Теорії економічної глобалізації

Глобалістика є молодою наукою, а тому сучасна те орія її ще не сформована остаточно. Але деякі концепції уже намітились. Розглянемо основні з них.

Перша з них — концепція "межі зростання". Про блема меж економічного зростання є основною ідеєю тематики доповідей Римського клубу. У свій час за сновники цього клубу зіткнулися з труднощами в реа лізації корпоративних проектів і програм. Вони вва жають, що глибинними причинами цих труднощів є глобальні системні ефекти, тобто наслідки деструктив них змін у світовій економічній системі. Локальні зу силля щодо їх подолання були маловтішними. Практичним результатом досліджень в рамках цієї концепції були спроби моделювання світової економіч ної динаміки. При цьому за змінні бралися п'ять вели чин: населення, капіталовкладення, виробництво про довольства, використання невідновлюваних ресурсів, забруднення природного навколишнього середовища. Цільова функція визначається робочою гіпотезою про дисфункціональність глобальної системи. її перевірка привела до висновку про те, що в умовах збереження наявних тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та еконо мічної експансії.

Інша концепція отримала назву " сталого розвитку". Дотримуючись ідеї про існування планетарних меж економічного зростання, автори її вважають, що кри тичний поріг сталого зростання світової спільноти уже подоланий, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціо нування глобальних екосистем. Необхідно, стверджу ють вони, зупинити глобальний демографічний вибух у країнах, що розвиваються, і піддати критиці кон цепції економічного зростання західного типу. Обмеженість цієї концепції полягає у її однобічно му економічному ухилі. Але приваблює програма, роз роблена на основі цієї концепції. Вона передбачає по шук нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах світу і в короткі термі ни, а для планети в цілому і на довгострокову перспек тиву.

Концепція "універсального еволюціонізму" розви вається на базі ноосферного вчення В. Вернадського. В ній піддаються критиці ідеї, сформульовані "рим ським клубом". Глобальна природа розглядається як са моорганізована система. Реакція цієї системи хоч і є непрогнозованою через величезну кількість критич них порогових факторів, але неминуча в довгостроко вому плані. Прибічники цієї концепції закликають враховувати реакцію біосфери на процеси глобально го розвитку. Спільний розвиток світової людської спільноти і біосфери може бути цілеспрямованим, взаємоузгодже- ним і ефективним. В результаті конструктивної коево- люції може сформуватися ноосферна цивілізація, що відкриває шлях до розвитку нової якості.

Концепція "мітозу біосфер" розглядає ноосферу як гармонійний синтез біосфери і техносфери. Під техно- сферою розуміють "глобатех" — тип нової культури, яка охоплює весь планетарний ринок. Експансія "гло- батеху" в Космос означає досягнення певної економіч ної рівноваги за умови виходу за межі земної біосфери. Це є підставою перетворення ноосфери на важливий фактор еволюції Всесвіту.

Концепція "світ-системного аналізу" розглядає роз виток економік, історію систем і цивілізації. Криза капіталістичної світ-системи кінця XX ст. трактується як перехід до посткапіталістичної системи. Капіталі стична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвиваєть ся у взаємодії ядра (капіталістичної метрополії), на- півпериферії і периферії світу.

Концепція "контрольованого глобального розвит ку" обґрунтовує створення системи моделей альтер нативного глобального розвитку і рекомендацій щодо вибору оптимальних систем управління цим розвит ком. Перехід до інформаційного суспільства розгля дається як магістральний шлях вирішення глобаль них проблем. Найбільш досконалим як з теоретичної, так і з прак тичної точки зору є ліберальний підхід західної демо кратії. Західні пропозиції з глобальної модернізації можна звести до трьох узагальнених позицій: 1) ринкове господарювання; 2) раціональне знання в повному обсязі його ідей, дисциплін, інститутів і технологічного оснащення в їх історичній трансформації; 3) принцип правозахищеної гідності людини. Це є альтернатива традиційним принципам: 1) влада власності; 2) медитативно-сакральне знання; 3) затверджений ззовні статус людської особистості.

№84 Глобалістика і глобальні проблеми, форми їх прояву

Глобалістика - це методологія наддержавного планетарного всесвітнього підходу до вирішення земних проблем:

• негативних наслідків науково-технічного прогресу;

• розширенням сфери міжнародного поділу праці;

• моральними наслідками;

• катастрофічним погіршенням рівня життя у найменш розвинутих країнах;

• загостренням міжнародних, релігійних та етнічних конфліктів.

Характеризуючи глобалістику як науку, можна приблизно визначити предмети її досліджень.

1. Перш за все, це - вивчення життєвої піднімальної сили Землі.

2. Ефективне вивчення та передбачення у таких галузях, як економіка, енергетика, космологія, політологія та інше.

3. Вивчення навантаження на біосферу.

4. Вивчення і активне використання навколишнього космічного простору.

5. Вивчення проблем світового океану.

6. Вивчення наслідків ненавмисних змін в альбедо Землі.

7. Проблеми, що стосуються використання невичерпних ресурсів Землі.

Перелік основних напрямків, що може бути предметом глобалістики, показує, що всі вони можуть бути зведені у певну кількість глобальних проблем.

Глобальні проблеми - це особливий рядок соціальних явищ і процесів у сучасному світі, які за масштабами і значущістю вирізняються загальнопланетарним характером, пов'язані з життєвими інтересами народів світу і можуть бути вирішені шляхом взаємодії усіх країн світу.

До таких проблем належать: відвернення світової ядерної війни та забезпечення стабільного миру; необхідність ефективної та комплексної охорони навколишнього середовища; ліквідація відсталості країн, що розвиваються; продовольча, сировинна, енергетична та демографічна проблеми; ліквідація хвороб; раціональне використання глибин світового океану та мирне освоєння космічного простору; проблема розвитку самої людини; перспективи забезпечення її гідного майбутнього.

Кожна з названих проблем породжена специфічними причинами, які зумовлені, з одного боку, специфікою розвитку продуктивних сил, географічного середовища, рівня прогресу техніки, природно-кліматичними умовами, тобто речовим змістом суспільного способу виробництва, а з іншого, - специфічною суспільною формою, особливістю розвитку відносин власності.

За всієї різноманітності таких причин глобальних проблем є певне коло спільних для них причинно-наслідкових зв'язків, притаманних розвиткові технологічного способу виробництва.

Сутність глобальних проблем можна визначити як комплекс зв'язків і відносин між державами та соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів усіх країн і можуть бути розв'язані внаслідок їх взаємодії.

№ 85 Європейські інтеграційні процеси

Європейська інтеграція — це процес політичної, юридичної, економічної (а в деяких випадках — соціальної та культурної) інтеграції європейських держав, у тому числі й частково розташованих в Європі. На даний момент європейська інтеграція досягається в основному за рахунок розширення Європейського Союзу та Ради Європи.

9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою «план Шумана»)

18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейської спільноти вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція («європейська шістка», яка в подальшому стала «локомотивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).

Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейської спільноти з атомної енергетики (Євратому).

На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейську економічну спільноту (ЄЕС).

23 березня 1957 року у м. Римі відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євроатом).

Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Спільноти (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті - створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Спільноти товарів, послуг, капіталу, робочої сили).

Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою «Римські договори».

8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Спільнот, Європейський Парламент та Суд Європейських Спільнот. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-

На початку 1970-х років розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія, 1 січня 1981 року — Греція, а 1 січня 1986 року — Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний Європейський Акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Спільнот, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття «Європейський Союз» з’явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так звані «три колони» Європейського Союзу:

· «перша колона» – Європейські Спільноти: ЄСВС, Євратом та Європейська Спільнота (замість старої назви «Європейська Економічна Спільнота»). Причому Європейська Спільнота є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить «наднаціональний феномен»;

· «друга колона» – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);

· «третя колона» – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський договір вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейської Економічної Спільноти та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором.

Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.

На сьогоднішній день до цієї угоди приєднались 13 держав Європейського Союзу – Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція, Фінляндія та Швеція. З 21 грудня 2007 року до складу Шенгенської зони увійшли Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина та Мальта. 29 березня 2009 року до Шенгенської угоди приєдналась Швейцарія.

26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів.

1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС – євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС – найвищого етапу інтеграції. Зараз євро перебуває в обігу на території 17 країн-членів ЄС. Велика Британія та Данія вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором. З 10 держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, до єврозони поки що приєдналися лише Словенія, Кіпр, Мальта, Словаччина та Естонія.

1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія.

17-18 червня 2004 року на Саміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу.

29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі.

Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов’язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації.

1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Наразі Європейській Союз налічує 27 членів.

У грудні 2007 глави держав і урядів ЄС року підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009). Він ставить ЄС на нову договірну основу і має зробити його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим.

№ 86 Фактори, рівні, стадії регіональної економічної інтеграції

На розвиток міжнародної економічної інтеграції впливає низка факторів. Першим, найважливішим та найвпливовішим чинником є сучасна науково-технічна революція. Якісні зміни в продуктивних силах, поява принципово нових засобів виробництва, технологій і зміни в цьому зв´язку самого характеру і структури виробництва заходять у суперечність з обмеженістю національних ринків, наявністю різних міждержавних бар´єрів на шляху руху капіталів, товарів та послуг, робочої сили. Масштабність і принципово новий характер проблем сучасного всесвітнього соціально-економічного розвитку роблять неможливим чи неефективним їхнє вирішення окремими країнами, стає очевидною необхідність об´єднання різноманітних видів ресурсів.

Другим фактором розвитку міжнародної економічної інтеграції є соціально-економічна однорідність національних господарств, що зближаються. Те, що міжнародна економічна інтеграція досягла найрозвинутіших форм у Західній Європі, пояснюється ідентичністю економічних структур цих країн, приблизно однаковим рівнем розвитку продуктивних сил. Проте протягом всієї інтеграційної історії, ЄС багато зусиль докладав і нині докладає вирівнюванню рівнів економічного і соціального розвитку держав-членів, адаптації нових країн, що приєднувалися до Євросоюзу, до інтеграційної системи співдружності.

Третім фактором розвитку міжнародної економічної інтеграції є наявність досить тривалого періоду та досвіду взаємного економічного співробітництва групи країн. Інтеграція являє собою продовження господарської взаємодії країн, її новий стан, вищий рівень економічного співробітництва. Інтеграція виникає на основі і в результаті поглиблення та розширення економічної взаємодії різних країн.

Четвертим фактором розвитку міжнародної економічної інтеграції є суб´єктивний чинник, який полягає в цілеспрямованій діяльності соціальних груп і класів, партій, законодавчих і виконавчих органів країн щодо розвитку власне інтеграційних процесів. Ця діяльність, що відбиває об´єктивні економічні процеси, але водночас впливає на них, може певною мірою сприяти розвиткові інтеграції або гальмувати її. Зокрема, розвиткові інтеграційних процесів сприяє: ринкова уніфікація світового господарства; демократичні тенденції розвитку людства; наявність та необхідність вирішення глобальних проблем. Натомість, гальмуючими чинниками інтеграції виступають: традиційні конфлікти між країнами; світові релігії тощо.