактичне втілення прав громадян: економічних, соціальних, політичних, громадянських, культурних, і, одночасно, обов’язки відповідно до міжнародних стандартів закріплених у Хартії про права людини (Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права 1966 р. та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., які вступили в законну силу з 23 березня 1976 р.), Законом України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 р., встановлено порядок прийняття міжнародних норм про права людини.

4. Демократія передбачає вираження волі більшості, але за умови дотримання прав меншості. Воля більшості повинна поєднуватися з гарантіями прав особи, яка, в свою чергу, виступатиме захисником прав меншості — етнічних, релігійних, політичних.

5. Демократія передбачає виборність органів держави, демократичну процедуру організації органів держави в результаті конкуренції, вільних і чесних виборів.

6. Демократія передбачає взаємну відповідальність держави і громадянина, яка виражена в потребі утримуватись від здійснення дій, які могли б порушувати їх обапільні права й обовязки.[6]

Визначаючи поняття демократії, слід звернутись до кінця XVI – початку XVII століття. Поняттю “демократія” вже два з половиною тисячоліття. З розвитком й ускладненням політичного життя, появою різноманітних доктрин, що агітували до демократії, її розуміння істотно змінювалося. Вже в античному світі це поняття тлумачилось по-різному, що зумовлювалось його багатою природою.

Часто поняття “свобода” і “демократія” розглядаються як тотожні, однак вони не є синонімами. Так, демократія — це, справді, поєднання ідей і принципів свободи, однак вона водночас включає низку звичаїв і процедур, сформованих протягом довгої, часто складної, історії. Одним словом, демократія — це свобода, вкладена в норми.[7]

Демократичну державу визначають такі засади:

1) національний суверенітет;

2) уряд, заснований на згоді тих, ким він управляє;

3) влада більшості й дотримання прав меншості;

4) гарантія основних прав людини;

5) вільні та справедливі вибори;

6) рівність усіх перед законом;

7) справедливе судочинство;

8) конституційне обмеження влади уряду;

9) соціальний, економічний і політичний плюралізм;

10) принципи толерантності, співпраці та компромісу.