Розподіл діяльності у сфері кадрів на рівні

Діяльність	Рівень	Зміст
Політика	Стратегічний	Які стратегії слід застосовувати і яку політику здійснювати для заохочення здібної і мотивованої молоді до вчительської професії? Яку політику здійснювати щодо залучення і збереження кращих кадрів і як впроваджувати політику щодо навчання впродовж усього життя та організаційного розвитку в освітніх закладах?
Управління	Тактичний	Як ефективно управляти процесом набору і відбору нових кадрів? Як забезпечити успішний період адаптації і створити функціональну систему наставників?
Амініс- трування	Операційний	Як найкраще організувати курси підвищення кваліфікації в школах і контролювати процес регулярного самооцінювання вчителів? Як ефективно застосувати чинне законодавство, правила щодо набору кадрів, безпеки праці, шкільного самоврядування, фінансування і аудиту тощо?

15. Принципи освітньої політики, їх характеристика.

Згідно статті 6 Закону України „Про освіту” освітня політика України ґрунтується на принципах, орієнтованих на досягнення національною системою вищої освіти сучасного світового рівня, відродження її самобутнього національного характеру, докорінне покращення змісту, форм і методів навчання у ВНЗ, збільшення інтелектуального потенціалу країни.

Коротка характеристика сутності цих принципів:

1. Доступність усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою, для кожного громадянина.

Згідно цього принципу кожна людина має право вільного вибору на певних умовах будь-якого типу вищого навчального закладу. Принцип доступності реалізується через можливість безплатного навчання в усіх типах державних навчальних закладів і забезпечення студентів стипендією.

Фахівці відокремлюють економічну доступність, пов’язану з фінансовими витратами на освіту, та фізичну доступність, під якою розуміється „фізична досяжність освіти або за допомогою відвідування навчального закладу, що знаходиться на розумному географічному віддаленні, або шляхом отримання доступу до сучасних технологій”.

2. Розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання.

Фізична доступність тісно пов’язана з іншим принципом, встановленим ч. 2 ст. 53 Конституції, відповідно до якого, держава забезпечує розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання.

3. Безоплатність освіти на всіх рівнях.

Економічна доступність тісно пов’язана з іншим встановленим цією статтею принципом – безоплатності державних освітніх послуг.

Конституційний Суд України визначає, що „забезпечення безоплатності освіти на всіх рівнях є однією з гарантій її доступності”. У результаті розгляду конституційного подання Конституційний Суд України розтлумачив, що „безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена ч. 3 ст. 53 Конституції України”. При цьому „безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення)”.

Ще у Рішенні Конституційного Суду України від 21.11.2002 № 18-рп/2002 безоплатність повної загальної середньої освіти пов’язується з її обов’язковістю. У 2005 році орган конституційної юрисдикції додатково визначив: „держава повинна фінансувати у повному обсязі процес навчання учнів в межах Державного стандарту загальної середньої освіти”.

Безоплатність здобуття громадянами освіти забезпечується в першу чергу фінансуванням навчальних закладів державної та комунальної форм власності за рахунок державних і місцевих бюджетних асигнувань згідно з визначеними нормативами їх фінансового та матеріально-технічного забезпечення. Проте це не виключає можливості фінансування галузі освіти за рахунок розвитку позабюджетних механізмів залучення додаткових коштів.

4. Обов’язковість повної загальної середньої освіти.

Принципи доступності та безоплатності освіти тісно пов’язані з обов’язковістю повної загальної середньої освіти, встановленою частиною першою ст. 53 Конституції. Фактично це зобов’язання Конституційний Суд України кореспондував державі, кажучи про її „обов’язок створити умови для безоплатного здобуття такої освіти в державних і комунальних навчальних закладах”, для чого держава сформувала систему загальної середньої освіти (як зазначено у ст. 4 ЗУ „Про загальну середню освіту”). Крім того, 06.07.2010 ЗУ № 2442-VI запроваджена обов’язкова дошкільна освіта дітей старшого дошкільного віку.

5. Соціальний захист здобувачів освіти.

Раніше розглянуті принципи діють у сукупності із принципом соціального захисту здобувачів освіти. У ч. 2 ст. 53 зазначено, що держава забезпечує надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Безпосередньо цей принцип закріплено у ч. 2 ст. 3 ЗУ „Про освіту”: „Держава здійснює соціальний захист вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб незалежно від форм їх навчання і типів навчальних закладів, де вони навчаються, сприяє здобуттю освіти в домашніх умовах”. Особливо це стосується осіб з особливими потребами, як передбачено ст.13 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права та здобувачів вищої освіти, оскільки останні значний обсяг вільного часу витрачають саме на навчання, не реалізуючи право на працю, право на підприємницьку діяльність тощо. Безоплатність навчання в державних і комунальних навчальних закладах зобов’язує державу вжити заходів щодо соціального забезпечення осіб, які здобувають освіту (безоплатне харчування, безоплатне медичне обслуговування, стипендіальне забезпечення тощо).

6. Рівний доступ до здобуття освіти.

Принципи доступності, безоплатності, конкурсності, соціальної захищеності функціонують у поєднанні з принципом рівності права на освіту.

Значна частина міжнародно-правових документів містить формулювання принципу рівноправ’я та заборони дискримінації при здійсненні права на освіту. Зокрема, відповідно до ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, держави-учасники зобов’язалися заборонити та ліквідовувати расову дискримінацію в усіх її формах, особливо відносно здійснення права на освіту та професійну підготовку.

Ст. 6 ЗУ „Про освіту” прямо встановлює принцип: „рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку”.

Як зазначається в Національній доктрині розвитку освіти, в Україні рівний доступ до здобуття освіти забезпечується: у загальній середній освіті – шляхом оптимізації структури освітньої мережі для забезпечення навчання в одну зміну, створення умов для профільного, екстернатного та дистанційного навчання, а у вищій освіті – шляхом запровадження ефективної системи інформування громадськості про можливості здобуття вищої освіти; створення умов для здобуття безоплатної вищої освіти на конкурсних засадах у державних і комунальних навчальних закладах; удосконалення правових засад здобуття освіти за рахунок бюджетів усіх рівнів та коштів юридичних і фізичних осіб; розширення можливостей здобуття вищої освіти шляхом індивідуального кредитування; створення умов для здобуття вищої освіти дітьми-сиротами, дітьми, позбавленими батьківського піклування, та дітьми-інвалідами; забезпечення високої якості вищої освіти та професійної мобільності випускників ВНЗ на ринку праці шляхом інтеграції ВНЗ різних рівнів акредитації, наукових установ та підприємств, запровадження гнучких освітніх програм та інформаційних технологій навчання; додержання засад демократичності, прозорості та гласності у формуванні контингенту студентів, у тому числі шляхом об'єктивного тестування; створення умов для забезпечення навчання відповідно до потреб особистості та ринку праці.

7. Вільність освіти.

Ще одним принципом освіти, який входить до системи гарантій, слід визнати вільність освіти. Для закріплення вільності освіти вихідними положеннями Конституції України є стаття 23, якою гарантується право людини на вільний розвиток своєї особистості. Відповідно, у галузевому законодавстві про освіту закріплено право на вільний вибір форми навчання (здобуття освіти), виду ВНЗ, напряму підготовки та спеціальності.

Полеміка щодо вільності дошкільної освіти точилася до Рішення Конституційного Суду України № 5рп 2005 року. За висновком суду, „аналіз положень статей Конституції України (статті 51, 52, 53) та прийнятих на їх реалізацію законів України про освіту свідчить, що хоча відповідно до ЗУ „Про освіту” прийом дітей у дошкільні навчальні заклади проводиться за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють (ч. 2 ст. 34), тобто за вибором ними типу дошкільного навчального закладу чи форми навчання, це, проте, не обмежує права дітей на освіту і не ставить здобуття дошкільної освіти в залежність від бажання батьків. Як передбачено частиною першою ст. 8 ЗУ „Про дошкільну освіту”, сім’я зобов’язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних закладах або забезпечити дошкільну освіту в сім’ї відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти”.

Загальна середня освіта, незважаючи на її обов’язковість, також має вільний характер, оскільки передбачає право вибору особою навчального закладу, форми навчання, профільного спрямування старшої школи, навчальної траєкторії та інших освітніх альтернатив.

8. Гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей.

Навчально-виховний процес у вищій школі має орієнтуватися на зміцнення єдності людини, народу і держави.

Гуманізація освіти - це орієнтація освітньої системи на розвиток і становлення відносин взаємної поваги студентів і викладачів, які ґрунтуються на повазі прав кожного, збереженні їх почуття власної гідності і розвитку особистісного потенціалу. Реалізуючи цей принцип, слід урахувати світову тенденцію демократизації університетського життя - надання університетам широкої автономії. Загальною світовою тенденцією постає розвиток академічних свобод, створення умов для педагогічних інновацій і міжнародного співробітництва, стимулювання студентського самоврядування як важливого чинника модернізації вищої школи, формування у майбутніх фахівців навичок управлінської та організаторської роботи.

9. Забезпечення органічного зв’язку освіти з національною історією, культурою, традиціями.

Реалізації цього принципу повинна сприяти національна спрямованість виховання, вивчення рідної мови, історії культури і народу, прищеплення шанобливого ставлення до культури всіх народів, що населяють Україну. У Національній доктрині розвитку освіти визначено: „Освіта має гуманістичний характер і ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності”.

10. Незалежність навчально-виховного процесу від діяльності політичних партій і релігійних організацій.

Реалізація цього принципу забезпечується вимогою Конституції України про недопустимість втручання у навчально-виховний процес закладу освіти політичних партій, громадських і релігійних організацій.

11. Світський характер освіти.

Згідно цього принципу у вищому навчальному закладі не викладаються релігійні предмети. Студенти здобувають наукові знання про природу, науку, культуру, людину та суспільство, на основі чого відбувається формування наукового світогляду, моральних, правових, естетичних та інших цінностей. Якщо в навчальну програму упроваджується курс „Релігієзнавство”, то з метою формування поваги і толерантності та ознайомлення студентів з основами релігійних знань, сутністю релігійних поглядів народів світу.

12. Інтеграція навчання з наукою і практикою, професійна спрямованість навчального процесу.

На основі цього принципу в навчальному процесі ВНЗ забезпечується вивчення найновітніших наукових здобутків, постійне використання у навчальному процесі інноваційних інформаційних, педагогічних і комунікативних технологій, досягнень науки, техніки і культури, посилення світоглядних функцій навчання. Навчальні плани ВНЗ передбачають теоретичну та практичну підготовку студентів, проведення різноманітних видів практики на виробництві, що має на меті формування у випускника системи науково-професійних знань і практичних умінь та навичок.

13. Взаємозв’язок з освітніми системами інших країн, відповідність вищої освіти України світовому рівню.

Нині Україна чітко визначила орієнтири на входження в науковий та освітній світовий простір, згідно Болонських угод здійснює модернізацію освітньої діяльності у контексті європейських вимог. 4 березня 2008 року в Брюселі (Бельгія) Україна стала повноважним урядовим членом Європейського реєстру забезпечення якості (ЕQAR). Це надзвичайно важливе досягнення нашої держави в орієнтації на забезпечення якості вищої освіти європейського рівня.

Освіта в нашій країні ґрунтується на широкому використанні досягнень світової науки та національних надбань. Важливими завданнями сучасної української вищої школи є участь у науково-технологічному діалозі, скоординованому учасниками Болонського процесу, та розвиток трансрегіонального наукового партнерства, яке сприятиме сталому розвитоку і соціально-економічному, інтелектуальному, культурному прогресу держав-учасниць.

Співробітництво в галузі освіти передбачає обмін науковою і технічною інформацією, взаємоузгодженість діяльності в контексті професійної підготовки та програми мобільності студентів, науковців і дослідників, співпрацю між навчальними закладами, удосконалення системи вищої освіти і системи професійної підготовки в Україні згідно з сучасними вимогами, включаючи систему сертифікації вищих навчальних закладів і дипломів про вищу освіту.

Останніми роками в країні здійснено суттєві зрушення в напрямку міжнародного співробітництва. Так, за підтримки Європейського Фонду освіти в Україні відбувалася реалізація проекту „Реформування професійно-технічної освіти в Україні” в галузі сільського господарства, транспорту і туризму за участю Міністерства освіти і науки України, навчальних закладів Франції, Італії, Австрії, Угорщини, Польщі та Чехії. У реалізації проекту брали участь професійно-технічні навчальні заклади м. Києва, Вінницької, Львівської, Закарпатської областей та м. Одеси. Вище зазначений проект мав головним завданням підготовку фахівців сільського господарства, здатних працювати в умовах ринкової економіки, організовувати і вести фермерське господарство в сучасних умовах.

У вирішенні проблеми взаємозв’язку освітнього простору України з освітніми закладами зарубіжних країн великого значення набувають масштабні міжнародні програми, зокрема:

ЕРАЗМУС, мета якої полягає у тому, щоб забезпечити мобільність студентів Європи (так, наприклад, в межах програми до 10% студентів повинні пройти навчання у вищій школі іншої європейської країни).

ЛІНГВА - програма підвищення ефективності вивчення іноземних мов, розпочинаючи з початкових класів.

ЕВРІКА, завдання програми полягає у тому, щоб здійснити координацію досліджень в країнах Східної Європи. Незважаючи на досить повільну реінтеграцію, країни Східної Європи і СНД зберігають деякі загальні елементи інфраструктури освіти, які можуть використовуватися в інтеграційних процесах різного рівня і масштабу.

ЕСПРПГ - проект, орієнтований на об’єднання зусиль європейських університетів, науково-дослідних установ у створенні нових інформаційних технологій.

ТЕМПУС - загальноєвропейська програма, орієнтована на розвиток мобільності університетської освіти.

ІРІС - система проектів, спрямованих на розширення можливостей професійної освіти жінок.

Таким чином, можна говорити про світовий освітній простір XXI століття як про мета-систему, котра зберігаючи різноманітність своїх складових частин (національних освітніх систем), визначає глобальні тенденції:

Прагнення до демократичної системи освіти, тобто доступність освіти усьому населенню, доступність її ступенів, рівнів, надання автономності вищим навчальним закладам.

Забезпечення права на освіту всім бажаючим, надання можливості і рівних шансів для кожної людини на отримання освіти у вищому навчальному закладі, незалежно від національної і расової належності, віку та статі. У зв’язку з цим все більших темпів набуває розвиток системи дистанційної освіти, одним з завдань якої є надання можливості отримати освіту людям з обмеженими фізичними можливостями (інвалідам), молоді з віддалених регіонів, сільської і гірської місцевості, військовослужбовцям та іншим категоріям громадян.

Збільшення навчально-виховних закладів, спрямованих на забезпечення різноманітних освітніх запитів, розвиток здібностей молодої людини.

Розростання ринку освітніх послуг.

Розширення мережі закладів вищої освіти і демократизація соціального складу студентської молоді.

У галузі управління освітою відбувається пошук компромісу між жорсткою централізацією і повною автономією вищих навчальних закладів.

Постійне оновлення і корекція освітніх програм і навчальних планів, викликані динамікою соціально-економічних чинників.

У більшості розвинених країн освіта стає пріоритетним об’єктом фінансування.

14. Гнучкість і прогностичність системи освіти.

Цей принцип передбачає варіативність, саморегуляцію і безперервне оновлення вищої освіти, її адаптацію до вимог суспільства згідно визначених Болонськими угодами європейських стандартів. Реалізації цього принципу має сприяти перехід на модульно-кредитну систему навчання, педагогічний експеримент з упровадження якої в навчальний процес вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації розпочався в Україні з 2004-2005 н.р.

Одним з головних завдань модернізації системи вищої освіти має стати чітке прогнозування потреб суспільства на підготовку фахівців, усунення структурних невідповідностей між потребами економіки та структурою підготовки і перепідготовки фахівців.

15. Безперервність і різноманітність системи освіти.

В основу принципу покладена концепція „навчання впродовж усього життя”, яка є істотним елементом Зони європейської вищої освіти. Наразі суспільство, наука, економіка потребують мобільних, постійно оновлювальних знань, тому стратегія навчання протягом усього життя постає поряд із проблемою конкурентоспроможності. Ці функції може забезпечувати самостійне навчання і самоосвіта з метою забезпечення високої якості життя, а також післядипломна освіта. Біля 40% населення країн Європи активного віку (24-65 років) бере участь в освітніх програмах, що стимулюється наданням субсидій, грантів, компенсацією (до 50%) плати за навчання.

Післядипломна освіта у вигляді спеціалізації, стажування, клінічної ординатури, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів може забезпечуватися: академіями, інститутами (центрами) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсовими комбінатами; підрозділами вищих закладів освіти; відповідними підрозділами в організаціях та на підприємствах.

У зв’язку з потребою „Навчання упродовж життя” одним з найбільш важливих завдань вищої школи є формування у випускників системи вмінь самоосвіти, які є підґрунтям неперервної освіти.

16. Поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Цей принцип полягає у оптимальному розподілі функцій в управлінні освітою між державними органами та органами самоврядування ВНЗ за умов забезпечення університетської автономії. Аналізуючи проблему демократизації вищої освіти, ми вже зупинялися на проблемах поєднання державного управління і автономізації вищих навчальних закладів.

17. Єдність і наступність системи освіти.

Система вищої освіти в Україні побудована на принципі послідовності, який забезпечується внутрішньою єдністю структури освіти та узгодженістю ступенів і етапів навчально-виховного процесу. Згідно Болонських угод мова повинна йти про використання прозорих схем та етапів підготовки фахівців, які будуть відкритими і порівнянними для різних країн. Як можлива модель пропонується двоступенева система освітньо-кваліфікаційних рівнів за схемою „бакалавр-магістр”. Перший етап в академічному плані повинен повністю забезпечити доступ до другого рівня підготовки магістра. Разом з цим освіта на рівні магістра дає право продовжити післядипломну освіту і здобути ступінь доктора наук (доктора філософії). Наступність в освітній практиці забезпечується також методично і психологічно обґрунтованою побудовою програм, підручників, дотриманням послідовності руху від простого до складного в отриманні знань та організації самостійної роботи студентів.

16. Чинники впливу на формування освітньої політики, їх характеристика.

Сфера освіти перебуває під впливом соціального та економічного факторів. Цілі освітньої політики не повинні відокремлюватись від національного, економічного та соціального розвитку. Освіта має впроваджуватись в рамках соціально – економічних змін. Але реформа освіти не повинна використовуватись замість реформ в інших сферах соціального життя, адже підвищення рівня освіти само по собі не може гарантувати соціальної справедливості або високого рівня життя. Навпаки, вони створюють необхідні умови для кращої освіти. Економічні чинники є найбільш впливовими. Виділяють чотири шляхи, якими економічні чинники впливають на освітню політику:

·Економічні умови суттєво впливають на освітню політику;

·Освітня політика часто формулюється з метою зменшення вартості та підвищення продуктивності школи;

·Освіта та економічне зростання тісно взаємопов’язані;

·Економічні концепції і метафори проникли в освітнє мислення.

Цьому впливу відповідають чотири типи помилок:

·Нерозуміння економічної системи;

·Нерозуміння системи освіти;

·Нерозуміння їх взаємозв'язку;

·Неправильне застосування економічних концепцій.

Освітяни та економісти намагаються знайти спільні рамки посилань і поліпшити взаємодію між двома системами, через неможливість їх розвитку без цього.

9. Напрями впровадження освітньої політики в Україні.

На етапі впровадження взаємодія різних зацікавлених груп відіграє суттєву роль, серед яких виділяють:

· Гравці (низка осіб і груп, які залучені до освітньої реформи або зацікавлені в ній і, отже можуть вступити у гру задля успіху політики).

· Влада (відносна влада кожного гравця політичної гри, заснована на політичних ресурсах, доступних кожному гравцю).

· Позиція та сила (позиція кожного гравця, тобто його підтримка політики або опозиції їй).

· Сприйняття (публічне сприйняття визначеної проблеми і запропонованої політики може впливати на те, які групи буде мобілізовано та на їх позицію щодо політики).

Коли визначено ключових гравців, оцінені їх позиції, наступний крок – вибір найадекватніших стратегій впровадження політики:

· Торгуватися, щоб змінити позицію гравців. Цього досягають за допомогою обіцянок, погроз, домовленості. Наприклад щодо впровадження нової політики підготовки вчителів можна: пообіцяти педагогічним інститутам відремонтувати їхні приміщення; погрожувати припиненням фінансування застарілих освітніх програм підготовки вчителів, запропонувати перехідний етап для оновлення програм.

· Розподіл ресурсів з метою згуртування друзів і послаблення опонентів. Застосовується перерозподіл влади. Методи підтримки друзів: забезпечення інформацією або освітою друзів з метою збагачення їх досвіду, надання ширшого досвіду прихильників. Щодо опонентів – відмова від співпраці, підкреслювати їх слабкі сторони. Але такі стратегії не завжди ефективні та неетичні.

· Придбання нових друзів і послаблення ворогів. Важливими союзниками у процесі впровадження політики є учні та їх батьки, оскільки політичні рішення приймаються з метою забезпечення потреб користувачів. Засоби масової інформації є також потенційно впливовим прихильником. Профспілки вчителів і певні академічні групи зазвичай протистоять політикам.

· Зміна відчуття проблеми та рішення. Використовуючи ретельно відібрані символи, риторику, посилання на національні почуття та цінності, ЗМІ, рекламу, підтримку відомих людей проводиться зміна відчуттів щодо впровадженої політики.

10. Науковий статус аналізу освітньої політики як інструментального знання.

Існує багато визначень аналізу політики. Одне з них таке: аналіз політики — це вивчення того, що робить держава, чому і з якими наслідками. Іншими словами, аналіз політики є інструментом для відповіді на певні основні питання освітньої політики. Аналіз політики можна застосовувати до однієї або всіх стадій процесу розробки політики. Кенвей (1990) у роботі «Стать та освітня політика: поклик до нових напрямів» стверджує, що починати думати про аналіз політики краще з питань «що», «як» і «чому»? Для початку можна поставити такі стандартні запитання:

• Який існує загальний підхід до освіти?

• В який спосіб організовано програми, навчальний процес і адміністративні структури?

• Які існують кадровий порядок, управління та адміністрування?

Наступні запитання можуть бути більш специфічними;

• Чому було прийнято таку політику і на чиїх умовах?

• На якій підставі цей вибір було обгрунтовано і в інтересах кого?

• Чому ця проблема стоїть на порядку денному в цей час?

• Які наслідки впровадження цієї політики? Щоб знайти відповіді на ці та інші подібні запитання, аналітики мають використовувати такі інструменти:

• теоретичні та статистичні дослідження;

• освітній моніторинг; аналіз і прогнози щодо існуючих тенденцій;

«консультації та оцінку політичних рішень;

• створення і впровадження програм та проектів.

Існує багато різних моделей і схем аналізу політики. Якщо аналіз відбувається на стадії обговорення можливих варіантів політики, часто застосовують таку схему з восьми кроків:

1. Визначення об'єкта аналізу.

2. Збір відповідних фактів і даних.

3. Визначення загальних тенденцій і напрямів.

4. Формулювання політичних альтернатив.

5. Вибір критеріїв для обдуманого прийняття політичних рішень.

6. Передбачення можливих наслідків для кожної з альтернатив.

7. Оцінювання всіх «за» і «проти».

8. Вибір найпридатнішої опції.

Незалежні групи дослідників, центри аналізу політики, міжнародні агенції видають політичні документи, в яких аналізують конкретні політичні ініціативи або загальні тенденції розвитку національної політики.

11. Предмет аналізу освітньої політики.

З огляду на те, що політика є надзвичайно складним явищем, в якому можна вирізнити найрізноманітніші аспекти, залежно від потреб і зацікавлень її дослідника, можна по-різному визначати предмет її аналізу.

Існує широкий спектр підходів до аналізу політики:

1. Визначення змісту політики – акцент робиться на походженні певної політики, її намірах та управлінні нею у конкретних сферах. Це допомагає поінформувати виробників політики. Мета таких досліджень переважно описова.

2. Дослідження процесу політики – фокусується на тому, як насправді реалізується політика з позиції дій різних агентів на кожному з її етапів.

3. Дослідження результатів політики – визначення схеми розподілу видатків або інших показників продуктів політики.

4. Оцінювальні дослідження – оцінка певної державної програми з погляду того, якою мірою її результати збіглися з цілями політики. Вдосконалюють наше розуміння чинників формування політики, а також забезпечення інформації, якою можна скористатися у майбутньому вироблені політики

5. Інформація для процесу вироблення політики – збирання та аналіз даних, які можуть стати в нагоді виробникам політики.

6. Обстоювання процесу – зміна процесу вироблення політики, аби зробити його більш «раціональним» (в сенсі підходів, процедур та методів). Акцент робиться більше на тому, як треба робити політику, ніж

на тому, якою має бути специфічна державна програма.

7. Обстоювання політики – вироблення аргументів на користь окремих напрямків політики.

12. Поняття децентралізації освіти.

Питання централізації/децентралізації - одне з ключових в освітній політиці. Реформатори освіти не можуть уникнути проблеми централізації або децентралізації системи освіти. Деякі автори вказують на циклічну природу хвилі централізації/децентралізації. У 1980-х помітним було зміцнення влади центральних урядів на шкоду місцевим владам та асоціаціям учителів. Це трактувалося як наслідок економічної і соціальної кризи в багатьох розвинених країнах. Подібна ситуація мала місце в роки Другої світової війни, коли існував потужний державний контроль. Пізніше, у 1960-ті та 1970-ті роки, широкий розподіл влади між центральним урядом, місцевим урядом та асоціаціями вчителів став помітнішим. Ідея децентралізації набула популярності в багатьох країнах. У національному та міжнародному лексиконах освітньої політики «децентралізація» стала ключовим словом, разом з такими, як «участь», «рівні можливості», «автономія» тощо. Децентралізація розглядалась як засіб забезпечення ширшого представництва законних інтересів в освіті. Іншими словами, вона пропонувалась як модель, спроможна розв'язати чимало проблем в освітній системі. Однак спроби децентралізації попередніх десятиріч не завжди давали бажані результати. У більшості менш розвинених країн результати децентралізації розчарували. Вона не завжди поставала як засіб реформування соціальної політики. Після радикальних спроб децентралізації ситуація погіршувалася, а не поліпшувалась. Крім того, децентралізація виявилася досить дорогою ініціативою. В результаті децентралізації кількість урядових структур і працівників може збільшитися, в той час як у централізованій системі це може бути досягнуто швидше та дешевше. Лаугло та МакЛін (1985) у праці «Контроль освіти: міжнародний погляд на дискусію стосовно централізації - децентралізації» наводять низку аргументів, які були висловлені поборниками децентралізації:

- аргумент «перерозподілу», що стосується розподілу влади;

- аргумент «ефективності», що стосується більш ефективного розміщення наявних ресурсів і керівництва ними;

- аргумент «культури навчання», що акцентує на децентралізації навчального контексту.

Всі ці аргументи мають добре підґрунтя. Однак може бути створена низка серйозних контраргументів. Перше десятиріччя XXI століття можна назвати періодом помірної децентралізації, коли всі можливі переваги та недоліки можуть бути обережно виваженими.

Чи є приватизація однією з форм децентралізації? Експерти Світового банку схильні дати позитивну відповідь. Однак автономія від держави не обов'язково означає автономію від організації. Приватні або конфесійні заклади можуть дотримуватися дуже централізованої моделі організації своїх навчальних процесів.

Порівняно з колишньою радянською моделлю сучасні освітні системи країн Центральної та Східної Європи, без сумніву, є менш централізованими. Однак, за оцінкою міжнародних експертів, тільки угорська система освіти може вважатися децентралізованою. Інші країни вирішили зберігати певний рівень централізованого контролю за освітою. Це цілком зрозуміло: країни Центральної та Східної Європи мають давні традиції централізованої освіти. До того ж децентралізація тісно пов'язана з проблемами фінансування. Іноді децентралізацію в країнах перехідного періоду називають «децентралізацією бідності», маючи на увазі, що центральний уряд цих країн навмисно делегує фінансову відповідальність за підтримку шкіл муніципалітетам з метою уникнення головних проблем освітнього фінансування. Крім фінансової, децентралізація також породжує інші проблеми. Наприклад, Серич (1996) у праці «Освітні реформи в Центральній таСхідній Європі вказує на такі наслідки необачної децентралізації в цьому регіоні:

1. Розвивається дисбаланс, тобто надлишок одних секторів і

стагнація інших.

2. Складність політики децентралізації часто не була належним чином зрозуміла або цьому не приділялося достатньо уваги. Це стосується, зокрема, відсутності чіткого визначення розподілу компетентностей між високим, середнім і низьким рівнями децентралізованої системи освіти.

3. Процес і політика децентралізації ускладнюються тим фактом, що вони залежать переважно від зовнішніх чинників.

4. Децентралізація часто не працює належним чином тому, що недостатньо шкільних і місцевих можливостей для взяття на себе нових повноважень, і їх фінансова ціна занадто висока.

На думку Серича (1996), має бути знайдено нові розв'язання цих проблем. Вони не обов'язково повинні передбачати повторну централізацію, тобто зростання сили влади центру і зменшення місцевої відповідальності, а скоріше, розвиток нових механізмів та інструментів для поліпшення системи.

Цей короткий огляд дає змогу зробити такий висновок: не існує єдиної моделі розв'язання проблеми централізації/децентралізації. Експерти організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) стверджують, що певна комбінація чинників в одній країні може вимагати рішення, яке відрізнятиметься від необхідного організаційного зразка іншої країни, навіть якщо багато основних чинників однакові. Ми можемо лише погодиться зі спостереженням Хагеса (1990)", викладеними у праці «Управління освітою: міжнародні тенденції та питання»: «Ключове питання, яке кожна нація повинна вирішити відповідно до її особливих обставин, — досягти відповідного та життєздатного балансу між централізованими тенденціями, покликаними охороняти національні інтереси, та легітимними прагненнями вчителів, студентів, їх батьків і місцевих громад до можливості брати участь в освітньому процесі».

13. Схема обговорення освітньої політики (на стадії обговорення варіантів політики).

Обговорення і прийняття рішень. З ким нам консультуватися? Як організувати дискусію? На яких рівнях і в який спосіб мас відбуватися дискусія? Одним із найважливіших кроків є визначення відповідних зацікавлених груп. Важливо знати, які з цих груп виграють, а які втратять унаслідок впровадження псиної політики. З часом деякі зацікавлені групи підтримувати­муть зміни, а деякі будуть в опозиції до них. Як правило, групи, в інтересах яких робляться зміни (національні меншини, соціальне обділені родини тощо), не мають організаційних можливостей і впливу, в той час як опозиційні групи набагато краще організовані та більш потужні. Останні не слід ігнорувати, навпаки, їх треба активно залучати до процесу обговорення з метою пошуку спільних сфер інтересів. Надзвичайно важливо знайти впливових союзників і заручитися їх політичною підтримкою. Коли знайдено спільні рішення, що враховують інтереси різних груп, політики мають визначити рівень, на якому прийматимуться політичні рішення, і людей, які їх будуть приймати.

14. Цикл обговорення освітньої політики, його характеристика.

15. Компоненти освітньої політики, їх характеристика.

Виділяють 5 основних компонентів процесу освітньої політики:

· Визначення проблеми – яка проблема має бути розв’язана політичним способом? чому це є проблемою? Що ми знаємо про причини?

· Розвиток політики – які можливі шляхи розвязаня проблеми? Які ми маємо можливості та перепони?

· Обговорення та прийняття рішення – з ким потрібно консультуватись? Визначення відповідних зацікавлених та професійних груп.

· Впровадження політики – які способи і шляхи впровадження політики можуть дати найкращі результати?

· Оцінювання політики – хто може об’єктивно оцінити політику і її наслідки? Це також один із можливих способів оцінювання політичного рішення ще до його прийняття.

16. Економічні індикатори освітньої політики, їх характеристика.

Аналіз освітньої політики в міжнародному контексті передбачає обов'язкове використання і посилання на економічні та соціальні індикатори.

Загальновживані економічні індикатори:

• Валовий внутрішній продукт (ВВП).

• Національний валовий доход (НВД) — раніше Валовий національний продукт (ВНП).

• Національний валовий доход на душу населення (раніше Національний валовий продукт на душу населення, або ВНП на душу населення).

• Розподіл доходу (коефіцієнт Джині).

• Національний валовий доход у Паритеті купівельної сили (ПКС) валют.

• Загальний зовнішній борг (% НВД).

• Погашення зовнішнього боргу.

• Торгівля.