Економічний Союз і Спільний ринок

Карибське співтовариство – КАРИКОМ (1973)

Організація східно-карибських держав (1981)

Андське співтовариство націй – АСН (1969)

Передбачається: вироблення єдиної економічної політики, узгодження промислової і структурної політики, сприяння підприємництву. Північноамериканська зона вільної торгівлі (North American Free Trade Agreement – NAFTA) створена в 1994 році у складі США, Канади та Мексики. Цьому передувала угода 1965 р. між США та Канадою про торгівлю продукцією автомобільної промисловості та підписання у 1988 р. американсько-канадської угоди про вільну торгівлю (набрала чинності з 1 січня 1989 р.). Оскільки існуючий на початок 1990-х рр. рівень канадсько-американської економічної інтеґрації США та співробітництва їх із західноєвропейськими партнерами перестав задовольняти США, як результат, інтеґраційні процеси в Північній Америці вийшли за межі двох держав і поширилися на латиноамериканський економічний простір (Мексика).

НАФТА володіє потужним економічним потенціалом (із сукупним ВВП 9-10 трлн дол США), великою територією (19,5 млн кв. км) і населенням (430 млн чоловік). Угода в рамках угруповання (набрала чинності 1 січня 1994 р.) передбачає поступове скасування обмежень у взаємній торгівлі, створення передумов для безперешкодного переміщення через кордон країн Північної Америки товарів, послуг, капіталів і робочої сили, поступову уніфікацію технічних і санітарних стандартів, захист інтелектуальної власності. Щорічне виробництво товарів і послуг країнами НАФТА становить 7 трлн дол На їхню частку припадає близько 20 % всього обсягу світової торгівлі.

Основні принципи угоди включають:

скасування мит на товари, якими торгують між собою США, Канада, Мексика;

захист північноамериканського ринку від експансії азійських і європейських компаній, що намагаються уникнути американських мит шляхом реекспорту своїх товарів у США через Мексику;

зняття заборони на капіталовкладення й конкуренцію американських і канадських компаній у банківській і страховій справі в Мексиці;

створення тристоронніх груп для вирішення проблем, пов’я-

заних з охороною навколишнього середовища;

скасування з боку США протягом 5 років імпортних мит на продукцію Мексики (біля 65 % від загальної кількості найменувань).

На початку 1960-х рр. в реґіоні з’явилися два інтеґраційні угруповання – Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ, іспанською її офіційна назва звучить, як Asociacion Latinoamericana de Librе Comercio, ALALC), що включала десять держав Південної Америки (крім Гайани та Суринаму) і Мексику, та Центрально-американський спільний ринок (ЦАСР, з іспанської – Mercado Comun Centroamericano (MCCA), членами якого стали Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа, Сальвадор. З появою даних структур стала відбуватися лібералізація торговельних режимів і більш активна взаємодія окремих ринків, що помітно підвищило величину валютних надходжень від експорту, а також намітилася тенденція до більш координованих торгово-фінансових курсів країн-учасниць. У рамках ЛАВТ велика увага приділялася кооперуванню й спеціалізації в галузі промисловості, внаслідок чого, частка промислових товарів у субреґіональному експорті виросла з 17 % в 1961 р. до 28 % в 1970 р. і до 49 % в 1980 р. Ще більша динаміка мала місце в ЦАСР, де протягом першого десятиліття після його створення більша частина субреґіонального товарообігу була звільнена від мит, а внутрішньозональний експорт підвищився у вісім разів. У наступне десятиліття зростання експорту тривало, причому частка готових товарів і напівфабрикатів досягла половини вартості субреґіональних торгових операцій. Однак слід відмітити, що протягом наступних десятиліть процес економічної інтеґрації в даних географічних зонах протікав вельми неоднозначно й мав різні наслідки. Головним із них було набуття процесами реґіональної інтеґрації все більшого субреґіонального характеру.

У 1969 р. за участю й під патронажем ЛАВТ виникли ще два субреґіональні торгово-економічні об’єднання: Андська група (іспанською – Grupo Andino), реформована в 1996 р. в Андське співтовариство націй (АСН), і Ла-Платська група, на основі якої в 1991 р. виник Спільний ринок країн Південного конусу (МЕРКОСУР). Головну роль у Ла-Платській групі відігравали

Аргентина та Бразилія. До складу Андського співтовариства (далі –

АСН) або Андського пакту, народженого Картахенською угодою

1969 р., увійшли 5 країн: Болівія, Колумбія, Перу, Еквадор, Чилі (до 1976 р.). У 1973 р. до нього приєдналася Венесуела.

Слід зазначити, що на процес інтеґрації впливали різні чинники: політика, рівень економічного розвитку, переважання обмеженої номенклатури сировинних товарів і напівфабрикатів у експорті країн, конкуренція однакових товарів різних країн угруповання на ринках третіх країн (наприклад, кава, банани, квіти). У результаті, незважаючи на зростання взаємної торгівлі, вона ще залишається незначною.

Карибське співтовариство і Спільний ринок (КАРИКОМ, з англ. – Caribbean Community and Common Market, CARICOM) створений у 1973 р. англомовними країнами Карибського басейну на основі Договору Чагуарамас як спадкоємець Карибської асоціації вільної торгівлі (1968). До складу КАРИКОМ входять 14 країн, серед яких острівні держави Карибського басейну (напр., Багамські о-ви, Барбадос, Ямайка), а також Беліз, Гайана та Суринам. Населення країн КАРИКОМ становить усього 6 млн чоловік, а загальний обсяг зовнішньої торгівлі – 11 млрд дол Штаб-квартира організації перебуває в Джорджтауні (Гайана). У роботі КАРИКОМ як спостерігачі беруть участь 12 латиноамериканських країн, серед яких найбільшу активність проявляють Мексика, Венесуела й Колумбія. Дана угода передбачає скасування митного обкладання майже всіх товарів, крім обмеженої групи (список виключень).

У Карибському басейні в 1981 р. виникло ще одне субреґіональне

інтеґраційне об’єднання – Організація східно-карибських держав (Organization of East Caribbean States), членами якої стали Антигуа і Барбуда, Гренада, Домініка, Монтсеррат, Сен-Кітс і Невіс, Сент- Люсія, Сент-Вінсент і Гренадіни. Відмітимо, що кількісні показники внутрішньозональної торгівлі в таких інтеґраційних угрупованнях, як ЦАСР і КАРИКОМ, були визначені значною мірою вільними експортними зонами, в яких підприємці мали значні митні й податкові пільги. Процес інтеґрації в даних реґіонах протягом десятиліть перебував у кризі. У 1975 р. на основі Панамської конвенції з метою сприяння внутрішньо-реґіональному співробітництву була утворена Латиноамериканська економічна система (СЕЛА, іспанською її офіційна назва звучить як Sistema Economico Latinoamericano, SELA), до складу якої входять 27 латиноамериканських країн (12 держав Південної Америки, 7 держав Центральної Америки, Мексика, Куба, Барбадос, Гаїті, Гренада, Домініканська Республіка, Тринідад і Тобаго, Ямайка). СЕЛА переважно координує зусилля й лобіює інтереси латиноамериканських держав у міжнародних економічних організаціях. Так на початку 1990-х років СЕЛА представляла

27 держав реґіону на переговорах за ГАТТ, які в 1994 р. Завершилися створенням СОТ (Світової організації торгівлі). Основним органом СЕЛА є Латиноамериканська Рада, що має у своєму складі по одному 240

Світова та європейська інтеґрація. Представнику від кожної країни-учасниці й збирається раз у рік. Штаб-квартира СЕЛА перебуває в столиці Венесуели – Каракасі.

У 1980 р. відповідно Договору Монтевідео, що набрав чинності з1982 р., утворилось нове об’єднання Латиноамериканська інтеґрація (ЛАІ, іспанською її офіційна назва – Asociacion Latinoamericana de Integracion, ALADI), яке замінило собою ЛАВТ. Нині членами ЛАІ єодинадцять латиноамериканських країн, що розділені на три групи:найбільш розвинені (Аргентина, Бразилія й Мексика),середньорозвинені (Венесуела, Колумбія, Перу, Уругвай і Чилі) інайменш розвинені (Болівія, Еквадор і Парагвай). Ще 11 країн єасоційованими членами ЛАІ: Гватемала, Гондурас, ДомініканськаРеспубліка, Іспанія, Італія, Коста-Ріка, Куба, Нікарагуа, Панама,Португалія й Сальвадор. Головним завданням ЛАІ проголошуєтьсяпоетапне створення латиноамериканського спільного ринку шляхом стимулювання утворення зони економічних преференцій. ЛАІ встановлені єдині тарифи з поправкою на рівень економічного розвитку кожної з країн у складі організації. Так досягається відносне вирівнювання торговельних переваг окремих країн, що сприяє розвитку й консолідації ринку між країнами. Штаб-квартира ЛАІ перебуває в столиці Уругваю – Монтевідео.

Економічний спад 1980-х рр. мав наслідком переосмисленняпринципів реґіональної інтеґрації з метою виявлення її закономірностей і окремих слабких місць. Так, однією з виявленихтенденцій, що стосується всіх латиноамериканських інтеґраційнихоб’єднань, була наявність первісного стрибка. Необхідність взаємнихторгово-економічних зв’язків була настільки істотною, що напочаткових етапах інтеґрації відзначалася різка активізаціяреґіонального співробітництва, причому чим менше був блок, тим цейстрибок був очевиднішим. Надалі ж спостерігалося уповільненняінтеґраційного процесу, а в деяких об’єднаннях – застій і навітькриза. Серед причин даного феномену латиноамериканськіекономісти виділяють:

 по-перше, розбіжності між блоковими та національними цілями

розвитку, між інтеґраційними та суб’єктивними інтересами країн

-учасниць;

 по-друге, різний розподіл вигод і витрат від інтеґрації між учасниками з урахуванням розходжень у їх геополітичних і економічних потенціалах;

 по-третє, наявність труднощів у системі поділу праці всередині блоку, відсутність синхронізації інтеґраційних зусиль країн- членів і різні строки у виконанні ухвалених рішень;

 по-четверте, прагнення копіювати досвід інтеґрації країн ЄС і модель співробітництва розвинених країн, що не завжди підходить для країн, що розвиваються;

 по-п’яте, розбіжність завдань і цільових установок у місцевих підприємців і ТНК;

 по-шосте, всіляке гальмування елементів інтеґраційних процесів, які не відповідають інтересам США.

Важливу роль у політичній та економічній співпраці країн Латиської Америки в 1980 – 1990-ті роки відігравала Група Ріо (Grupo del Rio), утворена в 1986 р. в Ріо-де-Жанейро, метою якої передовсім була діяльність з припинення військових конфліктів у країнах Центральної Америки, в тому числі громадянських воєн у Сальвадорі й Нікарагуа. Членами Групи Ріо є Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Мексика, Панама, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі. Основними напрямками діяльності організації стали: підтримка миру в країнах Центральної Америки, переговори з боржниками й кредиторами країн-учасниць Групи, розробка концепції створення єдиного американського ринку, перешкода діяльності міжнародної наркомафії, терористів і торговців зброєю, а також охорона навколишнього середовища. У 1990 р. у рамках Групи Ріо як реґіональне торгово-економічне об’єднання виникла Група Трьох (Grupo de Los Tres, G-3), що об’єднує Венесуелу, Колумбію й Мексику.

Поновленню інтеґраційних процесів у Центральній Америці та в Карибському реґіоні у 90-ті роки ХХ століття сприяла програма відродження інтеґрації, до якої серед інших включені такі завдання, як створення Зони вільної торгівлі й формування Митного союзу. У липні-серпні 1990 р. на зустрічі глав держав і урядів КАРИКОМ були ухвалені рішення про прискорення інтеґрації. Країни домовилися про запровадження Єдиного митного тарифу (січень 1991 р.) на імпорт товарів із третіх країн, тобто створення Митного союзу, скасування всіх нетарифних бар’єрів у торгівлі товарами, виробленими усередині субреґіону, створенні спільного ринку з вільним рухом капіталів, спільною грошовою одиницею, узгодженою політикою в галузі фінансів і з приводу іноземних інвестицій. Також у 1991 р. Був реформований ЦАСР, і на його основі утворилася Центральноамериканська інтеґраційна система (ЦАІС), до якої приєдналася Панама.