ЗАВДАННЯ 2 страница

Принципи, що покладені в основу програми реформування та розвитку банківської системи в Україні, такі:

1) Макроекономічна політика повинна бути спрямована на забезпечення стабільних умов для підприємницької діяльності;

2) життєздатність (платоспроможність) фінансових інститутів повинна бути більш прозорою і забезпеченою;

3) сприяння розбудові фінансової інфраструктури, яка включає інформаційні системи, правову систему та систему банківського нагляду;

4) необхідно створити умови для зменшення витрат на фінансове посередництво.

Основними сьогодні с такі напрями реформування банківської системи України:

1) Забезпечення розбудови банківської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової економіки;

2) удосконалення системи нагляду та контролю за діяльністю комерційних;

3) встановлення клімату довіри до банківської системи з боку юридичних та фізичних осіб;

4) створення умов для підтримання стабільності національної грошової одиниці гривні;

5) посилення мобілізації заощаджень населення та підприємницьких структур за рахунок створення ефективної системи страхування вкладів;

6) ефективне використання фінансових інструментів ддя поліпшення грошово-кредитного регулювання на основі ринкової конкуренції та пріоритетності розвитку, а не за рахунок директивного розподілу кредитів;

7) розв'язання проблеми неплатежів та запобігання їх, виникненню;

8) подальше вдосконалення та підвищення ефективності платіжної системи;

У період економічних реформ, які розпочались у 1989 -1992 pоках в Україні в основному сформувалася нова банківська система, що базується на основі роздержавлення і розвитку кредитних інститутів різних форм власності. Система кредитно-фінансових інститутів складається сьогодні з двох рівнів - відомств Національного банку України (НБУ) і комерційних банків (КБ).

У 1995-1996 pоках завершився етап екстенсивного розвитку банківської системи, її діяльності, характеру взаємодії з іншими економічними структурами, відомствами і організаціями, включаючи державу. Таким чином, сучасна банківська система України була сформована і створена, в основному, у період з 1989-1994 pоках. На сьогоднішній день вона має дворівневу структуру.

1.2 Класифікація та діяльність міжнародних банків

Міжнародні банки є інституційною основою переливу капіталів, яка зазнала еволюційних змін у процесі збагачення форм і видів міжнародних економічних відносин. Становлення сучасної світової банківської системи є результатом тривалої концентрації й централізації банківського капіталу. Висвітлення змісту міжнародної банківської діяльності грунтується на виокремленні функцій міжнародних комерційних банків та центральних банків країн, що дає можливість визначити специфіку їхньої ролі й місця у світовій валютно-фінансовій системі. Представлено також опис найтиповіших банківських операцій на міжнародних фінансових ринках.

Сучасну світову фінансову систему можна розглядати як багаторівневу. Перший рівень представлений міждержавними фінансовими установами (Всесвітній банк, Європейський центральний банк, Міжнародний валютний фонд), метою яких є формування умов для підвищення ефективності міжнародних розрахунків та стабільності світової фінансової системи. Другий рівень утворюють національні фінансово-кредитні установи, наділені контрольними та наглядовими функціями, до яких передусім можна віднести центральні банки та структури з нагляду за банківською діяльністю. Третій рівень — це транснаціональні й міжнародні комерційні (універсальні й спеціалізовані) банки. Четвертий рівень складають банківські установи, діяльність яких обмежена національними рамками.

На міжнародному ринку капіталів діють винятково першокласні фінансові посередники та позичальники, що володіють якісною і повною інформацією. На міжнародні валютні відділи транснаціональних банків припадає основна частка валютних операцій (близько 95 %).

Класифікуючи міжнародні банки за різними критеріями, варто враховувати, що в нових умовах стратегія банків більше пов'язана з питомою вагою міжнародних операцій і прибутків у загальному обсязі угод та прибутків банку, з клієнтурною базою, ніж із фізичною присутністю за кордоном або універсалізацією діяльності. У даний час можна виділити, хоча і з певним ступенем умовності, такі групи банків, що ведуть міжнародні операції.

До першої групи належать національні банки, що мають лише невелике іноземне відділення, на яке припадає незначна частка активів, прибутків і персоналу. Такі відділення звичайно фінансують торговельні угоди, разові валютні операції, надають послуги із застосуванням акредитивів клієнтам у країні перебування, здійснюють обмежені кореспондентські відносини з іншими банками.

Друга група — банки, міжнародні операції яких дають від 5 до 10% їхніх прибутків. Такі банки розширюють свою участь у міжнародних операціях через створення окремих філій і представництв у основних світових фінансових центрах, проведення оптових валютно-кредитних операцій, зокрема шляхом участі в різних міжнародних кредитних угодах. Іноземна мережа таких банківських установ має підпорядкований характер і в цілому виконує пасивну роль.

Дедалі численнішою стає третя група — транснаціональні банки. Ці міжнародні банківські угруповання є новим типом міжнародного банку і посередника в міжнародній міграції капіталу, їм належать сьогодні провідні позиції на світовому ринку капіталів.

Транснаціональні банки - це найбільші банківські установи, котрі досягли такого рівня міжнародної концентрації й централізації капіталу, який дає їм змогу брати реальну участь у економічному розподілі світового ринку позичкових капіталів і валютно-кредитних ресурсів (кредитно-фінансових послуг).

Сучасні міжнародні банківські інституції характеризує головним чином зовнішньоекономічна спрямованість їхньої діяльності. Так, зовнішні активи банків США становлять 430 млрд дол., Японії — 101 млрд дол., ФРН - 62 млрд дол. Рушійним мотивом їхньої діяльності слугує прибуток від операцій на міжнародних ринках, що досягає 25—35 % загального прибутку банку. Одним із головних у стратегії банку стає показник прибутку на вкладений за кордоном капітал. Відділення, філії та представництва в усіх головних світових фінансових центрах, де є необхідні технічні й комунікаційні можливості, досвідчений штат фахівців, дають змогу банкам цієї категорії не тільки фінансувати торгівлю, проводити масштабні операції з валютою і кредитом, а й виступати в ролі визнаних лідерів при формуванні міжнародних консорціумів банків, організації фінансування великих і престижних проектів, а також створювати обмежені угруповання з надання високоспеціалізованих послуг. Часто об'єктом фінансування таких банків стають найбільш інтернаціоналізовані галузі, такі як енергетична, суднобудування, автомобілебудування і т.ін. Міжнародні підрозділи таких банків являють собою "банк у банку", їм належить значна питома вага в сукупній системі управління всією монополією.

Дедалі більшу роль на ринках капіталів відіграють "глобальні банки ".

Глобальними називають банки, які діють на світовому фінансовому ринку і для яких цільовий ринковий сегмент не обмежений національним фінансовим ринком.

У межах глобального банку міжнародні операції не виокремлюються, вони не мають самостійного значення. На передній план у стратегії розвитку висуваються потенційна прибутковість того або іншого ринку незалежно від географічного розташування, можливість одержати на цьому ринку конкурентні переваги, відносна привабливість угод із конкретним клієнтом. Фінансові органи головного банку, використовуючи нові засоби обчислювальної техніки і зв'язку, здійснюють централізований контроль за ефективністю проведених операцій на національних і міжнародних ринках. Охоплюючи у своїй практиці весь спектр фінансових послуг, банки глобального характеру можуть оперативно змінювати профіль своїх підрозділів. Глобальні банки можуть мати структуру з регіональною або продуктовою орієнтацією.

Найбільші банки відіграють важливу роль у функціонуванні світових фінансових центрів, адже саме через них рухаються міжнародні фінансові потоки(див.табл.1.1). Ці центри є основними акумуляторами грошей, і для них характерна висока концентрація банків та інших фінансово-кредитних інституцій. Нині міжнародні банки сконцентровані у трьох основних регіонах: Північній Америці, Західній Європі та Південно-Східній Азії. У результаті гострої конкурентної боротьби роль міжнародних фінансових центрів закріпилася за Нью-Йорком, Лондоном, Цюріхом, Токіо, Люксембургом, Гонконгом, Франкфуртом-на-Майні та ін. Фактично у 13 фінансових центрах сконцентровано приблизно 1000 філій і відділень іноземних банків, як правило, промислово розвинутих країн. Склався своєрідний міжнародний фінансовий механізм, який, використовуючи спеціалізовані електронні мережі (SWIFT, Global Costadien та ін.), діє цілодобово і регулює рух світових фінансових потоків та світових валютних ринків.

Таблиця 1.1 – Найбільші банки світу 2012 року, впорядковані за tier 1 capital

№	Назва банку	Країна	tier 1 capital, млн..дол.
	Bank of America	США	159,232
	JP Morgan Chase &Co	США	150,384
	Industrial Commercial Bank of China	Китай	140,028
	HSBC Holdings	Великобританія	139,590
	Citigroup	США	131,874

Транснаціональні банки здійснюють міжнародні операції через складну мережу тісно пов'язаних закордонних філій, відділень і агентств, що розміщені в основних фінансових центрах світу, а також на національних ринках провідних країн. Закордонна структура транснаціональних банків складається з відділень, філій, представництв, дочірніх та інших підконтрольних підрозділів. Дочірні й підконтрольні іноземні банки можуть контролюватися цілком і частково. Хоча цілком контрольований дочірній банк є в правовому відношенні самостійним, однак у фінансовому відношенні він абсолютно залежний. Представництва, навіть і не виконуючи прямих банківських операцій, посідають вагоме місце в системі транснаціональних банків. Вони збирають різноманітну інформацію про країну перебування, установлюють попередні контакти з потенційною клієнтурою банків, вивчають можливості для інвестування капіталу. Однак основну роль за кордоном відіграють філії, що як представники солідних банків налагоджують вигідні зв'язки з іноземною клієнтурою.

Завдяки розвиткові комп'ютерної техніки в сучасних умовах великі банки можуть здійснювати міжнародні операції з надання кредитів і отримання позик, не створюючи філію за кордоном. Справжня "міжнародність" банків визначається насамперед систематичністю і широкомасштабністю міжнародних операцій, а також тяжінням до світових фінансових центрів.

Нині значно поширилися офшорні банки, без яких не обходяться операції практично жодного транснаціонального банку.

Офшорними називають банки які зареєстровані у так званих офшорних зонах і користуються спеціально наданими податковими та іншими пільгами у проведенні фінансово-кредитних операцій, у тому числі з нерезидентами і в іноземній валюті.

Найвідоміші офшорні банки розташовані в Панамі, на Кіпрі, Віргінських і Багамських островах, островах Гернсі, Джерсі, Мен, Антильських островах, Арубі та ін.

Офшорні банки організуються приблизно з тією самою метою, що й офшорні компанії. Головним завданням є мінімізація оподатковування.

Офшорний банк має такі особливості:

1) необхідний розмір сплаченого статутного капіталу для реєстрації набагато менший, ніж в інших країнах;

2) банк має практично повне звільнення від податків;

3) вимоги щодо резервування та інших банківських нормативів у офшорах, як правило, набагато ліберальніші, ніж у інших країнах, а валютний контроль за операціями поза країною відсутній;

4) банк не має права працювати з резидентами країни реєстрації банку.

Можна сказати, що офшорні банки утворили ще одну важливу ланку транснаціональних банків, і в сучасних умовах їх не оминає практично жодна фінансова схема транснаціонального капіталу у світі.

Порядок надання міжнародних банківських послуг базується на традиційних механізмах, проте асортимент банківських продуктів різноманітний, усі процедури й розрахунки стандартизовані та базуються на використанні сучасних інформаційних технологій. Швидкість і якість передачі інформації — неодмінна умова ефективного функціонування фінансової системи. Банки використовують найсучасніші засоби зв'язку, переміщуючи ресурси між окремими сегментами ринку і країнами. Водночас прогрес науки і техніки постійно вимагає від світової фінансової системи дедалі витонченіших способів мобілізації грошових ресурсів для реалізації проектів великої вартості.

Міжнародні банківські операції є об'єктом державного та міждержавного регулювання і контролю. Так, державні структури можуть обмежувати діяльність банків за кордоном, перелік їхніх операцій, участь національних банків у міжнародних банківських консорціумах тощо.

Рисунок 1.1 – Банківські операції на міжнародних ринках

Останнім часом банки реорганізували систему обслуговування експортно-імпортних операцій і пропонують своїм клієнтам цілий пакет фінансових операцій, основу якого становлять консалтингові послуги. Це є виявом загальної тенденції до індивідуального обслуговування клієнтів, яка спостерігається останнім часом у банківській справі. Пакети фінансових послуг для експортерів та імпортерів охоплюють надання різноманітних кредитів та покриття ризиків за ними, організацію розрахунків продавця і покупця у зручній для них валюті тощо.(Див.рис.1.1)

Міжнародний кредит як форма руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, пов'язана з наданням грошових і товарних цінностей на умовах повернення, платності, строковості, забезпеченості та цільового використання, є основою фінансування експортних та імпортних операцій. Глобалізація економіки прискорила розвиток середньострокового та довгострокового міжнародного кредитування на базі використання таких форм, як міжнародний факторинг, міжнародний форфейтинг, міжнародний лізинг, емісія боргових цінних паперів та ін.

Останнім часом поширюється практика укладання експортних угод з умовою, що продавець одержить виторг одразу й у своїй валюті, що забезпечується на основі міжнародного факторингу.

Факторингова угода передбачає переуступку банкові або факторинговій компанії клієнтом-постачальником несплачених платіжних документів (рахунків-фактур) за поставлені товари або надані послуги.

Факторинг — це вид фінансової діяльності, пов'язаний із придбанням прав вимоги щодо оплати фінансових зобов'язань, здебільшого дебіторських рахунків на поставлені товари або надані послуги.

Популярність факторингу пов'язана з можливістю забезпечення постачальникові своєчасної оплати відвантажених товарів, виконаних робіт.

У міжнародних розрахунках використовується міжнародний факторинг, який може бути: двофакторним (взаємним); прямим імпортним; прямим експортним. Двофакторна угода передбачає взаємодію двох факторингових компаній або банків; у країні експортера та у країні імпортера. Прямий імпортний факторинг базується на укладанні експортером угоди про факторингову послугу в країні імпортера. Якщо застосовується прямий експортний факторинг, експортер укладає угоду у своїй країні. Тоді фінансова установа, яка надає цю послугу, бере на себе кредитний ризик, пов'язаний із кредитоспроможністю платника. Тому вона взаємодіє з подібними установами країни імпортера, які надають інформацію щодо кредитоспроможності імпортера та здійснюють інкасацію вимог. На відміну від форфейтингу факторингові угоди можуть укладатися з правом регресу (обороту) документів на попереднього власника або без такого права. Стабільні підприємства-експортери, які мають постійні тривалі контакти з банками з приводу отримання факторингових послуг, як правило, укладають угоду про повне обслуговування, що передбачає переуступку постачальником усіх боргів платників і забезпечення стабільного надходження коштів.

Традиційні форми кредитування зовнішньої торгівлі доповнює форфейтинг.

Форфейтинг — купівля дебіторської заборгованості без права регресу на попереднього власника

При цьому те, що комерційний банк (форфейтор) купує в експортера (форфейтиста) боргові вимоги (найчастіше у формі векселів), означає, що експортна угода з відстрочкою платежу перетворюється на готівкову, що вигідно для експортера, який також передає банку свої ризики. Порівняно з іншими методами кредитування зовнішньоекономічних операцій форфейтинг є одним з найпростіших та найоперативніших методів, який дістав поширення з 60-х років XX ст. Облікова ставка за форфейтинговими операціями орієнтується на ціни середньострокових кредитів ринку євровалют, оскільки саме цей ринок є основним джерелом коштів для здійснення банками таких операцій.

Форфейтинг, як правило, застосовується при поставках обладнання на великі суми в кредит терміном від 6 місяців до 8 років. Оскільки форфейтингова угода є необоротною, її ризики покриваються лише завдяки банківській гарантії. При здійсненні міжнародних розрахунків банки іноді застосовують цей метод для кредитування дебіторської заборгованості інших країн, зокрема країн, що розвиваються. Якщо немає можливості отримати кредит від держави або державні гарантії, форфейтинг дає змогу дрібним та середнім підприємствам укладати угоди і дуже швидко продавати свої довгострокові вимоги за готівку. Зменшення рівня інфляції останнім часом підвищило популярність форфейтингових послуг у міжнародній торгівлі.

Однією з важливих форм міжнародного кредиту є міжнародний лізинг.

Міжнародний лізинг — надання однією стороною (лізингодавцем) матеріальних цінностей іншій стороні (лізингоотримувачу) на різні терміни та на різних умовах. Міжнародний лізинг застосовується як гнучка форма кредитування експорту, залучення іноземних інвестицій.

Лізингова угода передбачає участь трьох сторін: виробника (постачальника) обладнання, установи, яка фінансує угоду (лізинго-давця), та підприємства, яке використовує майно (лізингоотримувача, орендаря). При міжнародному лізингу постачальниками та лізингоотримувачами можуть бути вітчизняні та іноземні фірми, а лізингодавцями найчастіше виступають не банки, а спеціалізовані лізингові компанії, засновані банками та іншими підприємницькими структурами. Відомою є компанія Orion leasing holding, яку заснували американські, європейські та японські банки.

Світовий ринок лізингових послуг пропонує різноманітні форми міжнародного лізингу. Якщо лізингодавець купує обладнання у вітчизняної фірми і передає іноземному лізингоотримувачу, така послуга називається експортним лізингом. Якщо, навпаки, обладнання купується в іноземного виробника і надається в розпорядження національної фірми, йдеться про імпортний лізинг.

Залежно від терміну угоди розрізняють середньостроковий і довгостроковий лізинг. Залежно від механізму надання послуги виокремлюють стандартний, зворотний (постачальник є лізин гоотримувачем), поновлений (передбачає заміну обладнання на новіше), чистий (лізингоотримувач сплачує всі видатки з експлуатації обладнання), "мокрий" (з додатковими послугами), фінансовий (повна передача майна у власність лізингоотримувача по завершенні дії угоди) лізинг.

Міжнародний лізинг дістає дедалі активніше застосування, оскільки держави заінтересовані в його поширенні з метою сприяння зростанню економіки, а експортери та імпортери завдяки лізингові отримують додаткову можливість фінансування своєї діяльності. З метою усунення перешкод правового та економічного характеру 28 травня 1988 року прийнята Конвенція про міжнародний фінансовий лізинг, яку підписали близько 20 країн.

Фінансування імпорту не потребує додаткових організаційних зусиль і, як правило, вважається продовженням внутрішніх операцій, оскільки значна частина платежів за імпорт являє собою внутрішньофірмові розрахунки. Однак перед імпортерами також постають різні проблеми, зокрема нестачі фінансових ресурсів, власних активів. Отже, в рамках пакетів фінансових послуг, які пропонуються банками імпортерам та експортерам, передбачається як пряме кредитування, так і лізингові, факторингові, форфейтинтові та інші послуги.

Одна з найважливіших міжнародних банківських послуг — проектне фінансування, яке по суті є різновидом банківського кредитування великих проектів.

Проектне фінансування являє собою комплекс фінансових послуг, який може охоплювати різноманітні види позик, емісійні послуги, лізингові послуги, страхування, надання гарантій, управління ризиками, консалтингові послуги.

Міжнародні банки і раніше здійснювали обслуговування проектів у розвинутих країнах і країнах, що розвиваються, однак їхні посередницькі функції обмежувалися наданням експортних довгострокових і середньострокових кредитів. Зростання активів провідних банків світу значно розширило їхні можливості щодо фінансування різноманітних проектів, проте вони прагнуть мінімізувати ризики даного виду діяльності, тому дедалі активніше створюються банківські консорціуми для реалізації конкретних проектів.

Основною метою проектного фінансування є залучення й ефективне використання коштів для реалізації значного за масштабами проекту. До джерел фінансування таких проектів можна віднести як власні кошти підприємства, так і залучені кошти, серед яких — банківські кредити (як окремих банків, так і консорціальні), лізинг, позики та інвестиції державних структур, кошти, залучені від розміщення акцій та облігацій. Ці джерела можуть використовуватися як окремо, так і комплексно в будь-якій комбінації. Фахівці вказують на можливість як паралельного фінансування, коли одночасно залучаються кошти з різних джерел, так і послідовного фінансування, коли чітко визначається, на якому етапі реалізації проекту і якою мірою застосовуватиметься певне джерело фінансових ресурсів. Окрім того, за паралельного фінансування або кожен інвестор самостійно співпрацює з підприємством (незалежне фінансування), або дії інвесторів узгоджуються (співфінансування).

Роль великих міжнародних банків у проектному фінансуванні є багатоплановою. Вони не лише мають значні фінансові можливості прямого фінансового забезпечення проектів на основі кредитних та лізингових послуг, але також часто виступають організаторами і координаторами спільного з іншими структурами фінансування, надають послуги з розміщення акцій та облігацій, купівлі акцій та цінних паперів майбутніх об'єктів, стають фінансовими гарантами проектів тощо.

У рамках "фінансової інженерії", широко спираючись на технічні можливості, прогнозну службу і високу операційну взаємодію на ринку, міжнародні банки розробляють найскладніші схеми страхування процентних, валютних ризиків, ризиків, пов'язаних із коливаннями цін сировинних товарів, організують індексаційне фінансування проектів.

Фінансування проектів може здійснюватися не лише на основі надання різноманітних кредитних послуг. Привабливим способом залучення коштів є випуск різноманітних цінних паперів, зокрема акцій, оскільки основна маса підприємств, що діють на міжнародних ринках, є корпораціями, а кошти, залучені таким чином, на відміну від позик, не потрібно повертати. Тому ТНБ проводять також операції, пов'язані з емісійною діяльністю компаній. Така діяльність ТНБ є суттєвим кроком до формування світового ринку цінних паперів.

Сьогодні міжнародні банки не тільки трансформують короткострокові, ліквідні та неризикові ресурси (враховуючи наявність адекватних механізмів захисту вкладів) у довгострокові активи, які не обертаються і тому є більш ризиковими, але диверсифікація та "колективізація" ризику яких надає банківським установам безперечну конкурентну перевагу. В наш час банки стають універсальними мультипослутовими фінансовими фірмами, які завдяки розвиткові ринків у поєднанні з технологічним прогресом дістали змогу широко диверсифікувати діяльність із дедалі більшим наголосом на наданні фінансових послуг та розділити банківські функції і ризики, що були раніше нерозривно пов'язані. Найновіші форми прямого фінансування економічних агентів не зменшують ролі банківських установ, а лише змінюють її — банки діють на певних стадіях процесу залучення капіталу й отримують комісійні винагороди.

Яскравим прикладом поєднання послугової діяльності з диверсифікацією є інструменти з мультивибором (Multi-Option Facilities — MOF). За операцій цього типу банк гарантує позичальникові наявність фондів протягом певного періоду часу та в попередньо встановлених межах. Ці фонди можуть бути отримані шляхом поновлених емісій цінних паперів (наприклад, казначейських векселів) або надання банківського кредиту у валюті (валютах) за вибором протягом визначеного в момент позичання часу. Таким чином, розділяються різні характеристики, притаманні синдикованому євро кредиту, зокрема ризики ліквідності та дефолту розподіляються серед різних учасників залежно від характеру їхньої участі в операції. Практика останніх років свідчить про перерозподіл ролей між різними типами банків: якщо раніше лише депозитні банки керували та брали участь у синдикованих єврокредитах, то сьогодні в разі операцій MOF поруч з ними з'являються інвестиційні банки.

Міжнародні банки обслуговують у менших обсягах товарообмін і більшою мірою — обмін капіталу. Якщо раніше їхня діяльність обмежувалася купівлею-продажем валюти за дорученням клієнтів, то сьогодні вони контролюють усю складну систему міжнародних розрахунків компаній, управляючи їхніми внутрішніми потоками і відносинами з іноземними партнерами. Навіть купівля-продаж валюти нині виникає з потреб обміну капіталу. Тому роль транснаціональних банків у мобілізації капіталу важко переоцінити.

Міжнародні банківські розрахунки — це безготівкові розрахунки за грошовими зобов'язаннями та вимогами, що виникають у зв'язку з економічними та іншими відносинами між юридичними і фізичними особами різних країн.

Найчастіше вони пов'язані з обслуговуванням експортно-імпортних операцій, фінансуванням проектів та інвестиціями, наданням інших послуг населенню, підприємствам і державним структурам.

Міжнародні розрахунки здійснюються через банківські установи на основі кореспондентських відносин. Для їх організації банки використовують закордонні відділення та кореспондентські рахунки в іноземних банках. У міжнародних розрахунках використовуються міжнародні розрахункові одиниці (СПЗ, євро), валюти провідних країн світу. Золото в сучасних умовах втратило свою роль у міжнародних розрахунках і використовується лише в надзвичайних ситуаціях (з попереднім продажем за валюту платежу).

Міжнародні банківські розрахунки врегульовані як національним законодавством, так і міжнародним правом (наприклад, Женевські вексельні та чекові конвенції, Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів та ін.).

Основними формами міжнародних розрахунків є акредитив, інкасо, банківський переказ. У міжнародних розрахунках використовуються також векселі, чеки, кредитні картки. Форма міжнародних розрахунків та умови їх проведення обумовлюються в контракті.

Загальною тенденцією в розвитку обслуговування міжнародної торгівлі с формування комерційними банками пакетів заходів, які можуть охоплювати будь-яку комбінацію фінансових послуг. Пакети з фінансування експорту та імпорту передбачають такі послуги, як кредитування, покриття ризику з наданого покупцеві кредиту, організація розрахунків покупця і продавця в потрібній місцевій валюті, міжнародний лізинг, факторинг, форфейтинг.

Фінансуючи імпорт, міжнародні банки забезпечують прискорення оборот-ності фінансових ресурсів імпортера, одержують фіксований прибуток за послу, ги і проценти за кредит, а покупець дістає можливість маневрувати платежами.

Важливим напрямом діяльності міжнародних банків є проектне фінансування. Банки фінансують проекти шляхом кредитування, лізингу, купівлі акцій та інших цінних паперів майбутніх об'єктів, а також надають цілий комплекс пов'язаних з цим послуг.

Основою банківської діяльності на міжнародних ринках є система міжнарод. них розрахунків. У міжнародних банківських розрахунках використовуються акредитиви, інкасо, банківські перекази, а також векселі, чеки, кредитні картки.

1.3 Банківська система України

У перші роки державної незалежності бюджетна система України, успадкована від бюджетної системи СРСР, базувалася на банківській системі касового поповнення (виконання) бюджету. В межах цієї системи на галузеві спеціалізовані банки було покладено виконання всіх облікових і контрольних функцій тому, що саме Міністерство фінансів, цілком покладаючись на банки, обліком державних витрат не займалося. Спочатку на базі відділень державних банків почали виникати комерційні банки, що продовжували здійснювати функції контролю за виконанням державного бюджету, хоча це суперечило їх завданням і принципам роботи. Аналогічна система банківського контролю за виконанням бюджету діяла у всіх постсоціалістичних державах на території колишнього СРСР.

Безготівкові гроші у фінансовій системі тих років уже перестали бути умовною обліковою одиницею, а схема руху, що діяла (Міністерство фінансів — галузеві міністерства — державний банк — рахунки бюджетних організацій у комерційних банках), не давала змоги контролювати реальне перебування і використання коштів.