Фашистський окупаційний режим та рух Опору

18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву під номером 21 та назвою «Варіант Барбаросса».

На світанку 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей.

Сучасна українська історіографія подає таку періодизацію участі України у Другій світовій війні:

1) 1 вересня 1939 р. — 22 червня 1941 р. (від нападу Німеччини на Польщу до агресії проти СРСР);

2) 22 червня 1941 р. — листопад 1942 р. (від нападу Німеччини та її союзників на СРСР, часу, коли в Західній Україні сформовано національні збройні сили, до наступу під Сталінградом);

3) грудень 1942 р. — жовтень 1944 р. (бої за визволення українських земель від окупантів).

Український напрям, за планом «Барбаросса», був одним із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого — зміцнити власну машину, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. Тобто українські землі розглядалися як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Про це Гітлер відверто говорив в багатьох своїх виступах.

Про те, що український напрямок для Гітлера був одним із головних, виявилося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання».

В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. Їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти.

Перший удар противника прийняли на себе прикордонники. У нерівних боях із загарбниками вони виявили мужність і героїзм.

На ковельському напрямі особливою стійкістю відзначився Любомльський прикордонний загін. Прикордонники 9-ї застави цього загону за день бою в оточенні знищили до 600 ворожих солдатів і офіцерів.

Одинадцять днів і ночей відбивали атаки противника поблизу с. Скоморохи бійці 13-ї застави Володимир-Волинського прикордонного загону.

Героїчно билися захисники Рава-Руського, Перемишльського та інших укріплених районів. Не менш як два тижні точилися жорстокі бої за доти в укріпленому районі на р. Санок.

У ході величезної танкової битви в районі Луцьк — Броди – Дубно, в якій брало участь 2000 танків, хоч і було розгромлено радянські механізовані корпуси, проте врятовано армії Південно-Західного фронту від оточення.

Воєнна обстановка для військ Південно-Західного фронту складалася катастрофічно. 6 липня було створено штаб оборони Києва. Завдяки героїзму солдатів вдалося зупинити ворога під Києвом на два з половиною місяці. Оборона столиці України тривала з 7 липня до 26 вересня 1941 р.

Командування Південно-Західного фронту дійшло висновку, що єдиним виходом ставало негайне відведення військ з київського виступу з метою створення більш щільної оборони на одному з тилових рубежів. Однак Сталін заперечив проти цього й наказав утримувати Київ. 15 вересня фашисти перетнули комунікації Південно-Західного фронту. Лише в полон до фашистів потрапили 665 тис. червоноармійців та командирів Червоної армії. Командування, штаб фронту, у тому числі командувач фронтом генерал М.Кирпонос, загинули в бою, виходячи з оточення.

Проте ворогові дорого коштували ці успіхи. Червона армія завдала істотних втрат понад 10 його кадровим дивізіям.

Водночас із наступом на Київ угруповання армій “Південь” своїм правим крилом повело наступ на південь України з метою захоплення Одеси. Під Одесою загарбники втратили 200 тис. осіб убитими, пораненими й полоненими, а також багато техніки. Оборона Одеси тривала 73 дні. Лише за наказом Верховного Головнокомандування 16 жовтня 1941 р. радянські війська було евакуйовано морем. Обороняючи Одесу, радянські війська тривалий час сковували тут понад 18 дивізій противника.

До початку зими противник зайняв майже всю територію України. За півроку війни в полон до німців потрапило 3 млн 600 тис. радянських військовослужбовців.

Причинами поразки радянського керівництва стали: війська СРСР були розосереджені на великій території; репресії проти офіцерського складу армії в 30-ті роки; некомпетентність військово-стратегічного керівництва (керівництво готувало армію до війни на чужій території, “війни малою кров’ю”); відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція СРСР.

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. Їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхскомісаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів:

1) «Волинь» — Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі;

2) «Житомир» — Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Поліської області БРСР;

3) «Київ» — Київська і Полтавська області.

4) «Миколаїв» — Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;

5) «Таврія» —лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.

6) «Дніпропетровськ» —Дніпропетровська і частина Запорізької області.

Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування.

На чолі рейхскомісаріату Гітлер поставив безжального і жорстокого Е.Коха, україноненависницька політика котрого не знала меж. «Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною, — заявляв цей фанатичний расист, — я звелю його негайно розстріляти».

На нараді окупаційних чиновників у Рівному він так сформулював цілі Німеччини щодо України: «Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає у Німеччині. Цю роботу слід проводити, не рахуючись із втратами». Подібне твердження відповідало ідеологічним засадам міністра окупованих східних територій А.Розенберга, який заявляв: «Розмноження слов'ян небажане... Освіта небезпечна. Цілком достатньо, якщо вони навчаться рахувати до 100... Кожна освічена людина — це наш майбутній ворог...» Свою «турботу» про українців висловлював і сам фюрер: «Знання сигналів дорожнього руху їм буде достатньо... Під свободою українці розуміють, що вони будуть митися тільки один раз на місяць замість двох разів».

Поразка під Москвою змусила Гітлера провести тотальну мобілізацію в Німеччині, що зумовило гострий дефіцит робочої сили в господарчому секторі третього рейху. Саме тому в цей час розпочинається широкомасштабне використання примусової праці населення окупованих країн. З 2,8 млн молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини, 2,4 млн були вихідцями з України.

Характерною рисою "нового порядку", який вводили гітлерівці на окупованих територіях, був нестримний кривавий терор. У жовтні 1941 р Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляно. За час окупації подібні варварські акції фашисти провели у 250 населених пунктах республіки.

Фашисти діяли без огляду на будь-які норми моралі. Жертвами масових розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у Рівному — 99 тис., сотні тисяч мирних громадян було знищено у Вінниці, Харкові, Житомирі Полтаві та інших містах України.

Поступово гітлерівський терор все більше набуває рис систематичності — з німецькою педантичністю здійснюються каральні акції, створюються гетто і концентраційні табори. 7 грудня 1941 р. побачив світ підписаний Гітлером декрет, відомий під назвою "Ніч і туман". Його суть полягала в тому, що кожен, хто буде чинити опір фашизму, має безслідно зникнути: його або страчували, або відправляли до концентраційного табору однієї з окупованих країн.

У самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. "Фабрики смерті" діяли в Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах.

Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн осіб (за іншими даними на 14,5 млн). Жорстокий терор проти мирного населення України мав на меті не тільки "швидке умиротворення", тобто придушення будь-якого опору окупаційними військами. Він став кривавим інструментом виконання головного завдання "Генерального плану "Ост" - знелюднення східних територій для подальшого переселення сюди німецьких колоністів.

Перші кроки германізації шляхом колонізації земель України було здійснено 1942 р. У цей час у 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. У липні 1942 р. Гітлер переносить свій генеральний штаб із Растенбурга (Східна Пруссія) в околиці Вінниці. У зв'язку з цим у грудні 1942 р. після виселення місцевого населення на території 500 км², що охоплювала частину Вінницької та Житомирської області було створено "німецьку переселенську округу Хегевальд", у якій проживало 9 тис. осіб. Це був своєрідний зародок, “вістря проникнення” колонізаційного потоку, що могутньою хвилею мав поширитися на значну територію України, і лише перелом у ході війни поклав край експансії зазіханням фашистів.

Отже, у практиці фашистського окупаційного режиму в Україні виконання тактичних завдань експансії, пов'язаних із веденням війни (забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької військової машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини) створювало базу для довгострокової реалізації головного стратегічного завдання – колонізації значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.

«Новий порядок», запроваджений фашистами в Україні, не міг не викликати опору місцевого населення, хоч спочатку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939—1941 рр., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти їй у боротьбі проти більшовизму.

Хоча німці не давали ніяких обіцянок, національно свідомі українці сподівалися на відновлення української державності. Найбільшу активність виявили діячі обох течій Організації українських націоналістів. Ще до приходу німців у багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною було створено дві військові частини під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». У них було близько 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для своєї загарбницької мети, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд — Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Проте реакція німців на таке «самоуправство» була негативною. Вже на початку липня 1941 р. вони заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я.Стецька, а також С.Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт 30 червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. Зокрема С.Бандера наголосив, що, віддаючи накази, «не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців». У відповідь фашисти кинули С.Бандеру, Я.Стецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували майже до кінця війни. Вся мережа бандерівських організацій, керівництво якою перебрав Микола Лебедь, змушена була перейти в підпілля.

Восени 1941 р. нацисти знову завдали репресивного удару по ОУН. Зокрема у вересні було заарештовано близько 2 тис. та розстріляно кілька сотень членів бандерівських «похідних груп». Їх завданням було, рухаючись вслід за фронтовими німецькими частинами, пропагувати по містах і селах ідею самостійності України, організовувати цивільну адміністрацію, розгортати мережі оунівського підпілля. Десь через два місяці гестапо накинулося вже на ОУН(М), розстрілявши понад 40 провідних членів цієї організації, серед них відому поетесу Олену Телігу. В той же час німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців.

В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ’я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби, як єдиного шляху збереження й захисту народу. Вже у 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого спротиву на перших порах стали Волинь і Полісся. Тут від початку війни діяли партизанські відділи «Поліської Січі» під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У результаті об'єднання всіх цих розрізнених військових формувань у жовтні 1942 р. була створена Українська повстанська армія (УПА). Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти радянських партизанських формувань, оскільки вони представляли комуністичний режим на окупованих територіях і своїми діями накликали фашистські репресії проти мирного населення. Влітку 1943 р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких ворог, незважаючи на підтримку авіації й танків, втратив вбитими і пораненими близько 3000 солдатів і офіцерів. 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів було також проведено у жовтні — листопаді того ж року. На звільнених від фашистів територіях, зокрема на Волині, УПА формувала українське державне управління, яке впроваджувало місцеве самоврядування, вирішувало земельне питання, створювало грошову систему, школи тощо.

У 1943—1944 рр. тривала й неоголошена польсько-ук­раїнська війна. Починаючи з весни 1943 р., загони УПА про­водили кампанію витіснення польського населення за межі українських етнічних кордонів — за Буг і Сян. Переговори ОУН(б) з поляками були зірвані. Після цього кривава різа­нина спалахнула з подвоєною силою. Лише за 11—12 липня 1943 р. було спалено 60 польських населених пунктів, а більшість жителів — знищено. Польська Армія Крайова (АК) з допомогою поліції, в свою чергу, лише на Холмщині зни­щила кілька десятків сіл, при цьому до п'яти тисяч україн­ських жителів було вбито. Подібні акції проводили обидві сторони, хоч розв'язати складну проблему українсько-польських відносин таким чином було неможливо.

12 липня 2003 р. з нагоди 60-ї річниці цих сумних подій Президент України Л.Кучма і Президент Польщі Олександр Квасьневський виступаючи на мітингу в с. Павлівка на Волині заявили, що це трагічна сторінка в історії взаємовідносин двох сусідніх народів. Ці події є спільним горем як для поляків, так і для українців.

З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити через наступ радянських військ (тому часом УПА-Південь називали ще й УПА-Схід). Для загального керівництва було створено Головне командування УПА з Головним військовим штабом, очолюваним безстрашним борцем за волю України Романом Шухевичем. Восени 1943 р. Головне командування УПА прийняло рішення запровадити посаду Головного командира УПА, яким і став Р.Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка (спочатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 р. — у ранзі генерал-хорунжого). На початку 1944 р. УПА нараховувала близько 100 тис. вояків. Це свідчило про масову підтримку її з боку українців, оскільки ніякої допомоги ззовні вона не мала.

21—25 липня 1943 р. відбувся III надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

Через рік, у липні 1944 р., з ініціативи УПА і лідера ОУН С.Бандери була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка мала взяти на себе керівництво національно-визвольним рухом в Україні. До її складу ввійшли делегати від різних політичних партій, що діяли в Західній Україні до Другої світової війни (крім комуністів та ОУН(М)), а також представники деяких східноукраїнських організацій. Платформа нового утворення відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими українцями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги приділяла соціально-економічним питанням.

3 німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні було залишено 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки наприкінці 1942 р. партизанський рух почав відроджуватися.

Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Путивльський партизанський загін наприкінці травня 1942 р. зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і військового спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з'єднання на чолі з О.Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О.Федорова і М.Попудренка.

Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т.Строкачем.

Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкінці жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з'єднання С.Ковпака і О.Сабурова. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і південній частині Білорусі велику територію, яку назвали «Партизанським краєм». На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу. Проте досить часто діяльність партизан зводилася до демонстрації радянської присутності на окупованих територіях. Здійснивши декілька нападів на фашистів, вони відходили в глиб лісів. Тим часом мирне населення за такі дії розплачувалося з окупантами кров'ю.

З'єднання С.Ковпака здійснило відомий похід по ворожих тилах від Путивля до Карпат, завдавши загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди із загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С.Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося врятуватися в Карпатах. Усього на початку 1944 р. на території України, яку окуповували німецькі війська, нараховувалося 40 — 50 тис. радянських партизанів.

Протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною протяжністю 52 тис. км. У 1941 — 1945 рр. у партизанських загонах та з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб (у тому числі ті, хто брав участь у боротьбі на території країн Південно-Східної та Центральної Європи). 30 % із них загинули.

У містах України діяли націоналістичні та прорадянські підпільні групи, зокрема «Молода гвардія» на Луганщині та «Партизанська іскра» на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували антинімецькі листівки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо.

Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку. Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.

3. Україна на завершальному етапі війни (1944 – 1945 рр.)

Першим українським населеним пунктом, звільненим від фашистських загарбників 18 грудня 1942 р., було с. Півнівка Міловського району Луганської області.

Відступаючи німецькі війська застосовували варварську тактику "спаленої землі". У спеціальному наказі Гіммлер вимагав: "Не повинні залишатись жоден чоловік, жодна голова худоби або центнер зерна, жоден залізничний вагон. Жодного нерозваленого дому, жодної незруйнованої шахти, до якої можна б було підступитись протягом кількох літ, жодного неотруєного колодязя... Ворог повинен знайти справді цілком спалену і зруйновану країну".

Берлін вимагав від своїх військ в Україні битися на рубежі Дніпра до останнього солдата. Водночас Сталін наказував не припиняти наступ. Розраховуючи зіграти на національних почуттях, він розпорядився усім чотирьом фронтам, що діяли в Україні, присвоїти назви українських. Для нагородження командирів, які відзначилися в боях за визволення українських земель, 10 жовтня 1943 р. було впроваджено орден Богдана Хмельницького. Отож, підійшовши до Дніпра, передові частини з ходу форсували його і закріплялись на плацдармах. У ході кровопролитних боїв 6 листопада була визволена столиця України Київ, куди невдовзі перебралися з Харкова Раднарком і ЦК КП(б)У.

Наступальні операції в Україні 1943 р. завершились успіхом, але дісталися ціною не завжди виправданих великих втрат. Історія війни дає багато прикладів, коли, виконуючи нереальні завдання чи, щоб відзначитись особисто і першим доповісти про взяття якогось села, командири нехтували солдатським життям. Нерідко, як це було на Міусі, Сіверському Дінці, на підступах до Дніпра, стрілецькі частини йшли в атаку без підтримки, за відсутності боєприпасів, артилерії, танків та авіації. Розгорнуті в Україні польові військкомати мобілізовували на визволеній території всіх здатних тримати зброю. Невишколених, погано озброєних їх часто відразу ж кидали у бій. Наслідки були страшними. Та за втрати ніхто з вищого командування не відповідав.

Великими наступальними операціями на землях України був відзначений 1944 рік. У результаті великих боїв радянські війська, визволили Україну, здійснили загалом 35 наступальних операцій, багато з яких розцінюються як унікальні. Найбільш кровопролитними були бої за Тернопіль та в районі Бродів, де схрестила зброю з Червоною армією дивізія СС "Галичина".

На завершальній стадії війни була похована ще одна утопічна надія частини національно-патріотичних сил на те, що створені в складі вермахту українські збройні формування надалі зможуть трансформуватися в повноцінну українську армію.

Історія її створення та діяльності тривалий час була «білою плямою» української історії. Характерно, що неоднозначні оцінки дивізії СС «Галичина» мали місце ще до її утворення. Зазнавши поразки під Сталінградом, керівництво третього рейху розробило проект створення українського збройного формування, яке складалось би з населення Галичини. Цей проект піддавався жорсткій критиці з боку ОУН Бандери. Бандерівці вважали створення СС «Галичина» недоцільним і шкідливим, оскільки, по-перше, воно мало на меті, на їхню думку, відвернення активної української молоді від участі в русі опору, фактично перетворювало її на гарматне м'ясо; по-друге, як зазначалось у бандерівських «Бюлетнях», «твориться не українська національна, а німецька колоніальна частина» (командування дивізії та мова спілкування мали бути німецькими); по-третє, проектом передбачалося вербування в дивізію лише галицьких добровольців, що вело до певного протиставлення «галичан» і «українців» та до створення регіонального, а не загальнонаціонального збройного підрозділу; по-четверте, формування дивізії давало підставу радянській пропаганді говорити не лише про співпрацю українського національного руху з німцями, а й про пряму організацію цього руху третім рейхом. Виходячи з цих міркувань ОУН-Б категорично заявила, що «українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії».

Однак ці аргументи не переконали лідера Українського Центрального Комітету В. Кубійовича, до якого німецьке командування звернулося з пропозицією про створення української дивізії. Він та його прихильники після тривалих суперечок погодилися сприяти цьому процесові. Суть їхніх поглядів висловив митрополит А. Шептицький: «Немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії».

Формування дивізії розпочалося у квітні 1943 р. У своїх лавах вона налічувала 16—18 тис. осіб. Емблемою дивізії став галицький лев. У жовтні 1943 р. її було реорганізовано і перейменовано на 14 Галицьку добровольчу дивізію СС, а невдовзі відправлено на фронт. У липні 1944 р. під Бродами дивізія була оточена радянськими військами і розгромлена, втративши 7 тис. вояків. I хоча надалі поповнена та перейменована (з листопада 1944 р. одержала назву 14 Військова гренадерська дивізія СС Українська № 1) вона вела бойові дії проти партизанів та радянських військ у Чехословаччині, Югославії, Австрії, однак так і не стала омріяним зародком української національної армії. За патріотичні ілюзії лідерів український народ знову розплатився кров'ю.

28 жовтня було визволено від фашистів останній населений пункт тодішньої території України — залізничну станцію і селище Лавочне Дрогобицької (нині Львівської) області. Цього ж дня було визволено м. Ужгород.

Після відступу німецьких військ за межі України перед командуванням УПА і проводом ОУН-Б постало питання про подальші дії. Йшлося про те, чи відступати на захід, чи залишитися в Україні й продовжувати боротьбу проти радянської влади за українську справу. Керівництво ОУН, зокрема головний командир УПА Р.Шухевич, розуміло, що боротьба проти могутніх радянських збройних сил — це неминуча загибель, а відмова від боротьби — капітуляція. Провід ОУН прийняв рішення продовжити боротьбу.

Ставлення УПА до ситуації, яка склалася влітку і восени 1944 р. в Україні, було чітко визначене у політичній декларації: "Ми за повне визволення українського народу з-під московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів".

Отже, УПА та її політичний провід ОУН-бандерівці вступили у відкриту війну з більшовицькою владою в Україні. УПА-ОУН боролися за самостійну Українську державу, за кардинальні зміни національного питання в Україні, а Москва вважала їх повністю вирішеними. УПА-ОУН були єдиними чинниками, які своєю наполегливою і довголітньою боротьбою виносили українське питання на міжнародну арену, тоді як уряд Хрущова був слухняним виконавцем вказівок Сталіна. Отже, конфронтація між цими силами — це боротьба протилежних політичних ліній та ідеологій. Але УПА була приречена на поразку, бо перемогти могутню тоталітарну систему не було перспективи, тим більше, що Захід залишався байдужим до багатолітньої боротьби українського народу за свою волю і незалежність.

На початку 1944 р. командування вермахту намагалося привернути на свій бік багатотисячні загони УПА та підпілля ОУН. Були випущені з концтаборів С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько та інші провідні українські діячі. Відразу після звільнення С.Бандеру запросили на нараду в Берлін за участю командувача Російською Визвольною Армією генерала Власова, але голова проводу ОУН відмовився. Протистояння німецьким окупаційним властям та військам вермахту тривало до останніх днів їх перебування в Україні.

Попри намагання УПА уникнути боїв з фронтовими частинами Червоної армії не вдавалося. Після того як група Енея (П.Олійника) 29 лютого 1944 р. смертельно поранила із засідки командувача 1-го Українського фронту генерала армії Ватутіна, тиск на повстанців посилився. Щоб підірвати соціальну базу УПА, органи НКВС вдавалися до терору, провокацій проти місцевого населення, спалювали села, широко використовували практику взяття заручників та їх розстріл.

Виконуючи вказівки Сталіна про ліквідацію ОУН — УПА у 1944—1945 рр., уряд УРСР залучив наприкінці 1944 р. до боротьби проти повстанців майже 200 тис. солдатів і офіцерів внутрішніх військ, велику кількість партизанських і винищувальних загонів. 3 грудня 1944р. до червня 1945 р. було проведено три величезні каральні операції проти головних угруповань УПА силами кількох дивізій за підтримки танків, артилерії. Однак загони УПА, втрачаючи значну частину свого складу, маневрували, переходили в інші райони, за підтримки місцевого населення знову поповнювали свої лави і продовжували боротись. У січні 1945 р. у Західній Україні побував секретар ЦК КП(б)У і голова уряду Хрущов. Він вимагав рішучих заходів: прилюдно вішати полонених повстанців, репресувати їхні сім'ї, запровадити систему заручників. Радянський терор посилювався. Збільшувалася кількість убитих і арештованих повстанців, мирних жителів. Розгорнулась масова депортація сімей повстанців, а дуже часто і жителів сіл, які оголошувались бандерівськими, але ніякої участі в діяльності ОУН не брали. У звіті Наркомату внутрішніх справ УРСР зазначалося, що протягом 1944 – 1945 рр. проведено 40 тис. операцій, в яких було вбито 103 тис., затримано 125 тис. повстанців. Оскільки кількісний склад УПА не перевищував 80 тис., то зрозуміло, значну частину вбитих і арештованих становило мирне населення.

Але збройний опір сталінському тоталітаризму не вщухав. Частини УПА продовжували утримувати цілі райони сільської місцевості, здійснювали напади на районні центри, рейди по західноукраїнських землях, нищили енкаведистів, бійців винищувальних батальйонів, партійно-комсомольський актив. Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців із закликом скласти зброю. Його представники з мандатом Хрущова 23 лютого провели переговори на Тернопільщині з делегацією командування УПА. Радянська сторона вимагала капітуляції в обмін на амністію повстанцям та безпеку керівництву руху Опору та їхнім сім'ям. Представники УПА відкинули вимоги та обіцянки, бо вони не передбачали наймізерніших поступок Москви щодо національної політики в Україні, не говорячи вже про кардинальні зміни. Переговори успіху не мали, але регулярні звернення, листівки про амністію якоюсь мірою досягли своєї мети. За радянськими джерелами, близько 40 тис. повстанців припинили боротьбу й здалися органам радянської влади. Як правило, їх не репресували, відпускали по домівках.

Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро стало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939— 1945 рр. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 р.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати прорадянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.

Влітку 1944 р. на визволеній від німців східній частині Польщі за ініціативою Москви було створено прорадянський уряд — Тимчасовий Комітет Національного Визволення на чолі з Е. Б. Осубкою-Моравським. За вказівками Москви 9 вересня 1944 р. у тодішній тимчасовій столиці Польщі Любліні між урядом УРСР і Комітетом була підписана угода про українсько-польський кордон і взаємне переселення українського населення з Польщі до УРСР, а польського з України до Польщі. Так, рішенням Сталіна і Хрущова прадідівські українські землі 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини, в яких проживало близько 800 тис. українців, назавжди віддавалися Польщі як дарунок за соціалістичний вибір. Ухвала 9 вересня 1944 р. суперечила усім міжнародно-правовим актам, цинічно нехтувала правами людини, стала причиною трагедії сотень тисяч українців і поляків, які змушені були покинути батьківщину, привела до загибелі тисяч мирних жителів.

На першому етапі, повіривши в радянську пропаганду про щасливе життя в Україні, а також під тиском польських властей і погроз з боку загонів АК близько 80 тис. українців виїхали із Закерзоння добровільно. Але більшість населення рішуче відмовилась залишати рідні землі. Темпи переселення на початку 1945 р. різко знизилися. Відтоді акція переселення набрала виключно примусового характеру. Польські власті за допомогою війська, поліції, служби безпеки та шовіністичні загони АК перетворили переселення у геноцид проти українського народу Закерзоння. Збройні напади, особливо навесні 1945 р., супроводжувались масовими вбивствами українців, спаленням цілих сіл. За польськими джерелами, тієї весни загинули понад 10 тис. українців.

Уряди СРСР і УРСР отримували повну інформацію про трагічні події на українських землях Закерзоння. Але ефективних заходів ніхто не вживав. Отож, практично єдиним захисником українського населення стали загони УПА, які за наказом Р.Шухевича були перекинуті у райони розгорнутого терору.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на користь Польщі 5 — 8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове і навіть тридцятикілометрове відхилення від «лінії Керзона».

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.

На завершальному етапі війни гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. Ситуація ускладнювалася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. Саме тому після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців, почав організовувати в Закарпатті свою адміністрацію з центром у Хусті та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Водночас активно відбувається процес самоорганізації місцевого населення, з'являються громадські представницькі органи — народні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз'єднання з єдинокровними братами українцями, який активно стимулювався і спрямовувався радянською стороною, яка намагалася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 р. I з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км², де проживало майже 7 млн населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км².

Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-х років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об'єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території.

8 травня 1945 р. Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію. З війною в Європі було покінчено. 2 вересня 1945 р. капітулювала Японія. Історія розпорядилася так, що акт капітуляції Японії на борту лінкора “Міссурі” в Тихому океані від імені СРСР підписав 40 – річний генерал із села Косинівка, що на Уманщині, українець Кузьма Дерев’янко. Цей історичний день означав завершення Другої світової війни.

Всенародна радість від перемоги над фашизмом була затьмарена величезними людськими жертвами. Втрати України у війні становлять від 7 до 8 млн осіб. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Одним із таких борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик, уродженець села Соломірки (тепер с.Порик) Вінницької області. Втікши з табору, він успішно керував діями створеного ним партизанського загону. Порик став національним героєм Франції. Багато українців за боротьбу проти фашизму в лавах опору отримали високі бойові нагороди від польського, чехословацького, румунського, угорського, італійського та інших урядів.

Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, показавши приклади ратного героїзму. Так, подвиг білоруса капітана М.Гастелло (вихованця Луганської авіаційної школи) повторили й українці. Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків-українців та уродженців України. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювали маршали і генерали за походженням українці. Талановитих командирів висунули зі своїх рядів також УПА (Р.Шухевич, Д.Маєвський, Р.Клячківський) та радянські партизани (С.Ковпак, О.Федоров).

Із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — I.Кожедуб — тричі. Із 7 млн нагород 2,5 млн належать українцям. Партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів одержали майже 63,5 тис. нагород із 152 тисяч.

В останні роки відновлена ще одна об'єктивна сторінка історії Другої світової війни. Політичним символом всесвітнього значення перемоги над фашизмом став Прапор Перемоги, встановлений над рейхстагом в ніч з 30 квітня на 1 травня 1945 року. Весь світ знає про те, що переможний прапор над рейхстагом встановили сержант М. Єгоров і рядовий М. Кантарія. Ім'я ж українця, уродженця с. Горяйстівка Охтирського району Сумської області лейтенанта Олексія Береста упродовж кількох десятиліть ніде і не згадувалось. Він пройшов з боями усю війну з початку і до переможного кінця. Саме йому було доручено очолити групу бійців-розвідників і будь-що встановити Прапор Перемоги.

Достеменно відомо, що лейтенант О. Берест не просто очолював цю відчайдушну операцію, а був найактивнішим безпосереднім її виконавцем. Більше того, вже незабаром стало зрозуміло, що якби не богатирський зріст командира групи, то подальший шлях став би взагалі неможливим, бо замість повністю відсутніх сходових маршів постійно доводилось створювати живу драбину, стаючи один одному на плечі. Та й на дах з фронтального боку рейхстагу українець увірвався першим. Він особисто закріпив на бронзовій скульптурній групі на честь кайзера Вільгельма Прапор Перемоги. Як згодом згадували безпосередні учасники тих подій, після повернення групи командир батальйону капітан Неустроєв ще й перепитав у лейтенанта О. Береста, чи надійно закріплено прапор. „Сто років простоїть! Я його ременем прив'язав до коня!" — бадьоро відповів офіцер.

В поданні командування на відзначення званням Героя Радянського Союзу було представлено трьох: українця лейтенанта О. Береста, росіянина сержанта М. Єгорова і грузина М. Кантарія. Але сталося, що рядові бійці одержали найвищу нагороду, а офіцер О. Берест - ні. Під тиском багатьох обставин в післявоєнні роки на найвищому компартійно-державному рівні робилися спроби відновити справедливість. Було визнано за доцільне не замовчувати ім'я українця О. Береста і згадувати його у книгах та інших матеріалах про штурм рейхстагу. Але так і не визнали помилку офіційно.

Завдяки засобам масової інформації ім'я та подвиг героя штурму рейхстагу, відважного сина українського народу Олексія Прокоповича Береста замовчувати стало неможливим. Громадськість України неодноразово зверталась до колишнього Президента України Л. Кучми про відновлення справедливості стосовно співвітчизника лейтенанта О. П. Береста. Але тільки з приходом до влади в Україні Президента В. Ющенка все стало на місце. У травні 2005 р. видано Указ Президента України В. Ющенка в якому зазначалося, що лейтенанту О. П. Бересту „за бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над Рейхстагом" присвоєно звання Героя України із удостоєнням ордена Золота Зірка (посмертно). Наприкінці серпня 2005 р. в м. Охтирці, на батьківщині Героя, встановлено пам'ятник О. П. Бересту.

Подвижництво українського народу дістало міжнародне визнання: 1945 р. Україна разом з іншими учасниками антигітлерівської коаліції виступила фундатором ООН.

Визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. 3 одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. 3 іншого — з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

Питання для самоконтролю