Мовна норма

Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Норми літератур­ної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими ко­ристуються мовці в усному і писемному мовленні.

Українська літературна мова має розвинену систему ор­фоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, ле­ксичних, словотвірних, граматичних і стилістичних норм.

Орфоепічні норми - це сукупність правил вимови го­лосних і приголосних звуків та звукосполучень у потоці мов­лення. Дотримання цих норм забезпечує безперешкодне сприй­мання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворен­ня змісту слів і речення в цілому.

Графічні норми – передача звуків на письмі

Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наголошування слів. Йдеться, зазвичай, про виділення складу в слові та слова в реченні чи фразі. В українській літературній мо­ві ця цілком сформована норма є водночас найменш усталеною.

Орфографічні норми - це єдині загальноприйняті прави­ла передачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через дефіс, правила переносу слів із рядка в рядок.

Пунктуаційні норми - це система правил вживання роз­ділових знаків у реченні, тексті (кома, крапка, тире, двокрапка, крапка з комою, три крапки, дужки, лапки, знак оклику, знак питання). За допомогою розділових знаків здійснюють струк­турне, смислове та інтонаційне членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора.

Лексичні норми регламентують використання слів від­повідно до їх лексичного значення, не допускають вживання жаргонних, діалектних і просторічних слів.

Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речен­ня. Ці норми вивчаються в морфології та синтаксисі, закріплені в граматиках української мови, довідниках, правописі.

Морфологічні норми. За морфологічними нормами україн­ської мови іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини закінчуються на -ові, -еві (-єві), та -у (-ю). Зловживання закінченнями -у (-ю) робить усний чи писемний текст монотон­ним, відриває його від живого мовлення.

Стилістичні норми – відбір мовних елементів відповідно умов спілкування.

Синтаксичні норми – усталені зразки побудови словосполучень і речень.

Культура мови — це 1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються за різних умов спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання; 2) удосконалення літературної мови й індивідуального мовлення, виявлення тенденцій мовного розвитку, реальне втілення у мовній практиці норм літературної мови; відповідна мовна політика у державі; 3) самостійна лінгвістична дисципліна, яка вивчає стан і статус норм літературної мови в певну епоху, а також рівень лінгвістичної компетенції мовних особистостей.

Для нас поняття культури мови має теоретичний і практич­ний аспекти. Теоретичний аспект передбачає ознайомлення з мовними нормами, а практичний — власне мовну майстер­ність — володіння нормами літературної мови, вміння користу­ватися її виражальними засобами в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту мовлення.

Незаперечним є той факт, що носій високої загальної куль­тури ніколи не дозволить собі засмічувати мовлення, псувати мову, якою він користується, порушувати її внутрішні закони. Скалічена мова ніколи не підносила людину, а, навпаки, при­нижувала її, примітизувала її мислення, заважала їй інтелекту­ально зростати. Отже, справедливо говорять, що культура рід­ної мови — важливий показник загальної культури людини.

Мова і мовлення нерозривно між собою пов'язані. Осно­вою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення - про­цес добору і використання засобів мови для спілкування з інши­ми членами певного мовного колективу. Мовлення є формою існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуває в постійному розвитку. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв.

Мова щодо мовлення - явище загальне, вона належить усім, хто нею користується. Мовлення щодо мови - часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсякденного вжитку на всіх ві­кових і соціальних рівнях, невпинного розвою форм та засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміля­цію і зникнення.

Оскільки мова є найуніверсальнішим засобом спілкуван­ня, накопичення й передавання інформації, навчання, виховання та формування духовного світу, вона немислима без належної культури мовлення.

Культура мовлення - це збереження мовних норм вимови, наголошування, слововживання й побудови ви­словлювань; нормативність, літературність усної й писемної мо­ви, що виявляється в грамотності, точності, ясності, чистоті та логічній стрункості висловлювань. Володіння різними функціо­нальними стилями, тобто здатність використовувати мовні засо­би, оптимальні для конкретної ситуації мовлення, і становить культуру мовлення. Сама мова не може бути правильною чи не­правильною, багатою чи одноманітною, логічною чи нелогіч­ною, точною чи неточною. Тому слід говорити про культуру мовлення. "Висока культура розмовного і писемного мовлення, добрі знання і чуття рідної мови, вміння користуватися її вира­жальними засобами, її стилістичною багатоманітністю - най­краща опора, найбільш надійна підмога і найбільш надійна ре­комендація для кожної людини в її суспільному житті та творчій діяльності," - підкреслював академік В. Виноградов.

Культура мовлення - це володіння нормами літератур­ної мови, вміння користуватися всіма її засобами залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення. З культурою мовлен­ня насамперед пов'язують уміння правильно говорити й писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети та обста­вин спілкування. Глибина мовленнєвої культури визначається не глибиною засвоєння норм, а глибиною оволодіння всіх ба­гатств літературної мови.

Культура мовлення - це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітань, прощань, побажань, запрошень тощо. Це вироблені в суспільстві форми поведінки члена цього суспільства, порушення яких сприймається як відхилення від норм.

Добираючи певні мовні засоби, слід дотримуватися за­гальних етичних вимог та орієнтуватися на позамовні чинники, розглядаючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників найважливі­шими є суспільна сфера і мета спілкування в конкретних обста­винах.

Пам'ятаючи, що культура мовлення виховується розумо­вою культурою, культурою мислення, людина прагне досягти належного рівня мовленнєвої культури, тому на все життя збері­гає здатність навчатися мови.

Культура мовлення - це духовне обличчя людини. Вона свідчить про загальний розвиток особистості, ступінь при­лучення.її до духовних багатств рідного народу та надбань усьо­го людства.

Основою мовленнєвої культури є грамотність, тобто до­тримання загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними, синтаксичними і стилістичними засобами мови. Проте цим трактуванням поняття мовленнєвої культури не вичерпується. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різнома­нітним. Щоб цього досягти, слід вслухатися в живе мовлення, вдумливо читати політичну, художню і наукову літературу, звертаючи при цьому увагу на вживання окремих слів, особливо вдалі висловлювання, побудову речень, користуватися словни­ками. Треба активно розвивати своє мовлення: усно й письмово викладати думки, виправляти себе, перебудовувати сказане, шу­кати найкращі та найдоцільніші варіанти висловлення.