Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 3 страница

У V–VI ст. суспільний лад слов'ян перебував у стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася у руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися у VII–IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності у східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше – спадкова).

2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади.

3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1–2,5 га ї розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. – пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася різними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий грунт для консолідації слов'ян.

Джерела не дають нам ніяких вказівок на існування сільської територіальної общини в IX – X ст. Але це зовсім не означає, що її не існувало. В усякому разі, археологічні дані, що характеризують еволюцію поселень східного слов’янства VIII – XII ст., з певністю говорять нам, що велика родина починає розпадатись і що виникають інші суспільно-економічні колективи. Зокрема вивчення городищ, які являють собою місце поселення великих родин, показує, що або городища втрачають це своє значення, перетворюючись у тимчасові пристановища, або навколо них розвивається селище, або виникає велике відкрите поселення, незалежно від городищ.

Отже, територія сучасної України завжди була бажаною. Завжди була на перетині торговельних шляхів центральної Європи і ще з давніх часів її вигідне розташування манило до себе представників різних культур. А знати елементарно свою історію, починаючи від витоків свого народу, важливо для розуміння того, як саме зберегти в подальшій історії вигідну позицію країни та її суверенність.

Питання для самодіагностики:

1. Охарактеризуйте первісне господарство.

2. Дайте характеристику етапам розвитку первісного суспільства.

3. В чому полягає сутність відтворюючого господарства?

4. Назвіть основні причини занепаду первісної системи.

5. Охарактеризуйте Трипільську культуру.

6. Сутність протодержавних утворень.

7. В чому полягає сутність сільської общини?

8. Що таке громада?

9. Особливості кіммерійської культури.

10. Які форми релігійних вірувань виникли в первісному суспільстві?

Проблемні питання:

1. Назвіть основні риси господарства первісного суспільства.

2. Назвіть основні риси, етапи господарської еволюції первісного суспільства.

3. Перелічіть фактори, що зумовили перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства в період первісної доби.

Теми рефератів:

1. Господарське життя в Україні первісної епохи.

2. Основні риси і періодизація первісного господарства.

3. Господарство первісних племен на території України.

4. Перші протодержавні утворення.

5. Особливості Трипільської культури.

Тести:

1. Найдовший період кам’яного віку:

а) палеоліт;

б) неоліт;

в) мезоліт;

г) залізооліт.

2. Віра в спільного для конкретного колективу предка зі світу тварин чи рослин це:

а) анімізм;

б) фетишизм;

в) тотемізм;

г) магія.

3. Утвердження відтворювальних форм господарювання притаманне для:

а) неоліту;

б) мезоліту;

в) палеоліту;

г) мідно-бронзового віку

4. Для гальштадської культури характерними були:

а) співіснування кам’яних і залізних знарядь праці;

б) співіснування бронзових і залізних знарядь праці;

в) співіснування золотих і залізних знарядь праці;

г) співіснування бронзових і кам’яних знарядь праці.

5. З кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов'янською культурами пов’язаний:

а) мідний вік;

б) бронзовий вік;

в) кам’яний вік;

г) залізний вік.

6. Східнослов'янська державність Славія це:

а) земля полян з Києвом;

б) Новгородська земля;

в) Ростово-Суздальська;

г) Приазовська Русь.

7. Піктограма це:

а) скульптурне мистецтво;

б) початок майбутнього письма;

в) скребла;

г) антропоморфна скульптура.

8. Виникнення людини відбулось, згідно з історією:

а) 2 млн. років тому;

б) 3 млн. років тому;

в) 1 млн. років тому;

г) 4 млн. років тому.

9. Скіфію описав:

а) Геродот;

б) Гомер;

в) Арістотель;

г) Прудон.

10. Група племен, які жили у 7-3 ст. до н. е. на території теперішньої України, Росії та Середньої Азії:

а) дуліби;

б) поляни;

в) волиняни;

г) скіфи.

Література:

1. Історія економіки та економічної думки: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц./ С.В. Степаненко, В.М. Фещенко, С.Н. Антонюк, Н.О. Тимочко та ін.- К.: КНЕУ, 2008, - 248 с.

2. Ущаповський Ю.В., Ущаповська І.І. Історія економічних вчень. Навч. – метод. Посібник – Житомир, ЖДТУ, 2004 р, - 140 ст.

Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій.

3.1. Загальна характеристика економіки країн Стародавнього світу.

3.2. Особливості господарського розвитку країн Стародавнього Сходу та античних держав.

3.3. Особливості розвитку економічної думки в період рабовласництва.

Ключові поняття: торговий капітал, лихварський капітал, поліс, колонат, латифундія, натуральне господарство, економіка, хрематистика.

3.1 Загальна характеристика економіки країн Стародавнього світу.

Новий економічний лад - рабовласництво - склався на рубежі IV - III тисячоліть до н. е. і проіснував до падіння Західної Римської імперії в V ст. н. е.

Процес виникнення рабовласництва в різних країнах протікав по-різному. У той же час, для всіх країн характерні загальні економічні умови, що підготували перехід до рабовласницького способу виробництва: удосконалення знарядь праці і підвищення їх продуктивності, утворення на цій основі не тільки необхідного, а й додаткового продукту, поява індивідуального господарства і приватної власності на засоби виробництва, розвиток майнової нерівності, виділення багатих сімей, які володіли великими господарствами і мали потребу в додатковій робочій силі, поширення обміну.

Для рабовласницького виробництва було характерне натуральне господарство. Йому було притаманне просте відтворення. Головними галузями економіки було сільське господарство і ремесло. Разом з тим в умовах рабовласництва з'явилися товарне виробництво і товарний обмін, які поступово перетворилися в систему регулярної торгівлі. З'явилися ринки, де здійснювалися операції з купівлі-продажу товарів, торговельні операції стали виходити за рамки однієї країни, виникла міжнародна торгівля. По мірі зростання виробництва і торгівлі розвивався грошовий обіг. З'явилися металеві гроші. З часом функції грошей розширювалися, вони стали використовуватися не тільки як загальний еквівалент і засіб обміну, але і як капітал, що приносить своєму власникові прибуток. Першими формами капіталу в епоху рабовласництва були капітал торговий і капітал лихварський.

Торговий капітал створювався при обміні товарів і приносив прибуток купцям, які були посередниками у здійсненні операцій з товарного обміну.

Лихварський капітал являв собою надбавку над первісно авансованою величиною, яка виступала у вигляді позики, позички грошей або засобів виробництва, які мають бути повернені з відсотком. Лихварський капітал сприяв розоренню дрібних виробників і перетворенню їх через систему боргового рабства в рабів.

У рабовласницькому суспільстві поряд з великими рабовласницькими господарствами, заснованими на експлуатації праці великої кількості рабів, існували господарства вільних виробників - селян і ремісників.

3.2. Особливості господарського розвитку країн Стародавнього Сходу та античних держав.

Збільшення продуктивності праці і поява додаткового продукту призвело до появи держави, класів, цивілізації.

Історії відомі два основних типи рабовласницьких господарств - східні та античні.

Перші держави, перші вогнища цивілізації склалися на територіях зі спекотним кліматом, в долинах річок з родючими ґрунтами Нілу, Тигру та Євфрату, Гангу, в лісових китайських долинах річок. Ці держави прийнято називати державами Стародавнього Сходу, Шумери, Єгипет, Індія, Китай, Вавилон та ін.

Добробут і процвітання цих держав були засновані на розвитку землеробства. Родючі ґрунту дозволяли знімати урожай по кілька разів на рік, а, отже, одержувати значний додатковий продукт. Розвивалося також ремесло, що досягло найвищої майстерності: скляне, текстильне, ювелірне, гончарне та ін. Ремісники обмінювали свою продукцію на продукцію селянської праці, співвідносячи їх вартості. Пізніше в Єгипті, наприклад, була розроблена система, згідно якої вартість товару оцінювалася у вагових одиницях міді. Але монетної системи ще не було.

Для східних рабовласницьких держав була характерна перевага не приватної, а колективної власності на землю, інші засоби виробництва, а також на рабів у формі общинної, державної та храмової власності. Це пояснювалося необхідністю ведення колективних робіт, пов'язаних із зрошенням земель. Спільно будувалися канали, рилися колодязі, створювалися запаси води. При виконанні робіт використовувалася проста кооперація праці селян-общинників. Держава, організовуючи проведення цих робіт, ставала власником іригаційних споруд. Але земля без штучного зрошення не могла ефективно використовуватися. Тому держава починала контролювати громадські землі і підкоряти собі селян-общинників. Селяни централізовано використовувалися на державних роботах великого масштабу: будівництво пірамід, мавзолеїв, храмів. Хід робіт контролювався значною армією чиновників, які перебували на службі у держави. Найбільшими земельними власниками ставали храми. Храмові землі оброблялися також селянами у порядку виконання трудової повинності.

Основною продуктивною силою в східних рабовласницьких державах були вільні селяни-общинники і ремісники. Праця рабів не стала переважати над працею вільних виробників. Раби в основному використовувалися як слуги в домашніх господарствах. Форми експлуатації рабів і вільних громадян часто були дуже схожими.

Перевага державної форми власності та створення державної системи управління громадськими роботами привели до формування в цих країнах жорстких тоталітарних моделей господарювання, які підкорювали собі виробництво і розподіл не тільки додаткового, але і необхідного продукту.

На відміну від країн Сходу держави на Півдні Європи сформувалися пізніше - наприкінці II тис. до н. е.., хоча території Стародавньої Греції та Стародавнього Риму були заселені ще в епоху палеоліту.

Античне рабовласницьке суспільство характеризувалося більш розвиненими приватновласницькими відносинами. Зростання індивідуальної приватної власності вело до розкладання античної громади. Економіка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму ґрунтувалася на праці рабів, які були головними виробниками матеріальних благ. Основними джерелами поповнення рядів рабів були: 1) військовополонені і захоплені в полон мирні жителі; 2) одноплемінники, яких продавала правляча аристократія варварських народів; 3) народжені рабами діти; 4) люди, захоплені піратами і викрадачами. Праця рабів використовувалася у всіх сферах соціально-економічного життя античних держав, витісняючи працю вільних громадян.

Антична форма власності панувала в більшості міст-полісів Стародавньої Греції, з яких найбільш розвинутими були Афіни, і в Римській імперії. VIII - III ст. до н. е. - період існування полісів. Цей період був класичним рабовласницьким періодом історії Стародавньої Греції, яка не являла собою єдиної держави, а складалася з безлічі невеликих держав. Поліс - місто-держава, його мешканці були рівноправними членами міської землеробської громади. Кожен громадянин полісу мав право володіти невеликою ділянкою землі. Оскільки велике землеволодіння не допускалося, праця рабів в сільському господарстві Стародавньої Греції не мала значного застосування. В основі існування поліса була антична форма власності, яка поєднувала в собі державну і приватну власність.

Головною сферою використання рабів в Стародавній Греції було ремесло. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії - великі майстерні, в яких працювали раби. Оскільки праця рабів обходилася дешевше праці вільних людей, то і продукція ергастеріев була дешевше продукції вільних ремісників. Ремісники не могли витримати конкуренції та розорялися. Таким чином, праця рабів у Стародавньої Греції застосовувалася переважно в ремеслі, а не в землеробстві.

На відміну від Стародавньої Греції в Стародавньому Римі раби активно використовувалися в сільському господарстві. На нових завойованих Римом землях створювалися великі господарства - латифундії, в яких працювала велика кількість рабів. У самому Римі переважали господарства середніх розмірів - вілли, де працювали десятки і сотні рабів. І спеціалізація цих видів господарств була різною: провінційні латифундії були зерновими, а у віллах займалися виноградарством, садівництвом, тваринництвом. Слід підкреслити, що ці великі господарства були спеціалізованими і товарними. Землевласникам рабовласницькі господарства приносили великі прибутки, тому великі капітали спрямовувалися перш за все в розвиток сільського господарства, а не в ремесло.

Організація ремесла в Римі відрізнялася від грецької. Великі майстерні з працею рабів тут були винятком, а переважали дрібні майстерні вільних людей, де раб не був головною продуктивною силою. У майстерні крім самого майстра, вільних його учнів в середньому працювали 2-4 раба. Праця рабів у масових масштабах застосовувалася тільки в гірничому виробництві та будівництві. Наприклад, по всій території Стародавнього Риму були прокладені вибрукувані каменем дороги, які були побудовані рабами.

Для античних держав були характерні більш високі темпи розвитку суспільного виробництва, а також формування товарно-грошових відносин. Значний розвиток одержав торгівельний обмін, який почав опосередковуватися грошима. На відміну від Стародавнього Єгипту в Греції торгували за допомогою грошей, але єдина грошова система ще була відсутня. Кожен поліс карбував свої гроші: золоті, срібні монети й злитки, тому не кожна людина могла знати співвідношення цінності різних монет. Ця обставина породила «банкірів» - мінял, які обмінювали гроші одного поліса на гроші іншого. Часто банкір брав вклади від своїх клієнтів і сам розплачувався за куплені ними товари. Таким чином, в його розпорядженні виявлялися досить великі суми чужих грошей, і він давав їх у зростання - в борг під відсотки, тобто виступав як лихвар.

Розвитку торгівлі в межах усієї Римської імперії сприяли дві обставини. По-перше, вже була введена єдина грошова монетна система: тут вже не було необхідності обмінювати гроші одного поліса на гроші іншого, як це було в Греції. По-друге, розвитку торгівлі сприяло будівництво доріг, які були вибрукувані каменем і перетинали всю Європу. Ці дороги збереглися до нашого часу. Однак розвиток товарних відносин, торгівлі і грошового обігу не змінював сутності рабовласницького виробництва. Економіка, як і раніше залишалася натуральною, на ринок надходили лише надлишки продукції.

У II-III ст. н. е. настала криза рабовласницької системи - рабовласницькі виробничі відносини стали гальмувати розвиток продуктивних сил. Завойовницькі війни були вже не такими успішними. Наприклад, Рим захопив вже стільки, що не міг міцно утримувати провінції під контролем. Скоротився приплив рабів, вони стали дорогими, що значно здорожчувало їхню працю. Зважаючи на це, ефективність великих рабовласницьких господарств, заснованих на кооперації праці великої кількості рабів, відповідно, стала знижуватися.

Почали виникати нові форми господарювання. Щоб зберегти рабів і підняти прибутковість своїх господарств, певна частина великих земельних власників стала ділити свої землі на дрібні ділянки - пекулії і виділяти їх своїм рабам. Пекулій був самостійним господарством. Це могла бути реміснича майстерня, ділянка землі. Раб починав господарювати самостійно, певну частину доходів він повинен був віддавати господареві, платити йому оброк. За новим законодавством Римської імперії раба не тільки не можна було вбити, але не можна було навіть й відібрати у раба пекулій. Паралельно з цим процесом у II ст. до н.е. виникло екстенсивне господарство у вигляді колоната. Колонами називалися вільні селяни, які брали в оренду землю у землевласників. Поступово почалося закріпачення колонів. Їм заборонялося йти з маєтків, поступово став можливим продаж колонів із землею. Колонат став спадковим станом.

Виділення пекулій, поява колоната свідчили про початок феодалізації економіки Стародавнього Риму. Цей процес супроводжувався обезземеленням селянства і зростанням великого землеволодіння. Руйнування господарств дрібних виробників - селян і ремісників - посилювало їх боротьбу з великими власниками. В останні століття існування Риму його територія була охоплена народними повстаннями, в яких брали участь не тільки раби, але й вільні селяни і ремісники. У результаті в V ст. н. е.. Римській імперії не вдалося зібрати необхідного війська, яке могло б протистояти армії варварів. У 476 р. Західна Римська імперія впала під її натиском.

3.3. Особливості розвитку економічної думки в період рабовласництва.

У період рабовласництва економічна думка носила фрагментарний характер. Економічні ідеї тісно пов'язувалися з релігійними поглядами, правовими, моральними уявленнями людей і викладалися в філософських і богословських трактатах, записках, юридичних документах, де містяться практичні рекомендації, поради з організації, методів ведення господарства. Виразниками економічної думки стародавнього світу були великі мислителі (філософи) та окремі правителі рабовласницьких держав. Вони прагнули ідеалізувати і зберегти назавжди рабовласництво і натуральне господарство. Докази ідеологів стародавнього світу ґрунтувалися, переважно, на категоріях моралі та етики і були спрямовані проти великих торгово-лихварських операцій, тобто проти вільного функціонування грошового та торгового капіталу.

Про зародження і розвиток економічних ідей Стародавнього Сходу можна судити з економічного устрою Стародавнього Єгипту, Вавілонії, Китаю та Індії.

Протягом усієї історії Стародавнього Сходу в центрі економічної думки знаходилися проблеми, пов'язані з організацією державного господарства та управлінням їм. Вони включали в себе не тільки організацію власне державного натурального господарства, але і державну регламентацію товарного господарства. Організація натурального господарства передбачала облік умов виробництва (працівників, землі, зерна), дотримання пропорцій між галузями, і, перш за все, між сільським господарством, ремеслом і торгівлею, створення страхового фонду (амбарна система в Китаї та аналогічні форми в Стародавньому Єгипті, Шумері і т. ін.), а також турботу про розширене відтворення (будівництво іригаційних споруд). Державна регламентація товарного господарства здійснювалася як безпосередньо (шляхом фіксації цін, монополізації окремих галузей), так і за допомогою непрямих заходів (шляхом зміни рівня оподаткування через продаж частини державних запасів і ін.)

В міру зміцнення приватного володіння і власності окремих осіб, розвитку товарно-грошових відносин і рабства об'єктом економічної думки стає приватне господарство посадових осіб. Однак про нього ми можемо судити головним чином з юридичних документів, які відображали майнові відносини (закони Хаммурапі, Середньоассирійські закони, хетські закони та ін.)

Приватне господарство, проблеми його організації та ефективності не стали ще предметом спеціального економічного дослідження.

До числа безсумнівних досягнень давньосхідної економічної думки слід віднести появу самостійних, спеціальних творів, присвячених управлінню державою та державним господарством («Повчання гераклепольсого царя своєму синові Мерікара», «Артхашастра», «Гуань-цзи»), а також творів, спрямованих на підтримку стабільності в державі та суспільстві («Бесіди і судження», «Менцзи» тощо).

Найранішими в історії людства пам'ятками економічної думки стали документи, що з'явилися в Стародавньому Єгипті. Один з них під назвою «Повчання гераклеопольского царя своєму синові Мерікара» з'явився в XXII ст. до н.е. У ньому вказується, що «правила» державного управління і керівництва господарством настільки ж важливі, як і будь-яка інша область діяльності держави. Іншим документом було «Пророчення Іпусера» (XVIII ст. до н.е.), головна ідея якого полягає в обгрунтуванні недопущення безконтрольного зростання позичкових операцій і боргового рабства, щоб уникнути збагачення «простолюдинів» і виникнення в країні громадянських заворушень.

Пам'ятником Вавилонського царства є кодекс законів царя Хаммурапі (1792-1750 до н.е.). Закони приділяють особливу увагу зміцненню влади рабовласників над рабами. Поділ суспільства на рабів і рабовласників вважається вічним і природним явищем. Раби прирівнювалися до майна рабовласників, тому той, хто намагався забрати до себе чужого раба, також піддавався страті. Закони охороняли економічну основу рабовласницького ладу – приватну власність, вважали її непорушною, замах на приватну власність карався стратою або перетворенням винного у рабство.

Основу економіки Вавілонії складало натуральне господарство. Однак у законах Хаммурапі зверталася увага на розвиток товарно-грошових відносин, і називалися заходи, що сприяли розширенню торгових угод.

Економічним пам'ятником Стародавньої Індії є трактат «Артхашастра» (буквально - «наука про користь, про практичне життя», кінець IV-початку III ст. до н.е.). Автором трактату вважається давньоіндійський державний діяч Каутілья (IV ст. До н.е.). У трактаті описується ідеальна держава з розгалуженою поліцейської системою і сильною царською владою, для зміцнення якої допускаються будь-які засоби. Це найважливіше джерело відомостей про суспільні відносини, політичні інститути Стародавньої Індії. У ньому описується стан економіки країни та основні заняття населення. Головною галуззю було землеробство. Поряд із ним розвивалися ремесла, торгівля, будівництво та зведення зрошувальної системи. У документі містяться відомості про суспільний поділ праці, обмін та торгівлю.

Економічна думка Китаю складалася під впливом ідей Конфуція (551-479 до н.е.), його послідовника Мен-цзи (372-289 до н.е.), філософські та етико-політичні погляди яких були досить специфічні. Конфуцій заклав основи конфуціанства – етико-політичного вчення, яке здійснювало величезний вплив на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного ладу Китаю протягом більш ніж двох тисяч років. Конфуціанство закликало імператорів керувати народом не на основі законів і покарання, а за допомогою чеснот, прикладу високоморальної поведінки, не обтяжувати народ важкими податками і повинностями.

Про соціальні принципи поділу суспільства йдеться в політико-економічному трактаті Стародавнього Китаю «Гуанцзи» (IV- III ст. до н.е.)

Таким чином, у відповідності з перерахованими джерелами для азіатського способу виробництва характерні:

-надмірне регулювання господарства за допомогою регламентації сфери позичкових операцій і торгівлі;

- провідна роль в економіці відводиться власності держави;

- недоторканність приватної власності.

У порівнянні з давньосхідною антична культура носить більш раціональний і демократичний характер. Цю культуру створювали вільні громадяни міста - держави. Найбільшу роль в історії економічної думки Стародавньої Греції зіграли відомі філософи Ксенофонт, Платон і Аристотель. Їхні праці містять багато цінних спостережень і оцінок економічних явищ їхнього часу.

Про характер економічного ладу Стародавньої Греції ми дізнаємося з праць Ксенофонта (430 - 354 до н.е.): «Домострой», «Економікос», «Про землеробство».

Керівництво з управління домашнім господарством рабовласника було розглянуто в праці «Економікос» (від грец. «ойкос» - будинок, «номос» - закон), що можна перекласти як «домострой», тобто мистецтво управління домашнім господарством. Ксенофонт писав, що економія - це наука, за допомогою якої можна збагачувати своє господарство. Джерело багатства він бачив у домоведенні та сільському господарстві, а ремесло, торгівлю і лихварство відкидав як негідні види діяльності. У трактаті «Домострой» Ксенофонт дав характеристику зразкового з його точки зору господарства і зразкового громадянина. Найважливіші ідеї трактату зводяться до наступного:

- природним походженням є розподіл праці на розумову і фізичну, а людей - на вільних і рабів;

- будь-який товар володіє корисними властивостями (споживча вартість) і здатний обмінюватися на інший товар (мінова вартість).

Чільне місце в історії економічної думки Стародавньої Греції зайняв Платон (427 - 347 до н.е.) - філософ і вчений, який створив систему об'єктивного ідеалізму, який боровся з матеріалізмом і виступав з програмою реформ соціально-економічних порядків в інтересах рабовласників. Проблеми економічного характеру, досліджувалися в його творах «Держава» та «Закони».

Платоном була створена концепція «ідеальної» держави, яка викладена ним у творі «Держава». У цій праці Платон розглядає державу як спільноту людей, породжену самою природою, і вперше висловлює думку про неминучість поділу держави на дві частини: на багатих і бідних. Він вважав, що держава повинна складатися з трьох станів - правителів (філософів), воїнів і землевласників, ремісників і торговців. Раби не включалися до жодного з цих станів. Вони прирівнювалися до інвентарю, розглядалися як знаряддя виробництва, що розмовляють. Філософи і воїни складали вищу частину суспільства, про яку Платон виявляв особливу турботу.

На думку Платона, торгівля необхідна тому, що вона обслуговує поділ праці всередині міста і між містами. Але для торгівлі необхідні гроші. Платон приділив спеціальну увагу грошам, але він не зрозумів їх сутності. На його думку, гроші мають тільки дві функції: міри вартості і засоби обігу. Вони повинні служити тільки для обміну. Платон вкрай негативно ставиться до функції грошей як скарбу, називаючи «брудними» тих людей, які з усього вичавлюють прибуток. Платон вимагав також заборонити купівлю - продаж у кредит, тобто виступав проти використання грошей як засобу платежу.

Найбільший внесок у розвиток економічної думки Стародавньої Греції вніс мислитель античності Аристотель (384 - 322 до н. е.). Будучи переконаним ідеологом натурально-господарських відносин, що склалися в його країні, він зміг значно більше за інших своїх сучасників заглибитися в конкретні економічні проблеми та розробити оригінальний на ті часи проект ідеальної держави.

Аристотель засновував своє економічне вчення на припущенні, що рабство - явище природне і завжди має бути основою виробництва. Він давав економічну характеристику рабства, вважаючи, що ні виробництво, ні життя не можуть обійтися без рабів. Знаряддя не можуть самі працювати, їх повинні приводити в рух раби як особливий вид знарядь, що розмовляють. Раби - знаряддя, що займають перше місце серед інших. Раб - майно, що приносить дохід. Заслуга Аристотеля - економіста полягає в тому, що він перший встановив деякі категорії та закономірності економіки. До них можна віднести ключові положення його праці «Політика»:

- обов'язковим є наявність приватної власності;

- усі види діяльності розділені на дві групи - «економію» та «хрематистику». Під «економією» Аристотель розумів вивчення природних явищ, пов'язаних з виробництвом споживчих вартостей. До неї ж відносив дрібну торгівлю, необхідну для задоволення потреб людей. Поряд з «економією» він розгледів явище, яке назване їм «хрематистикою» (грец. «хрема» - майно, володіння), тобто вивчення неприродних, з його точки зору, явищ, пов'язаних з накопиченням грошей. Відповідно до цього «економія» і «хрематистика» разом складають вчення про багатство як сукупність мінових вартостей. Джерелом першого виду багатства він вважав землеробство і ремесло і називав його природним, оскільки воно виникає в результаті виробничої діяльності і спрямоване на задоволення потреб людей, і його розміри обмежені цими потребами. Другий вид багатства Аристотель називав протиприродним, тому що воно виникає з обігу, не складається з предметів безпосереднього споживання, і розміри його нічим не обмежуються. Таким чином, Аристотель схвалює економічну діяльність і критикує хрематистику. Гроші виступають у ролі соразмірника при обміні, і тому їх не можна позичати (монета не може народжувати монету). Аристотель вважав, що гроші стали «загальним засобом обміну» в результаті угоди між людьми.