ЗУНР: утворення ЗУНР, польсько-українська війна, «Злука», причини поразки ЗУНР

Активізація національно-визвольного руху в Західній Україні була пов’язана з революційни­ми подіями в Росії, поразкою австро-угорських вій­ськ на Галичині й Поділлі, проголошенням УНР, посиленням державної кризи в Австро-Угорщині. У жовтні 1918 р. у Львові представники західно­українських політичних партій створили Україн­ську Національну Раду (УНР), яку очолив Євген Петрушевич.

УНР стала керівним органом західноукраїнсько­го національного руху. За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту та узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада проголоси­ла утворення держави на західних землях — Захід­ноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

1 листопада 1918 р. у Львові почалося повс­тання, що охопило Станіслав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися до скликання Установчих зборів. Революція переросла у війну за незалежність і за­хист від домагань поляків, що проголосили ство­рення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала уряд — Тимчасовий Державний сек­ретаріат на чолі з К. Левицьким. Уряд складався із секретаріатів військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, публічних робіт і віроспові­дань. Президентом став Є. Петрушевич. 13 листо­пада УНР затвердила Тимчасовий основний закон, відповідно до якого:

• новоутворена держава одержала назву Західно­українська Народна Республіка (ЗУНР);

• були визначені кордони держави;

• закріплювалася державна незалежність;

• визначалися державний устрій, прапор, герб. Відбулися вибори до законодавчого органу вла­ди — Української Народної Ради. Уряд і президент прагнули вивести країну з економічної кризи, для чого було вжито такі заходи:

• монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції;

• співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями;

• початок відновлення роботи залізничного транс­порту;

• уведення в обіг валюти — гривні й карбованця;

• 14 квітня 1919 р. з прийняттям закону про зем­лю почалася аграрна реформа, що передбача­ла ліквідацію великого землеволодіння, поділ землі між безземельними селянами.

Проте уряд не зумів узяти під контроль нафтови­добуток (більшість розробок належала іноземцям), зупинити інфляцію і повною мірою реалізувати тру­дове законодавство. Найбільш вдалою була політика в галузі освіти, спрямована на відокремлення шко­ли від церкви, і щодо політичних партій.

Зовнішньополітичний курс передбачав стосун­ки з урядом УНР і об’єднання УНР і ЗУНР в єди­ну державу. Розірвана між державами-сусідами (Польщею, Румунією, більшовицькою Росією, Угорщиною), Україна потребувала територіальної єдності для боротьби за свої національні інтереси. Вирішення цієї проблеми було поступовим. Із кін­ця 1918 р. між урядом ЗУНР і Директорією УНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано поперед­ній договір про об’єднання ЗУНР і УНР.

22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві від­булися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки українських земель. Універсал про об’єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. В урочистостях під час обміну грамотами брали участь делегати від Ди­ректорії, галицькі делегати на чолі з Л. Бачинським, С.Вітвицьким, Л. Цегальським, десятки тисяч киян, військо, представники інших держав.

Однак об’єднання всіх українських земель за­лишилося тільки декларацією. Воно мало політико- ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіковане урядами обох держав. Пізніше передбачалося затвердження акту Злуки Українськими Установчими зборами.

ЗУНР прагнула створити широкі можливості для повноцінного національно-державного, еконо­мічного й культурного життя українців.

Отже, революційні події 1917—1919 рр. позна­чили перехід від національно-культурного пробуд­ження до масової боротьби українців за державний суверенітет. Хоча державна незалежність не була виборена, не були вирішені соціальні проблеми, українці за часи драматичних подій революції й громадянської війни усвідомили себе окремою нацією, яка вимагала національного самовизна­чення в політичному сенсі. Виразником боротьби за державотворення стала Українська Центральна Рада, у складі якої діяли видатні представники української національної еліти того часу. Націо­нально-демократична революція стала періодом ма­сового героїзму й високих патріотичних почуттів.