Економічний словничок

ВВП (валовий внутрішній продукт) - сума валової вартості, доданої всіма виробниками країни в економіці, плюс будь-які податки на продукт і мінус субсидії, що не включені до вартості продуктів. Розрахунки проводять без вирахувань на знецінення виготовлених активів або вичерпання та деградацію природних ресурсів. Валовий внутрішній продукт ПКС — валовий національний продукт, переведений у міжнародний долар, використовуючи курс паритету купівельної можливості валют. Міжнародний долар має таку ж саму купівельну силу, як і американський долар у США (Світовий банк, Організація економічного співробітництва і розвитку, ООН).

ВНД (валовий національний доход - раніше валовий національний продукт, або ВНП) - ВВП [сума валової вартості, доданої всіма виробниками країни в економіці, плюс будь-які податки на продукт і мінус субсидії, що не включені до вартості продуктів] плюс чиста сума грошових надходжень основного доходу (заробітна плата та доход від майна) з-за кордону.

ВНД на душу населення (раніше валовий національний продукт на душу населення): Валовий національний доход, поділений на середньорічне населення. ПКС ВИД - валовий національний доход, переведений у міжнародний долар, використовуючи курс паритету купівельної сили. Міжнародний долар має гику саму купівельну силу, як і американський долар у США (Світовий банк).

Надходження допомоги: офіційне сприяння у розвитку та отримана допомога від членів комітету ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку) та інших офіційних донорів.

Загальний зовнішній борг: борг, який підлягає виплаті не громадянам країни в зарубіжній валюті, товарами або послугами. Це сума державної, гарантованої державою та приватної, не гарантованої державою, довгострокової позики, використання кредиту Міжнародного валютного фонду та короткострокова позика. Короткострокова позика охоплює всі позики, які мають строк виплати боргу один рік або менше (Світовий банк).

Сплата капітального боргу: - сума основних виплат і капіталовкладень, що виплачується в іноземній валюті, товарами та послугами. Ця процедура відмінна від стандартного виду сплати капітального боргу. Вона покриває тільки державні та гарантовані державою довгострокові борги і виплати (викупи та витрати) Міжнародному валютному фонду. Експорт товарів і послуг включає доход, але не включає переказ коштів у країну робітниками з-за кордону.

Огляд державних витрат (ОДВ): ОДВ - це головний засіб аналізу питань державного сектора економіки в основному і питань державних витрат зокрема- ОДВ допомагає країнам створити ефективний та прозорий механізм розподілу і використання державних ресурсів з метою підвищення економічного зростання та допомоги у скороченні бідності. Більшість ОДВ — це детальні макрозвіти із зо­бов'язанням зосереджувались на ефективності та продуктивності розподілу ресурсів. Розділи містять такі питання: аналіз і перспекти­ви державного прибутку, міжсекторний та внутрішньосекторний аналіз, фінансові та нефінансові підприємства державного сектора, структура управління, функції та ефективність державних установ.

17. Соціальні індикатори освітньої політики, їх характеристика.

Аналіз освітньої політики в міжнародному контексті передбачає обов'язкове використання і посилання на економічні та соціальні індикатори.

Соціальні індикатори охоплюють:

• Розподіл суспільних благ.

• % населення, що перебуває над межею бідності (витрати або споживання).

• % населення за межею бідності (менше $1 на день).

• Індекс Джині.

• Індекс бідності.

• Населення і демографічні показники.

• Приріст населення.

• Віковий рівень.

• Міське населення (% від загальної кількості).

• Коефіцієнт народжуваності.

• Охорона здоров'я.

• Витрати на охорону здоров'я на душу населення (ПКС118$).

• Державні витрати на охорону здоров'я (% валового внутрішнього продукту). Відсоток дорослих, що живуть з ВІЛ/СЩЦ.

• Освіта, рівень грамотності.

• Загальна кількість осіб, що навчаються.

• Державні витрати на освіту (% валового внутрішнього продукту).

• Рівень освіти дорослого населення (% 15-ти років і вище).

• Ринок праці.

• Загальна кількість безробітних (% трудових ресурсів).

• Загальна кількість безробітних серед молоді (% трудових ресурсів віком 15- 24 роки).

• Індекс розвитку людини та нерівність.

• Індекс розвитку людини (ІРЛ).

• Індекс тендерного розвитку (ІГР).

• Показник тендерних прав.

•Відмінність соціальних індикаторів відповідно до географічного положення, статі, етнічної належності, релігії, мови та особливих потреб.

18. Міжнародні джерела економічних і соціальних індикаторів освітньої політики, їх характеристика.

• World Development Indicators and Global Development Finance hiti>://www.worldbank.org/data/onlinedataЈ)ases/onlmedatabases.html

http://publications.worldbank.org/WDI/inditcators

• Ixternal Debt Statistics: Guide for Compilers and Users, 2003 htlp://www. imf.org/np/sta/ed/guide. htm
• Debt Relief under the Heavily Indebted f*oot Countries (HIPC)
• Initiative. A Factsheet http://www. imf.org/external/np/exr/facts/hif)c. htm
• The IMF's Poverty Reduction and Growth Facility (PRGF). A Fact^ nheet http://www.imf.org/external/np/exr/fcicts/prgf.htm
• OECD Main Economic Indicators http://\vww.oecd.org/l,
• Living Standards Measurement Study (LSMS) http://www.worldbank.org/lsms/
• Global Poverty Monitoring http://www.worldbank.org/research/povmonitor/
• World Bank Data on Poverty http://www.worldbank.org/poverty/data/index.htm
• Human Development Indicators 2003 hf tp://www.undp.org/
• UNICEF, 2002. Poverty in the Transition: Social Expenditures and I he Working-Age Poor http://www. unicef-icdc. org/
• UNICEF, 2003. Regional Monitoring Report http://www. unicef-icdc.org/
• UNICEF, 2003. After the Fall: the Human Impact of Ten Years of Transition

19. Освітні індикатори освітньої політики, їх характеристика.

Міжнародна стандартна класифікація освіти (МСКО), прийнята ЮНЕСКО. МСКО створена як інструмент встановлення, збору та представлення сумісних освітніх індикаторів і статистики в рамках однієї країни та в міжнародних межах.

Вона складається з двох компонентів:

Статистична структура для детального статистичного опису національної освіти та навчальних систем з рядом змінних, які є предметом інтересу для розробників політики в міжнародних освітніх порівняннях.

Методологія, яка переводить національну освітню програму у міжнародне прийнятний набір категорій для (1) рівнів освіти і (2) галузей освіти.

МСКО надає:

• концепції стандарту, визначення та класифікації національної і міжнародної освітньої статистики та індикаторів;

• статистичні данні різних аспектів освіти, таких, як кількість учнів, людські або фінансові ресурси, інвестовані в освіту, чи рівень освіти населення.

МСКО не надає:

• вичерпного визначення освіти;

• міжнародне стандартизованої концепції філософії, мети та змісту освіти;

• інформації про культурні аспекти системи освіти;

• інформації про потік студентів, які пройшли через систему освіти.

20. Сутність освітніх реформ у країнах Європейського Союзу.

Пріоритети європейської освіти полягають у озброєності молодого покоління знаннями про спільну європейську спадщину та практичними уміннями адаптуватися до життя і навчання в різних країнах Європи, бути мобільними, соціальне здібними, здатними до комунікації і захисту своїх прав.

Розглянемо розвиток останніх тенденцій освітньої політики Європейського Союзу.

На початкових стадіях європейської інтеграції освітня політика не була визначена як політична сфера для спільних дій країн-членів. Римська Угода чітко не називала освіту пріоритетним напрямом. Угода торкається освіти лише у пункті про взаємовизнання дипломів, професійних кваліфікацій, професійного навчання. У 1996 році Рада Європейського Союзу та міністри освіти прийняли програму дій у галузі освіти. Це була перша ініціатива потужного політичного впливу, що стосувалася освіти. Три важливі теми зводилися до: 1) тісних зв'язків між освітніми системами; 2) співробітництва у галузі вищої освіти; 3) розвитку викладання іноземних мов. У 1991 році в Маастрихтській угоді було наголошено на ролі та законному праві Європейської Комісії на розвиток у галузі освіти. Угода визначила сфери співробітництва у загальній та професійній освітній політиці. Було розпочато багато програм з метою підтримки розвитку освітньої політики Європейського Союзу.

Останнє десятиріччя дало новий імпульс розвитку спільної освітньої політики країн-членів ЄС. Серед останніх найважливіших політичних документів такі:

• Болонська декларація (1999);

• Детальна робоча програма щодо продовження завдань систем освіти в Європі (2002);

• Копенгагенська декларація (2002);

• Меморандум освіти впродовж життя (2003).

У 1999 році міністри освіти 29 європейських країн підписали документ, який отримав назву «Болонська декларація». У цьому документі визначено декілька напрямів дій щодо утворення спільного європейського простору вищої освіти, що розглядається європейськими країнами як потужний засіб підвищення якості та конкурентоспроможності національних систем вищої освіти в умовах глобалізації та зростання попиту на кваліфікованих фахівців.

Болонська декларація спрямована на створення спільного європейського простору вищої освіти. У ній наголошено на таких завданнях:

• запровадження системи наукових ступенів, що легко сприймаються і є порівнянними;

• запровадження системи, заснованої на двох основних циклах — бакалавр і магістр;

• створення кредитної системи;

• сприяння мобільності студентів;

сприяння співробітництву щодо забезпечення якості;

• сприяння розвитку європейського виміру вищої освіти.

На сьогодні до Болонського процесу долучилися 40 європейських країн.

Другий важливий документ - Детальна робоча програма щодо продовження завдань систем освіти в Європі — націлений на виведення європейської системи освіти на найвищий світовий рівень якості до 2010 року. Основними цілями програми є:

• поліпшення якості та ефективності системи освіти;

• доступність системи освіти для всіх;

• відкриття системи європейської освіти усьому світу.

Копенгагенська декларація спрямована на розвиток європейського співробітництва у сфері професійної освіти. Вона встановлює такі пріоритети:

• посилення європейського виміру у професійній освіті;

• підвищення прозорості, зміцнення інформаційної політики;

• визнання компетенція і кваліфікацій;

• сприяння співробітництву щодо забезпечення якості.

У 2003 році в Берліні було підписано Меморандум освіти впродовж життя, який сприяє всім навчальним заходам з метою поглиблення знань, умінь і компетенцій у рамках особистих, громадських, соціальних і робочих перспектив.

Стратегія співпраці України з Європейським Союзом передбачає поступову інтеграцію національної системи вищої освіти в європейський освітній простір як напрям, завдяки якому можна досягти вагомих успіхів у всіх інших євроінтеграційних процесах. Інтеграція української вищої освіти в європейський освітній простір може стати одним із вирішальних системних чинників входження України в об'єднану Європу, Інтеграційний процес у сфері освіти і науки полягає насамперед у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті.

19 травня 2005 року на конференції міністрів освіти країн Європи, у м. Берген (Норвегія) Україна приєдналася до загальноєвропейської акції під назвою «Болонський процес», спрямованої на створення спільного європейського простору вищої освіти.

Розглянемо основні принципи Болонського процесу.

Автономія і відповідальність. Цей принцип означає право та можливість для університетів формувати стратегію, обирати пріоритети у навчанні та проведенні наукових досліджень, витрачати ресурси, профілювати програми і встановлювати власні критерії прийому професорів і студентів. Принцип автономії у поєднанні з відповідальністю є основою академічної свободи, задекларованої у Лімській декларації Генеральної асамблеї Всесвітньої університетської служби «Про академічну свободу та автономію вищих навчальних закладів» 1988 р. та Ерфуртської декларації 1996 р. «До відповідального університету двадцять першого сторіччя». Реалізація принципу автономії та відповідальності створює європейським університетам умови для кращої конкуренції в Європі та у світі, яка неможлива без організації свободи, чітких і доброзичливих принципів регулювання і достатнього фінансування. Плани створення європейського простору вищої освіти залишаться нереалізованими чи призведуть до нерівноправної конкуренції, якщо в багатьох країнах здійснюватиметься безпосереднє регулювання, детальний адміністративний і фінансовий контроль вищої освіти з боку держави. Водночас конкуренція у вищій освіті не виключає співробітництва і не може бути зведена лише до комерційної.

Освіта як відповідальність перед суспільством. Європейський простір вищої освіти повинен будуватися на європейських традиціях відповідальності освіти перед суспільством; на широкому і відкритому доступі як до ступеневого, так і післяступе-невого навчання; на освіті для розвитку особистості і навчанні впродовж усього життя на засадах громадянськості.

Вища освіта, заснована на наукових дослідженнях. Оскільки наукові дослідження є рушійною силою вищої освіти, то і формування європейського простору вищої освіти має відбуватися одночасно і паралельно зі створенням європейського простору наукових досліджень.

Організація диверсифікованої вищої освіти. Цей принцип означає підтримку та розвиток традиційної різноманітності європейської освіти з точки зору мов, національних систем, інститутів, орієнтації профілів підготовки та навчальних планів. Водночас її майбутнє залежить від здатності ефективно організувати цю різноманітність, щоб отримати позитивні результати, розвивати гнучкість, а не створювати нові труднощі і закритість; щоб зусилля до сумісності не були підірвані занадто великими розбіжностями у визначенні та використанні кредитів, ступенів і критеріїв якості.

Якість як фундаментальний принцип освіти. Простір європейської вищої освіти вимагає якості освіти на основі академічних цінностей, які б відповідали вимогам часу та очікуванням студентів. Якість — основна умова довіри, мобільності, сумісності та привабливості у європейському просторі вищої освіти. Оцінка якості потребує балансу між нововведеннями і традиціями, академічними перевагами і соціально-економічною необхідністю, сумісністю програм і вибором студентів. Вона охоплює викладання і наукові дослідження, керівництво та адміністрування, увагу до потреб студентів і забезпечення позанавчальних послуг. Контроль якості освіти передбачає створення незалежних від національних урядів і міжнародних організацій акредитаційних агентств. Освіта якості оцінки грунтуватиметься не на тривалості та змісті навчання, а на знаннях, уміннях і навичках випускників. ^

Формування довіри через розробку на європейському рівні механізмів взаємного сприйняття критеріїв якості, акредитації як одного з таких механізмів. Вони повинні поважати національні, лінгвістичні та дисциплінарні відмінності, а також враховувати особливості університетів з невеликим навантаженням.

Сумісність. Сумісність з європейським ринком праці має відображатись у програмах, у можливості працевлаштування з урахуванням перспектив навчання впродовж усього життя, її можна досягти через цінності, властиві якісній освіті, розмаїтість підходів і профілів дисциплін, гнучкість програм, розвиток міждисциплінарних навичок і умінь, таких, як комунікація і мови; через здатність мобілізувати знання, розв'язувати проблеми, працювати в команді та розвиватися соціально.

Сумісність кваліфікації на доступеневому та післяетупеневому рівнях. Передбачає створення сумісних кваліфікацій, заснованих на ключових відмінностях у доступеневому та після-ступеневому навчанні. Для отримання перших ступенів має бути виконана навчальна робота, оцінювана в межах 180-240 кредитів ЕСТ8. Перші ступені повинні гарантувати можливу зайнятість на ринку праці й бути головним чином підготовкою для подальшого навчання на післяступеневому рівні. За деяких обставин університет може запроваджувати інтегровані навчальні плани, що безпосередньо передбачають присвоєння ступеня магістра. Європейські університети переконані в користі накопичувальної кредитної системи, заснованої на ЕСТ8, і права приймати рішення про прийнятність кредитів, отриманих в іншому місці.

Привабливість. Європейські вищі навчальні заклади хочуть стати привабливими для талановитих людей усіх континентів. Це потребує дій на інституційному, національному та європейському рівнях і передбачає адаптацію програм, ступенів навчання як у Європі, так і поза нею; необхідні засоби забезпечення якості; програми, що викладаються на основних світових мовах; адекватну інформацію і маркетинг; належний сервіс для іноземних студентів і вчених, а також стратегічну роботу в рамках мережі європейських вищих навчальних закладів. Інститути та організації цієї мережі підтверджують свою роль, відповідальність та готовність належним чином забезпечити привабливість європейської освіти.

Розширення мобільності. Виконання попередніх пунктів передбачає розвиток мобільності студентів і розширення мобільності викладацького та іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Вільна мобільність учнів, персоналу і випускників є необхідною умовою існування європейського простору вищої освіти. Розвиток цього принципу неможливий без зміни національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців. З огляду на важливість ознайомлення викладацького складу з європейсь­ким досвідом університети хотіли б усунути вимоги до громадянства та інші перепони на шляху академічної кар'єри в Європі. Європейські університети хочуть розвивати мобільність як по «горизонталі», так і по «вертикалі». Віртуальна мобільність не може розглядатись як прийнятна альтернатива реальній (фізичній) мобільності. Однак також необхідний розвиток загального європейського підходу до віртуальної мобільності й транснаціональної освіти.

Для забезпечення успіху цього процесу у вищій школі треба здійснити низку заходів на рівні середньої школи. Саме з цією метою освітніми програмами Міжнародного Фонду «Відродження» та Асоціацією керівників шкіл м. Києва протягом 2002-2004 рр. було реалізовано спільний проект «Навчальний курс «Європейські студії» для шкіл». Мета проекту - створення навчального інтегрованого курсу «Європейські студії» на модульній основі, його впровадження у навчально-виховний процес загальноосвітньої школи, а також створення мережі шкільних євроклубів.

У рамках проекту було розроблено «Концепцію змісту освіти для європейського виміру України»¹¹⁶ і створено навчально-методичне забезпечення (навчальна програма для учнів 8—12 класів, навчальний посібник для учнів, посібник з методичними рекомендаціями для вчителів¹¹⁸, методичні рекомендації з організації позакласної роботи «Як організувати шкільний євро-клуб»). Матеріали курсу отримали гриф «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України»: програма курсу «Європейські студії» (лист № 1/11- 3110 від 24.06.2004 р.), посібник для вчителів «Європейські студії» (лист № 1/11-3111 від 24.06.2004р.), навчальний посібник для учнів (лист № 1/11- 3112 від 24.06.2004 р.). Курс впроваджується в 154 школах у різних регіонах країни. Створено мережу пілотних шкіл, на базі яких просвітницьку роботу провадять шкільні євроклуби. Координацію діяльності цієї мережі здійснює Інформаційно-ресурсний центр «Європейські студії», створений для вчителів та учнів на базі Асоціації керівників шкіл м. Києва.

21. Якість освіти та інструменти її моніторингу

22. Соціальний вимір вищої освіти.

Соціальний вимір вищої освіти є важливою складовою Болонського процесу. Згадка про нього вперше з’являється в Празькій декларації 2001 р.; його значення підтверджують наступні декларації: Берлінська (2003 р.) та Бергенська (2005 р.). Завдання для соціального виміру сучасної вищої освіти означила Лондонська декларація 2007 р.: соціальна структура університетів і, в першу чергу, студентства, повинна відображати соціальну структуру суспільства з усім його розмаїттям, включаючи меншин, мігрантів, соціально вразливі та інші групи населення. Держави – учасниці Болонського процесу, визнаючи важливість соціального виміру, взяли зобов’язання розробити національні стратегії та плани дій щодо соціального виміру, в тому числі визначити соціальні групи, що недостатньо представлені в системі вищої освіти та потребують особливої уваги; розробити заходи з метою їхнього включення у систему вищої освіти та запровадити заходи моніторингу досягнень. З того часу, соціальний вимір Болонського процесу знаходиться під пильною увагою держав – учасниць; про нього звітують; йому присвячують семінари і конференції.

Таким чином, включення соціального виміру у національні стратегії реформування вищої освіти є зобов’язаннями держав-учасниць, проте у який спосіб вони будуть це робити – залишається на розсуд самих держав і залежить від багатьох національних факторів: системи вищої освіти, соціально-культурного середовища, політичних та економічних обставин тощо.

Держави–учасниці Болонського процесу недалеко просунулися у виконанні зобов’язань соціального виміру, хоча окремі країни, зокрема Австрія, Ізраїль, Нідерланди, Палестина, Швеція, вже мають напрацювання – best practice, – якими можуть пишатися. Якщо експерти, інші представники держав – членів ЄС визнають важливість соціального виміру вищої освіти і критикують пасивність університетів або національних урядів щодо цього напряму Болонського процесу, посланці від країн СНГ здебільшого вважають, що говорити про соціальний вимір для нас зарано – на порядку денному наших освітніх систем інші, більш актуальні завдання.

Соціальний вимір є важливим і потрібен країнам із відставанням у розвитку чи не найбільше, ніж розвинутим країнам ЄС.

Сьогодні концепція соціального виміру вищої освіти охоплює значно ширше коло питань, ніж передбачено пост-болонськими документами: вона торкається збільшення доступу до вищої освіти взагалі; якості освіти та якості студентських послуг; соціальної відповідальності університетів, їхньої співпраці із громадою, суспільством, роботодавцями; активності студентів, їх залучення до процесу прийняття рішень.

Аргументи на користь соціального виміру в різних його проявах можна об’єднати у дві групи: моральні і прагматичні. Щодо першої групи, моральних аргументів, сучасні егалітарні (тобто побудовані на рівноправності громадян) суспільства зобов’язані створити рівні умови для всіх, в тому числі, забезпечити рівний доступ до вищої освіти. Обмеження доступу до освіти, позбавлення окремих груп можливостей навчатися несе небезпеку їхнього соціального виключення, підривання соціальної структури суспільства. Щодо другої, прагматичних, розмаїття в університетській аудиторії йде на користь навчальному процесу, оскільки створює нову якість, урізноманітнює ідеї та аргументи, дозволяє порівнювати різний досвід, стимулює до роздумів тощо. Студенти, що належать до різних суспільно-політичних, культурних, етнічних та інших груп, збагачують один одного та своїх викладачів. Додана вартість від розмаїтості поширюється не тільки на період навчання в університеті, але продовжується й після його закінчення, допомагає налагодити зв’язки для бізнесу тощо.

Прийом до університетів студентів, що традиційно не мали доступу до вищої освіти, обов’язково ставить на порядок денний питання забезпечення якості навчання та нової якості студентських послуг – адже очевидно, що мігранти, мовні меншини, представники вразливих груп без досвіду навчання та навичок інтелектуальної праці потребуватимуть додаткових консультацій, спеціальних курсів «вирівнювання». З одного боку, такі послуги можуть розцінюватися університетом як додаткові витрати, не допустимі і не здійсненні для бідних держав. З іншого боку, потреба у таких послугах може поставити на порядок денний питання про забезпечення якості освіти взагалі та змусити переглянути якість студентських послуг – у нашій країні всім зрозуміло, що вони потребують покращення. Нова якість освіти та кращі студентські послуги можуть допомогти знайти додаткове фінансування, в тому числі, завдяки вдячним випускникам, які завжди пам’ятатимуть про особливе ставлення та турботу університету.

Енді Гіббс, «болонський» експерт з Великої Британії, запропонував схему, за якою відбувається залучення студентства до активної участі в університетському управлінні та житті:

консультації → залучення → участь → партнерство.

Процес починається із запрошення студентів до консультацій з окремих питань організації навчального процесу; далі створюються умови для їх залучення до окремих заходів, що проводить університет або його факультети; з часом студенти перетворюються на активних учасників університетського життя, а потім – на рівноправних партнерів науково-педагогічних працівників і керівництва університету.

Кожна держава – учасниця Болонського процесу має самостійно вирішувати, яким чином включити соціальний вимір до національної стратегії розвитку вищої освіти; аналогічно, кожен вищий навчальний заклад, його працівники і студенти, розуміючи важливість соціального виміру вищої освіти, повинні активізувати діяльність за цим напрямом задля власної та суспільної користі.

23. Освітня політика в Україні з питань підготовки педагогічних і науково-педагогічних кадрів.

Підготовка науково-педагогічних та наукових кадрів є невід'ємною складовою частиною навчального процесу вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації. Міністерство внутрішніх справ України здійснює підготовку науково-педагогічних кадрів через здобуття наукового ступеня у докторантурі та ад’юнктурі при вищих закладах освіти, а також у цільовій аспірантурі та у порядку здобуття наукового ступеня при ВЗО і НДУ інших відомств.

Ця підготовка здійснюється згідно з Законами України «Про освіту», «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», «Про міліцію», постановами Кабінету Міністрів України, Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, наказами і розпорядженнями Міністерства внутрішніх справ України, нормативними актами Міністерства освіти України, які стосуються організації навчального процесу та науково-дослідницької діяльності, Статутом і наказами ректора вищого закладу освіти.

Порядок вступу та навчання в докторантурі та ад’юнктурі встановлюється наказом МВС України №282 від 15 квітня 1993 року «Про затвердження Положення про підготовку науково-педагогічних та наукових кадрів і Правил відбору й прийому в докторантуру та ад’юнктуру вищих навчальних закладів МВС України».

Докторантура і ад’юнктура при ВЗО МВС України є складовою частиною єдиної системи безперервної освіти й основною формою планомірної підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів. Докторантура та ад’юнктура мають за мету поглиблення теоретичної, спеціальної підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів, оволодіння ними методами та засобами наукових досліджень, вмінням самостійно й на високому рівні проводити наукову, педагогічну та виховну роботу.

Підготовка докторантів, ад’юнктів та здобувачів здійснюється за галузями наук та спеціальностями у відповідності з діючою номенклатурою спеціальностей наукових працівників. При цьому акцент робиться на підготовку науково-педагогічних кадрів найвищої кваліфікації з найбільш актуальних для правоохоронної діяльності галузей. Скажімо, в Університеті внутрішніх справ до 70% від загальної кількості місць в ад’юнктурі з юридичних спеціальностей відводиться для осіб, які займаються проблемами слідства, оперативно-розшукової діяльності, криміналістики, спеціальної техніки, кримінального і кримінально-виконавчого права.

Докторантура та ад’юнктура при ВЗО МВС України відкривається та ліквідується Міністерством освіти України. Штатна чисельність докторантури та ад’юнктури встановлюється МВС України з урахуванням необхідності заміщення посад, що підлягають комплектуванню особами з науковими ступенями.

Докторантура відкривається з відривом від служби. Ад’юнктура – з відривом (очна) та без відриву від служби (заочна). Термін підготовки в докторантурі та очній ад’юнктурі не повинен перевищувати 3-х років, а в заочній ад’юнктурі – 4-х років. Період хвороби (понад місяць), перебування у відпустці по вагітності і пологам, догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також періоди, коли докторант і ад’юнкт не мають можливості працювати над дисертацією з поважних причин, передбачених законодавством, не включаються у термін підготовки. Вчена рада вищого закладу освіти оцінює обставини, що виключили можливість працювати над дисертацією, і визначає термін, на який подовжується навчання (як правило, не більше року).

Планування, керівництво та контроль за підготовкою наукових та науково-педагогічних кадрів у вищих закладах освіти здійснює ГУРОС МВС України.

Вищі заклади освіти МВС України не пізніше, ніж за три місяці до прийому в докторантуру та ад’юнктуру оголошують у пресі про конкурсний прийом на вакантні місця із зазначенням спеціальності, термінів та умов прийому, переліку необхідних документів.

Планування підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів за фахом (за держзамовленням), їхня кількість здійснюється ГУРОС МВС України на підставі щорічних та перспективних замовлень вищих закладів освіти МВС України. Може також здійснюватись підготовка докторантів та ад’юнктів на умовах контракту за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб.

Громадяни інших держав можуть бути зараховані до докторантури і ад’юнктури на підставі міжнародних договорів, загальнодержавних програм, договорів, укладених ВЗО МВС з юридичними та фізичними особами.

До докторантури приймаються громадяни України із числа середнього, старшого і вищого начальницького складу органів внутрішніх справ віком до 42 років, кандидати наук, які мають значні наукові досягнення в обраній галузі, проявили себе перспективними науково-педагогічними працівниками, здатними на високому рівні проводити фундаментальні наукові дослідження і вирішувати наукові проблеми.

Докторант подає необхідні документи на кафедру, де заслуховують його наукову доповідь, розглядають плани роботи над дисертацією і роблять висновки про можливість зарахування в докторантуру. Вчена рада ВЗО МВС України розглядає висновки відповідних кафедр і приймає рішення про зарахування, яке оформлюється наказом ректора.

До ад’юнктури приймаються громадяни України із числа осіб середнього та старшого начальницького складу органів внутрішніх справ (на денну форму навчання у віці до 35 років, на заочну – до 40 років; при цьому вік кандидатів на навчання до ад’юнктури враховується згідно з положенням на 31 грудня року вступу).

Кандидат на навчання в ад’юнктурі повинен мати вищу освіту за профілем, який дає можливість навчатися наукової спеціальності, з якої відкрита ад’юнктура, кваліфікацію спеціаліста або магістра, а при прийомі до ад’юнктури по кафедрах спеціальних дисциплін також стаж практичної роботи не менше двох років.

Відповідність профілю вищої освіти й характеру практичної роботи обраній науковій спеціальності визначає приймальна комісія ВЗО МВС.

Випускники вищих закладів освіти МВС України, які закінчили їх з відзнакою, можуть бути допущені до конкурсних іспитів в ад’юнктуру безпосередньо після закінчення ВЗО тільки за наявності рекомендації Вченої ради відповідного закладу освіти.

Особи, які висловили бажання вступити до ад’юнктури визначаються з обраною науковою спеціальністю та формою навчання. До приймальної комісії по команді подають необхідні. документи, яка приймає рішення по допуску до вступних іспитів. Вступники до ад’юнктури складають конкурсні вступні іспити з спеціальності, філософії та однієї з іноземних мов в обсязі діючої програми для ВЗО. На підставі рішення приймальної комісії ректор вищого закладу освіти МВС України видає наказ про зарахування до ад’юнктури.

Особи, зараховані в очну ад’юнктуру, звільняються від посад за місцем попередньої служби та відряджаються до відповідного вищого навчального закладу. Для проведення науково-методичної допомоги у виконанні дисертаційного дослідження кожному ад’юнкту затверджується науковий керівник.

Вченою радою ВЗО МВС, кожному докторанту і ад`юнкту затверджується індивідуальний план роботи на весь період навчання і тема дисертаційного дослідження, яка повинна бути пов’язана з комплексним планом пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів системи МВС України або з цільовими чи комплексними науковими програмами.

Докторант та ад’юнкт за час навчання зобов’язаний:

- виконувати індивідуальний план роботи над дисертацією;

- звітувати на засіданні кафедри (ад’юнкти - не менш, ніж двічі на рік) та Вченої ради ВЗО МВС про хід виконання дисертаційного дослідження;

- завершити роботу над дисертацією і представити її до захисту у спеціалізовану раду в установлені терміни;

- додатково ад’юнкт повинен скласти кандидатські іспити з філософії, іноземної мови та спеціальної дисципліни, а також при необхідності скласти додаткові іспити по дисциплінам, які визначаються рішенням вченої ради вищого закладу освіти МВС України з урахуванням профілю підготовки.

Докторанти та ад’юнкти щороку проходять атестацію відповідно кафедрою та науковим керівником, результати якої затверджуються наказом ректора ВЗО МВС.

Докторант або ад’юнкт може бути відрахований за грубе порушення правил внутрішнього розпорядку ВЗО МВС, за вчинення протиправних дій, а також за невиконання індивідуального плану без поважних причин. Рішення про це приймає Вчена рада ВЗО МВС, на його підставі видається відповідний наказ ректора. Якщо відрахований з наведених причин докторант або ад’юнкт навчався за держзамовленням, він відшкодовує вартість навчання згідно з чинним законодавством.

Докторанти та ад’юнкти, що навчаються очно, користуються щорічною відпусткою на загальних підставах з особами керівного та офіцерського складу.

Ад’юнктам, що навчаються заочно, успішно виконують індивідуальний план ад’юнктської підготовки, надається за місцем служби додаткова щорічна відпустка (із збереженням грошового утримання в порядку і у розмірах, передбачених Положенням про грошове утримання осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ) тривалістю 30 календарних днів для складання кандидатських іспитів та виконання робіт з дисертації. До відпустки надається додатковий час на проїзд від місця служби до місця знаходження вищого навчального закладу і назад із збереженням грошового утримання. Їм надається за їх проханням один вільний день на тиждень (крім вихідних) протягом 4-х років підготовки в ад’юнктурі з оплатою в розмірі 50% грошового утримання. Ці дні закріпляються за ад’юнктами – заочниками наказом по органу (установі) внутрішніх справ.

Сьогодні у вищих закладах освіти системи МВС України створюється нова форма підготовки кадрів – магістратура. Вона успішно діє в Національній академії внутрішніх справ України та впроваджується в Університеті внутрішніх справ. Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» здійснюється у ВЗО МВС за спеціальностями «Управління в сфері правопорядку» та «Правознавство» на грунті положень Законів України «Про освіту» та «Про міліцію», Указу Президента України від 12 вересня 1995 р. №632 «Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні», Положення про державний вищий заклад освіти, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. №1074, нормативних документів МВС України.

Право на відкриття магістратури надається ВЗО ІV рівня акредитації. Навчання не повинно перевищувати 1,5 року, набір здійснюється на конкурсній основі за результатами вступних іспитів.

Здобуття кваліфікації магістра здійснюється на базі освітньо-професійної програми спеціаліста. Кваліфікація магістра передбачає поглиблені знання з юридичних, гуманітарних, соціально-економічних, професійно-орієнтованих та спеціальних дисциплін, здатність вільно володіти відповідними основами науково-педагогічної діяльності, аналізувати, прогнозувати стан, структуру, динаміку злочинності, приймати оптимальні рішення щодо виконання професійних завдань, здійснювати підготовку науково обгрунтованих пропозицій з проблем управління органами внутрішніх справ, оптимізації їх структури, правового забезпечення та взаємодії з іншими правоохоронними органами держави і зарубіжних країн.

Атестація магістрантів здійснюється Державною екзаменаційною комісією після завершення навчання за умови повного виконання навчального плану у формі складання комплексного державного іспиту та захисту письмової магістерської роботи. Магістерська робота є самостійним науковим дослідженням, що виконується за допомогою наукового керівника (із залученням наукових консультантів), оформлюється у вигляді спеціально підготовленої праці, написаної державною мовою України.

Здобувачами наукового ступеня, що працюють над дисертаціями поза ад’юнктурою (далі – здобувачі), можуть бути громадяни України, які безпосередньо працюють в науково-дослідній галузі, на практичній роботі в органах внутрішніх справ, які мають закінчену вищу освіту, кваліфікацію спеціаліста або магістра, глибокі професійні знання у відповідній галузі науки і техніки та відпрацювали перед зарахуванням не менше як 2 роки за обраною спеціальністю, а також іноземці та особи без громадянства на умовах, визначених для докторантів та ад’юнктів.

Здобувачі прикріплюються до ВЗО МВС, що мають ад’юнктуру з відповідних спеціальностей, для поглибленого теоретичного вивчання спеціальних дисциплін, філософії та іноземних мов, а також підготовки і захисту кандидатської дисертації.

Для складання кандидатських іспитів здобувачі прикріпляються на строк не більше 2-х років, а для роботи над дисертацією – не більше 3-х років. Загальний строк перебування в ролі здобувача не повинен перевищувати 5-ти років.

Особи що пройшли повний курс навчання в ад’юнктурі за державним замовленням, правом прикріплення як здобувачі не користуються.

Ректор вищого навчального закладу на підставі результатів співбесіди передбачуваного наукового керівника зі здобувачем та висновків відповідної кафедри видає наказ про прикріплення здобувача за зазначеним терміном прикріплення і призначенням наукового керівника. Здобувач складає за місцем прикріплення кандидатські іспити на загальних підставах згідно з переліком дисциплін, затвердженим для ад’юнктів відповідного фаху. Здобувачі, які склали відповідні кандидатські іспити і виконали індивідуальний план, допускаються до захисту дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук.

Слід вказати про такі передбачені пільги, як надання творчих відпусток для завершення дисертацій. Творчі відпустки надаються для завершення та захисту дисертацій тим особам, котрі раніше не навчалися в ад’юнктурі та докторантурі. Відпустки надаються зі збереженням грошового утримання за місцем служби на термін до 3-х місяців для роботи над кандидатською і до 6-ти місяців - над докторською дисертацією. Здобувач наукового ступеня в період творчої відпустки повинен захистити дисертацію або подати її для захисту в спеціалізовану раду.

Наукові ступені доктора і кандидата наук на підставі прилюдного захисту дисертацій присуджують спеціалізовані вчені ради. ВАК провадить експертизу дисертаційних робіт, розгляд атестаційних справ здобувачів та видачу дипломів доктора або кандидата наук на підставі рішень спеціалізованих вчених рад та атестаційного висновку президії ВАК.

Спеціалізовані вчені ради створюються в установленому порядку за рішенням президії ВАК у навчальних, наукових, науково-дослідних закладах та інших організаціях, що проводять наукові, науково-технічні дослідження, за клопотанням центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук, Академії медичних наук, Української академії аграрних наук, Академії педагогічних наук та Академії правових наук.

Спеціалізовані вчені ради несуть відповідальність за обгрунтованість прийнятих ними рішень і покликані забезпечувати високий рівень вимог під час проведення атестації. Забезпечення організацій, у яких діють спеціалізовані вчені ради. всім необхідним для розгляду і захисту дисертацій здійснюється тими організаціями, за клопотанням яких створено ці ради. Головою спеціалізованої вченої ради призначається провідний вчений, доктор наук, фахівець за профілем ради і, як правило, штатний працівник організації, в якій створюється рада.

Порядок створення і діяльності спеціалізованих вчених рад визначається Положенням про спеціалізовані вчені ради, яке затверджує ВАК.

Організації, в яких створено спеціалізовані вчені ради, сплачують витрати, пов'язані з функціонуванням спеціалізованих вчених рад, оформляють атестаційні справи і засвідчують їх своїми підписами та печатками. Керівники цих організацій зобов'язані створювати належні умови для роботи спеціалізованих вчених рад. Кошти на оплату праці офіційних опонентів та їх відрядження, друкування автореферату може надавати організація, де працює чи до якої прикріплений здобувач. Норми оплати праці офіційних опонентів визначають ВАК і Мінпраці України.

Дисертація на здобуття наукового ступеня є кваліфікаційною науковою працею, виконаною особисто у вигляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої наукової монографії. Вона містить висунуті автором для прилюдного захисту науково обгрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення, а також характеризується єдністю змісту і свідчить про особистий внесок здобувача в науку.

Дисертація, що має прикладне значення, додатково до основного тексту повинна містити відомості та документи, що підтверджують практичне використання отриманих автором результатів (впровадження у виробництво, достатню дослідно-виробничу перевірку, отримання нових кількісних і якісних показників, суттєві переваги запропонованих технологій, зразків продукції, матеріалів тощо). Дисертація, ж яка має теоретичне значення, – рекомендації щодо використання наукових висновків. Вживання мов у дисертації здійснюється згідно з чинним законодавством України.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук є кваліфікаційною науковою працею обсягом основного тексту у межах 250-300 машинописних сторінок (для суспільних і гуманітарних наук - 350-400 машинописних сторінок), наявність не менше 20 публікацій за темою дисертації у наукових провідних фахових журналах, оформлених відповідно до Державного стандарту. Вона повинна містити проведені автором дослідження, що відповідають одній з таких вимог:

а) отримання нових науково обгрунтованих результатів у певній галузі науки, які в сукупності розв'язують важливу наукову проблему;

б) здійснення нових науково обгрунтованих розробок у певній галузі науки, які забезпечують розв'язання значної прикладної проблеми.

Докторська дисертація може бути подана до захисту за однією або за двома спеціальностями, зокрема за кожною спеціальністю вона повинна відповідати зазначеним вимогам. У разі, коли дисертація виконана за двома спеціальностями, а спеціалізована вчена рада має право на проведення захисту дисертацій тільки за однією з них, спеціалізована вчена рада може проводити разовий захист лише з дозволу ВАК.

Порядок формування складу спеціалізованої вченої ради для проведення разового захисту визначає ВАК.

Положення, які виносилися здобувачем на захист кандидатської дисертації, не можуть виноситися ним на захист докторської дисертації.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук є кваліфікаційною науковою працею обсягом основного тексту у межах 100-150 машинописних сторінок (для суспільних і гуманітарних наук - 140-180 машинописних сторінок, наявність не менше трьох публікацій у наукових фахових журналах), оформлених відповідно до Державного стандарту. Вона повинна містити проведені автором дослідження, що відповідають одній з таких вимог:

а) отримання нових науково обгрунтованих результатів, які в сукупності вирішують конкретне наукове завдання, що має суттєве значення для певної галузі науки;

б) отримання нових науково обгрунтованих теоретичних або експериментальних результатів, які в сукупності є суттєвими для розвитку конкретного напряму певної галузі науки.

Кандидатська дисертація може бути подана до захисту лише за однією спеціальністю. Основні наукові результати дисертації відображають особистий внесок автора в їх досягнення і обов'язково повинні бути опубліковані автором у формі наукових монографій, підручників, посібників, брошур чи статей у наукових фахових виданнях України або інших країн, перелік яких затверджує ВАК.

До опублікованих праць, які додатково відображають наукові результати дисертації, належать також дипломи на відкриття, патенти і авторські свідоцтва на винаходи, державні стандарти, промислові зразки, алгоритми та програми, що пройшли експертизу на новизну, статті в друкованих засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження (із суспільних та гуманітарних наук), рукописи праць, депонованих в установах державної системи науково-технічної інформації та анотованих у наукових журналах, препринти, технологічні частини проектів на будівництво, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння підприємств, інформаційні карти на нові матеріали, що внесені до державного банку даних, тези доповідей, виголошених на наукових конференціях і симпозіумах.

Повноту викладу матеріалів дисертації в опублікованих працях здобувача визначає спеціалізована вчена рада.

Кожна дисертація супроводжується окремим авторефератом, який здобувач друкує державною мовою обсягом до двох друкованих аркушів для докторської та одного друкованого аркуша для кандидатської дисертації. Обсяг автореферату в галузі гуманітарних наук може бути розширеним не більш як на 30 відсотків. Вимоги до оформлення автореферату визначає ВАК.

Автореферат дисертації видається друкарським способом у кількості, визначеній спеціалізованою вченою радою і надсилається членам спеціалізованої вченої ради та зацікавленим організаціям не пізніше, як за місяць до захисту дисертації. Список адресатів визначає спеціалізована вчена рада, яка прийняла дисертацію до захисту. Перелік організацій, яким обов'язково надсилають автореферат, визначає ВАК.

У разі текстових запозичень, використання ідей, наукових результатів і матеріалів інших авторів без посилання на джерело, дисертація знімається з розгляду незалежно від стадії проходження без права її повторного захисту.

Здобувач наукового ступеня кандидата чи доктора наук, який не має базової вищої освіти в галузі науки, за профілем якої підготовлено дисертацію, складає додатковий кандидатський іспит із загальнонаукової дисципліни даної галузі науки.

Організація, де виконувалась дисертація або до якої був прикріплений здобувач, проводить попередню експертизу поданої дисертації та робить висновок про наукову та практичну цінність дисертації. Висновок видається здобувачеві не пізніше як через два місяці з дня подання на попередню експертизу кандидатської та не пізніше трьох місяців - докторської дисертації. Керівник організації несе персональну відповідальність за якість, об'єктивність і терміни підготовки висновку.

Спеціалізована вчена рада приймає дисертацію для попереднього розгляду за наявності супроводжуючих документів за переліком, який визначає ВАК. Процедура попереднього розгляду дисертації регулюється Положенням про спеціалізовану вчену раду. Спеціалізована вчена рада приймає до захисту не пізніше як через два місяці з дня подання здобувачем усіх необхідних документів кандидатську і через три місяці - докторську дисертацію.

Спеціалізовані вчені ради призначають для захисту дисертації офіційних опонентів з числа компетентних вчених у даній галузі науки таким чином, щоб забезпечити незалежність експертизи. Для розгляду докторської дисертації призначають трьох офіційних опонентів - докторів наук, причому тільки один з них може бути членом спеціалізованої вченої ради, де відбувається захист, або співробітником установи, в якій створено спеціалізовану вчену раду. Для розгляду кандидатської дисертації призначають двох офіційних опонентів, з яких один повинен бути доктором наук, а другий - доктором або кандидатом наук, причому тільки один з них може бути членом спеціалізованої вченої ради, де відбувається захист, або співробітником установи, в якій створено цю спеціалізовану вчену раду. Офіційними опонентами не можуть бути голови, заступники голів і вчені секретарі спеціалізованих вчених рад, в яких розглядають дисертацію, наукові керівники, співавтори опублікованих праць здобувача, співробітники установ, які призначені спеціалізованими вченими радами як провідні установи для апробації дисертації, а також ректори і проректори вищих закладів освіти, керівники організацій та їхні заступники, співробітники кафедр, лабораторій, секторів, відділів, де виконувалась дисертація, де працює здобувач або де проводились науково-дослідні роботи, щодо яких здобувач є замовником чи виконавцем (співвиконавцем). Офіційні опоненти не можуть бути співробітниками однієї і тієї ж організації.

Члени президії та працівники апарату ВАК, керівники та члени експертних рад ВАК можуть бути призначені офіційними опонентами тільки з дозволу ВАК.

Офіційний опонент на основі вивчення підготовленої дисертації та праць, опублікованих за темою дисертації, подає до спеціалізованої вченої ради відзив, оформлений відповідно до вимог ВАК. Спеціалізована вчена рада повинна повернути офіційному опоненту відзив для доопрацювання, якщо він не відповідає зазначеним вимогам або замінити офіційного опонента.

Спеціалізовані вчені ради визначають за дисертаціями провідні установи, відомі своїми досягненнями у відповідній галузі науки, перелік яких затверджує ВАК. Провідна установа надає відзив про дисертацію на основі її колективного розгляду і обговорення згідно з вимогами, що встановлює ВАК. Спеціалізована вчена рада має право повернути відзив провідної установи, якщо він не відповідає зазначеним вимогам, або замінити провідну установу. Провідною не може бути установа, де виконувалась дисертація, працює здобувач, науковий консультант чи науковий керівник.

Копії письмових відзивів офіційних опонентів та провідної установи видають здобувачеві не пізніше як за десять днів до захисту дисертації.

Захист докторської дисертації можна проводити не раніше, як через два місяці, а кандидатської - не раніше, як через місяць після опублікування праць здобувача, які відображають основні наукові результати дисертації.

Для ознайомлення наукової громадськості з доробком здобувача один примірник дисертації та два примірники автореферату не пізніше як за місяць до захисту передають у бібліотеку організації, спеціалізована вчена рада якої прийняла дисертацію до захисту.

За бажанням здобувача спеціалізована вчена рада зобов'язана призначити захист дисертації за умови негативних відзивів, але якщо наявні три негативні відзиви (з числа офіційних опонентів і провідної установи) на докторську дисертацію або два - на кандидатську, тоді захист дисертації не проводять і її знімають з розгляду, про що спеціалізована вчена рада зобов'язана прийняти відповідне рішення.

Прилюдний захист дисертації відбувається на засіданні спеціалізованої вченої ради, яке вважається правомочним, якщо в його проведенні взяло участь щонайменше дві третини її складу, а також за умови обов'язкової участі щонайменше чотирьох докторів наук з кожної спеціальності докторської дисертації і щонайменше трьох докторів наук з спеціальності кандидатської дисертації.

Рішення спеціалізованої вченої ради щодо присудження наукового ступеня вважають позитивним, якщо за нього проголосувало щонайменше три чверті членів ради, які брали участь у засіданні.

Прилюдний захист дисертації повинен мати характер наукової дискусії, в якій зобов'язані взяти участь усі присутні на захисті члени спеціалізованої вченої ради - доктори наук з кожної спеціальності, за якими подано дисертацію.

Офіційні опоненти зобов'язані бути присутніми на захисті дисертації. Якщо з поважної причини відсутній один з офіційних опонентів, то захист дисертації може відбутися за умови позитивного відзиву відсутнього опонента. Тоді на засіданні спеціалізованої вченої ради оголошується відзив відсутнього опонента і заслуховується виступ додаткового офіційного опонента, затвердженого керівництвом спеціалізованої вченої ради до захисту дисертації. Захист дисертації не може відбутись у разі відсутності двох офіційних опонентів або у разі відсутності офіційного опонента, який подав негативний відзив про дисертацію.

Після закінчення захисту дисертації спеціалізована вчена рада проводить таємне голосування щодо присудження наукового ступеня. Протокол лічильної комісії затверджується відкритим голосуванням простою більшістю голосів членів спеціалізованої вченої ради, які брали участь у засіданні.

Процедура проведення засідання спеціалізованої вченої ради під час захисту дисертації визначається Положенням про спеціалізовану вчену раду.

Спеціалізована вчена рада у місячний термін після захисту надсилає до ВАК перший примірник докторської (кандидатської) дисертації з двома примірниками облікової картки дисертації та атестаційну справу здобувача. Другий примірник захищеної докторської (кандидатської) дисертації надсилається до Українського інституту науково-технічної та економічної інформації.

Після прийняття президією ВАК рішення про видачу диплома доктора (кандидата) наук перший примірник його дисертації передають на зберігання до Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського.

Атестаційні справи здобувачів наукового ступеня оформлюються згідно з вимогами ВАК і зберігаються у спеціалізованій вченій раді протягом десяти років.

У разі негативного рішення спеціалізованої вченої ради щодо присудження наукового ступеня здобувачеві повертаються документи за переліком, що визначає ВАК. Про негативне рішення спеціалізованої вченої ради повідомляють ВАК у місячний термін з дня захисту. Одночасно надсилають до ВАК автореферат і стенограму (розшифровану та засвідчену фонограму) засідання спеціалізованої вченої ради.

Дисертація, за результатами захисту якої спеціалізована вчена рада прийняла негативне рішення, може бути подана до повторного захисту в переробленому вигляді не раніше, як через рік з дня такого рішення. Дозволу ВАК для повторного захисту не потрібно. У разі повторного захисту склад опонентів повинен бути повністю замінений.

Ректорам і проректорам вищих закладів освіти, керівникам організацій та їх заступникам не дозволяється захищати дисертації у спеціалізованих вчених радах, які діють за місцем їх основної роботи.

Контроль за науковим рівнем дисертацій, їх науковою та практичною цінністю, роботою спеціалізованих вчених рад, досягненням єдності вимог до здобувачів наукових ступенів, експертизи дисертаційних робіт та підготовки рекомендацій президії ВАК забезпечують експертні ради ВАК, які відповідають за якість і об'єктивність підготовленого нею атестаційного висновку щодо відповідності дисертаційної роботи вимогам цього Порядку, а здобувача - науковому ступеню кандидата або доктора наук.

Якщо експертна рада ВАК встановила, що експертизу дисертаційної роботи під час захисту в спеціалізованій вченій раді проведено неякісно, або висновок спеціалізованої вченої ради недостатньо аргументовано, вона готує проект відповідного атестаційного висновку і подає його на ухвалення президії ВАК або може рекомендувати президії ВАК повернути дисертацію і атестаційну справу до спеціалізованої вченої ради, надіслати її до іншої спеціалізованої вченої ради на додатковий висновок (колективну рецензію).

Якщо виявилась розбіжність позицій експертної ради ВАК та спеціалізованої вченої ради, де відбувався захист дисертації, щодо оцінки дисертації, то експертна рада ВАК зобов'язана запросити на своє засідання здобувача і, у разі потреби, керівника спеціалізованої вченої ради, у якій захищалася дисертація або здійснювалося її колективне рецензування, офіційних опонентів, наукового керівника або наукового консультанта, а також представників провідних установ. У разі неявки здобувача без поважної причини експертна рада ВАК розглядає дисертацію без нього.

Здобувач має право ознайомитися з усіма матеріалами своєї атестаційної справи тільки після ухвали президією ВАК атестаційного висновку. ВАК у місячний термін видає здобувачеві на його прохання копії відповідних документів.

Ухвалення президією ВАК негативного атестаційного висновку щодо дисертаційної роботи, як правило, тягне за собою призупинення діяльності спеціалізованої вченої ради, в якій було захищено цю дисертаційну роботу, на термін, що встановлюється ВАК.

Термін розгляду дисертаційних робіт та атестаційних справ про присудження наукового ступеня доктора наук у ВАК не повинен перевищувати шести місяців. Термін розгляду атестаційних справ про присудження наукового ступеня кандидата наук у ВАК не повинен перевищувати чотирьох місяців. У ці ж терміни розглядаються індивідуальні або колективні пропозиції та заяви, у яких міститься оцінка дисертацій та матеріалів атестаційних справ.

Виправляти у дисертації недоліки, виявлені спеціалізованою вченою радою або ВАК у процесі розгляду, заборонено. Здобувач має право зняти дисертацію з розгляду у спеціалізованій вченій раді до початку таємного голосування, а у ВАК - до прийняття рішення про видачу диплома доктора (кандидата) наук.

Рішення спеціалізованої вченої ради або президії ВАК про зняття дисертації з розгляду за письмовою заявою здобувача є остаточним. Після зняття дисертації з розгляду вона може бути подана до захисту як нова праця.

Важливим напрямом діяльності ВЗО МВС України є атестація науково-педагогічних кадрів (присвоєння вчених звань професора, доцента, старшого наукового співробітника). Вона слугує однією із важливих форм визначення професійного рівня працівників вищих закладів освіти ІІІ- ІV рівня акредитації.

Єдина національна система атестації науково-педагогічних кадрів існує в Україні вже сім років. За цей час вдалося створити струнку, розгалужену систему державного контролю за якістю наукових, навчально-методичних розробок і професійним зростанням викладацьких і наукових кадрів. Нині існують чіткі критерії визначення фахового рівня науково-педагогічних кадрів, налагоджена висококваліфікована експертиза, зміцнені організаційні засади, поліпшена нормативна база й кадрове забезпечення в усіх ланках новоутвореного механізму атестації.

Присвоєння вчених звань у ВЗО МВС (як і в Україні в цілому) здійснюється згідно з Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 644 (із змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабміну від 5 серпня 1998 р. № 1241) та Порядком розгляду атестаційних справ науково-педагогічних працівників про присвоєння вчених звань професора і доцента, затвердженим наказом Міністерства освіти України від 13 листопада 1997р. № 406.

До компетенції Міністерства освіти України віднесені питання присвоєння вчених звань професора і доцента, а прерогативою Вищої атестаційної комісії (ВАК) України є присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника.

Розглянемо питання державної атестації науково-педагогічних кадрів у площині діяльності ВЗО МВС України.

Вчене звання професора присвоюють докторам наук, які працюють у вищих закладах освіти МВС ІІІ-ІV рівня акредитації на посадах завідуючого кафедрою, професора, ректора (проректора з навчальної та наукової роботи), завідуючого (начальника) науково-дослідним відділом (відділенням, сектором, лабораторією), головного наукового співробітника, провідного наукового співробітника, вченого секретаря, які мають вчене звання доцента (старшого наукового співробітника), стаж педагогічної (наукової) роботи не менше п'яти років (з них не менше двох календарних років на одній із зазначених посад), друковані наукові та науково-методичні праці, зокрема не менше десяти праць (в тому числі монографій), опублікованих після захисту докторської дисертації, підготували не менше трьох кандидатів наук і залучені до педагогічної роботи.

Як виняток вчене звання професора може бути також присвоєне:

- кандидатам наук, які працюють на перелічених посадах після успішної роботи на них не менше двох календарних років зі стажем педагогічної роботи у вищих закладах освіти ІІІ-ІV рівня акредитації та прирівняних до них навчальних закладах післядипломної освіти не менше десяти років і мають вчене звання доцента (старшого наукового співробітника), а також є одноосібними авторами підручника (навчального посібника) або не менше трьох підручників (навчальних посібників), написаних у співавторстві, з грифом Міносвіти або інших центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі заклади освіти (з відповідних напрямів діяльності) та виданих протягом останніх десяти років; мають значні навчально-методичні або наукові праці (не менше 25), які використовуються у педагогічній практиці і опубліковані у провідних (фахових) наукових виданнях України та інших держав; викладають основні навчальні курси на високому методичному і науковому рівні та підготували не менше п'яти кандидатів наук;