Революційні події в Україні. Відновлення української державності

1917 – 1920 рр. – один з героїчних і драматичних періодів в історії українського народу. У цей час у запеклій і безжальній боротьбі зійшлися численні претенденти на владу в Україні, зброєю вирішуючи, хто і яка форма правління мають право на утвердження. Проте Україна втратила шанс уже на початку ХХ ст. стати незалежною демократичною державою.

Процес національного відродження у XIX столітті відбувався у надзвичайно складних умовах, як соціально-культурних і економічних, так і політичних. На нього впливали різні суспільно-політичні ідеї - від панславізму до марксизму. Цей процес пройшов складну еволюцію від культурно-просвітницької спрямованості до політичної структурованості, що проявилась у партійному розмаїтті на початку XX століття.

Однак, в міжпартійній боротьбі в умовах посилення впливу соціалістичних ідей залишилась невизначеною позиція щодо державної незалежності України. Домінантною в українському національному політичному русі виявилась ідея федералізму. Саме ідеї соціалізму та федералізму стали основою політичної діяльності українських партій та рухів, які утворили Центральну Раду. Але розвиток політичної ситуації після повалення самодержавства примусив політичну еліту взяти на себе роль державотворення, еволюціонувати до усвідомлення необхідності проголошення автономії у формі УНР, а згодом і до проголошення самостійності Української Народної Республіки.

Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників, але цілком закономірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Дер­жавної Думи. 2 березня члени цього комітету прий­няли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Революція перемогла. Активну участь у петро­градських подіях взяли українці, що становили значну частину особового складу гвардійських полків. Підтримавши вимоги страйкуючих робітників, ті стали на бік Державної Думи. На по­чатку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, за­кликавши їх спрямувати свою енергію „на завою­вання власних національно-політичних прав", на­повнити її „свідомістю власних національних інте­ресів". В ті дні, коли в столиці імперії нуртували політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України. Перші телеграми про революційні події в Пет­рограді почали надходити в Україну 28 лютого.

Перемога революції відкрила широкі можли­вості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді берез­ня виникають ради робітничих і солдатських депу­татів. Але якщо в російській столиці рада робітни­чих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Ук­раїні ці ради не відігравали провідної ролі й на вла­ду не претендували, тому про існування тут двов­ладдя не доводиться говорити. Зазначимо, що ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.

Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначити­ся на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З бе­резня в клубі „Родина" Товариства українських по­ступовців зібралося понад 100 представ­ників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ра­ди. Головою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали: Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демо­кратів. Крім того, було обрано секретаря та скарб­ника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати да­тою створення Української Центральної Ради.

Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Надто сильного уда­ру завдано було царизмом упродовж попередніх де­сятиліть українським організаціям, аби вони спро­моглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов'язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М.Грушевського, про високий авторитет якого се­ред інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчи­ло хоча б те, що 1917 р. не було, мабуть, випадку, аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку рево­люції.

На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з ліво­флангових у громадсько-політичному житті, поступаючись ініціативою російським політичним партіям і організаціям. Грушевський вирішив зла­мати цей статус-кво.

Остаточно викристалізувати політичну програ­му Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про йо­го скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. 25 — 26 березня це зробило Това­риство українських поступовців; воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Ук­раїнської партії соціалістів-революціонерів і конфе­ренція Української соціал-демократичної робітничої партії. 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які ство­рили Українську селянську спілку.

Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присут­ності дев'ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. Його ро­бота зводилася врешті-решт до двох речей: обгово­рення різноманітних аспектів національно-тери­торіальної автономії України і виборів нового скла­ду Ради. Обидва завдання вдалося блискуче вирішити. Ще першого дня делегати одностайно оголосили, що „тільки широка національно-тери­торіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі жи­вуть на український землі". 8 квітня конгрес обрав новий склад Ради. Загалом було обрано 118 осіб, у тому числі М.Грушевського — на голову УЦР і двох його заступників — В.Винниченка та С.Єфремова. Мандати членів Ради отримали доб­ре знані в українському русі діячі: І.Стешенко, Л.Старицька-Черняхівська, С.Русова, Д.Доро­шенко, В.Леонтович, В.Прокопович, Є.Чикаленко, Ф.Матушевський, І.Шраг, С.Шелухін, М. Міхновський.

Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленум) Ради. Іноді ці збори нази­валися Великою радою. Таких відбулося 9. Між за­гальними зборами діяв спочатку Комітет Цен­тральної Ради, а на початку липня його було реор­ганізовано в Малу раду, яка відігравала ключову роль у діяльності УЦР — формувала її політику, виступала із законодавчими ініціативами. І Велика, і Мала ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою у Раді була фракція українських есерів; українські соціал-демо­крати кількісно поступалися їй, але тривалий час (до січня 1918 р.) відігравали у Раді провідну роль.

Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради гасло національно-територіальної автономії, М.Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний внутрішній зміст. У брошурі „Якоїми хочемо автономії та федерації" йдеться про національно-територіальну автономію передовсім як — про територіальне об'єднання всіх ет­нічних українських земель. „Ся українська тери­торія, — зазначав Грушевський, — має бути ор­ганізована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду („дрібної земської одиниці") аж до верху — до українського сейму. Вона має вер­шити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд". Отже, за Грушевським, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

У федерації він бачив об'єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національ­них (білоруси, литовці, латиші, ести, грузини та інші), а до функцій федеративної влади відносив: „справи війни і миру, міжнародні трактати, завіду­вання воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, на­гляд за поштами, телеграфами (...), надавання пев­ної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних прин­ципів охорони прав національних меншостей у краєвім законодавстві".

Таким чином, можна говорити, що Грушевський розумів федералізм не як повне заперечення неза­лежної української державності, а як крок їй на­зустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне жит­тя України.

Національний конгрес, стимулюючи розгортання українського руху, надав йому організаційних форм, усталив стратегічні зав­дання. Резолюції конгресу набули широкого розго­лосу. Найбільшого політичного звучання вимоги національно-територіальної автономії набули в ре­золюціях 1-го Всеукраїнського військового з'їзду (5 — 8 травня 1917 р.). На нього з'їхалося понад 700 делегатів, що представляли 900 тис. українців-військових армії і тилу.

Резолюції з'їзду були гострими й однозначни­ми: „...вимагати від Тимчасового правительства та Ради солдатських і робітничих депутатів негайного оголошення особливим актом національно-тери­торіальної автономії України". Цю вимогу посилю­вав цілий пакет резолюцій із закликами до УЦР чинити активний тиск на Тимчасовий уряд. З'їзд розгорнув кампанію боротьби за українізацію військових частин, обрав Український військовий генеральний комітет. Його у повному складі (18 осіб) було кооптовано до складу УЦР. Все це сприяло зміцненню становища Ради.

16 травня до Петрограда прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступни­ками голови Ради В.Винниченком та С.Єфремовим. Не дійшовши порозуміння з Тимчасовим уря­дом і Петроградською радою робітничих депутатів, українська делегація наприкінці травня повернулася до Києва. Внаслідок невдалих переговорів у Петрограді в Україні вибухнули політичні пристрасті. До того ж Керенський заборонив проведення 2-го Всеу­країнського військового з'їзду. 28 травня відкрився Всеукраїнський селянський з'їзд, на який прибуло понад 2500 делегатів з вирішальним і дорадчим го­лосами. Зал Київського купецького зібрання, де проходив з'їзд, був переповнений. Провідною інто­нацією на засіданнях стали вимоги самочинного проголошення автономії. „Діти нам не простять, як­що ми не доб'ємося найменшого — національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі. Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятисьми не будемо, бо то — наше!" — так категорично закликав вирішити справу солдат Білик, селянин з Черкащини. Про­лунали на з'їзді й голоси критики УЦР за її нерішучість, але в ухвалених резолюціях домагання Ради щодо автономії України дістали підтримку, а позиції уряду зазнали осуду. На цій хвилі чет­верті загальні збори Української Центральної Ради З червня вирішили звернутися до українського на­роду із закликом „організуватися і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні". Збори зобов'язали Центральну Раду негайно підготувати універсал.

Робота надним тривала тиждень. 10 червня на засіданні Комітету Центральної Ради в остаточно­му читанні було ухвалено й того ж дня на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді оприлюднено документ, який дістав назву 1-го Універсалу Ук­раїнської Центральної Ради. 2,5 тис. делегатів з'їзду, які, попри заборону уряду, приїхали до Києва і ще напередодні поклялися, що „не вернуть­ся до своїх частин без автономії матері-України", в урочистій тиші переповненого залу напружено слу­хали кожне слово декларованого В.Винниченком тексту: „...Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай по­рядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). (...) І через те ми, Ук­раїнська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: однині бу­демо творити наше життя".

Бажаючи довести, що декларовані Універсалом слова „однині будемо творити наше життя" не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першими генеральними секретарями було обрано В.Винниченка (голова), Х.Барановського, С.Єфремова, Б.Мартоса, С.Пе­тлюру, В.Садовського, М.Стасюка, І.Стешенка.

Проголошення Універсалу, створення Генераль­ного секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати ви­ходу із становища, що склалося не на його користь. 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасо­вого уряду — О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Останній, ключова постать урядової де­легації, тут-таки відверто заявив, що головна тема переговорів — налагодження взаємин з Централь­ною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні по­ступки, але зберігши своє реноме. Як заявила деле­гація, він не заперечуватиме проти автономії Ук­раїни, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціону­вання автономії Всеросійським установчим зборам. Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демо­кратії в Україні й надати їй місця у Раді, що сприя­ло б перетворенню її із суто національного органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади.

Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, прий­маючи закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українізації військових частин.

Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.

2 липня з Петрограда до Києва надійшла теле­грама з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд „прихильно поставиться до опрацювання Ук­раїнською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Ра­да вважатиме це суголосним з інтересами краю". У відповідь Центральна Рада 3 липня 1917 р. проголосила 2-й Уні­версал. Там, зокрема, зазначалося: „із задоволен­ням приймаємо заклик правительства до єднання". Далі йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти „шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією", підготувати „проек­ти законів про автономний устрій України для вне­сення їх на затвердження Установчим зборам".

Після досягнення угоди з Тимчасовим урядом УЦР, ретельно дотримуючись узятих на се­бе зобов'язань, почала втілювати здобуті права.

Насамперед вона порозумілася з неукраїнською революційною демократією. Під час поповнення Ради представниками неук­раїнської демократії виникла потреба визначення чисельності українського і неукраїнського пред­ставництва. Після бурхливих дебатів було виріше­но, що останні становитимуть 30% від загальної кількості членів УЦР. До складу Малої ради увійшли 18 представників неукраїнських політич­них і громадських об'єднань.

15 липня В.Винниченко, в супроводі Х.Барановського та М.Рафеса, вирушив до Петрограда для затверд­ження складу Генерального секретаріату Тимчасо­вим урядом, як того вимагала досягнута в Києві угода. У портфелі української делегації лежав підготовлений Центральною Радою Статут вищого управління України, який в остаточному варіанті було названо Статутом Генерального секретаріату.

Тим часом у столиці 2 липня на квартирі прем'єр-міністра князя Львова відбулося засідання Тимчасового уряду, присвячене підсумкам переговорів у Києві. Проект декларації уряду, оголоше­ний Керенським, Церетелі й Терещенком, та їхнє попередження, що за домовленістю з Центральною Радою його необхідно прийняти без будь-яких змін, викликали протест міністрів кадетів Шингарьова, Мануйлова, Некрасова, Шаховського, Переверзєва, Степанова. Незважаючи на це, уряд більшістю голосів ухвалив декларацію. Після цього міністри-кадети дружньо подали у відставку, що призвело до чергової урядової кризи. 8 липня Тимчасовий уряд визнав за необхідне надати пост прем'єр-міністра О.Керенському.

Урядова комісія кате­горично відкинула Статут Генерального секре­таріату як такий, що вийшов за межі досягнутих у Києві домовленостей, і замінила його 4 серпня на „Тимчасову інструкцію Генеральному секре­таріатові", яка, по суті, перекреслювала попередні домовленості, ставлячи все з ніг на голову. Цен­тральна Рада згадувалася в цій інструкції лише побіжно, наче й не було переговорів з нею у Києві. Генеральний секретаріат перетворювався на місце­вий орган Тимчасового уряду, тобто ординарний адміністративний апарат, який майже не відрізняв­ся від губернського комісаріату. Про ознаки Гене­рального секретаріату як вищого виконавчого орга­ну автономної України в інструкіцї не було й слова.

Його правочинність поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську, значно звужувалась компетенція. Він втрачав сек­ретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, по­збавлявся прерогативи призначення на державні посади. Уряд залишав за собою право в окремих ви­падках звертатися до органів влади України, обми­наючи Генеральний секретаріат. „Інструкція була не чим іншим, як цинічним, безсоромним і прово­каційним зламанням угоди 16 липня й одвертим ба­жанням видерти з рук українства всі його рево­люційні здобутки, — підбивав підсумок своєї пет­роградської місії В.Винниченко. — 1, зрозуміло, делегація в жодному пункті своєї згоди не дала". „Інструкція" знайшла підтримку лише серед представників партії кадетів.

УЦР давши втягти себе в коло політичних компромісів угодою від 3 липня, так і не змогла виборсатись із цього кола. Держав­на влада, якої прагнула Україна протягом кількох століть, здавалась близькою і доступною, тож ук­раїнські діячі, політики-аматори, повірили, що от­римають її з рук росіян в обмін на невеликі поступ­ки. Повірили і в те, що, зробивши 1-м Універсалом імпульсивний рух уперед, до автономії, вони наля­кали Тимчасовий уряд рішучістю, якої від них не чекали. Але ця рішучість, породжена скоріше зовнішніми чинниками, аніж внутрішньою го­товністю до практичного державного життя, вияви­лася несподіванкою і для самої Центральної Ради. Опинившись у незвичному становищі переможців, розгублені провідники Ради вдалися до рефлексії — отих болісних роздумів, притаманних іноді творчій інтелігенції і згубних для політиків.

„Інструкція" формально взяла гору над „Стату­том". Офіційний Пет­роград зволікав із наданням відповідних повнова­жень Генеральному секретаріатові, а в жовтні внаслідок заяви УЦР про проведення Українських установчих зборів між ними спалахнув новий конфлікт. Цей акт уряд розцінив як намір УЦР підірвати державну владу. В.Винниченка виклика­ли до Петрограда для пояснень, пригрозивши роз­пустити Раду. 22 жовтня він виїхав з Києва, однак давати пояснення урядові не довелося. Жовтневе повстання в Петрограді відкрило нову сторінку в історії революції.

Телеграфні повідомлення про більшовицький переворот у Петрограді почали надходити до Києва з другої половини дня 25 жовтня.

Того самого дня на вечірньому засіданні Малої ради з участю представників різних політичних і громадських організацій було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав Центральній Раді. Йому підпорядковувалися з ме­тою охорони революції всі органи влади означеної території, а також усі сили революційної демократії.

Події у Петрограді й пов'язані з ними місцеві проблеми перебували в центрі київського політич­ного життя. Українська більшість УЦР не вислови­ла співчуття Тимчасовому урядові, але й не підтри­мала більшовиків, а відповідальність за те, що діялося в Петрограді, покладала як на уряд, так і на більшовиків.

Щоб не роздмухувати конфлікт і максимально розширити свою платформу, тобто привернути на свій бік якнайбільше демократичних організацій УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголошувалося на необхідності переходу влади „до рук усієї революційної демократії", а не до рад робітничих і солдатських депутатів, які „ста­новлять лише частину революційної демократії". Висновок був такий: „українська ЦР висловлю­ється проти повстання в Петрограді й енергійно бо­ротиметься з усякими спробами підтримати бунти в Україні".

28 жовтня Генеральний секретаріат, який кілька днів залишався в тіні, перебрав функції ліквідовано­го Крайового комітету охорони революції. 29 жовт­ня В.Винниченко інформував сьомі загальні збори УЦР, що Генеральний секретаріат внаслідок політичних подій у Росії вирішив взяти у свої руки справи військові, продовольчі та шляхи сполучення. ЗО жовтня загальні збори УЦР заслухали доповідь М.Грушевського про проект конституції України. Йшлося в ній про Українську республіку як складо­ву частину федеративної Російської держави. Нас­тупного дня загальні збори УЦР поширили владу Генерального секретаріату на Херсонську, Катери­нославську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Воронезьку гу­бернії.

Можна сказати, що на той час в Україні не існу­вало політичних сил, впливовіших за Центральну Раду. Київ поступово перетво­рювався на важливий політичний центр. Навколо нього гуртувалися як українські політичні сили, так і організації російських та єврейських революційно-демократичних партій. Ця тенденція виразно про­стежується у виступі М.Рафеса 26 жовтня на засіданні Київської міської думи. Лідер бундівців під впливом більшовицького перевороту заявив: „Наше щастя, що ми живемо в Україні, де є Ук­раїнська Центральна Рада, до голосу якої прислу­хається все населення".

Повалення Тимчасового уряду пришвидшило політичну дезінтеграцію Росії, спричинивши утво­рення на її теренах регіональних урядів і проголо­шення автономних державних утворень. 7 (20) листопада Центральна Рада ухвалила 3-й Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською державою. Як територія УНР ним ви­значалися „землі, заселені у більшості українцями", тобто ті, що на них кількома днями раніше було по­ширено юрисдикцію Генерального секретаріату. Крім того, Універсал декларував програму соціаль­но-економічних і політичних реформ, націоналі­зацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над ви­робництвом, розширення місцевого самоврядуван­ня, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, спілок, страйків, недоторканність особи і житла.

Проголошення Української Народної Рес­публіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. Однак, з погляду сьогодення, текст 3-го Універсалу не може не викликати критичних заува­жень. Проголошуючи створення Української На­родної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських заколотників, Цен­тральна Рада водночас прагнула „дружнього вели­кого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров'я, си­лу і нову будучність". Таким чином, зваливши на свої плечі основний тягар перетворення Росії на фе­деративну республіку, УЦР добровільно зобов'язу­валася „силами нашими помогти Росії, щоб вся рес­публіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". На думку Д.Дорошенка, „це бу­ло явно непосильне й непотрібне для України зав­дання".

У листопаді 1917 р. Центральна Рада діяла, ке­руючись власною ідеологією. Навіть 3-й Універсал дався їй не просто. До цього акту її підштовхнули зовнішні чинники — події у Петрограді та захоп­лення влади більшовиками. Не вірячи в можливість їхньої остаточної перемоги, УЦР зробила ставку на федеративну Росію. Багато енергії і часу Цен­тральна Рада витратила, намагаючись витворити демократичну, федеративну Росію. Але її спроби виявилися марними. Більше того, вона вступила в конфлікт з більшовиками, змарнувавши час, необ­хідний для консолідації українських сил.

Захопивши владу в Петрограді, Ленін точно визначив, що для її збереження контроль над армією куди важливіший за результати виборів до Установчих зборів. Після розгону більшовиками Установчих зборів суспільство втратило можливість мирним демократичним шляхом впливати на владу. Кілька років ос­новною формою політичного діалогу в країні була збройна боротьба. Недовойована світова війна обернулася на страхітливішу — громадянську.

Центральна Рада, як і більшість російської ре­волюційної демократії, засуджувала деструктивну руйнівну політику більшовиків. У заяві Генераль­ного секретаріату 30 листопада їх було названо „безвідповідальними людьми, які розуміють рево­люцію як долання всякого організованого життя". Більшовики вбачали у Центральній Раді свого основного суперника в бо­ротьбі за владу. Вони спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів. Розгорнулася шалена пропагандистська кампанія, в перебігу якої Центральну Раду змальовували як контррево­люційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори з генералом Каледіним. Це — по-перше. По-друге, вживалися заходи для підриву єдності Центральної Ради. Важливу роль у цьому мали відіграти ліві елементи у фракціях ук­раїнських соціал-демократів та есерів. По-третє, через більшовицькі організації України проводилась ідея переобрання Центральної Ради на Всеу­країнському з'їзді рад шляхом забезпечення на ньо­му необхідного більшовикам складу делегатів. Яскравим виявом агресивності Петрограда щодо України став ультиматум РНК до УЦР від 4 грудня — класичний зразок рево­люційної демагогії, яким створювався черговий пре­цедент для розпалювання конфлікту. У чому ж зви­нувачував цей документ Центральну Раду? Насам­перед у тому, що вона „веде двозначну буржуазну політику". Далі цей невиразний аргумент розшиф­ровувався, як небажання Ради скликати Всеу­країнський з'їзд рад, що, мовляв, заважало РНК визнати УЦР повноважним представником трудя­щих мас України. Звинувачення було надуманим, бо згаданий з'їзд мав відкритися 4 грудня в Києві, про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді. Як бачимо, ультиматум нехтував об'єктивні обста­вини. Натомість мовилося в ньому про „кроки" Ра­ди, які унеможливили угоду, бо накази Генерально­го секретаріату про передислокацію українізованих частин на територію України призвели до дезор­ганізації фронту. Розмежування між фронтами, за­значалося в ультиматумі, могло бути проведене „ли­ше шляхом організованої угоди урядів обох рес­публік". Що ж, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинуватити в цьому Централь­ну Раду. Після преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало Смольний: обеззброєння Ра­дою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон ко­зачих підрозділів. Але якщо на початку ультимату­му РНК визнавав Українську Народну Республіку і навіть її право повністю відділитися від Росії, то останні з його претензій були не чим іншим, як без­церемонним втручанням у внутрішні справи УНР. У завершальній частині цього документа повторю­валися ті самі звинувачення й висувалася вимога взяти участь у боротьбі „з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням". У разі неприй­няття означених вимог протягом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду „в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні".

Принизлива й неприйнятна для Центральної Ради форма ультиматуму, очевидно, була необхідною Раднаркомові для збройного втручання у внутрішні справи України.

4 грудня в Києві відкрився з'їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеу­країнський з'їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики, виявившись у значній меншості, з самого початку з'їзду зро­зуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух. Ультиматум РНК делегати розцінилияк замах на УНР. 5 грудня Генеральний секретаріат відкинув ультиматум Раднаркому. Радянські війська стали окуповувати Україну.

В цей час до Харкова приїхала група делегатів, яка залишила київський з'їзд рад. 11—12 грудня під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано альтернативний з'їзд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. Незважаючи на це, правочинність з'їзду, на відміну від київського, сумнівів не викликала. За сценарієм більшовиків цей, так званий, з'їзд схва­лив повстання у Петрограді та політику Раднаркому, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив Народний сек­ретаріат — радянський уряд України. ЦВК рад України і Народний секретаріат були маріонеткови­ми утвореннями червоного Петрограда й не мали особливого авторитету навіть серед більшовиків Харкова. Зате це була справжня знахідка для Раднаркому, яка дала йому змогу формально залишати­ся осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих та сол­датських депутатів і Центральною Радою. 17 груд­ня ЦВК рад України опублікував маніфест про по­валення Центральної Ради й Генерального секре­таріату, а наступного дня створив крайовий комітет боротьби з контрреволюцією. Тим часом з Росії прибули радянські частини під командуванням Єгорова, Сіверса та Сабліна й повели наступ на Донбас і південь України. 25 грудня радянські війська розпочали загальний наступ проти УНР.

Для Центральної Ради такий поворот справ виявився цілком несподіваним. На засіданні Ма­лої ради, що відбулося 6 січня у зв'язку з наступом більшовицьких військ, представник Одеси у своїй промові зазначив: „Большевизм росте, як пошесть" і для успішної боротьби з ним запропонував оголо­сити самостійність України. Обміркував­ши цю проблему, Мала рада 11 (20) січня ухвалила 4-й Універсал, який проголошував самостійність УНР.

Перш ніж зачитати текст 4-го Універсалу, М.Грушевський у короткому виступі в Малій раді наголосив на двох основних мотивах прийняття рішення: „дати нашому правительству змогу дове­сти справу миру до кінця і захистити від усяких за­махів нашу країну".

Історичне значення 4-го Універсалу загаль­новідоме. Проголосивши Україну незалежною су­веренною державою, він завершив процес складно­го, суперечливого розвитку українського національ­но-визвольного руху, який врешті-решт відкинув ідеї автономії та федералізму. Але знову ж таки не можна не побачити, що цей кульмінаційний момент в історії державотворення України не збігається з найвищим піднесенням українського національного руху, більше того, він настав в один з кризових йо­го періодів. Наступ більшовицьких військ продов­жувався. 25 січня члени Малої ради й Ради народ­них міністрів (таку назву дістав Генеральний секре­таріат після проголошення 4-го Універсалу) зали­шили Київ. Спочатку вони перебралися до Жито­мира, а потім — до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла ли­ше допомога країн Четверного союзу.

26 січня представники країн Чет­верного союзу і УНР підписали мирний договір.Він засвідчував завершення стану війни між договірними сторонами та їхнє ба­жання жити в мирі й дружбі. Не було в ньому жод­них анексіоністичних та контрибуційних вимог, кор­дони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточно визначити спільна комісія на підставі „етнографічних відносин і з ура­хуванням бажань населення". Сторони відмовляли­ся від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін і військовополоненими й надлишками сільськогоспо­дарських та промислових товарів, зобов'язалися відновити взаємні економічні відносини і встанови­ти паритетні курси національних валют (1000 німецьких державних марок у золоті прирівнювали­ся до 462 золотих карбованців УНР).

Підписання Брестського мирного договору свідчило про успіх молодої непрофесійної ук­раїнської дипломатії. Це був перший серйозний акт УНР на міжнародній арені. Але за тодішніх обста­вин в Україні він сам собою мало що вирішував. На той час важке становище УЦР і уряду УНР могла поліпшити лише воєнна допомога країн Четверного союзу. Це питання 30 січня обговорювала Рада народних міністрів. Було вирішено звернутися до Німеччини й Австро-Угорщини за військовою допомогою проти більшовицької окупації. У спільній австро-українській заяві зазначалося: „Висловлене з української сторони прохання про військову допо­могу буде здійснено. Австро-угорські військові частини перемістяться на територію Української Республіки й повернуться назад, як тільки Цен­тральна Рада того зажадає".

Так, рятуючи Україну від одного лиха, Цен­тральна Рада поставила її перед новими випробу­ваннями.

Німецьке і австро-угорське командування до­сить швидко зрозуміло кволість Центральної Ради й дійшло висновку про безперспективність співробітництва з нею. Не отримуючи з боку української влади обіця­ної у Бресті підтримки в постачанні центральних держав хлібом і сировиною (це було одним з найго­ловніших завдань окупаційних військ), їхнє коман­дування почало втручатися у внутрішні справи УНР.

Німці хотіли мати в Україні тверду владу. День 29 квітня став останнім у діяльності Центральної Ради, яка без бою здала владу в руки П.Скоропадського, проголошеного на з'їзді зе­мельних власників гетьманом України.

Відзначимо, що Центральна Рада віддала вла­ду, не поступившись своїми принципами і не втра­тивши політичної гідності. Останнього дня свого існування вона ухвалила Конституцію УНР. Ук­раїна проголошувалась суверенною, демократич­ною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи й особ­ливі права національним меншинам. Однак ук­раїнське суспільство було ще не готове до сприй­няття абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, позначений піднесенням і стрімким розвитком національно-визвольного руху, загостренням національних і соціальних проблем, спробою України відновити свою державність і вирватися з лабет Російської імперії.