Шоста фаза – оцінка впливу політики

Як тільки політику впроваджено, її необхідно постійно перевіряти, оцінювати й на основі оцінювання вдосконалювати. Часто ситуація чи проблема може змінитися, тоді цикл аналізу має починатися спочатку

4. Визначення поняття «освітня політика»: міждисциплінарний підхід.

Особливості формування освітньої політики як мультидисциплінарної сфери досліджень знайшли своє відображення в існуючих її визначеннях. Західні дослідники, формулюючи їх, намагаються враховувати, як правило, наявність двох напрямів у дослідженні освітньої політики – і як politics, і як policy. З огладу на це, нагадаємо, що бачення освітньої політики як “politics” спирається на визначення її політичною наукою як сфери “взаємовід- носин різних соціальних груп та індивідів у межах використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно зна-чущих інтересів і потреб”. Політика “politics” — це “політичні змагання — між верствами, групами інтересів, партіями тощо”. Визначення ж освітньої політики як policy спирається на її інтер-претації в контексті “науки про політику” (Policy Science) як ви-значеного курсу дій, який обрала і якого дотримується влада, ке-рівник, політична партія. Цей курс спрямований на розв’язання соціально значущих проблем, в тому числі і освітніх. Освітню політику (education policy) “можна визначити як низку дій, спрямованих на досягнення цілей освітніх організацій та/або системи освіти”. Підходи, обґрунтовані західними вченими, протягом останніх 10-15 років досить активно популяризуються вітчизняними вче-ними та адаптуються до наших умов3. В існуючій літературі досить переконливо обґрунтовано тезу про те, що характер взаємо-відносин між політикою і освітою, як функціональними підсис-темами суспільства, визначається в остаточному підсумку всіма тими явищами, що уособлюються поняттями “соціальні інтереси” та “влада”. Це дає можливість розглядати, відповідно, і питання освіти у сфері політики – їх статус, ставлення до них різних соці-альних сил, конкуренція, боротьба між ними за розподіл і контроль за відповідними ресурсами (матеріальними, інтелектуальними тощо), роль держави та громадянського суспільства, характер та напрями їх впливу на освітні процеси тощо. Саме в контексті “politics” освіта виявляє себе як “джерело політичної вла- ди, як одна із складових її механізму, як політична зброя”. Від-повідно, освітня політика суспільства (education politics, politics of education, politics in education) інтерпретується українськими дос-лідниками як “поле взаємовідносин різних соціальних груп, інди-відів щодо використання різних владних інституцій задля реалі-зації своїх інтересів, потреб в одній із найважливіших сфер суспільного буття – освіті”. Дослідження економічних, соціально-політичних аспектів освітньої політики є необхідною умовою процесу пошуку адеква-тних відповідей на питання: чи збільшаться на практиці суспільні, національні, державні інтереси в освітній політиці? Чи не під-міняється національний інтерес державним, а державшій – бюро-кратичним, а останній видається за суспільний? Пошуки відповіді на ці загальні запитання допоможуть, як нам здасться, відповісти на інші, більш конкретні, а саме: “А) Хто протидіє “благим намірам” сучасної державної політики і хто тоді фактично здійснює публічну політику в галузі вищої освіти (тобто хто є основними акторами політики?) Б) Кого дійсно зачіпає сумарна політика у галузі вищої освіти (сукупність політик у різних галузях, що так чи інакше стосуються цього сектора) як результативний вектор державної політики та політик окремих найпотужніших акторів? В) На кого дійсно спрямована державна політика у галузі вищої освіти (ким є її цільові суспільні групи?)” Автори існуючих визначень освітньої політики як politics намагаються охопити не тільки її “макро-”, але і “мікро-рівень”. Об’єктом уваги є, перш за все, сутність владних відносин на рівні навчальних закладів, джерела легітимності влади в них, особливості адміністративної поведінки в школах та університетах, важелі застосування влади керівниками тощо. Особливістю цього підходу е виокремлення і розгляд політики (politics) в якості однієї із підсистем системи врядування вищого навчального закладу. Наприклад, у книзі американських вчених В. Хоу та С. Міскела, що витримала п’ять видань, “політика” (politics) характеризується як “нелегітимна мережа груп інтересів”, що існує всередині навчального закладу паралельно з “легітимними” владними механізмами. “Політика (politics) – це індивідуально або групова поведінка, що є неформальною, репрезентує різні інтереси і, перш за все, в технічному сенсі, є нелегітимною, оскільки несанкціонована ані з боку формальних владних структур, а ні домінуючої ідеології, ані експертного середовища”. Американські вчені зазначають, що у повсякденній практиці, незважаючи на всі зусилля керівництва організації, інтегрувати індивідуальні потреби в русло досягнення загальних цілей, члени організації завжди будуть домагатись, перш за все, задоволення своїх інтересів. Ці інтереси можуть артикулюватись “неформальними” групами, що утворювались за індивідуальними, організаційними, етнічними, тендерними тощо критеріями. Групи інтересу можуть різнитися за цінностями, переконаннями, які вони сповідують, рівнем знань. Ці відмінності, як свідчить практика, є досить сталими і є, на думку авторів книги, “джерелом багатьох напружених ситуацій та конфліктів”. Конфлікт в політичних моделях прийняття рішень, на відміну від інших, скажімо, “бюрократії"”, “наукового менеджменту” тощо, що концентрують увагу виключно на стабільних внутрішніх формальних відносинах, вважається “природним і необхідним явищем”. Конфлікт – ознака “здоров’я організації”, а не її “патологія”. Зазначені особливості системі управління освітніми організаціями мають враховуватись, згідно з рекомендаціями американських вчених, керівниками навчальних закладів. Більше того, вони повинні якнайактивніше використовувати “неформальні мережі” в процесі здійснення своїх владних повноважень. Іншими словами, бути зацікавленими учасниками “політичних ігор”, що перманентно точаться навколо здійснення владних повноважень всередині освітніх організацій, і таким чином, домагатися виконання своїх рішень. “Політика (politics) може бути засобом дося-гнення благородних цілей”, заключають американські вчені. Важко не погодитись із цим висновком, як і з тим, що в освітянській управлінській практиці політика може слугувати не тільки ідеалом справедливості і добра. Біхейвіористський підхід до інтерпретації освітньої політики (Education politics) застосовується в процесі розгляду її функціонування на усіх рівнях – від масштабу суспільства – до організаційного простору школи. Відповідно, предметом аналізу є сфера вищої освіти – в національному, регіональному та світовому вимірах. У зв’язку із цим можемо констатувати неухильно зростання уваги як західних, так і українських учених до питань розвитку “Politics of Higher Education”, зокрема, процесів “диференціації” у системі вищої освіти, конкуренції, зіткнення і боротьби різних інтересів за наявні ресурси, за вплив на державні центри прийняття політичних рішень тощо. Дослідники, що орієнтуються на потенціал науки про політику (Policy Science), або перебувають під її впливом, роблять наголос у своїх визначеннях освітньої політики (policy) на характеристиці її ознак як певного плану, напряму дій політичних акторів – держави, бізнесових структур, інституцій громадянського суспільства тощо. Y монографії Р. Фернандо та Н. Мак-Гінна “освітня політика – це політика, що стосується цілей освітньої системи та дій, що мають бути здійснені з метою їх досягнення”. Джонс М. під освітньою політикою розуміє складне явище, що складається із таких елементів: “а) визначення цілей і намірів; б) прийняття рішень щодо програми дій і пов’язаного з цим передбачення видатків; в) впровадження програми у життя; г) аналіз ефектів впровадженої у життя програми”. Звертаючись до цього визначення освітньої політики як типового, хотілося б звернути увагу на його, скажімо так, нейтрально- інструментальний характер. Цілі суб’єктів освітньої політики, в тому числі і держави, її центральних і регіональних органів, визначаються в результаті здійсненого аналізу (дослідження), а не а priory. “Аналітик політики в принципі утримується від будь-яких суджень з цього приводу”. Це стосується і засобів реалізації запланованих дій, діапазон яких обмежується хіба що уявою розробників освітньої політики, їх можливостями. Мета освітньої політики розглядається як функція, а не як ідеологічно, цілісно ви-значений результат. А саме, політика (policy) – це “діяльність держави та її різноманітних інституцій, спрямована на визначення того, що буде здійснюватись у суспільному секторі”, в тому числі і в освіті. Що ж стосується практично в усіх наявних визначень освіт-ньої політики у вітчизняній літературі, то її мета заздалегідь вже відома – “розвиток освіти”. Наприклад, К. Корсак розглядає “національну освітню політику в широкому розумінні як сукупність пріоритетів і цілей, які формує уряд чи інший вищий орган для здійснення заходів щодо удосконалення і розвитку системи освіти чи її елементів”. У зв’язку з цим виникає питання. А якщо дії уряду, всупереч його деклараціям, мали негативні наслідки для освіти, то як їх кваліфікувати – це політика чи ні? Або ще один варіант, згідно з яким освітня політика – “це вироблений, схвалений та виконуваний урядом і громадськими організаціями курс дій, спрямований на втілення в життя визначених цілей, методів і змістового наповнення учбових програм, які використовуються в освітньому процесі і призводять до розвитку мислення учнів та студентів, здобуття ними знань і навичок”. У цьому випадку йдеться вже не про “розвиток освіти” взагалі, а безпосередньо про “розвиток мислення учнів та студентів”. Знову виникає питання. А якщо дії уряду, органів освіти, адміністрації навчального закладу призвели до протилежних результатів і “розвитку мислення не відбулось”? Це політика, чи ні? До речі, це питання один із авторів цієї книги, а саме В.Савельєв, вже ставив у своїй рецензії на підручник. Виявляється, що авторська позиція залишається непохитною. Здається, що свого роду методологічна інерція виглядає просто непереборною.

Зазначений підхід певною мірою нагадує нібито вже забуті, характерні для доби “наукового комунізму”, схеми виконання історико-партійних досліджень: “Діяльність КПРС з розвитку…” і далі в залежності від сфери інтересу науковця. У сучасних роботах замість КПРС (КПУ) з’явилась “держава” (“українська держава”), відповідні державні органи. В наукових виданнях, не говорячи вже про публіцистику, все ще як загальновживані зустрічаються вислови, коли йдеться про державу, на зразок “турбота”, “піклування” і таке інше. Тому не дивно, що чимала кількість публікацій, присвячених освітній політиці, досі не позбулась вад, характерних для політичної науки України взагалі. Її самооцінка досить критична і жорстка. Наприклад, С. Рябов констатує, що політична наука “досі не стала тут ані джерелом достовірного пояснення того, що відбувається в суспільстві, ані чинником формування суспільного порядку денного для удосконалення життя людей і громад, ані джерелом фахової експертизи й прогнозування результатів державотворчих ініціатив. Роль українських науковців щодо питань державної політики переважно реактивна, а не проективна. Вони радше завзято беруться описувати й описують те, що вже стало предметом директивних рішень влади, аніж критикувати їх з позицій науки чи пропонувати нові рішення. Науковці залишаються соціально пасивними як в теоретичних дискусіях, так і в практичному вимірі. У визначеннях вітчизняних видань, як данина сталій етатистській традиції, держава розглядається як єдиний суб’єкт (актор) освітньої політики. Наприклад, Ю. Терещенко пише, що “у першому наближеному плані поняття “освітня політика” може бути потлумачене як цілеспрямована діяльність держави в руслі реалізації громадянського права на освіту”. Як випливає зі змісту статті, “саме діяльність держави у сфері освіти уособлює “освітню політику України”. Подібне бачення є домінуючим. Більшість авторів розглядають “державну освітню політику”, “національну освітню політику”, “освітню політику Україну”, “освітню політику суспільства” як однопорядкові явища. Але чи дос-татньо підстав для цих тлумачень? Безумовно, на що ми вже звертали увагу, немає якихось серйозних аргументів у спробах заперечувати ключову, а іноді й вирішальну, роль державної освітньої політики в суспільстві. Як слушно зазначає Ю. Терещенко, “політико-правова ідеологія держави, смисловим концентратом якої є Конституція, ця, так би мовити, світська Бі блія, претендує на те, щоб визначати стратегію “суспільної діГ, включаючи освітянську”. Однак залишаються питання, на які життя вимагає від науки, якщо говорити про нашу молоду державу, адекватних відповідей і пояснень. Насамперед, чи співпадають інтереси держави і громадянського суспільства, що поступово і неухильно форму* ється, щодо стратегії і тактики розвитку освіти? Практика свідчить, що м’яко кажучи, далеко не завжди. І якщо ні, то чому? Ось питання, яке має заслуговувати на увагу з боку дослідників освітньої політики. І, нарешті, останнім часом з’явились варіанти, автори яких пропонують визначення освітньої політики, що охоплюють ознаки як politics, так і policy. При цьому робиться наголос на особливостях їх взаємовпливів. Наприклад, у нещодавно виданому спеціалізованому довіднику освітня політика (politics) визначається як “процес задоволення освітніх потреб суспільства через систему соціально детермінованих та легітимних інституцій, які визначають характер врядування в освітніх закладах та результати політики (policy). Зустрічаються поряд з академічними, метафористичні характеристики освітньої політики (politics) як “політичного спектаклю”. “Сучасна освітня політика (politics), – переконують читача автори одного із американських видань, – нагадує театр – із своїми директорами, сценами, підбором акторів, сюжетами та, що найбільш важливо, завісою, яка виокремлює дії на сцені, що відбуваються на очах у публіки, від реального “зосередження цінностей” за лаштунками сцени. Тому громадяни Сполучених Штатів Америки реально не знають як насправді американська політика (politics) “перекручує освітні політики (policies)”. Взагалі, сфера взаємодії та взаємовпливу politics і policy є малодослідженою і перспективною темою для українських дослідників. Рух у цьому напрямку допоможе звести до спільного знаменника дослідження політичної боротьби навколо процесу розробки із здійснення освітньої політики (politics of policy) та узагальнення досвіду конкретних практик розробки, прийняття і виконання рішень політики (policy). Отже, наскільки можна гадати після знайомства із наявними визначеннями освітньої політики, їх зміст трактується по- різному, що обумовлено різними факторами – належністю того чи іншого автора до певної наукової дисципліни, обраним теоретичним кутом зору тощо. Винайдення універсального визначення освітньої політики, з огляду на багатозначність розуміння його другої складової – “політики”, практично неможливе. Саме тому, на відміну від праць 70-90-х років минулого століття, останні фундаментальні публікації у світовій літературі з аналізу “публі-чної” політики не намагаються дати визначення цього терміну. Замість цього пропонується вважати “публічну” політику понят-тям і описувати, а не визначати його. Розглянувши лише головні і, безумовно, досить схематично, тенденції світового дослідницького простору освітньої політики, ми все ж маємо певні підстави для визначення його наукового статусу серед суспільних наук. Насамперед, це міждисциплінарна сфера знань. Одна із її складових – дослідження освітньої політики як politics. Як зазначається у вже згадуваному нами спеціалі-зованому довіднику, – це “відносно молода наукова сфера, запо-чаткована в кінці 50-х років”. Її теоретичним, концептуальним джерелом є політична наука (Political Science). Цей напрям досить динамічно розвивався, у тому числі і в нашій країні, йшов пошук “його власної ідентичності”. Друга складова освітньої політики як міждисциплінарної сфери знань, що надає їм прикладної спрямованості, це напрям, що орієнтується на науку про суспільну (державну) політику (Policy Science). Її, у свою чергу, репрезентують дві окремі відносно автономні гілки – дослідження освітньо? політики (Education Policy Study) та аналіз освітньої політики (Education Policy Analysis). Особливе значення у наданні прикладної спрямованості дослідження освітньої політики надає саме аналіз освітньої політики. На початку 90-х років, — за визначенням П. Радо, – він був відсутньою ланкою освітньої політики в Україні. “У відповідності із традиціями посткомуністичних країн та “станом речей”, дослідження освіти та аналіз політики не відрізнялись і не були відокремлені один від одного”. Інституалізація аналізу політики як сфери професійної діяльності, як навчальної дисципліни, її поступове дистанціювання по відношенню до по-літичної та інших наук почалось в Україні в середині 90-х років і було обумовлено, перш за все, потребами практичної політики і управління. Відповідне експертне середовище в Україні, що нині репрезе-нтує аналіз політики, формувалось зусиллями представників різних дисциплін. Невипадково в цьому процесі із самого початку активну участь беруть науковці, що репрезентують Академію державного управління при Президентові України, її регіональні підрозділи, зокрема в Дніпропетровську, Львові і Одесі. Специфіка установи, діяльність якої орієнтована на теорію і практику державного управління країни, визначала зміст і напрям розробки нової науки як “аналізу суспільної (державної) політики” (Public Policy Analysis). Свої особливості має участь у процесі інституалізації аналізу політики науковців із вищих навчальних закладів, насамперед, із Національного університету “Києво-Могилянська Академія” (Школа політичної аналітики). Дещо інші, на відміну від Академії державного управління при Президентові України, завдання інституції зумовили розвиток її науковцями, на чому вони наполягають, аналізу політики як “аналізу публічної політики” (Public Policy Analysis). Одна із його складових, що становить головний інтерес для нас, – це “аналіз освітньої політики” (Education Policy Analysis). Саме цей напрям також відпра- цьовувся українськими вченими із залученнями іноземних експертів (С ША, Англія. Нідерланди, Польща, Угорщина та інші країни) в рамках здійснюваних різноманітних освітніх проектів. У тому числі і в процесі підготовки “Національної доктрини розвитку освіти XXI столітті”. І все ж, незважаючи на досягнуті успіхи у справі розробки та популяризації відповідних знань, в Україні, як і в цілому на пострадянському просторі, і в наш час “досить поширене нерозуміння різниці між Policy Science та Political Science – обидві назви перекладаються як ‘‘політологія” або “політична наука”. Існує досить поширений погляд, що “освітня політика” (Education Policy) – це “одна із сучасних політологічних наук, що займаються теоретичним обґрунтуванням політичної діяльності в галузі освіти, плануванням і прогнозуванням едукації”. Є досить підстав стверджувати, що можливо автор словника-лексикона поділяє погляд, репрезентований і послідовно обстоюваний Б. Гершунським та багатьма його російськими колегами, який вважає, що існує нагальна потреба в окремій науці – “освітній політології” – “науці про політику в сфері освіти, якої ще фактично немає і яку ще треба буде створювати”. Вчений виходить при цьому із можливості розділу загальної (?), що розуміється як інтегративна, політології на галузеві, спеціальні (?) політологічні дисципліни. Цілком правомірно, з точки зору Б. Гершунського, таким чином говориш про політику в науці, в культурі, в охороні здоров’я і т.п. Природно, що в цьому ланцюгу перебуває і політика в сфері освіти. Ця галузь науки асимілює “в собі як внутрішні закономірності та специфічні особливості освітньої діяльності, так і міждисциплінарні знання про управління цією діяльністю у всіх його взаємопов’язаних аспектах”. Спроба згаданого автора обґрунтувати можливість існування “галузевих, спеціальних наук” в рамках політичної

науки, виглядають, на наш погляд, досить штучними. Не вдаючись до більш ґрунтовної розмови із цього приводу, лише зауважимо, що актуальність і нагальність розв’язання саме освітянських проблем не може бути визначальною для обґрунтування надання певному напряму досліджень у політичній науці статусу “освітньої політології”. Адже аж ніяк не менш актуальною і суспільно значимою виглядає згадувана Б. Гершунським політика в науці, в культурі, в охороні здоров’я. До речі, порівняльні дослідження політики в галузі охорони здоров’я досить активно розробляються за кордоном і в Україні в межах предметного поля науки про політику (policy study) і їх виконавці не претендують на те, щоб репрезентувати ще одну “галузеву політологію”, або галузеву науку про політику. Один із аргументів, що наводить Б. Гершунський на користь необхідності створення “освітньої політології”, це надання їй відповідної “технологічності”. Її завдання – “давати рекомендації, що можуть бути використані у реальній практиці розробки політичних доктрин у сфері освіти, а також у процесі обґрунтування стратегій розвитку різноманітних освітніх систем”. Попередньо зауважимо, що якщо надати політології (Political Science), як рекомендує російський дослідник, певної “технологічності”, то це вже буде не політична наука. “Технологічні” питання, скажімо так, вирішуються у контексті науки про політику (Policy Science). Наголосимо ще раз, спираючись на відповідні дослідження, що політична наука (Political Science) – це дослідження самої освітньої політики (Education Politics), здійснюється “академічними вченими” і стосується “мета політики” (Politics). Наука про політику (Policy Science) – це дослідження та розробка рекомендацій для освітньої політики (Education Policy). Вони є уособленням двох різних вимірів освітньої політики – академічного та практичного, прикладного. Безпосередні виконавці досліджень для освітньої політики (Education Policy Study) та аналізу освітньої політики (Education Policy Analysis) – дослідники та аналітики політики. їх діяльність, шляхом проектування політики державних та інших інституцій, має своєю метою безпосередній вплив на її результати і наслідки. Саме аналіз освітньої політики (Education Policy Analysis) як складова науки про політику (Policy Science) виконує, говорячи словами Б. Гершунського, “технологічні” функції. В контексті “аналізу освітньої політики” (Education Policy Analysis), його функцій та мети цілком логічно можна розглядати освітню політику “як управлінський стратегічний інструмент, що належить до класу гуманітарних технологій”. Виокремлюючи специфіку зазначених сфер важливо її не абсолютизувати. Обіймаючи власний статус прикладної суспільно- наукової дисципліни, аналіз політики, відповідно, й аналіз освіт-ньої політики, не може виконувати свої функції не спираючись безпосередньо на політичну науку, методологічний фундамент якої, у свою чергу, складають соціальна філософія, філософія по-літики, філософія освіти. Наголошуючи на питанні “як?”, аналіз політики (Policy Analysis) аж ніяк не може ігнорувати питання “чому?”. “Ми не можемо зрозуміти, що повинна робити (або не робити) влада, як наголошується в “аналітичній” літературі, поки ми не знаємо, що вона може чи не може робити, що є предметом “дослідницької літератури”. Предмет аналізу освітньої політики – політика (policy), що є уособленням пошуку “шляхів оптимальної реалізації інтересів суб’єктів політичної дії” у сфері освіти – державних органів, ін-ституцій громадянського суспільства, бізнесу. Предмет політич-ного аналізу освітньої політики – це політика “як об’єктивна реальність, як перелік фактів” (politics), що впливають безпосе-редньо чи опосередковано на політику (policy) різних суб’єктів освітньої системи. Політика (politics) – це об’єкт уваги представ-ників політичної науки (макрополітика). Політика (policy) – це сфера професійного інтересу представників науки про політику, її складової – аналізу політики (Policy Analysis). Отже, політичний аналіз і аналіз політики – це взаємопов’язані, але не тотожні по-няття. Цей момент, як зазначає В. Тертичка, подекуди ігнорується коли проявляється “нерозуміння відмінності між поняттям полі-тичний аналітик і аналітик політики”. У контексті вищесказаного цілком коректним і зрозумілим виглядає висновок Ф. Реймерза та Н. Мак-Гінна, що “часто аналіз політики не передбачає політичного аналізу”. Цілком можливо, що в деяких випадках дійсно достатньо, скажімо, економічного, фінансового аналізу для визначення освітньої політики (policy) як програми дій певного суб’єкта без політичного аналізу “об’єктивної реальності” (politics) – політичного середовища (інституцій, ідей, політичної культури). У процесі формування та реалізації освітньої політики (policy) важливу роль відіграють експерти (аналітики політики), які є своєрідними посередниками між дослідженням і практикою. “Завдання експерта – перетворити наукові здобутки на політичні рекомендації, але перетворення поради в рішення залишається компетенцією того, хто ухвалює рішення”. Практика розвинутих країн, зокрема, США, Швеції, Фінляндії та інших, свідчить, що дослідники часто виконують функції керівників і творців політики, а творці політики беруть участь в освітніх до-слідженнях. В Україні процес формування експертного середовища, взає-модія його представників із творцями освітньої політики має свої особливості, але це предмет окремої розмови. Лише зауважимо, що роль експертів в освітніх проектах подекуди, скажімо так, досить специфічна. Варто пригадати участь як зарубіжних, так і вітчизняних спеціалістів у “широкомасштабній суспільній містифікації”, пов’язаної з розробкою і ухваленням Національ-ної доктрини розвитку освіти у 2002 р. – яскраве підтвердження цього. Таким чином, освітня політика (Education Politics and Education Policy) — це міждисциплінарна, трансдисциплінарна сфера (field, domain) академічних та прикладних досліджень. Її складові – це, по-перше, дослідження освітньої політики як politics. Теоретичні та методологічні джерела – політична наука (Political Science), політична філософія, політична соціологія. Предмет дослідження – “мета політика” (Politics of Policy). По-друге, – дослідження та аналіз освітньої політики як policy. Теоретичне та методологічне джерело – наука про політику (Policy Science), що поділяється, у свою чергу, на дві гілки – дослідження освітньої політики (Education Policy Study) та аналіз освітньої політики (Education Policy Analysis), які надають знанням прикладної спрямованості. Третя складова – порівняльна освітня політика (Comparative Education Politics and Policy). Предмет дослідження – освітня політика як politics і як policy в порівняльній перспективі. Рівні порівняльних досліджень – світова освітня політика, регіональна, національна, місцева (local), політика (politics та policy) вищих навчальних закладів, наприклад, університетів. У кожній із зазначених складових або напрямів є свої особливості, що, безумовно, позначається на загальному дизайні освітньої політики як сфери міждисциплінарних, трансдисцнплінарних академічних та прикладних досліджень. Вона відзначається еклектичним характером. Фактично єдиним інтегруючим фактором є спільна проблематика. За таких умов особливого значення набуває координація зусиль вчених, що репрезентують різні наукові дисципліни та національні традиції в світовому, регіональному та національному масштабі. В ряді країн, наприклад, у США подібна практика має досить сталу традицію. Вона дозволяє, зокрема, американським дослідникам виношувати амбіційні плани надання політико-освітній проблематиці “першочергового значення” в політичній науці та науці про політику, в науці про суспільне та державне управління, її подальшої розробки в органічному поєднанні із нагальним проблемами лідерства та врядування в освіті. Подібне завдання, на нашу думку, є актуальним і для суспільствознавців і в Україні. Координація їх зусиль – нагальне питання порядку денного освітньої політики, важлива умова нашої інтеграції у світовий дослідницький простір.

5. Складові освітньої політики як міждисциплінарної сфери знань, їх характеристика.

Основні компоненти процесу освітньої політики майже однакові. Виділяють п'ять компонентів цього процесу.

1. Визначення проблеми. Яка проблема має бути розв'язана політичним способом? Чому це вважається проблемою? Що ми знаємо про причини проблеми? Проблеми порушуються суспільством, політиками, ЗМІ, освітянами, батьками тощо. Проблеми можуть накопичуватися роками, доки не досягнуть критичної точки. Однак проблеми можуть виникнути несподівано і бути порушені журналістами, політиками, неурядовими організаціями. Експерти повинні визначити, чи це реальна проблема, що має бути розв'язана політичним способом в рамках освітньої сфери, та які її реальні причини. Експертиза повинна бути проведена щонайменше кількома незалежними експертами або експертними групами. Завжди проблематично покладатися на висновки одного експертного джерела, що представляє одну інституцію або одну теоретичну школу. Об'єктивний і кваліфікований діагноз проблеми - одна з найнеобхідніших умов успіху подальших політичних кроків.

2. Розвиток політики. Які можливі шляхи розв'язання проблеми? Як оцінити їх валідність, вартість і можливий влив? Які ми маємо можливості та недоліки? Освітнім реформаторам іноді важко подолати існуючі парадигми. Корисні ідеї можна запозичити з досвіду інших країн або переглядаючи інші галузі суспільної політики. Однак небезпечно автоматично переносити ідеї з контексту однієї країни в іншу чи пристосовувати схеми, які ефективно працювали в інших країнах. Іноземні представники або представники з інших сфер політики, як правило, репрезентують позитивні сторони своїх політичних розробок, однак не слід приймати всі поради як належне. З іншого боку, рекомендаціїможуть бути цінними, але важкими для впровадження. Наприклад, не завжди країни Центральної та Східної Європи можуть до'Іполити впровадження політичних рішень, які були запропоновані економічно розвиненими країнами. Отже, економічна і фінансова оцінка політичних кроків та їх соціальних наслідків ІІІІбуває особливого значення.

3. Обговорення і прийняття рішень. З ким нам консультуватися? Як організувати дискусію? На яких рівнях і в який спосіб мас відбуватися дискусія? Одним із найважливіших кроків є визначення відповідних зацікавлених груп. Важливо знати, які з цих груп виграють, а які втратять унаслідок впровадження псиної політики. З часом деякі зацікавлені групи підтримувати­муть зміни, а деякі будуть в опозиції до них. Як правило, групи, в інтересах яких робляться зміни (національні меншини, соціальне обділені родини тощо), не мають організаційних можливостей і впливу, в той час як опозиційні групи набагато краще організовані та більш потужні. Останні не слід ігнорувати, навпаки, їх треба активно залучати до процесу обговорення з метою пошуку спільних сфер інтересів. Надзвичайно важливо знайти впливових союзників і заручитися їх політичною підтримкою. Коли знайдено спільні рішення, що враховують інтереси різних груп, політики мають визначити рівень, на якому прийматимуться політичні рішення, і людей, які їх будуть приймати.

4. Впровадження політики. Які способи і шляхи впровадження політики можуть дати найкращі можливі результати? Багато інноваційних ідей не реалізуються тому, що недостатньо уваги приділялося процесу їх практичного впровадження. Висловиити політичну волю недостатньо. Для успішної імплементації необхідні відповідні вміння і здійснення певних заходів. Простий підхід «зверху» не завжди спрацьовує. Ефективне впровадження політики потребує додаткового часу і матеріальних затрат, а також ентузіазму й відданості тих, хто безпосередньо бере участь у процесі впровадження.

5. Оцінювання політики. Що оцінюється, як і ким? Політика вимагає оцінювання для отримання цінної зворотної реакції, визначення недоліків і помилок і як наслідок - підвищення ефективності політичних зусиль. Тим, хто приймає політичні рішення, завжди складно об'єктивно оцінити свої політичні кроки. Тому надзвичайно важливо знайти незалежних експертів або агенцію, яка б зробила неупереджений аналіз того, що відбувалося на політичній арені. Аналіз політики - один із можливих способів оцінювання, який можна застосовувати ще до прийняття політичних рішень або / і після їх впровадження.

6. Рівні інтерпретації освітньої політики.

Визначають три рівні освітньої політики:

·Обговорення політики (обговорення, наміри, оголошення);

·Діяльність політики (документи, плани, накази, директиви);

·Впровадження політики (політика впроваджена, змінена, адаптована).

Слід також звернути увагу на два неправильні припущення щодо рівнів освітньої політики:

а) не існує прямої залежності між політикою, що планується, впроваджується і вже впровадженою. Це не означає, що обговорення політики неодмінно приведуть до діяльності політики, а діяльність політики дуже обмежено впливає на те, як вона впроваджується.

б) політики змінюють школи. Кубан (1998) переінакшив це хибне припущення і написав про те, "Як школи змінюють реформу".

7. Якість, ефективність та рівність доступу до освіти як пріоритети освітньої політики.

8. Рівні освітньої політики, їх характеристика.

Визначають три рівні освітньої політики:

·Обговорення політики (обговорення, наміри, оголошення);

·Діяльність політики (документи, плани, накази, директиви);

·Впровадження політики (політика впроваджена, змінена, адаптована).

Слід також звернути увагу на два неправильні припущення щодо рівнів освітньої політики:

а) не існує прямої залежності між політикою, що планується, впроваджується і вже впровадженою. Це не означає, що обговорення політики неодмінно приведуть до діяльності політики, а діяльність політики дуже обмежено впливає на те, як вона впроваджується.

б) політики змінюють школи. Кубан (1998) переінакшив це хибне припущення і написав про те, "Як школи змінюють реформу".

11. Предмет освітньої політики.

Предметом освітньої політики є відносини або система відносин, що виникають в процесі діяльності її суб’єктів.

Відносини у галузі освіти – це врегульовані джерелами різних галузей законодавства правовідносини, покликані забезпечити функціонування системи освіти.

Юридичним змістом відносин у галузі освіти постають конкретні права та обов’язки учасників цих правовідносин.

Класифікація суспільних відносин у сфері освіти:

· конституційно-правові відносини – щодо визначення та здійснення державної освітньої політики та/або встановлення компетенції вищих державних органів у галузі освіти;

· адміністративні відносини, які виникають між суб’єктами управління та підпорядкування у галузі освіти;

· відносини соціального забезпечення учасників освітніх правовідносин;

· трудові відносини, у які вступають освітяни;

· цивільно-правові відносини щодо надання освітніх послуг;

· відносини з приводу авторських та суміжних прав;

· відносини, врегульовані сімейним правом, у тому числі в частині надання освіти у сім’ї;

· фінансові відносини, у які вступають навчальні заклади, їх структурні підрозділи, органи управління освітою, їх працівники;

· господарські відносини, у які вступають навчальні заклади, їх структурні підрозділи, органи управління освітою тощо;

· податкові відносини, у які вступають навчальні заклади, їх структурні підрозділи, органи управління освітою тощо;

· бюджетні правовідносини, у які вступають навчальні заклади, їх структурні підрозділи, органи управління освітою тощо;

· земельні відносини, у які вступають навчальні заклади, їх структурні підрозділи, органи управління освітою тощо;

· безпосередньо освітні правовідносини (педагогічні відносини як їх складову частину або тотожній феномен).

12. Об’єкти і суб’єкти освітньої політики, їх характеристика.

Суб’єкти освітньої політики

До суб’єктів освітньої політики в Україні належать:

1) Верховна Рада України;

2) Президент України;

3) Кабінет Міністрів України;

4) Міністерство освіти і науки України;

5) інші центральні органи виконавчої влади;

6) Міністерство освіти і науки Автономної Республіки Крим;

7) місцеві органи виконавчої влади;

8) органи місцевого самоврядування та підпорядковані їм органи управління освітою.

Розглянемо більш детально повноваження та компетенцію зазначених суб’єктів.

Законодавче регулювання відносин у сфері освіти здійснюється Верховною Радою України шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів.

Треба зазначити, що Парламент безпосередньо не здійснює публічного адміністрування сферою освіти, а лише впливає на неї через реалізацію функцій держави в цілому, зокрема згідно зі ст. 85 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, а також затверджує Державний бюджет України та зміни до нього; визначає внутрішню та зовнішню політику; затверджує загальнодержавні програми в сфері освіти. Верховна Рада України має профільний Комітет з питань науки і освіти, який є робочим органом Верховної ради України, формує відповідні проекти засад державної політики у сфері освіти та розглядає концепції реформування зазначеної сфери.

Президент України визначає систему органів виконавчої влади, які здійснюють державне управління у сфері освіти в Україні, забезпечує здійснення контролю за формуванням та функціонуванням відповідної системи органів, створює консультативно-дорадчі ради, які сприяють формуванню державної політики у сфері освіти, визначення ЇЇ пріоритетів, а також нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, у тому числі в сфері освіти тощо.

Так, Указом Президента України «Про Державну премію України в галузі освіти» від 30 вересня 2010р. № 929/2010 при Президентові України було утворено Комітет з Державної премії України в галузі освіти як допоміжний орган, що забезпечує здійснення Главою держави повноважень із нагородження Державною премією України в галузі освіти.

2 квітня 2010 р. № 469/2010 створено Громадську гуманітарну раду, яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові України, створеним з метою врахування суспільно значущих інтересів у вирішенні найважливіших питань гуманітарного розвитку, підготовки пропозицій щодо забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина у сферах освіти, науки, культури і мистецтва, охорони здоров’я, інтелектуальної та творчої діяльності, впровадження системних реформ для досягнення відповідності європейським стандартам захисту таких прав.

Указом Президента України «Про Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року» від 25 червня 2013 р. № 344/2013 було визначено тенденції та основні напрями подальшого розвитку освіти в Україні.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади в Україні та у сфері освіти, який наділений такими повноваженнями:

1) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

2) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

3) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

4) подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів розвитку освіти та її матеріально-технічного забезпечення;

5) забезпечує реалізацію державних цільових освітніх програм;

6) затверджує в межах своєї компетенції державні цільові освітні програми відповідно до визначених Верховною Радою України пріоритетних напрямів розвитку освіти (наприклад Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття).

Центральним органом виконавчої влади який здійснює адміністрування сферою освіти, є Міністерство освіти і науки України, яке:

- бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти освіти;

- забезпечує розвиток освітнього, наукового, інноваційного, інформаційного потенціалу України, інтелектуальної власності, видів спорту та фізичного виховання різних груп населення;

- забезпечує інтеграцію вітчизняної освіти;

- здійснює нормативно-правове забезпечення у сфері освіти;

- створює умови для здобуття громадянами дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої освіти, інклюзивного навчання та освіти впродовж життя;

- розробляє та затверджує в установленому порядку Базовий компонент дошкільної освіти, розробляє державні стандарти освіти;

- затверджує типові навчальні плани загальноосвітніх навчальних закладів;

- організовує розроблення та впровадження програмно-методичного забезпечення дошкільних, загальноосвітніх, спеціальних та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти;

- забезпечує формування оптимальної мережі дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних навчальних закладів, у тому числі спеціальних, загальноосвітніх шкіл і професійно-технічних навчальних закладів соціальної реабілітації, шкіл-інтернатів та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти для задоволення освітніх потреб населення, експериментальних навчальних закладів з урахуванням потреб особистості й регіональної специфіки;

- забезпечує у межах своїх повноважень розвиток різних форм позашкільної освіти, в тому числі за місцем проживання дітей, формує програми розвитку позашкільної освіти, спрямовані на творчий розвиток особистості, виявлення та підтримку обдарованих дітей, талановитої молоді, здійснює навчально-методичне керівництво із зазначених питань;

- створює належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, яка навчається, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів;

- встановлює порядок атестації спортивних тренерів та суддів;

- розробляє та затверджує умови прийому на навчання до навчальних закладів;

- здійснює нормативно-правове та методичне забезпечення функціонування навчальних закладів;

- визначає стратегію моніторингу якості освіти та забезпечує його проведення;

- затверджує порядок забезпечення учнів загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів підручниками й навчальними посібниками;

- здійснює в установленому порядку ліцензування та акредитацію вищих навчальних закладів, закладів післядипломної освіти, а також ліцензування та атестацію професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форми власності та підпорядкування;

- формує та забезпечує функціонування системи атестації педагогічних, наукових і науково-педагогічних кадрів, організовує підвищення кваліфікації зазначених категорій;

- призначає в установленому порядку на посади директорів державних загальноосвітніх, позашкільних навчальних закладів;

- організовує вибори (конкурс), призначає та звільняє з посад керівників підпорядкованих йому вищих і професійно-технічних навчальних закладів;

- погоджує затвердження на посаду керівників вищих навчальних закладів комунальної форми власності;

- затверджує статути підпорядкованих йому вищих, професійно-технічних і загальноосвітніх навчальних закладів;

- погоджує статути вищих та професійно-технічних навчальних закладів державної форми власності, підпорядкованих іншим центральним органам виконавчої влади, вищих та професійно-технічних навчальних закладів, що належать Автономній Республіці Крим, вищих та професійно-технічних навчальних закладів комунальної форми власності;

- здійснює заходи щодо матеріального та морального стимулювання працівників освіти і науки, інших учасників навчально-виховного процесу та вживає заходів до поліпшення матеріальних і житлових умов студентів, учнів, слухачів, вихованців, працівників освіти, науки і спорту, організації їх медичного та побутового обслуговування;

- приймає в установленому порядку рішення про відкриття у вищих навчальних закладах і закладах післядипломної освіти, в наукових установах (за винятком наукових установ Національної академії наук України) аспірантури, ад’юнктури, докторантури;

- організовує діяльність психологічної служби та педагогічного патронажу в системі освіти;

- розглядає в установленому порядку пропозиції щодо надання статусу національного і дослідницького вищим навчальним закладам четвертого рівня акредитації контролює виконання заходів із проведення зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників навчальних закладів системи загальної середньої освіти, які виявили бажання вступати до вищих навчальних закладів;

- затверджує мінімальні нормативи матеріально-технічного і фінансового забезпечення навчальних закладів;

- провадить роботу, пов’язану з установленням еквівалентності атестатів і дипломів, міжнародним визнанням навчальних курсів, кваліфікацій, вчених ступенів і звань.

Акти Міністерства освіти і науки України, прийняті у межах його повноважень, є обов’язковими для міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти, місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, і підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти незалежно від форм власності.

Інші центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані заклади освіти разом з Міністерством освіти і науки України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні функції з додержання вимог щодо якості освіти, забезпечують зв’язок із закладами освіти та державними органами інших країн з питань, що належать до їх компетенції, організують впровадження у практику досягнень науки і передового досвіду.

До інших центральних органів виконавчої влади, у сфері управління яких перебувають навчальні заклади, слід віднести: Міністерство культури; Міністерство охорони здоров’я; Міністерство юстиції; Міністерство внутрішніх справ тощо.

Акти міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти, прийняті у межах їх компетенції, є обов’язковими для місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти відповідного профілю незалежно від форм власності.

До повноважень Міністерства освіти і науки Автономної Республіки Крим у сфері освіти належать:

- участь у забезпеченні реалізації в Автономній Республіці Крим державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інтелектуальної власності та трансферу технологій, сім'ї, дітей, молоді, фізичної культури та спорту, усиновлення, демографічних процесів, рівності прав та можливостей жінок і чоловіків, попередження насильства в сім'ї;

- здійснення контролю за дотриманням в Автономній Республіці Крим актів законодавства з питань освіти і науки, сім'ї, молоді, дітей, фізичної культури і спорту, виконанням навчальними закладами усіх форм власності державних стандартів освіти, вимог з утримання, рівня та обсягу дошкільної, позашкільної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти;

- виконання програм і здійснення заходів, спрямованих на забезпечення соціального та правового захисту сім'ї, дітей та молоді;

- координація діяльності навчальних закладів, віднесених до сфери управління Міністерства, організація роботи з їх кадрового, матеріально-технічного та науково-методичного забезпечення;

- забезпечення моніторингу рішень у сфері освіти, захисту інтелектуальної власності, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та трансферу технологій;

- сприяння інтеграції вітчизняної освіти і науки у світову систему із збереженням і захистом національних інтересів;

- сприяння в розробці та використанні технологій та їх складових частин згідно з потребами автономії.

Державну політику в галузі освіти на місцях здійснюють місцеві органи виконавчої влади - обласна, Київська та Севастопольська міські, районні державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Вони у межах своєї компетенції:

- встановлюють не нижче визначених Міністерством освіти і науки України мінімальних нормативів обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, установ, організацій системи освіти, що є у комунальній власності, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання;

- забезпечують розвиток мережі закладів освіти та установ, організацій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування;

- здійснюють соціальний захист працівників освіти, дітей, учнівської і студентської молоді, створюють умови для їх виховання, навчання і роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення;

- організують облік дітей дошкільного та шкільного віку, контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у закладах освіти;

- вирішують у встановленому порядку питання, пов’язані з опікою і піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, дітей-сиріт, захист їх прав, надання матеріальної та іншої допомоги;

- створюють належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів;

- забезпечують у сільській місцевості регулярне безплатне підвезення до місця навчання і додому дітей дошкільного віку, учнів та педагогічних працівників;

- організують професійне консультування молоді та продуктивну працю учнів;

- визначають потреби, обсяги і розробляють пропозиції щодо державного замовлення на підготовку робітничих кадрів для регіону.

Для розв’язання поставлених завдань державні адміністрації за участю органів місцевого самоврядування створюють відповідні органи управління освітою - відділи освіти і управління освіти, які діють на основі законів України «Про освіту», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації», положень про відділи і управління освіти місцевих органів самоврядування і органів виконавчої влади, ухвалених на підставі типових положень, наприклад, Типове положення про Головне управління освіти і науки Київської державної адміністрації, управлінні освіти і науки обласної, Севастопольської міської державної адміністрації та Типове положення про відділ освіти районної, районної в містах Києві і Севастополі державної адміністрації, інших нормативних актів.

В обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях діють управління освітою, а в міських та районних державних адміністраціях - відділи освіти.

Діяльність органів управління освітою спрямовується на:

- управління закладами освіти, що є у комунальній власності;

- організацію навчально-методичного забезпечення закладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовку та атестацію у порядку, встановленому Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України;

- координацію дій педагогічних, виробничих колективів, сім’ї, громадськості з питань навчання і виховання дітей;

- визначення потреб, розроблення пропозицій щодо державного контракту і формування регіонального замовлення на педагогічні кадри, укладання договорів на їх підготовку;

- контроль за додержанням вимог щодо змісту, рівня і обсягу освіти, атестацію закладів освіти, що перебувають у комунальній власності.

Управління освіти виконують такі функції: реалізують державну політику в галузі освіти; контролюють дотримання актів законодавства з питань освіти, забезпечення закладами освіти державних вимог щодо змісту, рівня та обсягу дошкільної, позашкільної, загальної середньої та професійно-технічної освіти незалежно від їх підпорядкування і форм власності; організовують кадрове й науково-методичне забезпечення навчально-виховного процесу; розробляють прогнози розвитку мережі закладів освіти; здійснюють керівництво закладами освіти, що належать до сфери управління обласної (міської) державної адміністрації, організація їх матеріально-фінансового забезпечення.

В умовах демократизації суспільства важливого значення як прояв народовладдя в гуманітарній сфері, зокрема у сфері освіти, набувають органи місцевого самоврядування.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать:

а) власні (самоврядні) повноваження:

1) управління закладами освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, оздоровчими закладами, які належать територіальним громадам або передані їм, молодіжними підлітковими закладами за місцем проживання, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення;

2) забезпечення здобуття неповнолітніми повної загальної середньої освіти; створення необхідних умов для виховання дітей, молоді, розвитку їх здібностей, трудового навчання, професійної орієнтації, продуктивної праці учнів; сприяння діяльності дошкільних та позашкільних навчально-виховних закладів, дитячих, молодіжних та науково-просвітницьких організацій;

3) створення при загальноосвітніх навчальних закладах комунальної власності фонду загальнообов’язкового навчання за рахунок коштів місцевого бюджету, залучених з цією метою на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також коштів населення, інших джерел; контроль за використанням коштів цього фонду за призначенням;

4) забезпечення регулярного безкоштовного підвезення до місця навчання і додому школярів;

5) вирішення питань про надання професійним творчим працівникам на пільгових умовах у користування приміщень під майстерні, студії та лабораторії, необхідних для їх творчої діяльності;

б) організація медичного обслуговування та харчування у закладах освіти, культури, фізкультури і спорту, оздоровчих закладах, які належать територіальним громадам або передані їм;

7) створення умов для розвитку культури, сприяння відродженню осередків традиційної народної творчості, національно-культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел;

8) сприяння роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських та неприбуткових організацій, які діють у сфері охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, роботи з молоддю;

9) створення умов для занять фізичною культурою і спортом за місцем проживання населення та в місцях масового відпочинку;

б) делеговані повноваження:

1) забезпечення у межах наданих повноважень доступності і безоплатності освіти на відповідній території, можливості навчання в школах державною та рідною мовою, вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національно-культурні товариства;

2) забезпечення відповідно до закону розвитку всіх видів освіти, розвитку і вдосконалення мережі освітніх і лікувальних закладів усіх форм власності, фізичної культури і спорту, визначення потреби та формування замовлень на кадри для цих закладів, укладення договорів на підготовку спеціалістів, організація роботи щодо удосконалення кваліфікації кадрів;

3) організація обліку дітей дошкільного та шкільного віку;

4) подання допомоги випускникам шкіл у працевлаштуванні;

5) забезпечення школярів, які навчаються в державних і комунальних навчальних закладах, безоплатними підручниками, створення умов для самоосвіти;

6) організація роботи щодо запобігання бездоглядності неповнолітніх;

7) вирішення відповідно до законодавства питань про повне державне утримання дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, у школах - і інтернатах, дитячих будинках, у тому числі сімейного типу, професійно-технічних закладах освіти та утримання за рахунок держави осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах, у спеціальних навчальних закладах, про надання громадянам пільг на утримання дітей у школах-інтернатах, інтернатах при школах, а також щодо оплати харчування дітей у школах (групах з подовженим днем);

8) вирішення питань про надання неповнолітнім, студентам, пенсіонерам та інвалідам права на безкоштовне і пільгове користування об'єктами культури, фізкультури і спорту, а також визначення порядку компенсації цим закладам вартості послуг, наданих безкоштовно або на пільгових умовах;

9) забезпечення охорони пам'яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання;

10) реєстрація відповідно до законодавства статутів (положень) розташованих на відповідній території навчально-виховних закладів, закладів культурно-освітніх, фізкультурно-оздоровчих закладів незалежно від форм власності.

Об’єкти освітньої політики

Об’єкти освітньої політики:

1. Національні системи освіти, що офіційно закріплені в кожній державі

2. Структурні елементи освіти.

3. Міжнародні зв’язки національних систем освіти

Система освіти складається з структурних елементів. Так, у ст. 29 Закону України «Про освіту» зазначено, що структурними елементами освіти є: дошкільна освіта; загальна середня освіта; позашкільна освіта; професійно-технічна освіта; вища освіта; післядипломна освіта; аспірантура; докторантура; самоосвіта.

Зазначені структурні елементи утворюють систему освіти. Отже, система освіти - це єдність взаємопов’язаних підсистем, яка складається з взаємопов’язаних складових: дошкільної освіти; загально середньої освіти; позашкільної освіти; професійно-технічної освіти; вищої освіти; післядипломної освіти; аспірантури; докторантури; самоосвіти.

Розглянемо коротко зміст підсистемних елементів освіти.

Дошкільна освіта є обов’язковою первинною складовою частиною системи безперервної освіти в Україні. Це цілісний процес, спрямований на забезпечення різнобічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб; формування у дитини дошкільного віку моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду.

Дошкільна освіта і виховання починають здійснюватися з народження і тривають приблизно до 7 років. На сьогоднішній день законодавець передбачив чотири періоди дошкільного віку: немовлята; молодший дошкільний вік; середній дошкільний вік; старший дошкільний вік.

Дошкільний навчальний заклад - навчальний заклад, що забезпечує реалізацію права дитини на здобуття дошкільної освіти, її фізичний, розумовий і духовний розвиток, соціальну адаптацію та готовність продовжувати освіту.

Загальна середня освіта - цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

Основним видом середніх закладів освіти є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший - початкова школа, що забезпечує початкову загальну освіту, другий - основна школа, що забезпечує базову загальну середню освіту, третій - старша школа, що забезпечує повну загальну середню освіту.

Школи першого ступеня у сільській місцевості створюються незалежно від наявної кількості учнів. Відкриття таких шкіл, а також самостійних класів у них здійснюється за рішенням місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Позашкільна освіта - це сукупність знань, умінь та навичок, що отримують вихованці, учні і слухачі в позашкільних навчальних закладах у час, вільний від навчання в загальноосвітніх та інших навчальних закладах.

До позашкільних закладів освіти належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади. Для здійснення навчально-виховної роботи позашкільним закладам освіти надаються спортивні об'єкти, культурні, оздоровчі та інші заклади безоплатно та на пільгових умовах. Порядок їх надання визначається місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Треба зазначити, що Розпорядженням Кабінету Міністрів України, була схвалена Концепція Державної цільової програми розвитку позашкільної освіти на період до 2014 р. Головною метою даної Концепції є модернізація системи позашкільної освіти шляхом її удосконалення, підтримки та розвитку, створення додаткових можливостей для духовного, інтелектуального і фізичного розвитку осіб, що бажають здобути позашкільну освіту.

Професійно-технічна освіта є комплексом педагогічних та організаційно-управлінських заходів, спрямованих на забезпечення оволодіння громадянами знаннями, уміннями і навичками в обраній ними галузі професійної діяльності, розвиток компетентності та професіоналізму, виховання загальної і професійної культури. Професійно-технічне навчання передбачає формування у громадян професійних умінь і навичок, необхідних для виконання певної роботи чи групи робіт, і може здійснюватися у професійно-технічних навчальних закладах, а також шляхом індивідуального чи курсового навчання на виробництві, у сфері послуг.

Професійно-технічна освіта громадян здійснюється на базі повної загальної середньої освіти або базової загальної середньої освіти з наданням можливості здобувати повну загальну середню освіту.

Професійно-технічними закладами освіти є: професійно-технічне училище, професійно-художнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсовий комбінат, інші типи закладів, що надають робітничої професії. Вони можуть мати денні, вечірні відділення, створювати і входити в різні комплекси, об’єднання.