Поняття, зміст і форма договору майнового найму. 4 страница

Право наймача на обмін житлового приміщення і порядок обміну встановлюються і регулюються статтями 79-89 і 164 Житлові кодекси і Правилами обміну житлових приміщень, затвердженими ухвалою Ради Міністрів УРСР від 31 січня 1986 р. № 31.

Учасниками обміну можуть бути наймачі державного, комунального, суспільного і приватного житлових фондів.

Правом на обмін користуються тільки наймач і члени його сім'ї, які проживають разом з ним. Такого права не мають піднаймачі і тимчасові мешканці. Обмін допускається тільки за наявності письмової згоди всіх членів сім'ї, які проживають спільно, включаючи і тимчасово відсутніх. За неповнолітніх членів сім'ї свою згоду у письмовій формі висловлюють батьки, опікуни або опікуни.

Предметом обміну може бути як ізольована квартира або інше ізольоване житлове приміщення, так, за певних умов, і частина житлового приміщення.

Якщо між членами сім'ї наймача (або колишніми членами сім'ї) не досягнута угода про обмін, кожен з них має право вимагати в судовому порядку примусового обміну приміщення, яке вони займають, на приміщення в різних будинках (квартирах).

У пункті 12 ухвал Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 передбачається, що при примусовому обміні на підставі ст. 80 Житловий кодекс погіршення житлових умов відповідачів, як правило, не повинно допускатися. Проте обмін житлового приміщення на приміщення в загальній квартирі не може розглядатися як погіршення житлових умов осіб, які проживають в ізольованій квартирі і між якими виникла суперечка.

Стаття 81 Житлового кодексу передбачає можливість обміну частини житлового приміщення. Наймач або член його сім'ї мають право провести обмін житлової площі, яка доводиться на нього, зокрема суміжної кімнати або частини кімнати з наймачем іншого житлового приміщення, але за умови, що особа, яка перезжает в порядку обміну, є членом сім'ї тих, хто залишився проживати в цьому приміщенні.

Відмова наймодателя в дозволі на обмін може мати місце тільки по підставах, вказаних в законі. Стаття 86 Житлового кодексу передбачає підстави, по яких не допускається обмін, зокрема, коли до наймача пред'явлений позов про розірвання або зміну договору найму, коли обмін носить фіктивний характер, коли житлове приміщення є службовим або знаходиться в гуртожитку. Відмова наймодателя в обміні може бути оскаржений в судовому порядку.

Угода про обмін житловими приміщеннями в державному, комунальному і суспільному житлових фондах набуває чинності з моменту отримання сторонами обмінних ордерів і вважається виконаним з моменту переселення наймачів в обмінювані житлові приміщення. У приватному житловому фонді така угода набуває сили з моменту досягнення згоди про обмін між наймачами і їх членами сім'ї і власниками обмінюваного житла. Відмова власника житлового приміщення в згоді на обмін не може бути оспорений в судовому порядку.

Договір піднайму житла. Згідно ст. 823 ЦК України наймач житла за згодою наймодателя може укладати договір піднайму житла. За договором піднайму житла наймач за згодою наймодателя передає на певний термін частину або все найняте ним приміщення в користування піднаймачеві. Піднаймач не набуває самостійного права користування житлом, тому його права тісно пов'язані з правами наймача.

Термін договору піднайму не може перевищувати терміну договору найму житла. У разі дострокового припинення договору найму житла одночасно з ним припиняється дія договору піднайму.

До договору піднайму не застосовується положення про переважне право на укладення договору на новий термін, тому піднаймач не має права вимагати від наймача укладення нового договору піднайму або вимагати відшкодування збитків у випадку, якщо наймач уклав новий договір піднайму з іншою особою.

На відміну від тимчасових мешканців, користування житлом піднаймачем є відшкодувальним. Розмір плати за користування житлом встановлюється договором піднайму і, на відміну від договору найму, не може бути змінений законом.

Заміна наймача в договорі найму житла. На вимогу наймача і інших осіб, які постійно проживають разом з ним, і за згодою наймодателя наймач в договорі найму житла може бути замінений одним з повнолітніх осіб, які постійно проживають разом з наймачем (ст. 824 ЦК України). Така заміна проводиться тільки за згодою наймодателя, тому у разі неотримання такої згоди спори судом не розглядаються, оскільки суд не має права примусити наймодателя здійснити таку дію. Заміна наймача веде до зміни сторін в договорі, тому необхідно вносити відповідні письмові зміни до договору найму житла.

У разі смерті наймача або убування його з приміщення наймачами можуть стати всі інші повнолітні особи, які постійно проживали з колишнім наймачем. Така заміна сторони в договорі найму не вимагає волевиявлення наймодателя. В цьому випадку наймачами стають всі повнолітні особи, які проживали разом з наймачем, які і повинні підписати відповідні зміни в договір найму житла. Якщо не всі повнолітні стають наймачами, а один або декілька з них, то в цьому випадку повинна бути згода наймодателя на продовження договору найму житла на одних і тих же або інших умовах.

Незалежно від того, хто стає наймачем (все або один з тих, які проживають з наймачем), договір найму житла залишається таким, що діє на попередніх умовах.

3. Підстави припинення договору найму житла. Згідно ст. 47 Конституцій України ніхто не може бути примусово позбавлений житла не інакше як на підставі закону за рішенням суду. Такий порядок і підстави розірвання договору найму встановлюються законом, а саме ст. 825 ЦК України. На відміну від регулювання договору найму майна, наймач житла має право за згодою інших осіб, які постійно проживають разом з ним, у будь-який час відмовитися від договору найму, письмово попередивши про це наймодателя за три місяці. При цьому згода наймодателя на припинення договору найму не потрібна. Умовою для дострокового розірвання договору найму є те, що всі особи, які проживають разом з наймачем,, зокрема тимчасові мешканці звільняють наймане житлове приміщення. У випадку, якщо хтось з вказаних осіб продовжує проживати в найманому приміщенні, договір не можна вважати розірваним.

Якщо наймач звільнив приміщення без попередження, наймодатель має право вимагати від нього плату за користування житлом за три місяці, якщо наймодатель доведе, що він не міг укласти договір найму житла на одних і тих же умовах з іншою особою.

Наймач має право відмовитися від договору найму житла, якщо житло стало непридатним для постійного проживання в нім. Це пов'язано з технічним і санітарним станом житла. Непридатним, наприклад, є аварійне житло. На сьогодні порядок визнання житла непридатним регулюється тільки для об'єктів державного і комунального житлового фонду. Ухвалою Ради Міністрів УРСР від 26 квітня 1984 року № 189 затверджено Положення про порядок обстеження стану житлових будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам і визнання житлових будинків і житлових приміщень непридатними для проживання.

Договір найму житла на вимогу наймодателя може бути розірваний тільки за рішенням суду у випадку:

невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, якщо договором не встановлений триваліший термін, а при короткостроковому наймі — понад двох разів;

руйнування або псування житла наймачем або іншою особою, унаслідок дій за яких він відповідає.

За рішенням суду наймачеві може бути наданий термін не більш за один рік для відновлення житла. Застосування такого заходу судом є його правом, а не обов'язком. При цьому ухвала про розірвання договору найму житла не виноситься, і лише у випадку, якщо протягом терміну, визначеного судом, наймач не усуне допущених порушень, наймодатель повинен пред'явити повторний позов про розірвання договору.

На прохання наймача суд може відстрочити виконання рішення не більше ніж на один рік. Відстрочення виконання рішення суду можливе тільки після того, як буде винесено ухвалу про розірвання договору. Порядок відстрочення виконання рішення проводиться згідно вимогам ст. 351 ГПК України. Відстрочення виконання рішення можливе лише за наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою державного виконавця або за заявою сторони, яка є наймачем. Суд, який видав виконавчий документ, в десятиденний термін розглядає питання про відстрочення виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити. На ухвалу суду про відстрочення виконання рішення може бути подана скарга, внесено окреме уявлення.

Договір найму частини будинку, квартири, кімнати (частини кімнати) може бути розірваний на вимогу наймодателя у разі потреби використання житла для проживання самого наймодателя і членів його сім'ї. При цьому наймодатель повинен в судовому засіданні привести докази того, що така необхідність виникла вже після укладення договору найму житла і необхідність в житлі є реальною.

В кожному випадку суд вирішує ця суперечка індивідуально залежно від загальної площі, яка належить наймачеві, об'єму житлової площі, який доводиться на одне особа, а також реальної необхідності в мешканні членів сім'ї наймача саме на цій житловій площі і інших обставин.

Наймодатель повинен попередити наймача про розірвання договору не пізніше чим за два місяці. У разі недотримання цього терміну суд може відмовити наймодателю в позові про розірвання договору.

Договір найму може бути розірваний також у випадку, якщо наймач або інші особи, за дії яких він відповідає, використовують житло не за призначенням або систематично порушують права і інтереси сусідів. Тоді наймодатель має право вимагати розірвання договору найму житла, але тільки у випадку, якщо він попередив про усунення цих порушень. ЦК України не встановлює форми попередження наймодателем наймача, але найбільш доцільним є письмове попередження, оскільки надалі при розгляді справи в суді про розірвання договору це буде доказом про попередження наймача.

У разі розірвання договору найму житла наймач і інші особи, які проживали в приміщенні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання ним іншого житла. Рішення суду про виселення ухвалюється одночасно з ухваленням рішення про розірвання договору.

5. Договір довічного змісту. За договором довічного змісту (відходу) одна сторона (відчужувач) передає іншій стороні (набувальнику) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, замість чого набувальник зобов'язується забезпечувати відчужувач змістом і (або) відходом довічно (ст. 744 ЦК України).

Договір довічного змісту (відходу) є одностороннім, оскільки по ньому тільки одна сторона — набувальник наділений обов'язками, а інша сторона — - відчужувач має лише права.

Цей договір є відшкодувальним, оскільки набувальник отримує у власність певне майно, а відчужувач — необхідний зміст у вигляді відповідних матеріальних благ і послуг. При цьому цивільне законодавство не вимагає, щоб вартість переданого відчужувачем майна була еквівалентній вартості наданого набувальником змісту.

Договір довічного змісту є реальним договором, оскільки момент укладення договору довічного змісту пов'язаний з передачею майна (статті 334, 748 ЦК України).

Сторонами в договорі довічного змісту (відходу) є відчужувач і набувальник. Згідно ст. 746 ЦК України відчужувачем в договорі довічного змісту може бути фізична особа незалежно від його віку і стану здоров'я.

Набувальником в договорі довічного змісту може бути повнолітня дієздатна фізична або юридична особа.

Якщо набувальниками є декілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором, на праві загальної сумісної власності. Якщо набувальниками є декілька фізичних осіб, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним.

Договір довічного змісту може бути поміщений відчужувачем на користь третьої особи (ст. 746 ЦК України).

Майно, яке належить співвласникам на праві загальної сумісної власності, зокрема майно, яке належить подружжю, воно може бути відчужене ними на підставі договору довічного змісту (відходу).

У разі смерті одного із співвласників майна, яке було відчужено ними на підставі договору довічного змісту (відходу), об'єм зобов'язання набувальника відповідно зменшується.

Якщо отчуждателемем є один із співвласників майна, яке належить їм на праві загальної сумісної власності, договір довічного змісту (відходу) може бути поміщений після визначення його частини або визначення між співвласниками порядку користування цим майном (ст. 747 ЦК України).

Цивільне законодавство встановлює особливі вимоги щодо форми договору довічного змісту (відходу). Так, згідно ст. 745 ЦК України договір довічного змісту полягає в письмових формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Договір довічного змісту, по якому передається набувальнику у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації. Проте недотримання вимог державної реєстрації договору довічного змісту, по якому відчужується нерухомість, не є підставою визнання нотаріально засвідченого договору недійсним, оскільки в законі про це нічого не мовиться.

Майно, яке може бути об'єктом договору довічного змісту. Згідно ст. 744 ЦК України об'єктами договору довічного змісту можуть бути: житловий будинок, квартира або їх частина, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність. Можна припустити, що таким рухомим майном можуть бути транспортні засоби, антикварні речі і ін. ЦК України, на відміну від ЦК УРСР 1964 року, значно розширив перелік об'єктів, які можуть відчужуватися за договором довічного змісту.

Оскільки договір довічного змісту направлений на передачу майна у власність, то відповідно це майно повинне належати відчужувачу на праві власності.

Права і обов'язки сторін. У договорі довічного змісту (відходу) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також всі види відходу (піклування), якими набувальник може забезпечувати відчужувач.

Якщо обов'язки набувальника не були конкретно визначені або виникла необхідність забезпечити відчужувач іншими видами матеріального забезпечення і відходу, суперечка може вирішуватися згідно принципам справедливості і розумності.

Набувальник зобов'язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено в договорі (ст. 749 ЦК України).

Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання повинні бути справедливо розділені між ними і набувальником.

Набувальник повинен забезпечити відчужувач або третю особу житлом в будинку (квартирі), яке йому передане за договором.

В цьому випадку в договорі може бути конкретно визначена та частина приміщення, в якій відчужувач має право проживати (ст. 750 ЦК України).

Грошова оцінка матеріальних благ, якими може бути забезпечений відчужувач. Матеріальні блага, якими щомісячно повинен забезпечуватися відчужувач, повинні бути оцінені в грошах. Така оцінка підлягає індексації в порядку, встановленому законом (ст. 751 ЦК України).

У разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов'язків набувальника за договором довічного змісту по підставах, які мають істотне значення, обов'язки набувальника можуть бути передані за згодою відчужувана членові сім'ї набувальника або іншій особі з їх згоди.

Відмова відчужувача в наданні згоди на передачу обов'язків набувальника за договором на інше особа може бути оскаржено до суду. При розгляді суперечки суд бере до уваги тривалість виконання договору і інші обставини, які мають істотне значення.

Набувальник і відчужувач можуть домовитися про заміну речі, яка була передана за договором, на іншу річ. В цьому випадку об'єм обов'язків набувальника по волі сторін може змінитися або залишитися незмінним.

Набувальник майна не має права до смерті відчужувач продавати, дарувати, міняти його, укладати відносно його договір застави, передавати у власність іншій особі на підставі іншого правочина.

На майно, передане набувальнику за договором довічного змісту (відходу), до тих пір, поки живий відчужувач, не може бути обернене стягнення.

Втрата (знищення), пошкодження майна, яке було передано набувальнику, не є підставою для припинення або зменшення об'єму його обов'язків перед відчужувачем.

Припинення договору довічного утримання. 1. Договір довічного змісту (відходу) може бути розірваний по рішенню суду:

на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був поміщений, у разі невиконання або неналежного виконання набувальником своїх обов'язків, незалежно від його провини;

на вимогу набувальника.

2. Договір довічного змісту (відходу) припиняється із смертю відчужувача (ст. 755 ЦК України).

У разі розірвання договору довічного змісту у зв'язку з ухиленням набувальника від його виконання відчужувач набуває права власності на майно, яке було їм передано, то він має право вимагати його повернення.

В цьому випадку витрати, понесені набувальником на зміст і відхід відчужувача, не підлягають поверненню.

У разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувальником по підставах, які мають істотне значення, суд може залишити за набувальником право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором.

Обов'язки набувальника за договором довічного змісту (відходу) переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, яке було предметом договору.

Якщо спадкоємець по заповіту відмовився від ухвалення майна, яке було предметом договору, право власності на це майно може перейти до спадкоємця згідно із законом (ст. 757 ЦК України).

Якщо у набувальника майна немає спадкоємців або вони відмовилися від ухвалення майна, переданого відчужувачем, відчужувач знову стає власником цього майна. В цьому випадку договір довічного змісту (відходу) припиняється.

У разі припинення юридичної особи-набувальника з визначенням правонаступників до них переходять права і обов'язки за договором довічного змісту (відходу).

У разі ліквідації юридичної особи-набувальника право власності на майно, передане на підставі договору довічного змісту (відходу), переходить до відчужувача.

Якщо унаслідок ліквідації юридичеського-лица набувальника майна, яке було передано йому за договором довічного змісту (відходу), перейшло до її засновника (учасника), до нього переходять права і обов'язки набувальника за договором довічного змісту (відходу).

ТЕМА 14 «ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО: ДОГОВІР ПЕРЕВЕЗЕННЯ»

План лекції:

1. Значення договору перевезення.

2. Види договорів перевезення.

3. Зміст, висновок і відповідальність по окремих видах договорів перевезення.

4. Договір про транспортну експедицію.

5. Договір чартеру.

ЛІТЕРАТУРА:

Конституція України від 28 червня 1996 року.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.

Підручник «Цивільне право України» під редакцією О. Ст. Дзери, Н. С. Кузнецової 2002 рік.

Цивільне право України. Академічний курс під редакцією Я. М. Шевченка.

1. Значення договору перевезення. Перевезенню і договору перевезення присвячені статті 908-928 ЦК України і норми, які регулюють порядок здійснення перевезення, яке має місце у ряді законодавчих актів, — Повітряному кодексі України, Кодексі торгового мореплавання України, Статуті залізниць України і ін.

У ЦК України, де поміщаються істотні умови, приводяться їх визначення і класифікація, договори перевезення і транспортної експедиції відбиті узагальнено.

Зміст спеціальної правоздатності деяких підприємств складає виробнича діяльність за поданням послуг. Одні послуги є результатом певних видів діяльності або роботи (споживчі вартості) і утілюються в товарах, інші, навпаки, не залишають реальних результатів, які б існували окремо від виконавців цих послуг.

Головною особливістю договорів за поданням послуг, на відміну від договорів про виконання робіт, є те, що надання послуг невіддільно від діяльності особи, яка надає послуги.

Корисний ефект такої діяльності не виступає у вигляді певного відчутного матеріалізованого результату, як це має місце в підрядних договорах, а полягає в самому процесі надання послуги. Зобов'язання за поданням послуг виникають, зокрема, з транспортних договорів.

У ст. 6 Закону України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 року визначені загальні положення господарської діяльності підприємств транспорту. Перевезення пасажирів, вантажів, багажу і пошти, надання інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів здійснюють залізниці, пароплавства, порти (пристані), автомобільні, авіаційні, дорожні підприємства, якщо це передбачено їх статутами.

Підприємства транспорту здійснюють перевезення і надають послуги на основі державних контрактів і договорів про перевезення пасажирів і вантажів з урахуванням економічної ефективності перевізних і переробляючих можливостей транспорту. Економічні відносини підприємств транспорту, які виникають в процесі перевезення, основываються на принципах взаємної вигоди, рівній і повній відповідальності.

2. Види договорів перевезення. Транспортні договори діляться на основних і допоміжних. Основні транспортні договори охоплюють основну сферу взаємин транспортних організацій і клієнтури (договори про перевезення пасажирів, вантажів, багажу і пошти, договори буксирування). Допоміжні договори сприяють нормальній організації перевізного процесу (договори по організації перевезень, експедиції, на експлуатацію під'їзних шляхів, подачу і відвантаження вагонів і тому подібне).

Договір перевезення по об'єктах ділиться на такі види: 1) перевезення вантажу; 2) перевезення багажу; 3) перевезення пасажирів.

Залежно від виду транспорту існують такі види перевезення транспортом: железнодорожным; внутрішньоводним; повітрям; м орським (міжнародні м орські перевезення і перевезення усередині країни (каботажні перевезення: малий каботаж — між портами одного моря, великий каботаж — між портами різного Морея), автомобільним (міські перевезення, які здійснюються в межі міста, приміські — за межі міста (іншого населеного пункту) на відстань 50 кілометрів включно; міжміські — перевезення, які здійснюються за межі міста (іншого населеного пункту) на відстань більше 50 кілометрів; міжобласні — перевезення, які здійснюються на території два і більш за області; міжнародні — за межі України).

По кількості транспортних організацій, які виступають на стороні перевізника, договір може бути: договором перевезення тільки одним виглядом транспорту, який називається перевезенням в місцевому з'єднанні; при перевезенні вантажу поодинці транспортному документу різними транспортними організаціями одного виду транспорту — договором перевезення в прямому з'єднанні; якщо перевезення здійснюється по одному транспортному документу різними транспортними організаціями різних видів транспорту, його називають перевезенням в прямому змішаному з'єднанні (комбінованим перевезенням).

На залізничному транспорті залежно від кількості вантажу розрізняють: дрібні перевезення; повагонная перевезення; помаршрутная перевезення (перевезення цілими складами).

На морському транспорті існують: лінійні регулярні перевезення (здійснюються на певних напрямах за твердим розкладом); трампові (нерегулярні) перевезення (здійснюються на основі вільної домовленості сторін).

На морському транспорті перевезення і буксирування бувають: а) каботажні — між портами України; б) міжнародні — між іноземними портами.

Кожен з видів транспорту є окремою господарською системою, яка взаємодіє з іншими транспортними системами. Окрім перерахованих, існує ще один вид транспорту — трубопровідний, який перекачує нафту, газ, воду і тому подібне. Проте відносини, які складаються при транспортуванні цих продуктів трубопроводами, регулюються або законодавством про постачання, або законодавством про постачання енергетичних і інших ресурсів через приєднану мережу. Організація, яка експлуатує трубопровід, разом з тим є і власником продукції, яка знаходиться в трубопроводі.

3. Зміст, висновок і відповідальність по окремих видах перевезення. ЦК України (статті 908—935) визначені загальні норми щодо договорів про перевезення пасажирів і вантажів. Детальніше за умову перевезення пасажирів, вантажів і багажу і відповідальність сторін по цих перевезеннях регулюють статути (кодекси) окремих видів транспорту і правила, прийняті в установленому порядку згідно статутам (кодексам), розробляються і затверджуються правила перевезення на окремі види транспорту, а також в змішаному з'єднанні.

У системі транспортних договорів особливе місце займає договір по перевезенню вантажів, оскільки є найбільш поширеним.

За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй іншою стороною (відправником) грузнув до пункту призначення і передати його особі, яка має право на отримання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст. 909 ЦК України).

Договір перевезення вантажу полягає у письмовій формі, оскільки перевізник зобов'язаний скласти і видати відправникові відповідний документ про ухвалення вантажу до перевезення. Цим документом може бути транспортна накладна, коносамент або інший документ, передбачений транспортним статутом або кодексом.

Цей договір є реальним, оскільки відправник передає вантаж перевізникові, а останній видає документ, який підтверджує цей факт.

Предметом договору є послуги з доставки, збереження, видачі, завантаження-розвантаження вантажів.

Договір перевезення має відшкодувальний характер. Плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошта транспортом загального користування встановлюється за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими в установленому порядку (ст. 916 ЦК України).

Договір перевезення полягає на певні терміни, за порушення яких встановлюються штрафи, обумовлені, як правило, статутами або кодексами. У разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов'язаний відшкодувати іншій стороні збитки, заподіяні порушенням терміну перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами) (ст. 923 ЦК України).

Договір перевезення — двосторонній. Сторонами договору виступають перевізник і відправник вантажів. Перевізник — транспортна організація, яка здійснює функції суспільного перевізника і зобов'язана здійснювати перевезення на вимогу кого-небудь, хто до неї звернеться. Відправник — будь-який суб'єкт цивільного права. У договорі може брати участь третя особа — вантажоодержувач, який не брав участі в ув'язненні договору, але наділений певним об'ємом права — зокрема правом вимагати від перевізника видачі вантажу, а також певними обов'язками — наприклад, сплатити провізну плату і отримати вантаж. Завдяки цьому договір відноситься по ознаках до договорів на користь третьої особи.

Законом можуть бути передбачені особливості висновку і виконання договору на перевезення вантажу. Договір перевезення є публічним договором.

Підприємства залізничного, повітряного, м орського, автомобільного і річкового транспорту, враховуючи встановлені об'єми перевезення для будь-якого з відправників, укладають з ними особливі організаційні договори (спеціальні, річні, довгострокові, навігаційні), направлені на організацію майбутніх перевезень вантажів. Так, згідно статям 34-36 Статуту автомобільного транспорту за річним договором автотранспортне підприємство зобов'язується у встановлені терміни приймати, а вантажовідправник — пред'являти до перевезення вантажі в обумовленому об'ємі. У річному договорі встановлюються об'єми і умови перевезення, порядок розрахунків, визначаються раціональні маршрути і схеми вантажопотоків.

Договори про організацію перевезень на морському транспорті називаються довгостроковими (ст. 128 Кодексу торгового мореплавання), на річковому — навігаційними (ст. 60 Статуту внутрішнього водного транспорту).

Згідно ст. 914 ЦК України укладення довгострокових договорів можливе на будь-якому виді транспорту: перевізник і власник (власник) вантажу у разі потреби здійснення систематичних перевезень можуть укласти довгостроковий договір. За цим договором перевізник зобов'язується у встановлені терміни приймати, а власник (власник) вантажів — передавати їх до перевезення у встановленому об'ємі. У довгостроковому договорі про перевезення вантажів визначаються об'єми, терміни і інші умови надання транспортних засобів і представлення вантажів до перевезення, порядок розрахунків і інші умови перевезень.

Договори про організацію перевезень є консенсусними, оскільки вважаються поміщеними з моменту досягнення угоди сторонами в належній (письмовою) формі. Вони не передбачають перевезення конкретного вантажу, тому не є товарними угодами.