Поняття і основні цивільно-правові засоби захисту права власності. 1 страница

Згідно ст. 13 Конституцій України "держава забезпечує захист прав всіх суб'єктів права власності і господарювання". Тобто, виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим забезпечує виконання громадянами обов'язків, покладених на них державою. Оскільки економічною основою кожного товариства є власність в різних її формах, то одним з найголовніших об'єктів державного захисту виступає само право власності. При цьому законодавством, зокрема Законом України "Про власність", громадянам, організаціям і іншим власникам надаються рівні умови для захисту права власності.

Необхідно вказати, що дослідження поняття "Захист права власності" завжди займало важливе місце в юридичній науці взагалі і в цивілістичної зокрема, адже на захист права власності прямо або опосередковано направленні норми багатьох областей права (цивільного, кримінального, адміністративного і ін.).

Цивільно-правовому захисту властиві свої специфічні методи і засоби, які істотним чином розрізняються від тих, що існують в інших областях права. Специфіка цивільно-правового захисту права власності перш за все полягає в застосуванні таких юридичних механізмів (засобів або способів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод в здійсненні права власності і відновленні майнового положення власника, що потерпів, за рахунок майнових благ порушника або іншої зобов'язаної особи.

Цивільно-правовий захист права власності — це система активних заходів, які їх застосовують власник, компетентні державні або інші органи, направлена на усунення порушень права власності, накладення виконання обов'язку після відновлення порушеного права на порушника. Така система захисних заходів разом з тим є складовою частиною загальноправового механізму захисту права власності і інших цивільних прав.

У ЦК України, в ст. 16 наголошується, що способами захисту цивільних прав і інтересів може бути: 1) визнання права; 2) визнання угоди недійсної; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення положення, яке існувало до порушення; 5) примусового виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідносин; 7) припинення правовідносин; 8) відшкодування збитків і інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнового) шкоди; 10) визнання незаконним рішення, дій або бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Не існує юридичних перешкод для закріплення вказаних засобів захисту цивільних прав в ЦК України. Важливо вказати, що захист цивільних прав не вичерпується перерахованими засобами. Вона може здійснюватися і іншими засобами, передбаченими спеціальними нормами, які враховують особливості тих або інших цивільних відносин.

У ЦК України також передбачається положення про можливість захисту цивільних прав і інтересів осіб, окрім суду, державними органами або органами місцевого самоврядування шляхом відміни актів державних органів або органів місцевого самоврядування нижчого рівня, а також нотаріусами шляхом здійснення виконавчого напису на борговому документі.

У ст. 386 ЦК України закладені положення про те, що власник має також право вимагати усунення будь-яких перешкод з боку інших осіб в здійсненні повноважень по володінню, користуванню або розпорядженню майном, якщо є підстави передбачати можливість порушення свого права.

Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні по своєму сенсу і умовам застосування. Одні з них безпосередньо направлені на захист права власності, інші — опосередкований. Проте сам закон певної класифікації засобів захисту права власності не дає.

Існує класифікація засобів (способів) захисту права власності. Найбільш поширеним є ділення цивільно-правових засобів захисту права власності на речово-правових і зобов'язально-правових. Речово-правові засоби захисту направлені на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян або організацій, які на момент порушення права не знаходяться в договірних або інших зобов'язальних відносинах з порушником. Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобов'язальних відносин.

Законодавство передбачає і інші цивільно-правові засоби захисту права власності, які, зокрема, поміщаються в нормах про наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім або оголошеного померлим, і позови проти державних органів про заперечування законності їх індивідуальних або нормативних рішень, які захищають право власності, і про відшкодування заподіяних цими рішеннями збитків (захист від правомірного або неправомірного втручання державних органів або організацій).

Оскільки немає традиційного ділення на речово-правових і зобов'язально-правових і законодавчого закріплення спеціальних засобів в особливих випадках порушення прав власників, їх можна було класифікувати таким чином. Основні речово-правові засоби:

віндікаційний позов;

негаторний позов.

Допоміжні речово-правові засоби захисту:

позов про визнання права власності;

позов про виключення майна з опису;

позови про захист прав співвласника у разі виділу, розділу і продажу загального майна.

Зобов'язально-правові засоби:

способи захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих в користування за договором);

способи захисту права власності в деліктних зобов'язаннях;

повернення безпідставно отриманого або збереженого майна.

Спеціальні засоби захисту:

позови про визнання угоди недійсним;

способи захисту права власності померлих і осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими;

способи захисту прав власників від неправомірного (статті 56 і 57 Закону України "Про власність") або правомірного (ч. 4 ст. 48, ч. 2 ст. 51, статті 52-54 закони) втручання державних органів.

Віндикаційний позов. Одним з ефективних речово-правових засобів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей засіб отримала назва віндикація (від латів. — захищаю, заявляю претензію, вимагаю), її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ вибула з його володіння і знаходиться в неправомірному (незаконному) володінні іншої особи. Тобто віндикаційний позов — це позов власника, що не володіє, до незаконно несобственнику, що володіє, з метою відновлення порушеного права володіння річчю шляхом вилучення її в натурі. Віндикації присвячена ч. 1 ст. 50 Закону України "Про власність", в якій наголошується, що "власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння". Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не зникає з незаконним убуванням речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб. За таких умов право власності ніби слідує за річчю, яка забезпечує абсолютність і непорушність цього права. По таких же правових підставах побудована ст. 388 ЦК України, в якій вказано: 1. Якщо майно за відшкодувальним договором придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувальник не знав і не міг знати (добросовісний набувальник), власник має право витребувати це майно від набувальника тільки у випадку якщо майно:

було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння;

було викрадено у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не по їх волі, іншим шляхом.

Майно не може бути витребуване від добросовісного набувальника, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було придбане безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувальника у всіх випадках.

Позивачем по віндикаційних позовах може бути власник, що не володіє (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні общини в особі уповноважених ними органів). Разом з тим законодавство надає право поводитися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не тільки власникам, а і іншим особам, у яких майно власника знаходилося в законному володінні по відповідних правових підставах ("титульне").

Відповідачем по віндикаційних позовах може бути незаконний власник майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння і утримання такого майна. При цьому незаконними власниками вважаються як особа, яка безпосередньо неправомірно оволоділо чужим майном, так і особа, яка придбала майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права їм розпоряджатися.

Віндикаційний позов повинен ґрунтуватися не тільки на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема тим, що визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обґрунтованість позовних вимог; докази, які підтверджують позов.

Юридична наука виділяє два основні елементи, які визначають суть будь-якого позову — предмет і підставу. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою — посилання на право, що належить йому, юридичні факти, які привели до порушення цього права, і правове обґрунтування необхідності його захисту.

Таким чином, предмет віндикаційного позову складає вимога власника, що не володіє майном, до що незаконно володіє цим майном не власнику про повернення особово-певного майна з чужого незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, які підтверджують право власності на витребуване майно, убування його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача і ін.). З позицій процесуального права ці і інші обставини складають предмет доведення.

Важливою умовою поводження з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин.

Негаторний позов. Поряд з віндикаційним позовом не менш ефективним речово-правовим засобом захисту є негаторний позов.

Це засобом захисту є вимога власника (або титульного власника) усунути порушення в здійсненні його права, яке не пов'язане з позбавленням володіння майном.

Право на такий захист передбачено ч. 2 ст. 48 Закону України "Про власність", відповідно до якої "власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були об'єднані з позбавленням володіння, і відшкодування заподіяних цим збитків". Проте до переваг ст. 48 Закону України "Про власність" можна віднести надання власникові права вимагати також відшкодування збитків.

Це положення частково знайшло своє віддзеркалення в ст. 391 ЦК України.

Отже, негаторний позов пред'являється у випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Характерною особливістю цього позову, як правило, є відсутність суперечок з приводу приналежності позивачеві майна на правах власності або іншому титульному власникові.

Позивачем по цьому позову може бути власник або титульний власник, у якого знаходиться річ, щодо якого відповідач перешкоджає по здійсненню повноважень користуванню або розпорядженню, а відповідачем — тільки особа, яка перешкоджає позивачеві в здійсненні його законного права користуватися або розпоряджатися річчю.

Речово-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути представлений тільки щодо особово-певного майна, яке є об'єктом прав власності як абсолютного права, від порушення які повинні утримуватися всі навколишні особи.

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне створення третьою особою перешкод власникові в реалізації ним повноважень розпорядження або користування майном, що належить йому. Крім того, негаторний позов має на меті усувати тривалі порушення вказаних повноважень власника, а не ті, які мали місце в минулому, що зумовлює нерозповсюдження на вимоги по негаторному позову термінів позовної давності.

Таким чином, що триває характер правопорушення і наявність його у момент представлення позову є одним з умов пред'явлення негаторного позову. Якщо ж на час пред'явлення позову порушення припинилося, то відпадає підстава для пред'явлення негаторного позову. Власник має право в даному випадку вимагати тільки відшкодування збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права.

Предметом негаторного позову може бути також вимога про виселення особи, яка безпідставно займає житлові приміщення власника (співвласника). Так, в ухвалі Пленуму Верховного Суду України від 31 січня 1992 року наголошувалося, що особа, до якої перейшло по заповіту право власності на частку в загальній власності на житловий будинок, має право вимагати від інших осіб усунення перешкод в користуванні приміщеннями, які відійшли до нього, у тому числі і виселення їх з цих приміщень.

Таким чином, предмет негаторного позову складатиме вимогу власника, що володіє майном, до третіх осіб про усунення порушень його права власності, які перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим або іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування в них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних житлових приміщень власника, знос неправомірно побудованих споруд, накладення заборони на здійснення неправомірних дій щодо майна власника і тому подібне).

Підставою негаторного позову служать посилання позивача на право користуватися і розпоряджатися майном і факти, які підтверджують дії відповідача в створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих повноважень, що належить йому.

Позов про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту). Накладення арешту на майно застосовується як спосіб забезпечення цивільного позову (ст. 152 ГПК України, ст. 67 ХПК України).

Позов про визнання права власності. Цей позов є спеціальним або допоміжним речово-правовим засобом захисту права власності. У юридичній літературі існують різні погляди на правову природу цього позову. Так, вважається, що позов про визнання права власності є:

позовом, який супроводжує віндикаційний позов;

2) видом негаторного позову;

3) самостійним позовом.

Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання права власності. Всі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але дивлячись по конкретних обставинах справи. Перш за все важливо вказати, що позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви в приналежності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів або втратою документів, що встановлюють право, на житловий будинок, автомашину і тому подібне. При таких обставинах, якщо суб'єктивне право власності ще безпосередньо інші особи не порушили, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, яке матиме самостійне правове значення і не вимагатиме винесення якої-небудь ухвали, що зобов'язує, для інших осіб, оскільки у такому разі відсутня така сторона, як відповідач.

Захист права загальної власності. Цивільне законодавство визначає особливості реалізації повноважень співвласниками і правові засоби рішення можливих суперечок між ними. Так, у співвласників може виникнути необхідність в припиненні права загальної власності. Вони можуть це зробити, зокрема, шляхом виділу своєї частки із загального майна (його розділ).

Згідно ст. 364 ЦК України будь-який з учасників загальної пайової власності має право вимагати виділу своєї частки із загального майна. Якщо угода про спосіб виділі не буде досягнуто, то за позовом учасника майно ділиться в натурі, якщо це можливо без невідповідної шкоди для його господарського призначення. А якщо це неможливо, то власникові, який виділяється, присуджується грошова компенсація.

У Законі України "Про власність" нічого не сказано про право співвласника на виділ із загальної власності (її розділ) і порядок його реалізації. Цей пропуск заповнений лише щодо окремих різновидів загальної сумісної власності, зокрема щодо сумісної власності подружжя.

Захист права власності осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими. Тривалу відсутність громадянина створює невизначеність правовідносин, учасником яких він був; його кредитори не знають, як і від кого вимагати виконання зобов'язань безвісно відсутнього. Важливою метою в такій ситуації є охорона майнових інтересів самого відсутнього. Адже його майно залишилося без нагляду. Тому законодавець створив інститут визнання громадянина безвісно відсутнім і оголошення громадянина померлим (статті 43—48 ЦК України, статті 261—265 ГПК).

У разі визнання громадянина безвісно відсутнім над його майном встановлюється опіка. За заявою зацікавлених осіб орган опіки і піклування може призначити опікуна для охорони і управління майном відсутнього громадянина до закінчення одного року з дня отримання останніх відомостей про місце його перебування.

З майна особи, визнаної безвісно відсутнім видається зміст громадянам, яких ця особа зобов'язана була згідно із законом містити, погашається заборгованість по інших зобов'язаннях.

Здійснюючи заходи щодо охорони майна безвісно відсутнього, суд здійснює захист його прав, допускаючи можливість появи такої особи. Тому у разі появи або встановлення місця перебування безвісно відсутнього, суд відміняє своє рішення і знімає опіку над майном.

Рішення суду про оголошення фізичної особи померлим приймається згідно вимогам закону. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони співпадають з наслідками, передбаченими у разі смерті фізичної особи: 1) відкривається спадок; 2) припиняється брак; 3) припиняються зобов'язання, зв'язані з фізичною особою, оголошеною померлою; 4) певні особи набувають права на отримання пенсій як і при визнанні фізичної особи безвісно відсутнім.

ЦК України передбачає наслідки, пов'язані з появою громадянина, оголошеного померлим. В цьому випадку суд відміняє своє рішення, а фізичної особи набуває право вимагати:

повернення майна, яке збереглося і безоплатно перейшло до особи після
оголошення громадянина померлим;

повернення майна, яке збереглося і перейшло по відшкодувальних угодах до
інших осіб у випадку якщо вони знали, що фізична особа, оголошена померлим, є живою;

у разі переходу майна до держави в порядку спадкоємства і його реалізації — повернення суми, вирученої від реалізації цього майна.

Крім того, припиняється виплата пенсій, відновлюється брак, а у разі його розірвання — шляхом його нової реєстрації.

ЦК так само уточнює правові наслідки оголошення особи померлим. Зокрема, в ч. 2 ст. 47 До наголошується, що спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, яке перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадку.

Отже, вказані способи захисту мають на меті захистити майнові права і інтереси безвісно відсутнього або оголошеного померлим як під час їх відсутності, так і після їх явки, а також захист права і інтересів інших зацікавлених осіб.

Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів в здійснення власником його повноважень і видання державними органами актів, які порушують права власників. Ці засоби захисту права власності застосовуються як при неправомірному, так і при правомірному спричиненні державними органами збитків власникам.

Особливостями даного способу захисту є те, що відповідачами виступають державні органи, наділені владними повноваженнями. Тобто це означає можливість відповідальності держави за ухвалення його органами рішень, які порушують право власності, причому незалежно від того, законні вони чи ні. Цей спосіб захисту був введений Законом України "Про власність".

Важливою загальною гарантією захисту прав власників є встановлення обов'язку державних органів у разі порушення ними прав власників відшкодувати заподіяні збитки в повному об'ємі відповідно реальній вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неотриманні доходи.

Так, відповідно п. 4 ст. 48 Закону "Про власність" у разі ухвалення Україною законодавчого акту, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки в повному розмірі відповідно реальній вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неотриманні доходи. Громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку крім його волі не інакше, як на підставі рішення суду. Так, вилучення земельної ділянки за рішенням суду здійснюється, якщо це необхідно для задоволення державних і громадських нужд. Захист прав власника земельної ділянки в цьому випадку здійснюється шляхом надання йому іншого рівноцінного за якістю земельної ділянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 51 Закону). Зміст цієї статті дає підстава вважати, що вона стосується лише власників-громадян.

Згідно ст. 56 Закон не допускається втручання державних органів в здійснення власниками або титульними власниками їх повноважень щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном або встановлення непередбачених законодавством додаткових обов'язків або обмежень. За шкоду, заподіяну неправомірним втручанням державних органів, на них покладається відповідальність в об'ємі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону.

Відповідно до ст. 57 Закону України "Про власність" у разі порушення прав власника або титульного власника щодо володіння, користування або розпорядження майном, що належить ним, заподіяного в результаті видання акту органом державного управління або місцевим органом державної влади такий акт визнається недійсним за позовом власника або особи, права якого порушені. Заподіяні цими діями збитки відшкодовуються за рахунок засобів, які є у розпорядженні відповідного органу влади або управління в розмірі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону. ЦК України (ч. 2 ст. 393) надає можливість власникові вимагати відновлення положення, в якому він знаходився до ухвалення цього акту, а у разі неможливості відновити попереднє положення, власникові відшкодовуються майнова і моральна шкода.

Захист інтересів власників в надзвичайних ситуаціях. Власник житлового будинку має право на компенсацію, пов'язану із зниженням цінності будинку, викликаним діяльністю підприємств, установ, організацій, зокрема такий, яка привела до зниження рівня шумової і екологічної захищеності території. В цьому випадку власник майна має право на компенсацію зниження цінності будинку (ст. 53 Закони).

Згідно ст. 54 Закони у разі технологічних і екологічних катастроф і при інших обставинах надзвичайного характеру, які виключають можливість здійснення власником його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном, йому відшкодовується в порядку, встановленому законодавством України, вартість майна в об'ємі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону, або передається у власність інше рівноцінне майно.

Конституція України і Закон України "Про власність" встановлюють гарантії від примусового вилучення майна у власників, зокрема фізичних осіб. Конфіскація може бути застосована тільки за рішенням суду у випадках, об'ємі і порядку, встановлених законом. Разом з тим Конституція України допускає можливість примусового відшкодувального вилучення майна. Це можливо щодо об'єктів права приватної власності тільки як виняток по мотивах суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, і за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а також в умовах військового або надзвичайного положення з наступним повним відшкодуванням вартості примусово відчужених об'єктів (ст. 41 Конституції України).

У ст. 55 Закону України "Про власність" конкретизовані випадки позбавлення права власності і закріплюється загальний принцип безплатності вилучення майна. Так, за обставин надзвичайного характеру (стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій і ін.) майно на користь товариства за рішенням органів державної влади може бути вилучене (реалізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України, з виплатою його вартості. Допускається відшкодувальне вилучення майна у власника за рішенням суду або іншого компетентного органу (службової особи) в інших випадках, передбачених законом, які не передбачені Конституцією України.

Допускається вилучення майна власника при зверненні стягнення на це майно по зобов'язаннях власника у випадках і порядку, встановлених законодавством (ст. 55 Закону).

Захист права власності по позовах про визнання угод (операцій) недійсними. Переважаюча частина цивільно-правових угод опосередковує оборот майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Проте не можуть забезпечити правомірний перехід майна від однієї особи до іншого ті угоди, які визнаються недійсними. Відповідно до ЦК України (ст. 215) підставою недійсності угоди є недотримання у момент здійснення угоди стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Зобов'язально-правові засоби захисту права власності. Ці засоби забезпечують захист права власності і інших цивільних прав осіб, між якими виникає цивільно-правове зобов'язання, тобто між особами, зв'язаними між собою певними правами і обов'язками.

На відміну від речових засобів захисту права власності, які базуються на праві власника вимагати від будь-якого обов'язки утриматися від порушення його абсолютного права, зобов'язальні засоби захисту права власності і інших цивільних прав базуються на можливості застосування мерів примушення в правовідносинах з конкретно певними учасниками відносних правовідносин, в яких є уповноважені і зобов'язані особи.

Як відомо, всі зобов'язання діляться на договірних і позадоговірних. Відповідними особливостями характеризуються засоби захисту суб'єктів договірних і позадоговірних зобов'язань.

Так, в договірних зобов'язаннях уповноважена особа (кредитор) може захистити свої цивільні права і інтереси шляхом: а) примушення боржника виконати борг в натурі; б) припинення договору; у) застосування мерів відповідальності; г) застосування інших мерів, передбачених договором або законом.

Підставами виникнення зобов'язань можуть служити спричинення шкоди (делікт) особі або майну громадянина, спричинення шкоди організації і придбання або збереження майна за рахунок засобів іншої особи без достатніх підстав.

У зобов'язаннях, які виникають унаслідок спричинення шкоди визначальну роль в захисті інтересів потерпілих грає механізм деліктної відповідальності, для настання якої необхідно, як правило, встановити склад цивільного правопорушення (шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, провину).

ТЕМА 8 «ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

План лекції:

Поняття і значення зобов'язання.

Підстави виникнення зобов'язання.

Суб'єкти і об'єкти зобов'язань.

Виконання зобов'язань.

Способи забезпечення виконання зобов'язань.

Придбання, збереження майна без достатньої правової підстави.

ЛІТЕРАТУРА:

Конституція України від 28 червня 1996 року.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.

Підручник «Цивільне право України» під редакцією О. Ст. Дзери, Н. С. Кузнецової 2002 рік.

Підручник «Цивільне право України» під редакцією Я. М. Шевченко 2003 рік.

1. Поняття і значення зобов'язання. На основі норм зобов'язального права за допомогою певних юридичних фактів виникає зобов'язання, під яким розуміють правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана зробити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші і тому подібне) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Як вид цивільного правовідношення, зобов'язання мають свої особливості, які найяскравіше відстежуються при порівнянні їх з речовими правами. Відмінності убачаються як в характері економічних відносин, так і в правових ознаках.

По своєму сенсу зобов'язальні правовідносини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Речові правовідносини, у свою чергу, опосередковують привласнення, приналежність майнових благ, тобто статику відносин. На відміну від речового правовідношення, в якому праву однієї особи відповідає обов'язок всіх громадян взагалі без конкретизації, в зобов'язальних правовідносинах встановлюється повна визначеність осіб, які беруть участь в них. Зобов'язальні правовідносини тісно пов'язані з правом власності, тобто речовим правом. Так, реалізація власником своїх прав приводить до виникнення зобов'язальних правовідносин, а виконання зобов'язань приводить до виникнення, зміни або припинення права власності.