Предмет закону

Питання про місце й роль закону в правовій державі не може бути належним чином з’ясоване без поглибленого аналізу його предмета. Як визначити предмет регулювання закону? Нагадаємо, що правова система охоплює різні види правових актів із властивими їм об’єктами й методами регулювання, формою, юридичною силою, процедурою прийняття. Встановлення предмета закону є тому першочерговим завданням у процесі законотворчості. На жаль, це завдання вирішується в нашому суспільстві не завжди задовільно. Ю. О. Тихомиров зазначає, що пануюча в минулі десятиліття ідеологія породжувала ідеологію вторинності закону [61, с. 246]. Предмет закону практично був різко звужений. Сьогоднішня стихія правотворчості надала закону смисл універсального регулятора, що застосовується на всі випадки життя. З поля зору законодавця зникають потреби законодавчої діяльності, і чисто суб’єктивні уявлення породжують законодавчий хаос. Ситуативні потреби створюють ілюзію можливості їх швидкого задоволення тільки за допомогою закону. Тому важливо практично засвоїти методологію визначення предмета закону і вміло її використовувати. Термін “предмет закону” виражає нормативну тему акта, що відображає об’єктивно існуючі процеси, явища й відносини. Ю. О. Тихомиров так подає визначення предмета закону: “Предмет закону є нормативний вибір об’єкта впливу, тобто підлягаючий регулюванню аспект економічних, політичних, соціальних і інших явищ і відносин” [61, с. 246]. Правильне встановлення предмета закону, його змісту визначає багато де в чому ефективність законодавчого (зовнішнього) впливу на об’єкт. Корисний систематичний аналіз суспільних процесів, що відбувається за допомогою наукових досліджень, збору й аналізу різноманітної інформації (економічної, соціальної, наукової тощо), врахування суспільної думки. Предмет закону виявляється, перш за все, як усвідомлення суспільної потреби й можливості її задовольнити шляхом прийняття й реалізації закону. Будучи різновидністю рішення, закон покликаний виступати як нормативна модель майбутнього, із випередженням процесів, на які він покликаний впливати. При цьому треба зберігати міру забезпеченості закону, тобто відповідність його мінливим умовам, наявність ресурсів, готовність громадян до сприйняття норм закону, підтримки демократичними й громадськими організаціями. Не обійтись без оцінки факторів, про які мова йшла вище. І тоді, передбачивши їх вплив, позитивні фактори треба посилювати, а негативні – послаблювати чи нейтралізувати. У результаті будівництва суверенної, незалежної, демократичної, правової держави в Україні відбулися зміни у сфері й напрямах законодавчого регулювання. Це виявляється в наступному.

По-перше, в закріпленні й охороні нових суспільних відносин. Наприклад, в Україні на конституційному рівні закріплено право на свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації, право на підприємницьку діяльність, право приватної власності, право на здорове оточуюче середовище, винаходи, авторство тощо.

По-друге, в забороні певних суспільних відносин і поведінки. Наприклад, утворення комерційних банків посадовими особами правоохоронних органів, створення партій у військових формуваннях тощо.

По-третє, у зміні характеру відносин в окремих сферах. Наприклад, розвиток фермерського господарства поряд із колективними сільськогосподарськими підприємствами.

По-четверте, в стимулюванні розвитку певних суспільних відносин. Наприклад, стимулювання державою індивідуального будівництва будинків за допомогою кредитів.

По-п’яте, у сприянні виникненню й формуванню нових відносин і суспільних явищ. Наприклад, законом України фіксується нове суспільне явище – ініціативна група всеукраїнського референдуму. Вона створюється на зборах громадян України, в яких приймає участь не менше 200 осіб, що володіють правом участі у референдумі.

Проте законотворчість не є безмежний процес. Слід враховувати виключність сфери, яка є предметом діяльності. Звичайно, і в цій сфері з’являється потреба в прийнятті підзаконних актів, що можуть мати допоміжний, підготовчий характер або сприяти реалізації законів. У будь-якому випадку предмет закону повинен бути нормативно врегульований. І з цього слід виходити в процесі підготовки законів і інших нормативно-правових актів.

Для усвідомлення поняття предмета закону важливо визначити коло питань, які повинні ним врегульовуватись. Ще порівняно недавно в конституціях держав одержала закріплення концепція, згідно якої за допомогою законів можливо регулювати будь-які суспільні відносини, в той час, як акти виконавчої влади приймалися тільки в межах, безпосередньо вказаних у законах. У радянський період панувала думка, що закон може регулювати будь-які відносини, якщо це доцільно. Ця концепція розвивалася в колишньому СРСР і базувалась на формальному твердженні про принцип повновладдя рад в загальнодержавному масштабі.

Ці ідеї знаходять підтримку і в наш час. Так, А. Олійник вважає: “… сила і вагоме місце законодавчої влади в державі повинні полягати в тому, що вона може прийняти закон з будь-якого питання відповідно до її повноважень як єдиного органу законодавчої влади в Україні, тобто будь-які суспільні відносини можуть бути об’єктом законодавчого впливу” [72, с. 14]. Автор висловлює погодження з тим, що за Верховною Радою України необхідно закріпити право приймати закони з будь-якого питання життя країни, обмеживши простір для первинної правотворчості інших органів влади. Така позиція є, на нашу думку, небезспірною. Безперечно, що Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади, який, як представницький орган, виступає від імені українського народу, що є єдиним джерелом державної влади України (ст.5 Конституції України). Але визнання Україною принципу розподілу державної влади, його конституційне закріплення вплинуло на теоретичні уявлення про місце й роль законодавчої влади в системі державної влади. Верховна Рада України розглядається як рівна серед рівних гілок державної влади – виконавчої та судової. З цього слідує, що Верховна Рада України не може втручатися у сферу повноважень цих гілок влади і вирішувати питання, що віднесені до повноважень цих влад. До того ж постановка питання про повновладдя парламенту може сприйматися таким чином, що закон нібито здатен регламентувати усі сфери не тільки суспільного, а й особистого життя, в тому числі законно обмежувати права громадян, що неприпустимо в демократичній правовій державі, суперечить її конституційним принципам. Це положення має тим більше значення, якщо врахувати, що і в наш час бувають відходи від нього. Наприклад, в Росії була спроба прийняти закон про охорону сім’ї, материнства, батьківства й дитинства, який наділяв сім’ю як щось ціле правами суб’єкта права, що тягло за собою суттєве порушення особистих майнових прав кожного окремого члена сім’ї. Проект цього закону вторгався й у внутрішні сфери сімейних стосунків, які мають регулюватись мораллю, звичаями, що викликало протести юристів і громадськості [73, с. 41-42]. Дійсно, законодавство не може декретувати моральність, хоч у мусульманському праві (шаріаті) регулюються навіть деякі інтимні відносини людей. Та і на Заході деякі моральні сторони суспільства не залишаються іноді поза сферою права і дій державних органів і посадових осіб, зокрема, прокурора. Спроби організувати в 1998 році судові процеси щодо сексуальних домагань Президента США Клінтона і загрожуючий йому імпічмент у зв’язку з цим чітко свідчать про втручання держави у здавалось би чисто приватні сторони життя. Законодавство не може декретувати моральність тому, що його призначення – виразити й закріпити власне правову природу речей, а не моральну [74, с. 8]. Дійсно, право й мораль діють у єдиному “полі” соціальних зв’язків, але полюси у морального й правового полів прямо протилежні. Звідси висновок: для діяльності законодавця чисто моральна сфера повинна бути міцно закрита, відносини, побудовані на загальнолюдських моральних цінностях не повинні бути предметом його регулювання.

Крім того, коли б навіть малозначимі суспільні відносини визначалися законом, то це підірвало б його авторитет як нормативного акта вищої юридичної сили. Це також відволікало б його від вирішення дійсно значимих питань. Адже за твердженням багатьох зарубіжних і вітчизняних вчених не тільки сучасності, а й більш віддалених періодів історії, законом повинні врегульовуватися тільки найбільш стійкі й важливі суспільні відносини у сфері економіки, політики, культури тощо. Болгарський вчений Б. Спасов бачить предмет регулювання закону у найбільш стабільних відносинах, що підлягають довготривалій регламентації [75, с.11, 14]. Є. А. Лук’янова приходить до висновку, що відносини, які підлягають регламентації законом, повинні оцінюватись за трьома критеріями: особливої значимості, типовості й стійкості. “Такий потрійний підхід, - підкреслює вона, - найбільш повно відображає специфіку і всебічно визначає особливості об’єкта законодавчого регулювання” [6, с.30].

Проте поняття “стійкості”, “важливості” і “стабільності” є категорії оціночні. Постає питання: хто повинен їх визначати? На це питання не можна дати однозначної відповіді. На нашу думку, таким правом наділені, перш за все, суб’єкти законодавчої ініціативи (ст.93 Конституції України), але остаточно вирішувати такі питання може виключно Верховна Рада України, якій належить останнє слово, і, безумовно, народ на референдумі (ст.72 Конституції України). До цього часу критеріїв “найбільш важливих суспільних відносин” не вироблено. Складність вирішення цієї проблеми полягає в тому, що суспільні відносини дуже динамічні, вони змінюються відповідно до змін економічної, політичної, соціальної ситуації. Отже, піддається зміні й ступінь їх важливості. Відомі випадки, коли законом регулювались менш важливі суспільні відносини, ніж постановами уряду й указами Президента; чи навпаки, закон і постанова уряду регулювали суміжні суспільні відносини, однакові за своєю значимістю. В якості прикладів можна привести Закони України “Про насіння”, “Про карантин рослин”, “Про племінне тваринництво”, “Про пестициди й агрохімікати”і Указ Президента України “Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України”. Більш того, досвід законотворчості показав, що поняття важливості й суттєвості суспільних відносин носить досить умовний характер. Врешті-решт, ступінь важливості визначається самим законодавцем.

Тому, як вірно зазначається в літературі, необхідно правильно оцінити даний об’єкт і вміло вибрати предмет, форму й методи правового регулювання. Інакше неминучі помилки, коли замість підзаконного акту починають готувати закон [76, с.160]. Сумнівною виглядає нагальна необхідність у прийнятті, наприклад, Закону України “Про бджільництво” від 22 лютого 2000 р. № 1492-ІІІ, у якому, зокрема, дається законодавче визначення таких термінів, як “трутень” (самець бджолиної матки), “робоча бджола”, “бджолина матка”, “бджолина сім’я”, “пасічник” тощо [77]. Не вносить ясності в це питання і спроба визначити ступінь важливості й суттєвості суспільних відносин, що регулюються законом, через компетенцію органів законодавчої влади. До їх відання відносяться, звичайно, відносини, що мають більш важливе значення, ніж ті, що регулюються органами виконавчої влади, але природа законодавчої влади така, що вона змушена регулювати найрізноманітніші, іноді малозначимі відносини.

Слід погодитися з М. Н. Марченком у тому, що принципове значення має правильне визначення теми майбутнього правового акта, його можливого обсягу й змісту. Це дозволяє уникнути непотрібного змішування на практиці видів актів і вирішити за допомогою законів питання, що віднесені до відання уряду чи за допомогою постанов уряду питання компетенції парламенту [76, с.164]. Спроби розмежувати законодавчі повноваження органів законодавчої влади і правотворчі повноваження уряду шляхом установлення розмежування в природі суспільних відносин, що є, з одного боку, предметом регулювання закону, а з другого - предметом регулювання виконавчого акту, очевидно, безперспективні.

Окреслити межу між законодавцем і виконавчою владою в нормотворчості непросто. Необхідно встановити мінімум нормотворчих повноважень, поступитися яким виконавча влада ні в якому разі не може, а законодавча влада не вправі посягати на них. Власне цей мінімум і складає для законодавця ще одну межу діяльності – межу організаційно-правового характеру. У практичному плані ця межа визначається можливістю й здатністю виконавчої влади самостійного, не порушуючи Конституції України, правового регулювання суспільних відносин.

Порушуючи проблему регулювання законом найбільш важливих відносин, необхідно торкнутися питання творчих можливостей законодавця в розвитку суспільних відносин, перетворень правової системи, тобто меж, (обмежень) діяльності законодавця. Важливо знати: щó законодавчо заборонено, щó може порушити стабільність правової системи, зруйнувати умови, при яких люди можуть нормально будувати свої відносини? Виходячи з цього, треба визначити, якою повинна бути діяльність, що відповідає реальним потребам учасників суспільних відносин і природі останніх. Іншими словами, мова йде про заборонену “межу”, перейти яку законодавець не має права, бо це означало б докорінне руйнування правових і моральних начал суспільства.

Звичайно, знання “границь” забороненої межі ще не означає, що законодавець буде слідувати умовам заборон (обмежень). Але без їх визначення втрачає зміст існування інститутів конституційного контролю, оскільки він можливий лише в тому випадку, якщо встановлені якісні сторони контролюючого процесу, його “координати” у соціальному організмі.

Під межами діяльності законодавця розуміють, по-перше, які суспільні відносини можуть піддаватись впливу зі сторони законодавця, по-друге, які принципові можливості, а, відповідно, межі впливу законодавця на ці суспільні відносини. У першому випадку необхідно окреслити той “соціальний простір”, який може бути предметом законодавчого регулювання, в іншому - визначити можливість законодавця в його упорядкуванні [78, с.15].

Сфера дії права існує як об’єктивна реальність незалежно від того, усвідомлюємо ми її чи ні. Законодавець надає їм законну силу, підводить під захист держави, утверджує в суспільній свідомості той факт, що відносини мають “нормальний”, “правильний” характер. Межі правового регулювання є певна “демаркаційна” лінія, що розмежовує сферу правового від неправового і визначає межі поширення права, обмеження його впливу на свідомість людини і її дії. Межі правового регулювання зумовлені не юридичними факторами – вони кореняться в природі людської діяльності, зумовлені її загальною культурою і цивілізованістю, детерміновані існуючою системою відносин, економічними, історичними, релігійними, національними й іншими обставинами [16, с.108].

Якщо б правова природа суспільних відносин лежала на поверхні чи була у всіх випадках науково доведена, то сфера законодавчого регулювання швидше б усього співпадала зі сферою дії права. Але досвід розвитку законодавчого регулювання суспільних відносин свідчить про те, що найчастіше вказані сфери не співпадають. Закон може повністю, частково або взагалі не виражати сутності права як об’єктивного мірила людської свободи [15, с. 188].

Доказом їх неспівпадання можуть служити інститут аналогії закону, поняття мертвих і неправових законів. Тому не слід вважати, що за допомогою закону можна неправове по своїй природі суспільне відношення зробити правовим, тим самим розширити чи, навпаки, звузити сферу дії права. Не все те, що практично регулюється законом і захищається державою є правом, і, в той же час, не все те, що є право – завжди знаходить захист держави і регулюється законом.

Власне нерозмежування понять права й закону зумовлює висновки деяких вчених про те, що чим ширша сфера соціального життя, вільна від нормативного регулювання, тим міцніші устої правової держави. Якщо держава не в змозі на свій розсуд розширити або забезпечити сферу дії права, то міцність її устоїв не може залежати від того, ширша чи вужча ця сфера. Правова держава тим і відрізняється від будь-якої іншої державної форми устрою суспільства, що у своїй законодавчій діяльності суворо слідує правовим началам суспільства [79, с. 5].

Таким чином, першочерговим відправним обмежувачем діяльності законодавця служить сфера дії права. Неможливість урегулювання суспільних відносин за допомогою закону – вірна ознака того, що відносини не мають правової природи. Законодавець, який усвідомлює цю обставину, але все ж видає закон, навряд чи може розраховувати на його ефективну дію.

Тому, приступаючи до регулювання суспільних відносин, законодавець повинен, перш за все, уяснити, чи входить дане відношення у сферу дії права. Відповідь на це питання можна одержати двома шляхами: шляхом теоретичного аналізу, доведенням того, що відношення підлягає регулюванню, має правову природу; емпіричним шляхом, тобто методом проб і помилок. Навіть при поверхневому аналізі нашого законодавства можна переконатись, що законодавець, звичайно, вибирає другий варіант відповіді на дане питання. Але зайвим є доказування того, що якби законодавець точно знав, яке відношення має правову природу, а яке ні, він швидше всього (презумпція порядності законодавця) скористався б першим способом [78, с. 16].

Очевидно, що перш за все, законодавець повинен регулювати основоположні, базові відносини, які становлять підґрунтя, “основи” підзаконного регулювання [80. с. 9]. Але не менш важливо, щоб орган законодавчої влади впорядковував би як можна більше коло суспільних відносин [81, с.18]. До цього зводиться думка багатьох дослідників, в цьому вони бачать запоруку успіхів на шляху формування правової держави, підвищення якості правової системи й верховенства закону, укріплення законності й правопорядку. Переважаюча доля підзаконних актів у регулюванні суспільних відносин часто підриває верховенство закону. Статистика в цьому питанні в Україні, як уже зазначалося вище, свідчить не на користь останнього. Досить актуальним у даний час є питання меж регулювання поведінки людей за допомогою Конституції та законів України. Це одночасно питання втручання держави, її законодавчого органу в суспільне життя. Аналіз зарубіжного законодавства свідчить про неоднозначне розв’язання даної проблеми. Показовий у цьому відношенні є досвід Франції. Конституційний Закон від 25.02.1875р., який став складовою частиною Конституції ІІІ Республіки гласить: “Законодавча влада здійснюється палатою депутатів і Сенатом” (ст.1). Яка б не була сфера його втручання, парламент міг законодавствувати з усіх питань без яких-небудь обмежень, без будь-якої процедури чи якого б то не було контролю конституційності його актів.

“Батьки” Конституції V Республіки радикально змінили ситуацію і, відмовившись від ідеї парламенту – єдиного й компетентного у всіх сферах законодавця, під приводом раціоналізації парламенту, різко звузили саму сферу закону і поставили законодавчу процедуру в жорсткі рамки.

Конституція Франції 1958р. для того, щоб обмежити законодавця, вдалася до двох методів, які практикувались і раніше: до методу закону-рамки (ст. 38), коли парламент визначає лише загальні принципи реформи, надаючи уряду врегулювати деталі, і до методу вирішення питань, що входять в область законодавства (ст.34). Згідно ст.34 і 37 Конституції Франції розрізняють три групи питань: 1) питання, які входять у сферу законодавства, яка б не була форма їх розв’язання, наприклад, особисті права й свободи; 2) питання, які не входять у сферу законодавства, якою б не була їх важливість; 3) питання, із яких законодавець компетентний лише в межах “основних гарантій”, чи “основних принципів” [82, с.181 - 182]. Таким чином, не залишилось і сліду теорії про те, що немає такого питання, із якого парламент не міг би висловитись шляхом прийняття законів. Ст.34 Конституції Франції точно перечислює ті сфери, в яких парламент має право приймати закони. Сюди відносяться сфери, що стосуються громадянських прав і гарантій свобод; військової повинності; актів громадянського стану; основних положень цивільного, кримінального права, судочинства, податків та інших питань [83, с. 113]. Потім в ст.34 Конституції перераховані ті сфери, в яких парламент визначає лише «основні принципи»: загальна організація національної оборони; місцеве самоуправління; освіта; режим власності; майнові права; цивільні й торгівельні зобов’язання; трудове законодавство; діяльність профспілок; соціальне забезпечення [87, с.113].

Таким чином, в саме поняття “закон” автори Конституції Франції 1958 року вклали новий зміст. Законом стали вважати, перш за все акт, прийнятий з одного із питань, перерахованих у ст. 34 Конституції Франції. У той же час Конституції деяких країн, наприклад, Італії, Японії недостатньо чітко визначили предмет закону.

Конституція України, на відміну від конституцій названих держав, приділила цій проблемі належну увагу і визначила коло питань, що підлягають виключній законодавчій регламентації. Стаття 92 Конституції України ці питання поділяє на дві частини: перша - питання, що визначаються виключно законами України, друга - питання, що встановлюються виключно законами України.

У ході аналізу кола відносин, що регулюються тільки законами України, виникає проблема, пов’язана з тим, чи є це коло питань вичерпним. Відповідь на це питання може бути однозначна - не є. Законом можуть регулюватися і відносини, що виходять за межі ст. 92 Конституції України. Так, наприклад, не охоплюється ст. 92 Конституції України питання регулювання законодавчої діяльності та нормативно-правових актів загалом. Проте це не суперечить Конституції України, зокрема ст. 85. Тому правомірним є розгляд у Верховній Раді України законопроектів “Про закони і законодавчу діяльність в Україні” та “Про нормативно-правові акти”.

Ст. 3 Конституції України зазначає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Ч. 1 ст. 92 Конституції України закріплює, що до питань, які визначаються виключно законами України, належать права й свободи, основні обов’язки громадян України. Щодо основних обов’язків у тому, що вони мають визначатись виключно законами України, сумнівів немає. А от щодо прав і свобод, то - це питання небезспірне. На нашу думку, воно могло б вирішуватись з урахуванням того, про які права й свободи йдеться. У тому випадку, коли мова йде про нові права й свободи, їх визначення має бути предметом виключно закону. Якщо ж йдеться про конкретизацію, деталізацію, порядок реалізації вже закріплених законом прав і свобод, то це може вирішуватись за допомогою не тільки закону, а й інших нормативно-правових актів. Є всі підстави стверджувати, що рамки ст. 92 Конституції України не виключають підзаконного регулювання на підставі закону. Так, наприклад, правила мисливства й рибальства, безперечно, торкаються прав і свобод людини, але ж ці питання піддаються регламентації і на підзаконному рівні. Та і взагалі недоцільно б такими питаннями “відволікати” увагу законодавця. Тим більше це стосується тих питань, де законами визначаються загальні засади регулювання. До повноважень Верховної Ради України належать: визначення засад внутрішньої й зовнішньої політики (п. 5. ст. 85 Конституції України); виключно законами України визначаються: засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту й зв’язку (п. 5. ст. 92. Конституції України); правові засади й гарантії підприємництва (п. 8. ст. 92 Конституції України); засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи (п. 9. ст. 92 Конституції України) та ін. Тобто до предмета закону відноситься встановлення виключно загальних засад. Тут слід, очевидно, виходити з того, що питання, які виходять за межі “засад” чи “основ” можуть регулюватися як законами, так і підзаконними актами, але за однієї важливої умови: якщо конкретизація засад (основ) не віднесена до компетенції інших гілок влади, або ж коли має місце конкурента сфера повноважень законодавчої й виконавчої влади. У таких випадках предмет закону обмежується рамками повноважень органів інших гілок влади.

Як приклад можна привести Закон України “Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України” від 23 липня 1998 року. Прийнявши цей закон, Верховна Рада України вийшла за межі своєї компетенції, визначеної Конституцією України (ст. 85, 92), і перебрала на себе повноваження, які Конституція України поклала на органи виконавчої влади. Саме таку позицію зайняв Конституційний Суд України, розглядаючи подання щодо відповідності вказаного закону Конституції України. У рішенні Конституційного Суду України від 2.04.99р. № 2 - рп / 99 з цього приводу зокрема, зазначено, що згідно п. 5. ч. 1. ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить “визначення засад внутрішньої й зовнішньої політики”. Тобто Верховна Рада України визначає лише стратегічні напрямки діяльності держави в економічній, соціальній, гуманітарній, екологічній та інших сферах її внутрішнього життя, а також у сфері відносин з іншими державами. Засади внутрішньої й зовнішньої політики - це відправні ідеї, основні принципи стратегії держави, які є базою для проведення політики органами виконавчої влади, зокрема, Кабінетом Міністрів України. Закон же “Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України”, спрямований на безпосереднє регулювання цін і тарифів, при чому лише в окремих сферах. Тому Конституційним Судом України вказаний вище закон був визнаний неконституційним.

Підсумовуючи, можна сказати, що законодавчим регулюванням охоплюються всі сфери суспільних відносин, які вимагають правового регулювання. Проте в одних випадках таке регулювання здійснюється у повному обсязі, що взагалі виключає будь-яке підзаконне регулювання, в інших же випадках до предмета закону, відповідно до Конституції України, віднесено тільки визначення засад (чи основ) регулювання в тій чи іншій сфері суспільних відносин, як це має місце у наведеному вище прикладі. Конкретне, оперативне регулювання здійснюється в таких випадках підзаконними нормативними актами. Причому законом не можна втручатись у сферу повноважень інших органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, оскільки Верховна Рада України відповідно до ч. 2 ст. 85 Конституції України має діяти в межах повноважень, віднесених Конституцією України до її відання.

Отже, предмет закону за чинною Конституцією (на відміну від Конституції УРСР 1978 р.) не можна вважати необмеженим.