Літературна мова

Мова - це єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (значущих частин слова), слів і речень, що слу­жить для називання предметів, явищ об'єктивної діяльності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і їх формування.

Мова - суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людей. Мова - це витвір історії суспільства, найважливіше знаряддя со­ціалізації людини. Суспільна сутність людини виявляється в її щоденному спілкуванні, пристосуванні до свого оточення, зміц­ненні суспільних зв'язків та взаємодії із суспільними групами.

Мова - засіб спілкування, мислетворення, інтелектуаль­ного та естетичного освоєння світу, нагромадження і збережен­ня людського досвіду, а також умова подальшого поступу всьо­го людства.

Мова лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту, вона є "найголовнішим і найміцнішим цементом, що об'єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому на­цію" (І. Огієнко). У ній виявляється генотип нації, досвід її бут­тя, закладено код нації та її ментальність. Мова - найважливіша ознака нації і засіб репрезентації її у світі.

Форма існування мови - це мовлення, тобто різне вико­ристання мови людьми в усіх сферах громадського та особисто­го життя. Ставлення до рідної мови - показник рівня національ­ної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України; мова - це політична проблема, що завжди перебуває в полі зору кожної держави (наприклад, су­часні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т.д.). Дер­жавною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути тільки літературна українська мова як мова корін­ного народу. У ст. 10 Конституції України записано:

"Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій те­риторії України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Людина створила культуру, а культура - людину. Люди­на реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мо­ви. Культура - це не тільки все те, що створене руками й розу­мом людини, а й вироблений століттями спосіб суспільної пове­дінки, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у став­ленні один до одного, до праці, до мови.

Мова - не тільки засіб спілкування, а й природний резер­вуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Нині культура та мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства.

Поняття "національна мова" охоплює загальнонародну українську мову, тобто як літературну, так і діалекти, професій­ні і соціальні жаргони, а також суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова. Під загальнона­родною мовою розуміється сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови та наголошення людей, що користуються українською мовою як рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, професійні та фольклорні елементи, жа­ргонізми тощо. Літературна мова виникає на базі писемної, ху­дожньо закріпленої форми загальнонародної мови; і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Отже, літературна мова є основою духовної та матеріаль­ної культури людського суспільства, без неї неможливий розви­ток літератури, мистецтва, науки, техніки тощо.

Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національ­ній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення наро­ду, відіграє в її складі провідну роль, виступає важливим чинни­ком консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову "сиру" та оброблену майстрами.

Першою пам'яткою, яка відбивала всі фонетичні та мор­фологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556 - 1561 рр.). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам'ятках ранішого часу, зокрема в Галицько-Волинському лі­тописі (XIII ст.).

Українська літературна мова сформувалася на основі пів­денно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й глибше за інші закріпилися в художніх творах і науковій літера­турі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського.

Іван Котляревський - зачинатель нової української літера­турної мови. Письменник увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мо­ви вважається Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував ор­фоепічні та граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею безмежні перспективи по­дальшого розвитку.

Кращі письменники XIX і XX ст. творчо розвивали і збага­чували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мо­вою.

Одним зі складників загальнонародної мови є літературна мова - відшліфована форма національної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньо наддніпрянські говірки, а також увібрала в себе і найваж­ливіші елементи інших діалектів України.

Літературна мова - це вища форма вияву національної мови; відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість і розвинена система стилів. Літературна мова - це унор­мована з погляду орфографії, орфоепії, лексики та граматики, мова (тобто це певні критерії вживання слів і речень).

Літературна норма виконує важливі суспільні функції - забезпечення взаєморозуміння членів суспільства та полегшення процесу спілкування. Норми літературної мови створює народ в особі найвидатніших майстрів слова, і вони турботливо охоро­няються суспільством як його велика культурна скарбниця.

Наявність усної та писемної форм вираження. Літера­турна мова має дві форми вираження - усну та писемну. Обидві форми використовують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфіку. Вона визначена насамперед призна­ченням: усна форма розрахована на слухача, а писемна - на чи­тача. Форми відрізняються одна від одної і способом передаван­ня мовлення: усна форма пов'язана з вимовою звуків та їх сприйняттям; писемна - з графічним відображенням мовлення і подальшим його прочитанням.

Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов'язані з різними видами мовленнєвої діяльності (слухання - читання, говоріння - письмо) та між собою. Часто виникають ситуації, коли заздалегідь підготовлений письмовий текст треба озвучити, тобто подати як вид усного мовлення. Суттєвої від­мінності між обома формами, наприклад, ділового чи наукового тексту немає, однак варто знати деякі шляхи наближення писем­ного мовлення до усного і користуватися ними в практичній ро­боті.

Сприйняття світу і його осмислення залежить від інтелекту­ального розвитку людини. Мовленнєвий її рівень сприймається тільки на тлі суспільного розвитку, з урахуванням того загаль­ного психологічного закону, згідно з яким людина найлегше засвоює те, до чого підготовлена вихованням, суспільним ста­новищем, освітою.

Мова є першоосновою духовної культури, носієм її націо­нальної самобутності. Тому кожний із нас повинен дбайливо ставитися до мови, прагнути найефективніше використовувати її необмежені виражальні можливості, постійно дбати про під­несення культури усного і писемного мовлення.

Поняття "літературна мова" нерозривно пов'язане з по­няттям мовної норми. Унормованість літературної мови перед­бачає наявність у ній чітких, обов'язкових правил вимови зву­ків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.

В українській літературній мові виробилися стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.