Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 4 страница

Для Аристотеля, як і для Ксенофонта, ідеалом залишалося натуральне господарство. Однак на відміну від Ксенофонта Аристотель не тільки допускав товарно-грошові відносини, а й намагався їх досліджувати.

В цілому, економічна думка Стародавньої Греції була своєрідною і досить зрілою. Вона розвивалася на перших етапах під впливом розкладу общини і генезису рабства, а потім в умовах посилення його протиріч у період розквіту і кризи. Трактування проблеми рабовласництва займало центральне місце. Мова йшла про його реабілітацію, визначення ефективної експлуатації рабів.

На економічну думку, великий вплив здійснював розвиток міст і пов'язане з цим зростання ремесла і торгівлі. Мислителі Стародавньої Греції розуміли значення поділу праці. У період розквіту економічної думки її представники намагалися аналізувати товарно-грошові відносини, умови обміну, гроші. Мова йшла не тільки про поради як вести господарство, але й про спроби теоретичного осмислення економічних процесів. Тут перш за все слід назвати Аристотеля, який, однак не зміг піднятися до аналізу проблеми вартості. У більшості давньогрецьких авторів переважав натурально-господарський підхід до економічних проблем.

В епоху Стародавнього Риму економічна думка не піднімалася до таких висот, як у Стародавній Греції, але від цієї епохи до нас також дійшли економічні ідеї.

Серед економістів того часу можна виділити такі видатні особистості, як Марк Порцій Катон (234-149 до н.е.), Марк Терренцій Варрон (116-27 до н.е.) і Юній Модерат Колумелла (Iст. до н.е.). Вони були великими землевласниками і склали докладні інструкції для раціонального ведення латіфундійского господарства.

Марк Порцій Катон - автор трактату «Про землеробство», в якому захищав інтереси рабовласницького господарства, тісно пов'язані з ринком, а також велику приватну власність. Катон вважав заняття землеробством найбільш гідною справою для вільного громадянина. Землеробство приносить «чисті доходи», які не викликають заздрості. Він був прихильником натурального господарства, хоча рекомендував «продавати взагалі все зайве». Прибуток Катон розглядав як надлишок над вартістю. Для отримання високого прибутку він радив «спокійно вичікувати високих цін». Катон був проти застосування насильної праці. Вілику (управителю віли) давалася інструкція не затримувати найманих працівників в маєтку більше одного дня. Забезпечити дохід Катон прагнув за рахунок рабів і надавав багато уваги організації їхньої праці. Автор відносив рабів до знарядь виробництва, пропонував утримувати їх у строгості, жорстоко карати за найменші провини.

Відомим економістом - аграрником був Марк Терренцій Варрон. До нас дійшли три книги його трактату «Про сільське господарство», в яких він обґрунтував необхідність союзу землеробства і тваринництва. Мета його роботи - збільшити прибуток, підвищити ефективність виробництва. Варрон класифікував знаряддя праці: що говорять (раби), безсловесні, німі (речі).

Важливе місце в історії економічної думки належить Юнію Модерату Колумеллі, який написав 12 книжок про сільське господарство, в яких він відобразив кризу рабовласництва. У пошуках виходу з кризи Колумела ставить питання про відмову рабської праці і використанні колонів.

Таким чином, основна форма економічного мислення стародавніх римлян і греків - це система поглядів на ведення приватного рабовласницького господарства.

Питання для самодіагностики:

1.Які варіанти розвитку рабовласницьких держав вам відомі?

2.Які основні риси азіатського способу виробництва?

3.Що вам відомо про римське сільське господарство?

4.Дайте характеристику економічного розвитку Стародавньої Греції.

5.Розкрийте особливості рабовласницького господарства Стародавнього Риму.

6.В чому була суть колоната?

7.Які загальні риси економічної думки країн Стародавнього Сходу.

8.Охарактеризуйте розвиток економічної думки античного світу.

Проблемні питання:

1.Що таке античний поліс? Наскільки там були розвинені система господарства, торгівля і ремесло?

2.Перелічить основні фактори, які суттєво вплинули на розвиток економіки Стародавнього Риму.

3.Сформулюйте сутність концепції Аристотеля про економіку та хрематистику.

Теми рефератів:

1.Господарство та соціально-економічні відносини у країнах Стародавнього Сходу та країнах античного світу.

2.Торгівля та грошові відносини Стародавньої Греції.

3.Античний Рим: економічні причини розквіту та занепаду.

4.Економічні погляди Аристотеля та їх наукове значення.

5.Порівняльна характеристика економічної думки Стародавнього Сходу й Античного світу.

Тести:

1.Рабовласницька економіка прийшла на зміну первіснообщинній тому, що:

а) змогла запропонувати більш високий рівень продуктивності суспільної праці;

б) забезпечувала безперервне відтворення робочої сили шляхом постійних загарбницьких війн;

в) досягла великих успіхів в будівництві технічних і будівельних споруд.

2.Що характеризувало азіатський спосіб виробництва у стародавньому світі?

а) масштабні господарчі функції держави: регламентація сфери позичкових операцій, торгівлі і боргової кабали, провідна роль в економіці власності держави та ін.;

б) використання безвідмовних людських ресурсів (рабів) в життєдіяльності держави;

в) наявність правителя, який реально впливає на рівномірний розподіл утвореного суспільством багатства, є «батьком народів» та гарантом «вірних рішень»;

г) усі відповіді вірні.

3.Античний поліс – це:

а)адміністративно-господарська одиниця території країни;

б) рабовласницька держава;

в)великий торгівельний центр.

4.Латифундія представляє собою:

а) прообраз феодальної вотчини або маєтку;

б)велике господарство, основане на застосуванні рабської праці;

в) земельна власність стародавньої держави.

5.Яка з наведених пам’яток економічної думки Стародавнього Сходу є найстарішою з відомих людству?

а) «Кодекс законів царя Хаммурапі»;

б) «Речення Іпусера»;

в) «Повчання гераклеопольського царя своєму синові»;

г) «Артхашастра».

6.Закони Хаммурапі регламентували боргове рабство з метою:

а) швидкого переходу до ринкової економіки;

б) забезпечення зростання податкових надходжень у казну держави;

в) не дозволити руйнування основ натурального господарства.

7.На думку стародавнього китайського філософа Конфуція збільшення суспільного багатства пов’язане з:

а) працею народу;

б) діями володаря і вправністю господарювання;

в) регламентацією патріархальних відносин;

г) розвитком сфери обігу.

8.Аристотель відносить до сфери хрематистики:

а) землеробство;

б) лихварські та торгово-посередницькі операції;

в) дрібну торгівлю;

г) ремесло.

9.Що Аристотель розумів під поняттям «економіка»?

а) виробництво матеріальних благ та послуг;

б) діяльність, яка спрямована на збагачення;

в) наука про управління економікою;

г) виробництво необхідних для життя продуктів та їх справедливий обмін.

10.Хто дарував світу слово «Економікос»?

а) Каутіл’я Вішнагупта;

б) Варрон;

в) Фома Аквінський;

г) Ксенофонт Афінський.

Література:

1. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. – 6-те вид., перероб. і доп. – К.: Вікар, 2004. – 486 с. – (Вища освіта XXI століття).

2. Камерон Р. Краткая экономическая история мира. От палеолита до наших дней. / Пер. с англ. – М.: РОССПЭН, 2001

3. Курс економічної історії: Навч. Посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н.Б. Решетняк. – Харків: ТОВ «Прометей-Прес», 2005. – 272 с.

4. Юхименко П.I. Економiчна iсторiя: пiдручник – К.: Знання-Прес, 2008. - 567 с.

5. Ядгаров Я.С. История экономических учений: Учебник для вузов: 4-е изд. – М.: ИНФРА-М, 2000. – «Серия «Высшее образование» – 480 с.

Тема 4. Господарство й економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя.

4.1. Основні риси й періодизація феодального господарства в країнах Західної Європи.

4.2. Економічні причини й наслідки Великих географічних відкриттів. «Революція цін» у Європі.

4.3. Загальні риси економічної думки періоду середньовіччя.

Ключові поняття: феодалізм, феодальна рента, алод, бенефіцій, феод, цехова система ремесла, торговельна гільдія, «комутація ренти», комунальні революції, розподіл праці, багатство, обмін, справедлива ціна, гроші, торговельний прибуток, лихварський відсоток.

4.1 Основні риси й періодизація феодального господарства в країнах Західної Європи.

Феодальна система ґрунтувалася на перевазі аграрного сектора економіки й формувалася на наступних принципах:

- панування великої земельної власності феодалів;

- безпосередній виробник – селянин, який веде самостійне індивідуальне господарство на землі, отриманої від феодала в тимчасове або спадкоємне користування;

- позаекономічний примус - форма залежності селянина від феодала;

- рентні відносини - селянин платив феодалові ренту за користування землею в натуральній (панщина, оброк) або в грошовій формі;

- станова неповноправність селян (судова, поземельна, особиста залежність);

- панування натурального господарства й дрібного виробництва;

- становий характер суспільства;

- примітивний рівень техніки, застосовуваної у виробництві;

- ієрархічна структура феодального стану.

Феодальний лад, будучи черговою сходинкою у поступальному розвитку людського суспільства, виник у результаті розкладання рабовласницького, а в тих країнах, де не було сформованого рабовласницького способу виробництва, первіснообщинного ладу. Перехід від рабовласницької соціально-економічної формації до феодальної, мав прогресивне історичне значення. Феодальні виробничі відносини є такою суспільною формою, що уможливила подальший розвиток продуктивних сил. Селянин, що мав своє господарство, був зацікавлений у результатах своєї праці, тому його праця була більш ефективною і продуктивною у порівнянні із працею рабів.

Основною формою, у якій здійснювалася експлуатація феодалами селян, була феодальна рента, що поглинала найчастіше не тільки додану працю, але й частину необхідної праці кріпаків. Феодальна рента була економічним вираженням власності феодала на землю й неповної власності на селянина. Історично існувало три її види: відробіткова рента (панщина), рента продуктами (натуральний оброк) і грошова рента (грошовий оброк). Зазвичай, всі ці види феодальної ренти існували одночасно, однак у різні історичні періоди феодалізму одна з них була переважаючою. Спочатку домінуючою формою феодальної ренти була відробіткова, потім рента продуктами, і на останніх етапах феодального способу виробництва - грошова рента.

У найбільш класичній формі зміна рабовласницького способу виробництва феодальним відбулася на європейському континенті. До кінця існування Римської імперії об'єктивною необхідністю стала заміна раба, повністю не зацікавленого у своїй праці, працівником, що проявляв би певну ініціативу у своїй роботі. Варварські племена, які перебували ще на стадії розкладання первіснообщинного ладу, також піднялися у своєму суспільному розвитку на таку сходинку, що вимагала розвитку саме феодальних, а не рабовласницьких відносин. Це багато в чому пояснювалося тим, що й франки, і германці й західні слов'яни, словом, майже всі варварські племена відчували на собі в тому або іншому ступені всі ті зміни в області господарської діяльності, які відбувалися в Римі в останній період його існування. От чому народи Західної Європи, що перемогли Римську імперію, разом з римлянами перейшли, минаючи рабовласництва, відразу ж до феодального способу виробництва. Рабовласницький спосіб до цього часу історично себе ізжив.

Феодалізм у Західній Європі у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Історія західноєвропейського феодалізму ділиться на три великих періоди. Ранній феодалізм (раннє середньовіччя) - с V ст. до кінця X ст. У цей період з'явилися перші ознаки феодалізму, що зароджується, його генезису, коли складається феодальне велике землеволодіння, формується шар залежного селянства, установлення васально-ленних відносин. Панування натурального господарства. Найбільш значною ранньофеодальною державою було Королівство франків, що виникло у Північній Франції у 486р. Важливою передумовою розвитку феодальних відносин є дуалізм франкської громади - сполучення общинного землеволодіння із приватним селянським господарством. Уже з V - VII ст. вона стала поземельною, територіальною, сусідською, а земля всі частіше перетворювалася в алод. Алод - вільно відчужувана індивідуально-сімейна земельна власність, тобто приватна власність на наділ общинної землі. Для винагороди за службу король став роздавати землі своїм дружинникам, а оскільки вони не були членами громад, земля їм давалася не в общинну, а в приватну власність. Однак алод виявився невигідним для королівської влади: його власник господарював замість військової служби.

Поява аллода, поглиблюючи майнову й соціальну диференціацію франків, стала передумовою формування великої феодальної власності.

В VIII ст. у Королівстві франків були проведені важливі реформи. У результаті військової реформи селян відсторонили від військової служби. Основою війська стала лицарська кіннота. Витрати на утримання війська й спорядження лицарів лягли на плечі селян. Військова реформа зажадала змін у земельних даруваннях. Була уведена бенефиціальна система. Бенефіцій - форма земельного володіння феодала, обумовлена певними обов'язками (платежі й військова служба) і строком (зазвичай довічним). Бенефіцій давався вже не у власність, а тільки в користування за умови несення військової служби. Крім того бенефіцій давався разом із селянами, які були зобов'язані нести феодальні повинності на користь бенефицарія. Але навіщо королеві було роздавати землю дружинникам? А тому, що за військову службу треба платити, а при нерозвинених ще товарно-грошових відносинах платити грошима було практично неможливо. Тому військова служба сплачувалася феодальними володіннями, і клас феодалів народжувався як клас військових, причому не тільки у франків, але і в інших народів. Військова служба ставала монополією феодалів.

Виникли відносини васалітету: васал залежав від сеньйора, що подарував бенефіції, приносив йому клятву вірності у виконанні служби. Раніше вільні люди, що населяли ці землі, перетворювалися в залежних від приватних осіб селян.

В IX ст. бенефіції стали перетворюватися з умовного й тимчасового володіння в спадкоємну феодальну власність - лени або феоди. Військова служба була умовою володіння феодом. Феодали забезпечували власне господарство робочими руками залежних від нього людей, що платили за землю своєю роботою (панщина) і продуктами (оброк). Господарство феоду було натуральним: тут не вироблялася продукція для продажу за межі феоду, а все що споживалося, вироблялося усередині феоду. Феод економічно не мав потребу в іншому світі. Економічні зв'язки з територіями за межами вотчини феодала здійснювалися рідко. Реміснича праця була з'єднана й підлегла землеробській праці, феодальна рента стягувалася у натуральній формі.

Роздаючи землі й встановлюючи імунітети, королі франків підготували загибель свого королівства. В IX ст. воно розпалося на дрібні держави. Закономірність феодальної роздробленості визначалася натуральним характером господарства, коли країна складалася з економічно ізольованих невеликих районів.

Період розвиненого феодалізму (розквіт середньовіччя) охоплює XI - XV ст.ст. Цей час не тільки повного розвитку феодального способу виробництва в селі, але й успіхів середньовічних міст із їхнім цеховим ремеслом і торгівлею, кредитної справи, банків. На зміну політичній роздробленості приходять централізовані великі феодальні держави. І, нарешті, це час потужних селянських повстань, що потрясали середньовічне суспільство.

У період феодалізму розвиток продуктивних сил сільського господарства був в основному кількісним, екстенсивним: розорювалося усе більше землі, росло поголів'я худоби й виходило відповідно більше продуктів.

Поштовхом до подальшого розвитку відносин у сільському господарстві стали хрестові походи XI - XIII ст.ст. До цього побут, одяг і їжа феодала принципово не відрізнялися від селянських. Але на Сході лицарі - феодали побачили розкіш верхів суспільства, що служила показником престижу. Адже за рівнем цивілізації Схід поки істотно перевершував Європу. І, повернувшись додому феодал уже соромився носити домотканий одяг. Йому потрібні були дорогі східні предмети побуту, східні пряності. Але все це не вироблялося в його феоді, все це треба було купувати. А щоб купувати, треба мати гроші, тобто продавати частину зробленого у феоді. Феодальне господарство починає втрачати свою натуральність, втягується в торгівлю. Цей процес тривав кілька століть і виражався в почерговій ліквідації форм феодальної ренти, у перекладі їх на гроші. Такий переклад прийнято називати комутацією.

Головною причиною виникнення й швидкого росту міст у феодальній Західній Європі було відокремлення ремесла від землеробства. В XI ст. у зв'язку із загальним економічним підйомом з'являються міста як центри ремісничої й торговельної діяльності. З розвитком суспільного поділу праці оживають старі міста, що збереглися ще із часів Рима, і виникають нові (на перехрестях доріг і рік, у стін монастирів і замків). Саме в місті стало зосереджуватися економічне й політичне життя централізованих держав. Місто стає носієм економічного й культурного прогресу.

Середньовічні міста ґрунтувалися звичайно на територіях, що належали феодалам, і тому були залежними від них. А в самих містах спочатку, поряд з вільними ремісниками, жили також кріпаки. Але поступово міста розгортають боротьбу за свою волю й незалежність. Влада у феодальних містах виявлялася в руках багатої верхівки - купців, лихварів, домовласників. Міські повстання, що прокотилися по території Західної Європи в XI – XIII ст. ст. одержали назву комунальних революцій. Їхнім результатом було утворення міст-комун у Франції й Фландрії, міст-республік в Італії, імперських міст у Німеччині. Ці міста звільнялися від більшої частини феодальних поборів, функціонували на основі принципів самоврядування, самостійного судочинства, міського права, що охороняло приватну власність та регулювало торгівлю, діяльність ремісничих корпорацій, порядок оподатковування, мали власні фінанси й військо.

Міста Західної Європи X - XV ст. ст. виконували насамперед економічні функції. Вони поступово розширювалися, на перший план висувалася їхня роль як промислових центрів. Місто ставало майстернею, де активно розвивався поділ праці, що виражався в зростанні кількості різних ремесел. На початку XIV ст. у великих містах налічувалося 300 видів ремесел. Найбільш розповсюджувані галузі міського ремесла - текстильне виробництво, виплавка й обробка металів.

Серед галузей текстильного виробництва домінуюче значення мало виробництво сукна і грубих вовняних тканин. Основними центрами вовняного виробництва у феодальній Західній Європі були район Фландрії й Флоренції. Шовкове виробництво, запозичене із країн Сходу, розвивалося в північно-італійських містах і в деяких містах Франції (Ліон).

Великого розвитку досягло виробництво зброї. Безперервні війни вимагали великих партій зброї й металевої збруї. Попит на метал обумовив швидкий розвиток металургії. Від відкритих горнів стали переходити до закритих печей, які мали більш високий температурний режим. В XV ст. доменні печі були майже у всіх західноєвропейських країнах. В обробці металу важливе значення одержала ливарна справа.

Характерною рисою середньовічного ремесла в Європі була його цехова організація. Цех поєднував ремісників однієї професії або спеціальності, мав свій устав, свою виборну адміністрацію - старшин, що виконувала функції менеджера. Одиницею організаційної структури цеху була майстерня. Вона очолювалася повноправним членом цеху - майстром, разом з яким працювали один або два підмастерія, а також декілька учнів. У цеховому ремеслі ще не існувало поділу праці усередині окремих майстерень. Кожний ремісник звичайно робив виріб повністю від початку до кінця.

З метою боротьби з конкуренцією, а також для підтримки економічної рівності між працівниками ремісничих майстерень у середньовічному цеховому ремеслі здійснювався принцип суворої, твердої регламентації. Регламентувалося все: обсяг виробництва й реалізації, якість і ціна товарів, кількість робітників, кількість устаткування, сировини й тривалість робочого дня. Метою жорстокої регламентації було усунення конкуренції між виробниками однорідної продукції. В умовах вузькості ринку тільки таким шляхом можна було забезпечити існування дрібного товарного виробництва.

У перші століття свого існування цехи мали прогресивне значення, але із середини XIV ст. цехова організація ремесла, з її жорстокою регламентацією, забороною реклами, нерозголошенням секретів виробництва, стає перешкодою економічному розвитку, гальмом науково-технічного прогресу, організації великих виробництв, підприємницької активності.

В XI-XV ст. ст. у ході розвитку виробничих сил і товарного виробництва, стала розширюватися торгівля, як зовнішня (головним чином зі Сходом), так і внутрішня. Головною формою середньовічної торгівлі були ярмарки, куди в певний час збиралися зі своїми товарами торгівці з різних міст і країн. Самими великими в Європі були ярмарки в Шампані на сході Франції й Фландрії. Подібного типу міжнародні ярмарки стали основою появи товарних бірж. Перша з них виникла в 1406 р. у голландському місті Брюгге. Пізніше виникли товарні біржі у Венеції, Генуї, Флоренції.

Головною перешкодою для торгівлі було високе мито, що бралося з товарів при переході кордону кожної маленької держави, так що ціна товару виростала в кілька разів. Сухопутне перевезення товарів ставало майже неможливим.

Для взаємного захисту на шляхах та на ринках, з метою усунення взаємної конкуренції за допомогою угод із приводу умов збуту (цін, мір, ваги, довжини й т.д.) купці об’єднувалися в гільдії. Найбільш могутніми з них були об'єднання, що монополізували торгівлю сукном. Оскільки в середні століття сухопутної торгівлі перешкоджали мита на численних кордонах, товари воліли перевозити морем. Середньовічна торгівля - переважно морська. Було два морських торговельних шляхи - північний і південний. Північний шлях проходив по морях, що омивав Європу з півночі. Торгівля по північному шляху була монополією Ганзи - торгово-політичного союзу міст північної Німеччини. Ганзійці не допускали до морської торгівлі купців, що не входили в їхній союз. Південний торговельний шлях проходив через Середземне море й не тільки забезпечував зв'язок між країнами півдня Європи, але й зв'язував Європу із країнами Сходу (левантійська торгівля). З Індії, Китаю й інших східних країн цим шляхом переправлялися предмети розкоші, екзотичні плоди, пряності. Значну роль у торгівлі грав перець.

Європейська торгівля зі Сходом мала пасивний баланс: завозили більше чим вивозили. Різницю ввозу й вивозу доводилося компенсувати золотом. Цей витік золота підсилювався монопольним характером торгівлі. Якщо на півночі торговельна монополія належала Ганзі, то на півдні вона спочатку була в руках купців Генуї й Венеції, а потім тільки венеціанців.

Розвиток товарно-грошових відносин у Європі в XI-XV ст. ст. привело до появи перших банків і кредитних операцій. При їхній допомозі окремі підприємці й купці одержували грошові позички в банкірів-лихварів. Банківсько-кредитні операції й установи раніше всього стали розвиватися в північно-італійських містах. Термін «банк» походить від італійського слова «banco», що означає лава, стіл, де сидів у Ломбардії лихвар.

Період пізнього феодалізму (пізнє середньовіччя) - кінець

XV ст. - середина XVII ст. - час розкладання феодалізму й визрівання в його надрах нового, капіталістичного способу виробництва.

Криза й розпад феодалізму прискорили Великі географічні відкриття. До них прийнято відносити найбільші відкриття XV-XVII ст. ст., головними з яких було відкриття Америки Х. Колумбом в 1442 р. і морського шляху в Індію - Барталомью Диас (1468-87 р. р.), Васко де Гама (1497-98 р. р.)

4.2. Економічні причини й наслідки Великих географічних відкриттів. «Революція цін» у Європі.

Безпосереднім поштовхом для Великих географічних відкриттів послужили ускладнення в торгівлі європейських країн зі Сходом, а також гостра нестача засобів обігу. Захопивши традиційні торговельні шляхи, турки й араби встановили вкрай невигідні умови торгівлі східними товарами для європейців. Феодали, будучи споживачами східних товарів (тканин, прикрас, коштовностей), самі стали шукати шляхи рятування від турецького грабіжництва.

Іншим фактором, що підштовхнув до географічних відкриттів, стала гостра нестача дорогоцінних металів як платіжних засобів. Головними причинами такої ситуації були, по-перше, виснаження срібних рудників у Німеччині, по-друге, значне зростання торгівлі й промисловості. Європейські монархи спрямовували свій погляд на захід, через Атлантичний океан.

Можливості для тривалих подорожей були обумовлені успіхами в науці й техніці, розвитком кораблебудування й мореплавання. З початку XVI ст. у вживання ввійшов компас і астролябія - прилад для визначення широти, які зіграли важливу роль у розвитку мореплавання. Значні успіхи були зроблені й у географії. Відродилася антична теорія кулястості Землі. В XV ст. було створено швидкохідне судно з місткими трюмами - каравела, що призначалося для океанського плавання.

Отже, до Великих географічних відкриттів призвели: криза левантійської торгівлі, необхідність нового шляху на Схід, нестача золота як грошового металу, науково-технічні досягнення.

Результатом Великих географічних відкриттів була поява колоніальної системи. На завойованих землях створювалися колоніальні імперії, у яких награбовані багатства використовувалися для збільшення виробництва. Це допомогло, зокрема, Англії, Голландії, Франції зміцнити свої економічні позиції у світі й перетворитися у великі колоніальні держави.

Великі географічні відкриття призвели до формування світового ринку. Встановлення економічних зв'язків між колоніями й метрополіями сприяли стабілізації торговельних зв'язків між різними країнами, що часто перебували на великій відстані одна від одної. Відбувався міжнародний поділ праці. Деякі країни почали спеціалізуватися на випуску певних товарів, збільшуючи їхній обсяг виробництва й підвищуючи якість. Операції із продажу й закупівлі такої продукції викликали необхідність появи міжнародних торговельних компаній. Розвиток міжнародної торгівлі породив товарні, а потім фондові біржі.

Найважливішим наслідком Великих географічних відкриттів для економічного розвитку Європи стала так звана «революція цін». Вона виявилася в надзвичайно швидкому рості протягом XVI ст. цін на сільськогосподарську й промислову продукцію. Починаючи з 30-х років і до кінця XVI ст. ціни підвищилися в середньому в 2-2,5 рази. Це було пов'язано, по-перше, з великим припливом дорогоцінних металів у Європу й, по-друге, з падінням цін на них у результаті використання більш багатих родовищ, дешевої праці рабів, а також пограбування. Умови виробництва всіх інших товарів в основному залишалися колишніми. Еквівалентом тої ж кількості товарів в XVI ст. стала набагато більша кількість золота й срібла, ніж раніше. Різкий стрибок цін відбувся в першу чергу на сільськогосподарські продукти й предмети першої необхідності.

Від «революції цін» виграли торговельна буржуазія, а також заможна частина селянства, що поступово перетворилася в сільську буржуазію, що сприяло розвитку капіталізму в сільському господарстві. Таким чином, соціально-економічні наслідки «революції цін» були досить прогресивні: позиції феодалів ослаблені (тому що грошова рента залишалася стабільною), позиція буржуазії зміцнилися, збільшився клас найманих робітників, більш швидкими темпами стали розвиватися капіталістичні виробничі відносини.

4.3 Загальні риси економічної думки періоду середньовіччя.

Під впливом розпаду рабоволодіння в епоху середньовіччя з’явилися нові економічні явища та проблеми, які не знав античний світ і які потребували осмислення, це, перш за все, обґрунтування нових правил землеволодіння та вічності розподілення суспільства на класи: феодалів і залежних від них селян. З розвитком товарності економіки посилюється увага до проблем товарно-грошових відносин.

Основними джерелами економічної думки були переважно церковні пам’ятки, а також юридичні кодекси. Серед ранніх пам’яток, що відображають економічну думку Середньовіччя, найвідомішими є «Салічеська правда» (Салічеський закон – Lex Salica) – збірник звичайного права салічних франків, що записаний латиною у V – на початку VI ст. за наказом короля Хлодвіга. В цьому збірнику відобразилася еволюція Франкського суспільства від первісного ладу до початкового етапу зародження феодальних відносин.

«Капітулярій про вілли» (ІХ ст.) дає уявлення про організацію й управління вотчиною за умов переважно натурально-господарських відносин із використанням праці закріпачених селян.

У ХІІ - ХІV ст. церковними вченими був розроблений кодекс законів «Канонічне право», а самих вчених почали називати каноністами. Основою цього кодексу було вчення видатного теоретика системи управління і покори, письменника і проповідника християнства – Августина Блаженного.