Перспективи розвитку демократичних засобів реалізації влади в Україні

Головною передумовою руху до демократичної держави є розширення економічної свободи, що, в свою чергу, передбачає зміни не лише інститутів суспільства, а й усієї системи цінностей і психології людей, а це надто тривалий і важкий процес.

Щоб демократія стала в суспільстві реальною діючою системою влади, важливо, щоб люди не лише розуміли сутність її головних принципів, а й були згодні жити саме за цими принципами – самостійно, з усією повнотою відповідальності, без постійної опіки всесильної влади. Далеко не завжди такий спосіб життя створює людині емоційний комфорт. За право вибору доводиться розплачуватись відповідальністю, за рівень можливостей – критичною оцінкою своїх здібностей, за свободу – невизначеністю. Таку високу ціну не завжди можуть сплатити навіть ті люди, які живуть у стабільних суспільних умовах з багатими демократичними традиціями. А в умовах нестабільності та хаосу, коли на очах руйнується звичайний спосіб життя, навряд чи можна сподіватись на громадську згоду щодо подальшого просування демократії.

Сама ідея демократії починає сприйматись людьми як надто далека від того суспільства, в якому доводиться вирішувати загальні проблеми. Відбувається розкол масової свідомості, в якій жодна з альтернатив не дістає безперечної підтримки. До того ж, майбутнє політичне обличчя України розглядається політичними партіями по-різному й досить часто декларативно. Крім того, для динамічного розвитку демократичних процесів має бути певна політична дисципліна народу та достатня політична культура, досягти яких не можна за короткий проміжок часу.

Як переконує досвід багатьох країн Заходу, рух до демократії можливий лише шляхом обмеження влади, а рушійною силою й принциповим носієм цього обмеження завжди був середній клас, який формується в результаті фундаментальних соціально-політичних та економічних перетворень.

Неодмінною умовою демократизації суспільства є встановлення контролю суспільства над політикою, бо там, де народ не контролює уряд, там уряд контролює народ, не даючи йому розвиватись. Незважаючи на всі попередні спроби реорганізації виконавчих структур, уряд має досить сил і засобів для того, щоб виконувати саме цю контролюючу функцію.

М. Драгоманов підкреслював, що однією з небезпек для демократизації суспільства є те, що багато політиків, які починали свою кар’єру з радикального напрямку й навіть із барикад, ставали зрештою деспотами під виглядом порятунку “єдності держави”, яка була необхідна для забезпечення “свободи” й прогресу від замахів “сепаратизму”. Це звучить особливо актуально і сьогодні, коли на політичній арені з’явилось багато “рятівників Вітчизни”.

Але якою глибокою не здавалася б безодня, куди потрапило наше суспільство, з якими труднощами не стикалася б демократія, розбудова незалежної демократичної України — цілком реальний процес. В історії людства є чимало подібних прикладів: криза Німеччини в повоєнний період, становлення Японії й Південної Кореї в 1945-1950 роках.

Розвиток демократичних процесів в Україні зумовлений цілим рядом факторів, а їх динамізм залежить від легітимності різних форм власності, етнічного та соціального складу населення, співвідношення політичних партій і рухів, від форм правління, рівня політичної активності й політичної культури, розвитку національної свідомості, наявності й ролі різних релігій. Головну небезпеку для демократичних перетворень в Україні становить занепад політичної та правової свідомості.

Україна переживає важкі часи становлення нового суспільства, про яке здавна мріяв її народ. Процес цей свідомо гальмується певними політичними силами у країні та поза її межами. Він буде тривалим і болісним, але це є муками народження, і слід сподіватись, що вони завершаться появою нової здорової демократичної держави.

Лише в умовах реальної демократії індивід має змогу усвідомити своє місце в суспільстві, прийняти на себе тягар свободи. Це дає змогу зробити вільний вибір і нести відповідальність за свої вчинки та дії, зіставляючи їх з тими моральними цінностями, які не просто декларовані, а насправді вироблені в результаті спільної діяльності людей і соціальних спільностей.[32]

У демократичній державі відносини між особою, суспільством і державою будуються так, що права і свободи людини і громадянина є основною соціальною цінністю, яка охороняється суспільством і державою. Така модель закладена в ст. 3 Конституції України.

В Україні, як демократичній державі, гарантується самостійна діяльність недержавних структур, об’єднань виробничого, професійного, культурного, наукового, релігійного характеру, які вільно та самостійно здійснюють свої інтереси, відсутня обов’язкова державні ідеологія.

У демократичній державі створюються належні умови для діяльності політичних партій, союзів, асоціацій, що виражають різноманітність соціальних, політичних, економічних ідеалів, спрямувань і програм. Конституція України (ст. 15) закріплює політичний плюралізм і ідеологічну різноманітність як найважливіший принцип основ конституційного ладу, що надає можливість на демократичних засадах функціонувати недержавним структурам.

У демократичній державі діяльність державних органів повинна бути підпорядкована завданню забезпечення прав і свобод громадян і спрямована на розвиток і підтримку незалежних і повноправних інститутів громадянського суспільства. Конституція (ч. 2-3) прямо постановляє, що ствердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Саме реальне забезпечення прав і свобод людини і громадянина — найважливіша ознака демократичної держави, оскільки в забезпеченні умов здійснення прав особистості чітко виявляється сутність демократичної влади, методи здійснення нею своїх функцій. Лише в умовах демократичного політичного режиму права і свободи стають реальними, забезпечується законність і правопорядок, верховенство Конституції. Основний Закон України закріпив відомі світовій практиці основні права і свободи. У ст. ст. 55–64 Конституції об’ємно визначаються юридичні гарантії їх реалізації. Але для повного здійснення прав потрібно створити перш за все необхідні економічні умови. [33]

Можливі перспективи подальшого розвитку і поглиблення демократичного процесу в державі вбачаються в необхідності:

– формування узгодженого консенсусу у відношенні фундаментальних цінностей з урахуванням того, що точки збігу поглядів є світоглядною орієнтацією і будуть спрямовані на досягнення ідейного компромісу;

– проголошення та створення умов для відкритості історичної творчості, відмова від спланованих ідеологій та “ізмів” і намагань чергового пошуку простих рішень складних проблем, що підпадають під добре знайомі та пізнаваємі ярлики;

– пошуку фундаментальних цінностей у власній політичній культурі, при цьому варто пам’ятати, що не існує єдиної моделі ринкової економіки та прийнятної для будь-якого суспільства, людей, демократії.

Витоки великої кількості негараздів і поневірянь полягають у напівзаходах і намаганнях нав’язати готові форми зрілої демократії (які також не позбавлені істотної внутрішньої суперечливості та дисгармонії) без урахування національної специфіки, досвіду історії і умов демократичного правління, як і внаслідок слабкості і коливань державної влади.[34]

Для демократичного режиму характерна активна участь населення в формуванні органів державної влади і місцевого самоврядування, широкий спектр політичних свобод громадян, функціонування інститутів влади і режимі законності, охорона прав і законних інтересів людини і громадянина.

Норми Конституції України 1996 р. створюють необхідні політико-правові передумови формування в Україні стабільного демократичного політичного режиму. Але це можливо при наявності розвиненого громадського суспільства як співіснування вільних індивідів, стабілізації економічної системи.

Для побудови в Україні правової держави недостатньо закріпити на конституційному рівні положення про те, що Україна — держава демократична.

Важливо досягти цього на практиці. Головне — забезпечити її устрій і діяльність на користь народу, добитись реального втілення прав і свобод людини і громадянина, створити для цього необхідні умови й гарантії. Тому важливо, щоб адміністративна реформа, що проводиться в Україні, була підпорядкована ідеї демократизації держапарату, його орієнтації на забезпечення прав людини і громадянина.[35]

Значні зміни необхідні й у політичній ідеології та психології наших політичних діячів, передусім депутатів Верховної ради. Тепер кожен з них виступає у ролі борця за соціальну справедливість, за демократичні засади державної діяльності. І це дуже добре, особливо коли орієнтуються при цьому не на слова, а на практичні дії. Однак при цьому дуже часто не враховується, що в іншої людини – депутата чи урядовця, які беруть участь у вирішенні відповідних справ, може бути й інша думка з тих чи інших питань. І єдиний демократичний шлях до утвердження демократичних засад – діловий, позитивний компроміс, порозуміння, вміння поступитися чимось для розв’язання того чи іншого дійсно важливого питання. Як проголошує конфліктологія, досягнення порозуміння у ряді випадків є дуже важкою справою, але це завжди важливіше, ніж через боротьбу та протистояння не вирішити нічого.

Слід відзначити й те, що багато в чому недосконала робота Верховної Ради України зумовлюється і невдалою її структурою. Адже йдеться про таку інституцію як парламент, орган народного представництва. Наша ж Верховна Рада є продуктом старої радянської системи і, певна річ, не відповідає загальновизнаним світовою теорією і демократичною практикою принципам розподілу влад і “справжньої демократії”. Вона раніше традиційно об’єднувала всю систему рад з верху до низу й виконувала не лише законодавчі, а й управлінські та інші функції, що не відповідає її сьогоднішньому статусу, але це ми спостерігаємо й тепер.[36]

Водночас бачимо, що демократичний режим в Україні порівняно із західними моделями ще недостатньо розвинений і перебуває на стадії якщо не становлення (передбачається, що відповідні елементи демократії сформувались у 80-ті р. р.), то усталення, тобто завершення процесу формування. Тому в цілому демократію в Україні слід сприймати не стільки як статичний стан, скільки як рух політичного режиму. Поворотним пунктом подібного розгортання демократичного режиму в українських координатах вважається ухвалення нової Конституції України, яка закріпила на нормативному рівні низку ознак демократичного режиму: пріоритет прав особистості, юридичну рівність прав громадян, виборність органів державної влади, поділ влади, гарантія прав меншості, право на політичну опозицію.

А також у Конституції України закріплено, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

За такою логікою перехідний період становлення в Україні демократії охоплював 1985-1996 роки: на першій стадії (1985-1991 р. р.) змагалися авторитарні та демократичні тенденції; на другій стадії (1991-1996 р. р.) демократичні елементи стали переважати у структурі політичного режиму.

Їх домінування закріплене в новій Конституції України, ухвалення якої свідчить про кінець перехідного періоду в еволюції політичного режиму в Україні, який остаточно набув цілком чітких рис демократичного.[37]

Вирішенню проблеми консолідації та збереження демократії сприяє розбудова повноцінного, у сучасному розумінні, громадського суспільства. Лише демократична держава може створити демократичне громадянське суспільство, лише демократичне громадянське суспільство здатне підтримати демократичну державу. Громадянськості, яка робить можливою демократичну політику, можна навчитися лише в асоціативних зв’язках, які повинні захищатись і постійно змінюватись державою. Саме через асоціативні зв’язки громадського суспільства люди відчувають у собі державотворчі зв’язки з більш широкими спільнотами, які не можуть проявитись за умов дії одних лише демократичних процедур. Людина набуває високої економічної цінності, звідси невпинно та стрімко підвищується і цінність самого людського життя. Це ті самі якісні відмінності демократії, які визначають її історичну унікальність, що створить передумови для подальшого поглиблення демократичного процесу, а це й спостерігається сьогодні на прикладах сучасних високорозвинених демократій.[38]

Основна рекомендована література

1. Скакун О. Ф. Теория права и государства. – Х.: Консум. – 2000. – С. 147–160.

2. Загальна теорія держави і права /За ред. проф. В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком. – 996. – С. 94–100.

3. Письменицкий А.А., Слинько Д.В. Теория государства. – Х.: Консум. – 2004. – С. 89–110.

Додаткова література

4. Четверний В. А. Демократическое конституционное государство: введение в теорию. – М. – 1993.

5. Богуцький П. Поняття правової держави та методологічний підхід до проблеми її формування. // Право України. – 1996. – № 4. – С. 14–16.

6. Битем Д., Бойл К. Демократия: вопросы и ответы. – М.: Юристъ. – 1995. – С. 190–210.

7. Гавриленко Г. Правова держава і правова культура // Право України. – 1993. – № 1. – С. 28–31.

8. Гальчинський А. Соціально відповідальна держава // Політика і час. – К. – 1992. – № 4.

9. Журавльова Г. Поділ влади в сучасній Україні (проблеми теорії і практики) // Право України. – 1998. – № 11.

10. Луць Л.А. Шляхи розбудови Української правової держави // Основи держави і права України. – Львів. – 1994. – С. 51–57

11. Общая теория прав человека. – М. – 1996. – Гл. 1.

12. Основні права нації // Політологічний словник-довідник. – К.– 1997. – С. 235.

13. Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави та права. – К.: Бородянка. – 1996. – С. 22–28, 7–15.

14. Рабінович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України. – Харків. – 2000.

15. Савенко М. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина та їх захист органами конституційної юрисдикції // Право України. – 1999. – № 2.

16. Українська держава: XX століття. – К. – 1996.

17. Хропанюк В. Н. Теория государства и права. – М. – 1996. – С. 72–89.

18. Шаповал В. Верховенство закону як принцип Конституції України // Право України. – 1999. – № 1.

19. Шемшученко Ю. Теоретичні проблеми формування правової держави. // Право України. – 1995. – № 12. – С. 7.

Нормативні джерела:

20. Конституція України. Ст. 3; 21–64; 85 (ч. І п. 17); 92 (ч. І п. 1); 101; 102 (ч. 2); 116 (ч. 2); 119 (п. 2); 121 (п. 2, 4); 152 (ч. 3); 157.

21. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 31. – Ст. 429.

22. Закон УРСР від 3 липня 1991 р. “Про всеукраїнський та місцевий референдуми” // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 33. – Ст. 443.

23. Закон УРСР від 8 жовтня 1991 р. “Про громадянство України” // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 50. – Ст. 701.

24. Про ратифікацію Конвенції про захист прав і свобод людини 1950 року Закон України від 17 липня 1997р. // Офіційний Вісник України. – 1997. – С. 10.

25. Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 23 грудня 1997 року // Голос України, 20.01.1998.