Структура політичної системи громадянського суспільства

Політична система суспільства є складним цілісним утворенням, функціонування якого ґрунтується на певних об'єктивних законах, їй притаманна певна структура і цілісність, що забезпечується наявністю постійних і тісних взаємозв'язків підсистем, а також відносин із зовнішнім середовищем.

Розглядаючи політичну систему суспільства у широкому розумінні, усі її елементи поділяють на нематеріальні і матеріальні.

Систему нематеріальних елементів політичної системи суспільства складають:

1) політичні принципи та норми, під якими розуміють основоположні ідеї та конкретні правила, що регулюють політичні відносини між народами, націями, соціальними групами, партіями та іншими учасниками політичних відносин і процес здійснення політичної влади. Складовими політичних норм є відповідні норми права, політичних партій і громадських організацій (корпоративні норми), політичні звичаї і традиції, принципи, моральні норми політичного життя.

Політичні норми, з одного боку, регламентують необхідну поведінку суб'єктів у певних межах відповідно до конкретної політичної ситуації. А з іншого, — є засобом політичної оцінки певних соціальних явищ. Крім цього, політичні норми Передбачають політичну відповідальність суб'єктів політики за їхнє порушення. Специфіка політичної відповідальності полягає у тому, що вона настає не тільки за протиправні дії, а й за політичну необачність, нерішучість і т. п. Політичними санкціями можуть бути осуд, позбавлення довіри, припинення діяльності, розпуск, відставка, заборона діяльності політичної партії, попередження тощо;

2) політичні відносини — це врегульовані політичними нормами стосунки між суб'єктами політики, суспільством, колективом, особистістю, державою і громадянами з питань розробки та здійснення політичної влади, у процесі яких ці суб'єкти набувають і реалізують відповідні права та обов'язки.

Політичні відносини передбачають насамперед, реалізацію політичних функцій, що є основним напрямом діяльності суб'єктів політики. До таких функцій належать:

• політичне ціле визначення;

• владно політична інтеграція суспільства;

• регулювання соціально-політичної діяльності;

• забезпечення цілісного впливу управління на суспільні процеси.

Результатом здійснення зазначених функцій є політичний процес і політичний режим.

Політичний процес (діяльність) — це сукупна діяльність усіх суб'єктів політичних відносин (повсякденна поведінка суб'єктів політики), що спрямована на формування, функціонування або зміну політичної системи суспільства, реалізацію відповідних політичних інтересів. Політична діяльність є важливим системо утворюючим чинником у політичній системі, вона пов'язує і забезпечує взаємодію всіх її складових елементів.

Основними формами прояву політичного процесу є прийняття і виконання політичних рішень, організація і здійснення контролю за діяльністю та розвитком політичної системи в цілому та її елементів.

Під політичним режимом розуміють систему способів і методів здійснення політичної влади, яка є результатом проявлених у конкретній соціальній практиці сукупних вольових дій державних, суспільно-політичних та інших соціальних сил. Політичний режим є відображенням соціально-політичної обстановки в суспільстві, що реально складається і характеризується якісною та кількісною мірою участі народу, націй, соціальних прошарків і груп, громадян в політичній діяльності.

3) політична свідомість, психологія, ідеологія та політична культура.

Політична свідомість — це рівень знання та оцінка особою наявного політичного буття, які реально впливають на вибір нею варіанта поведінки відповідно до індивідуальних і суспільних політичних інтересів.

Політична психологія — це узагальнена система почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень людей щодо стану та перспектив розвитку політичного життя суспільства.

Політична ідеологія — це систематизоване вираження поглядів соціальних прошарків і груп на політичну організацію суспільства, відносини між політичними суб'єктами, їхня роль у житті суспільства тощо. Складовими політичної ідеології є відповідні ідеї, теорії, концепції, доктрини тощо.

Політична культура — це рівень втілення в реальну поведінку суб'єктів політики принципів і норм, що регламентують політичні відносини в суспільстві.

Систему матеріальних елементів політичної системи утворюють суб'єкти (носії) політики, тобто суб'єкти, які безпосередньо беруть участь у здійсненні політики, або інакше кажучи, в управлінні справами суспільства. [2, с. 61]

Суб'єктами політики є такі політико-правові інститути: народ, населення певної частини території держави, класи, нації, соціальні прошарки, держава (органи й організації держави), об'єднання (політичні партії і рухи, громадські організації), недержавні підприємства та установи, трудові колективи і, нарешті, громадяни (особистість, людяна політична).

Вони вступають у сферу суспільної життєдіяльності, яка пов'язана зі здійсненням публічної політичної влади та участю населення в управлінні державними справами. Головними засобами здійснення політичної влади можна виокремити політичні, моральні, релігійні, правові й інші соціальні норми.

Механізм політичної влади — це система всіх організацій та інших об'єднань домінуючої частини соціальне неоднорідного суспільства, за допомогою яких вона здійснює керівництво всім суспільством.

Механізм політичного опонування (опору) — система всіх організацій та інших об'єднань соціальне неоднорідного, зокрема, класового суспільства, що виражають волю Соціальних груп, інтереси яких суперечать наявній у певному суспільстві політичній владі.

Політична опозиція, яка використовує механізм політичного опонування, поділяється на радикальну (ставить за мету зміну суспільного ладу, зокрема, форм власності на засоби виробництва або державного ладу) і нерадикальну (яка прагне до зміни форм, методів, темпів здійснення державної політики, її певної переорієнтації, до заміни осіб, що очолюють вищі органи держави).

Народ, населення певної частини території держави, класи, нації, соціальні прошарки вважаються суб'єктами Політичної системи тоді, коли вони беруть участь у вирішенні питань суспільного значення, утворюють громадські об'єднання, що мають політичну спрямованість тощо.

Об'єднання громадян — це добровільні громадські формування, створені на основі спільності інтересів їхніх членів для реалізації своїх прав і свобод внаслідок свідомого волевиявлення. Але слід мати на увазі, що до політичної системи суспільства належать лише ті, які:

а) мають на меті забезпечення своїм членам участь в управлінні суспільними справами, тобто головною метою їхнього створення є участь у політичній діяльності.

б) створюються не для участі в політичній діяльності, а для забезпечення інших соціальних (інтелектуальних, економічних, побутових тощо) потреб та інтересів громадян, але відповідно до законодавства можуть брати участь у політичній діяльності для досягнення своїх неполітичних цілей.

Громадська організація — це добровільне об'єднання людей, яке створене для задоволення та захисту суспільних, колективних чи особистих потреб його учасників і функціонує на засадах рівності та самоврядування. За Соціальною підставою створення та залежно від характеру потреб, для задоволення яких засновуються громадські організації, вони поділяються на:

1) організації, які створюються залежно від форм участі громадян у виробництві або в суспільному житті для задоволення суспільних чи колективних потреб (профспілки, політичні партії);

2) організації, які створюються для задоволення особистих потреб (спілка книголюбів, спортивне товариство тощо).

Політична партія — це добровільне об'єднання громадян, котре виражає волю певної соціальної групи і прагне здобути або утримати державну владу, здійснювати вплив на формування і політику органів держави, місцевого самоврядування відповідно до власної програми розвитку суспільства.

Політичні партії розрізняють:

1) за соціальною спрямованістю програми і діяльності —соціальне-демократичні, соціалістичні, народно-демократичні, національно-демократичні, ліберально-демократичні, християнсько-демократичні, комуністичні, націоналістичні тощо;

2) за соціальною базою — партії, які виражають інтереси певного класу або його частини, інтереси певної нації, прихильників певної релігії чи іншого позакласового і наднаціонального світогляду, інтереси іншої соціальної групи;

3) за методом здійснення своєї програми — революційні, реформаторські;

4) за представництвом у вищих органах влади — правлячі, опозиційні.

Орган громадської самодіяльності — це добровільне об'єднання людей, яке створюється при державній або громадській організації для допомоги у виконанні нею своїх завдань (наприклад, товариський суд на підприємстві).

Громадський рух — це добровільне об'єднання людей, утворене з метою досягнення значних соціальних цілей, яке діє через масові заходи, що організовуються його ініціативною групою, керівною інстанцією.

Політична людина — це особа (індивід), що є громадянином певної держави і бере участь у політичному житті суспільства. Для оцінки громадянина як «політичної людини» зовсім не обов'язково, щоб він займався політичною діяльністю активно, професійно, тобто був депутатом, посадовою особою, партійним лідером тощо. Для цього достатньо того, що громадянин бере участь у виборах як виборець і тим самим бере участь в управлінні суспільством.

Слід звернути увагу на те, що в деяких вітчизняних працях, присвячених проблемам політичної системи суспільства, до суб'єктів політичної системи України належать трудові колективи. Це об'єднання працівників на державних, громадських, приватних підприємствах, в установах, організаціях і кооперативних об'єднаннях, яке виконує передбачені законом, статутом чи договором функції в економічній, соціальній, політичній сферах суспільного життя для спільної праці.

На думку П. Рабіновича, трудовий колектив є суб'єктом (елементом) політичної системи суспільства остільки, оскільки він використовує певні політичні права, закріплені в законі, наприклад, висуває кандидатів у депутати представницьких органів державної влади або місцевого самоврядування, бере іншу участь у політичному житті. Для досягнення політичних цілей трудові колективи об'єднуються в асоціації, спілки, федерації.

Але головним суб'єктом політики і, відповідно, основним структурним матеріальним елементом політичної системи є держава. В умовах громадянського суспільства держава набуває нові, не притаманні для попереднього, станово-кастового суспільства, рис, якостей і характеристик, без яких цивілізоване суспільство не може існувати: гуманізм (пріоритет прав людини щодо влади), демократизм (подолання відчуження особи від держави), створення відповідної соціальної бази, використання державного впливу для забезпечення гідного життя людини.

Громадянське суспільство створює передумови для переходу недемократичного типу держави як політичного інституту сформованого і діючого без участі народу, до «демократичної держави», організація якої відкриває громадянам та їхнім об'єднанням можливість впливу на зміст державних рішень, можливість вимоги щодо реалізації в цих рішеннях своїх соціальних інтересів.

В епоху громадянського суспільства замість «поліцейської держави», яка характеризувалася всеохопною регламентацією суспільного життя, загальним державним контролем за населенням та найширшими повноваженнями адміністративно-поліцейських органів, які мали право й можливості безмежно втручатися в життя людей, починає формуватись «правова держава», зміст і призначення якої — захист прав людини, що даються їй від природи як «природні і невід'ємні».

Громадянське суспільство також створює передумови для поступового подолання негативного колишнього ставлення до держави як до соціально-привілейованого інституту, що протистоїть людині, і переходу до «соціальної держави», головним обов'язком якої є забезпечення соціально-орієнтованої економіки, вирівнювання «соціальні нерівності».

До початку третього тисячоліття успіхи деяких сучасних країн на цьому шляху стали зрозумілими: гнучке поєднання різних форм власності в економіці, наявність політичного плюралізму, існування могутніх трудових організацій, розвинена система соціальної допомоги, широкі демократичні об'єднання та рухи в підтримку прав і свобод особи, врахування і забезпечення задоволення різних інтересів індивідів та соціальних груп. Але зрозуміло і те, що до втілення (точніше до максимального наближення) на практиці теоретичної моделі «демократичної», «соціальної» та «правової» держави багатьом країнам світу, зокрема і Україні, ще далеко. Це зайвий раз змушує науковців активізувати пошук відповіді на запитання яку «демократичну», «соціальну» та «правову» (ст. 1 Конституції України) ми маємо будувати.