Українські землі у складі Польщі

Унаслідок українсько-польської війни, яку ук­раїнці програли 1919 р., поляки захопили Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Поділля, Холмщину, Підляшшя. За Ризьким миром 1921 р. ці землі увійшли до складу Польської держави. Пи­тання про державну приналежність Східної Гали­чини залишалося нерозв’язаним — за рішенням Паризької мирної конференції Польща окупува­ла ці території тимчасово. У Галичині проживало 80 % західних українців.

Незважаючи на відвертий опір українців оку­паційній владі, 14 березня 1923 р. у Версалі Рада послів Антанти остаточно визнала зверхність Поль­щі над Східною Галичиною, де українці становили 15 % населення.

Польський уряд територію своєї держави поді­ляв на дві категорії: Польщу «А» (корінні землі) і Польщу «Б» (східні землі — Західну Україну і За­хідну Білорусію). Основні галузі промисловості були зосереджені у Польщі «А», куди надходили основні капіталовкладення. Польща «Б» була сиро­винним придатком і ринком збуту.

Уряд Польщі проводив політику колонізації та асиміляції щодо українського населення краю, нехтував його правами та свободами, піддавав утискам національну культуру. У 1924 р. було за­боронено розмовляти українською мовою в держав­них установах та органах самоврядування.

Економічне життя значно пожвавив коопера­тивний рух, розвиток якого відбувався на досить високому рівні. Керував роботою кооперативів Реві­зійний союз кооперативів. Кожне село обов’язково створювало в себе кооператив — крамницю, касу, молочарню. Створювалися пов’язані з кооперацією банки. Кооперативний рух розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту українців.

Під час «великої депресії» 1929—1933 рр. ук­раїнсько-польські стосунки значно погіршили­ся. У цих умовах посилилося невдоволення серед українства краю, яке вилилося у масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорсто­ких масових дій. 3 вересня 1930 р. було розпочато масові репресії щодо українського населення, які отримали назву «пацифікація» (утихомирення): за­кривалися українські громади, конфісковувалося майно селян, переслідувалися і заарештовувалися лідери українського руху, утримувалися під до­машнім арештом українські депутати; було зруй­новано близько 800 сіл.

Українці краю звернулися до Ліги Націй з про­тестом на дії польського уряду, внаслідок чого кампанія пацифікації набула характеру міжна­родного скандалу. Крім того, у результаті кампанії українське населення та польська адміністрація не знайшли порозуміння, також посилилася рі­шучість молодих, радикально налаштованих на­ціоналістів боротися проти польської влади.

У визвольному русі західноукраїнського на­селення проти польського панування виділилися три основні течії: партії з легальними засобами боротьби; націоналістичне підпілля; комуністич­ний рух.

У краї існували дванадцять українських полі­тичних партій. Найчисленнішим та найвпливовішим було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО) — ліберальна партія, що виступала за конс­титуційну демократію та незалежність України.

Головним виразником соціалістичних тенден­цій краю була Радикальна партія. Після її об’єднання в 1926 р. з Українською партією соці- алістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична радикальна партія, лідерами якої були Лев Бачинський та Іван Макух.

У 1920-ті рр. серед українців краю поширилися прорадянські настрої. Ці симпатії започаткували декілька легальних та нелегальних організацій. У 1919 р. група галичан утворила Комуністичну партію Східної Галичини, яка з 1923 р. називалась Комуністичною партією Західної України (КПЗУ) і під тиском Комінтерну стала автономною части­ною Польської комуністичної партії. У 1938 р. за наказом Сталіна її було розпущено.

Серед інших партій у Східній Галичині також діяли Українська католицька, Руська селянська, Руська аграрна та інші партії.

Найбільшою та найвпливовішою організацією західних українців залишалася греко-католицька церква, яка налічувала 4 млн віруючих та 3 тис. парафій. Греко-католицька церква мала власну політич ну Українську католицьку національну партію. Своїми досягненнями у міжвоєнний пері­од вона завдячує митрополитові Андрію Шептиць- кому.

Менш помітну роль у суспільно-політичному житті краю відігравала православна церква (налі­чувала 2 млн віруючих).

Молодь все більше тяглася до організатора са- ботажних акцій Української військової організації (УВО, створена в Празі 1920 р. колишніми коман­дирами січових стрільців і Української Галицької армії). Її лідер Євген Коновалець надавав великого значення розробці ідеології революційного руху. Цією ідеологією став розвинутий Дмитром Дон- цовим український інтегральний націоналізм. Д. Донцов стверджував, що нація — це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалеж­ної держави. Заради цієї мети мають об’єднатися всі класи й політичні партії, необхідно діяти будь- якими засобами, припинивши суперечки й дис­кусії. Майбутню незалежну українську державу має очолити вождь з необмеженою владою.

У 1926—1929 рр. у Західній Україні відбувалося об’єднання націоналістичних груп. Після кількох підготовчих конференцій у 1929 р. представники УВО, Української націоналістичної молоді, Легіону українських націоналістів, Асоціації української націоналістичної молоді зустрілися у Відні й за­снували Організацію українських націоналістів (ОУН), яка взяла за мету створення Української самостійної соборної держави.

Напередодні Другої світової війни в ОУН налі­чувалосяналі­чувалося 20 тис. осіб. Основним змістом її діяль­ності був політичний терор проти представників польської влади. На початку 1930-х рр., крім со­тень актів саботажу та десятків «експропріацій» державних фондів, члени ОУН організували понад

60 замахів та вбивств.

Від середини 1930-х рр. польська влада розпо­чала широкомасштабну кампанію карних заходів проти ОУН, унаслідок якої було заарештовано весь крайовий провід ОУН та чолі зі Степаном Бандерою та Миколою Лебедем та сотні рядових членів ор­ганізації. У цих умовах в ОУН стався розкол на два крила: помірковане та революційне (радикальне). До першого належали представники старшого по­коління: Є. Коновалець, О. Сеник, М. Сціборський, а також ті, хто вважали за необхідне добитися допомоги рухові з боку Німеччини. До другого — представники молодшого покоління: С. Бандера (лідер), М. Лебедь, Я. Стецько, І. Климів, М. Кли- мишин, Р. Шухевич та інші. Вони обстоювали ме­тоди терористичної діяльності.

Отже, у міжвоєнний період Східна Галичина залишилася аграрно-сировинним придатком Поль­щі. У суспільно-політичному житті краю посилю­валася конфронтація між корінним українським населенням та польською владою, що проводила жорстку політику колонізації.