Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012–2021 роки

З метою прискорення процесу реформування системи освіти на виконання Програми економічних реформ на 2010 – 2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава»затверджено надзвичайно важливі для розвиткуосвіти державні цільові програми, зокрема Державну цільову соціальну програму розвитку дошкільної освіти на період до 2017 року, Державну цільову соціальнупрограму розвитку позашкільної освіти на період до 2014 року, Державну цільову програму розвиткупрофесійно-технічної освіти на 2011 – 2015 роки, Державну цільову соціальну програму підвищення якості шкільної природничо-математичної освіти на період до 2015 року, Державну цільову програму впровадження у навчально-виховний процес загальноосвітніх навчальних закладів інформаційно-комунікаційних технологій «Сто відсотків» на період до 2015 року.

Триває виконання Державної цільової соціальної програми «Шкільний автобус»,а такождержавних програм, спрямованих на роботу з обдарованою молоддю, інформатизацію та комп'ютеризацію загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладів, забезпечення таких закладів сучасними технічними засобами навчання з природничо-математичних та технологічних дисциплін, упровадження інформаційних і комунікаційних технологій в освіті та науці тощо.

Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр. одним з пріоритетних напрямків державної освітньої політики визначає побудову ефективної системи національного виховання, розвитку і соціалізації дітей та молоді.

Слід зазначити, що в проекті Концепції громадянської освіти та виховання в Україні визначено суспільно важливе завдання для освітян – забезпечити розбудову такого освітнього простору, в якому особистість з раннього дитинства усвідомлювала б свою суспільну значущість і через систему ціннісних ставлень набувала досвіду взаємодії з соціумом.

Соціалізація особистості сучасного учня нерозривно пов’язана відродженням української нації, демократизацією та гуманізацією нашого суспільства, з розширенням прав та свобод народу, що передбачає активну участь молоді у всіх сферах життя суспільства. Сьогодні виникла соціальна потреба у формуванні такої особистості, яка могла б самостійно вирішувати різні соціальні завдання.

Сучасне розуміння соціалізації як процесу перетворення людини на особистість у результаті засвоєння нею суспільних норм та інтеграції в соціальні інститути дав Т.Парсонс. На його думку, витоком процесу соціалізації особистості є набуття нею самосвідомості та свідомості. Наслідком соціалізації є структурування сфери свідомості особистості під інформаційним впливом інституційованого соціального середовища. За еволюційною теорією Е.Еріксона, процес соціалізації – це подолання індивідом критичних ситуацій на життєвому шляху. У концепції М.Лукашевича поєднані поняття соціалізації та соціальної адаптації. На його думку, соціалізація людини відбувається в результаті взаємодії з навколишнім середовищем протягом життя шляхом адаптацій, що змінюють одна одну в кожній сфері життєдіяльності. Особливості процесу соціалізації в сучасних умовах інформаційного суспільства досліджували Ш.Амонашвілі, Н.Гавриш, Н.Лавриченко, А.Рижанова.

Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується періодом громадської зрілості людини, хоча, зрозуміло, повноваження, права й обов'язки, набуті нею, не говорять про те, що процес соціалізації цілком завершений: по деяких аспектах він продовжується все життя. Соціалізація охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує цінності культури. Але основи соціалізації закладаються саме в школі, і саме вчителі визначають основні її напрямки.

На нашу думку, оволодіння інформаційними компетенціями є однією з основних і невід'ємних умов успішної соціалізації учнів, забезпечення їх повноцінної участі в житті суспільства. Засоби мультимедіа виступають основним інструментом при формуванні інформаційно-комунікаційної компетентності учнів. Ця компетентність дозволяє учням навчитися самостійно шукати, обробляти, зберігати інформацію, що в свою чергу підвищує їхній рівень соціалізації. Сучасні інформаційні технології відіграють значну роль у формуванні ціннісних орієнтацій сучасної молоді.

Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти визначає інформаційно-комунікаційну компетентність як здатність учня використо-вувати інформаційно-комунікаційні технології та відповідні засоби для виконання особистісних і суспільно значущих завдань. Формування такої компетентності учнів, зміст якої є інтегративним, відбувається у результаті застосування під час вивчення всіх предметів діяльнісного підходу.

31. Освітня політика як соціально-політичний феномен.

Дати визначення освітній політиці дуже складно, особливо в країнах Центральної та Східної Європи. Однією з проблем є відсутність у мовах більшості цих країн різниці у значеннях слів роliсу і роlitics. Тому роliсу часто сприймається як щось, що стосується сфери діяльності політиків і політичних організацій. З іншого боку, справи політики дедалі більше стосуються освітян усіх рівнів управління в системі освіти. Найпростіше визначення роїісу запропонував професор Римантас Желвіс із Вільнюського педагогічного університету: «Політика - це те, що можуть вирішити робити або не робити особи, які приймають рішення»*.

У цьому визначенні дано принаймні дві важливі характеристики політики. По-перше, політика - це те, що роблять ті, хто наділений владою. Це означає, що політика не є повністю прерогативою політиків або топ-менеджерів. Всі, хто має владу, залучені до процесу формування політики. В освітньому секторі рішення приймаються як на центральному рівні, так і на рівнях регіону і школи. Це особливо важливо зрозуміти країнам Центральної та Східної Європи, які тривалий час мали централізовану освіту. По-друге, не робити нічого так само важливо, як і щось робити. Для того, щоб зрозуміти освітню політику, необхідно проаналізувати і те, що зроблено, і те, що відкладено або відхилено. Вагання щодо прийняття рішень або ігнорування проблем також відображають певні напрями в політиці.

Інший, більш яскравий приклад визначення політики може бути таким: «Політика - це низка дій, спрямованих на досягнення певних цілей».

Виходячи з цього, освітню політику можна визначити як низку дій, спрямованих на досягнення цілей освітніх організацій та /або системи освіти. У цьому визначенні наголошено на цілеспрямованості політичних процесів, а також на тому, що прийняттярішення передбачає низку дій. Одинична дія або певний політичний документ не дають нам змоги говорити про певний політичний ншфям. Освітня політика належить до галузі суспільної політики. Отже, важливо згадати, що суспільна політика покликана ніцоґіражати очікування і домінуючі цінності суспільства. Політика також може відображати позицію або напрям певних суспільних подій і обставин.

32. Взаємозв’язок освітньої політики з іншими науками.

Дисципліна «Освітня політика» дає змогу доповнити можливості дисциплін «Освітні інновації у вищій школі», «Основи управління якістю освітньої діяльності», «Оцінювання освітніх проектів та програм». У межах цієї дисципліни студенти отримують інформацію, необхідну для розуміння доцільності аналізу освітньої політики в системі освіти, результати якого дають змогу працівникам Міністерства освіти і науки, місцевих управлінь освіти, директорам шкіл і вчителям розв'язувати нагальні потреби.

1. Освітня політика як навчальна дисципліна: мета, завдання, предмет вивчення.

У країнах Центральної та Східної Європи освітня політика перебуває у центрі уваги. Масштабні освітні реформи розпочалися після повалення тоталітарних режимів і тривають вже більш, як десяті» років. Однак процес визначення і впровадження нової політики з самого початку зіткнувся з труднощами. Брак часу змушував реформаторів ініціювати зміни без достатньої філософської та освітньої аргументації. Це було помічено західними дослідниками політики. Ще в 1994 році Карстен і Майор у своїй роботі «Освіта у Східній та Центральній Європі: освітні зміни після падіння комунізму» писали: «Найбільше дивує стороннього спостерігача відсутність бачення майбутнього кожного з цих суспільств і ролі освіти в цьому баченні»³. З одного боку, новим демократіям не завжди легко зрозуміти і впровадити величезний досвід, накопичений західними країнами у сфері освітньої політики, а з іншого - реформи у країнах Центральної та Східної Європи рухалися в іншому руслі, й тому досвід західних країн не завжди можна було безпосередньо застосувати.

Однак постає необхідність системного вивчення предмета освітньої політики як у глобальному контексті, так і в регіональному. Це складне завдання: в більшості університетів країн І (сі пральної та Східної Європи відсутні сталі традиції викладання освітньої політики, а курси, що викладаються в інших країнах, наприклад у США, зазвичай надто специфічні й не відповідають умовам інших країн і регіонів.

У центрі уваги цього курсу - основні міжнародні підходи до аналізу та формування освітньої політики на державному рівні.

Мета дисципліни — ознайомити студентів із визначенням освітньої політики та її основними характеристиками, основами аналізу освітньої політики і механізмом її впровадження на практиці, міжнародними порівняльними дослідженнями якості освіти, останніми тенденціями освітньої політики та реформами у країнах Центральної, Східної та Західної Європи; навчити складати аналітичні документи з аналізу освітньої політики, спрямовані на розвиток і забезпечення змін в освіті.

Вимоги до знань і умінь. У результаті вивчення курсу студенти повинні отримати знання з:

• освітньої політики та її характеристики; ї

• основ аналізу освітньої політики; >

• механізмів впровадження освітньої політики; і

• останніх тенденцій освітньої політики у країнах Східної і Західної Європи та вміти:

• складати аналітичні документи з аналізу освітньої полі- ' тики; "'!

• втілювати рекомендації на практиці.

2. Основні характеристики освітньої політики: вітчизняні та міжнародні дослідження.

Освітня політика має певні характеристики, які важливо знати для того, щоб розуміти, яким чином вона формується. Наприклад, Тейлор, Різві, Лінгард і Генрі (1997) у роботі «Освітня політика та курс на зміни» визначають такі її характеристики:

• Політика - це більше, ніж текст. Багато аспектів освітньої полі ти ки не відображаються в офіційних політичних документах. Політичний документ - це, як правило, продукт тривалих і часто складних обговорень і компромісів з боку різних зацікавлених грум. Щоб мати всеосяжне уявлення про політичні проблеми, треба знати, як читати між рядками документа. Іншими словами, треба брати до уваги контекст і передісторію прийняття політичних рішень в освіті.

• Політика має багато вимірів. Політику розробляють зацікавлені групи, які різняться наявністю влади і впливовістю. Тому освітня політика нагадує пиріг з багатьма різними інгредієнтами, де інтереси різних груп представлені не однаково.

• Політика ґрунтується на певних цінностях. В основі політики певні цінності. Політичні рішення можуть представляти цінності, які поділяє більшість суспільства, цінності основних зацікавлених груп або тих, хто безпосередньо приймає рішення. В будь-якому випадку складно уявити політичне рішення, яке не фігурується на цінностях.

• Політика існує в контексті. Політика не може бути створена з чистого аркуша, без урахування обставин, в яких вона впроваджуватиметься. Треба брати до уваги загальний контекст творення політики: історичний, соціальний, економічний, етнічний, релігійний та ін.

• Політичні рішення - державна справа. Освітня політика належить до сфери суспільної політики. Держава повинна представляти інтереси суспільства. Однак це не завжди так. Відносини між державою і приватним сектором є досить складними. Незважаючи на це, держава в усіх країнах несе відповідальність за розробку і впровадження національної освітньої політики.

• Освітня політика взаємодіє з політикою в інших галузях. Соціальні політики взаємопов'язані. Освітня політика зазвичай залежить від державної політики в таких сферах, як економіка, фінанси, міжнародні відносини і навіть оборона. У країнах Центральної та Східної Європи освіту нерідко визначають як пріоритетну сферу. Хоча насправді економічні, фінансові, адміністративні та інші мотиви домінують над освітніми цілями. Тому для тих, хто формує освітню політику, необхідно стежити за подіями у пов'язаних політичних сферах.

• Впровадження політики ніколи не буває прямим. Усупереч поширеній думці, ґрунтовний політичний документ — це тільки початок, а не кінець довгого шляху. Впровадження політики - найважливіша стадія всього політичного процесу. Політика не може бути впроваджена прямо, шляхом віддання наказів і розпоряджень. Потрібна напружена і часто болюча робота зі всіма гравцями на освітній арені.

* Політика має навмисні та ненавмисні наслідки. Більш складний — політичний процес, складніше передбачити всі можливі насідки. Ті, хто приймає політичні рішення, повинні бути готовими до протистояння неочікуваним труднощам і зіткнення з непередбачуваними проблемами.

Тейлор, Різві, Лінгард і Генрі (1997)⁶ наводять різні класифікації політики. В основі однієї з класифікацій - природа політики. Згідно з нею:

1)політичні курси поділяють на розподільні та перерозподільні. Розподільні визначають спосіб розподілу людських, матеріальних або фінансових ресурсів (наприклад, політика розподілу

підручників або фінансування програм). Перерозподільна політики передбачає перерозподіл ресурсів між певними регіонами, школамиами або групами дітей (наприклад, держава може перерозподілити місцеві освітні бюджети з метою підтримки муніципальних шкіл у знедолених районах);

2) розрізняють політику символічну і матеріальну. Символічна політика, як правило, декларує певні принципи і цінності. Принципи гуманізму, демократії, національної ідентичності та мідііоіілення, задекларовані в Загальній концепції освіти Литовської республіки, - приклад символічної політики. Матеріальна політикака передбачає зобов'язання щодо імплементації через забезпечення ресурсами (наприклад, політика комп'ютеризації шкіл або їх ремонт);

3)виділяють раціональні і прибуткові типи політики. Прихильники раціональної політики окреслюють обов'язкові стадії її розвитку. Прибуткова політика нарощує вже існуючі практики.Наприклад, реформування екзаменаційної системи в Литві — це, без сумніну, раціональна реформа з чітким початком і визначеним кінцем. А перетворення шкіл на культурні центри для місцевої громади - це прибуткова політика, яка продовжує вже існуючу довготривалу практику;

4) політика може бути самостійною і процедурною. Самостійна політика визначає, що має бути зроблено, а процедурна - в який спосіб це має бути зроблено. Закон про освіту — приклад самостійної політики, а нормативні документи — процедурної;

5) виділяють політику регулятивну і дерегулятивну. Регулятивна мас тенденцію до заборони, а дерегулятивна — дозволу і сприяння чомусь. Заборона наркотиків у школі - приклад регулятивної політики. Політика шкільного самоврядування — дерегулятивна політика;

6) політика може бути впроваджена «зверху» або «знизу». Політика «зверху» передбачає прийняття рішення на центральному державному рівні та його впровадження школами «знизу». Політика «знизу» характеризується розбудовою вже існуючої шкільної практики або нової шкільної ініціативи. Вони стимулюють, зміни та ініціюють реформи загального рівня.

3. Сутність і структура поняття «освітня політика».

При процесі формування освітньої політики виділяють певні етапи. Ваді Хаддат у своїй роботі " Процес планування освітньої політики " визначає шість фаз циклу політики:

·Аналіз існуючої ситуації;

·Створення варіантів політики;

·Оцінювання варіантів політики;

·Адаптація політичного рішення;

·Політичне планування і впровадження;

·Оцінювання впливу політики.

Визначаючи політику як циклічний процес, потрібно звернути увагу на три основні речі:

·політика повинна постійно оцінюватися та вдосконалюватись;

·політика не повинна тривати вічно, оскільки аналіз існуючої ситуації змінюється через об’єктивні обставини;

·політика не може формуватись «за ніч, це довгий процес, який має охоплювати дії багатьох суб’єктів.