Професійна компетенція та професійна компетентність фахівця як основна запорука його життєвого успіху

Сучасна наукова література по­повнюється новими поняттями й терміна­ми, серед яких і компетентність, компетен­ція, «компетентніша модель», «компетентнісна освіта», «компетентнісний підхід». Уживання цих термінів пов'язане найчастіше з розглядом проблеми невідповід­ності вимог до компетентного спеціаліста чи студента та «знаннєвої» моделі ос­віти, де компонент «знання» (у значенні суми знань, відомостей) займає найважливішу, питому частину освіти. Так званий компетентнісний підхід висуває на перше місце не поінформованість учня, а вміння розв'язува­ти проблеми, що виникають у пізнавальній, технологічній і технічній діяльності, у сферах етичних, соціальних, правових, професій­них, особистих взаємовідносин.

Запропонований підхід передбачає такий вид змісту освіти, який не зводиться до знаннєво-орієнтованого компонента, а передбачає ціліс­ний досвід вирішення життєвих проблем, виконання ключових (тобто тих, що нале­жать до багатьох соціальних сфер) функ­цій, соціальних ролей, компетенцій.

Поняття “компетенція” у словниках розглядається як коло питань, у яких певна людина володіє знаннями й досвідом або в якому будь-хто добре обізнаний. Ці визначення є загальними, але вони містять певну неточність: у одному випадку враховується досвід і знання, а, в іншому, – абстрактне поняття “коло питань”. Крім того, компетенція (лат. Competentia – належність за правом) – 1) коло повноважень будь-якого органу або посадової особи; 2) коло питань, у яких дані особи володіють пізнанням і досвідом. У цьому розумінні компетенція включає сукупність взаємопов¢язаних якостей особистості (знань, умінь, навичок і способів діяльності), котрі задаються стосовно до певного кола предметів і процесів, та необхідних для якісної продуктивної діяльності стосовно неї.

На думку вчених, компетенція – це здатність знайти, виявити процедуру, адекватну проблемі, а вміння – це своєрідний спосіб виявлення компетенцій.

Радою Європи було прийняте визначення п'яти ключових компетенцій, якими «повинні бути оснащені молоді європейці»:

— політичні й соціальні компетенції, такі як здатність приймати відповідальність, брати участь в ухваленні групових рішень, вирішувати конфлікти ненасильницьки, брати участь у підтримці й поліпшенні демократичних інститутів;

— компетенції, пов'язані з життям в багатокультурному суспільстві. Для того, щоб контролювати прояв (відродження) расизму і ксенофобії і розвитку клімату нетолерантності, освіта повинна «оснастити» молодих людей міжкультурними компетентностями, такими, як прийняття відмінностей, пошана до інших і здатність жити з людьми інших культур, мов і релігій;

— компетенції, що відносяться до володіння усною та писемною комунікацією, які особливо важливі для роботи і соціального життя, оскільки тим людям, які не володіють ними, загрожує соціальна ізоляція. У цьому ж контексті комунікацій все більшу вагу набуває володіння більш ніж однією мовою;

— компетенції, пов'язані із зростанням інформатизації суспільства. Володіння цими технологіями, розуміння їх застосування, слабких і сильних сторін і способів критичного судження щодо інформації, поширюваної масмедійнимі засобами і рекламою;

— здатність учитися впродовж життя як основа безперервного навчання в контексті як особистого професійного, так і соціального життя.

Значення ж поняття «компетентність» (лат. сompetens - здібний) значно ширше: 1) володіння компетенцією; 2) володіння знаннями, котрі дозволяють судити про будь-що. Компетентісна в певній галузі людина володіє певними знаннями та здібностями, котрі дозволяють їй обґрунтовано судити про цю галузь й ефективно діяти в ній.

У доповіді міжнародної комісії з освіти для XXI століття «Освіта: прихований скарб» Жак Делор, сформулювавши «чотири стовпи», на котрих ґрунтується освіта: «Навчитися пізнавати, навчитися робити, навчитися жити разом, навчитися жити», – визначив, по суті, основні глобальні компетентності. Так, згідно із Жаком Делором, одна з них гласить – навчитися робити, з тим щоб набути не тільки професійної кваліфікації, але і в ширшому сенсі компетентності, яка дає можливість справитися з різноманітними численними ситуаціями і працювати в групі.

П.Є. Решетніков пропонує свою концепцію професійно-особистісного розвитку спеціаліста, яка в контексті предмета дослідження базується на таких теоретичних засадах:

1) компетентною є людина, яка знає, як треба успішно діяти в тій чи іншій ситуації, що виникає в процесі професійної діяльності;

2) компетентність виявляється в діяльності, але не зводиться до неї. Ефективність діяльності, рівень успішності вирішення професійних завдань є критерієм компетентності;

3) компетентність є відносне поняття: людина може бути компетентна не “взагалі”, а в конкретній сфері. Рівень компетентності фахівця залежить від широти кола тих завдань, які він може вирішити;

4) структура компетентності є синтез і органічна єдність трьох видів професійних знань, від яких залежить ефективність і рівень діяльності: теоретичні (концептуальні), прикладні й конкретно-професійні;

5) склад професійних знань спеціаліста визначається відповідними освітніми стандартами;

6) компетентність як інформаційний потенціал людини має особистісно-неповторний характер, який зумовлений: індивідуальними теоретичними й образними моделями результатів діяльності, орієнтовними основами. У зв’язку з цим, формування професійної та психолого-педагогічної компетентностей представлене не як оволодіння знаннями засобів досягнення мети, а як оволодіння засобами проектування і здійснення діяльності особистісно неповторним способом;

7) у зв’язку із швидким «старінням» наукового знання (швидкі темпи розвитку наукової інформації) професійні знання мають бути з високим рівнем узагальнення, універсальності (використовуються у різних сферах діяльності), відображати системні зв’язки між різними об’єктами дійсності;

8) в основі формування компетентності лежить спеціалізація (поглиблене вивчення конкретної сфери діяльності);

9) професійні знання виконують три важливі функції: онтологічну (на їх основі складається уявлення про сутність і структуру педагогічних процесів), орієнтовну (забезпечує вибір напрямів і засобів доцільної діяльності), оціночну (розкриває ціннісні відносини суспільства, значення знань, дій, явищ, процесів, систему ідеалів, норм, які підтримуються суспільством).