Лекція 11. Україна в роки Другої світової війни

Навчальні питання:

1. Українські землі на першому етапі війни (вересень 1939 – червень 1941 рр.).

2. Фашистський окупаційний режим та рух Опору.

3. Україна на завершальному етапі війни (1944 - 1945).

1. Українські землі на першому етапі війни (вересень 1939 – червень 1941 рр.)

Друга світова війна – одна з найтрагічніших подій в історії людства. Найбільш болючі і важкі наслідки цієї війни виявилися для України та її народу.

У тривожних і важких буднях завершувався короткий, але буремний міжвоєнний період. Затиснуте в лещата тоталітарної системи, залякане репресіями, зазнаючи ідеологічного тиску, українське суспільство свою політичну активність імітувало дуже своєрідно: удавано показною «єдністю», «згуртованістю» навколо комуністичної партії, «одностайною» участю в нескінченних політичних кампаніях та заходах. Ставало ясно: не все складається так, як було обіцяно п'ятирічними планами й резолюціями партійних з'їздів, «славетною» сталінською конституцією. Населення західноукраїнських земель, усвідомлюючи себе частиною єдиної української нації, демонструвало приклади самовідданої боротьби за національну державність для всього українського народу. В народній свідомості, що звикла до несприятливих поворотів мінливої долі, складалося враження: все найважче вже позаду. Стиснувши серце, народ жадав одного — мирного життя, відвернення загрози війни. Та події в Європі і світі розвивалися не на користь його сподіванням. Усе найважче було попереду.

Друга світова війна тривала 6 років, в неї було втягнуто 61 державу — понад 80% населення земної кулі. В боях з обох сторін взяло участь 110 млн осіб. Молох війни забрав життя 60 млн людей.

Війна залишила глибокий слід в історичній долі України. Нищівний вал лихоліття двічі прокотився її територією, понівечивши долі. мільйонів людей, завдавши величезних матеріальних збитків.

Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Роз'єднаність українських земель, що знаходились на перехресті геополітичних інтересів провідних держав учасниць Другої світової війни, робила Україну досить вразливою для зовнішньої агресії. Водночас українські політичні сили мали надію на певний реванш у боротьбі за свою незалежність.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішені українського питання.

СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина намагалися втримати підпорядковані їм українські землі, та, за можливістю, приєднати нові.

Велика Британія, Франція, частково — США використовували Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною і СРСР.

Німеччина, яка оголосила боротьбу за життєвий простір, не приховувала своїх претензій на українські землі як один із важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів.

Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Вже 23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Тобто, відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування «сфер інтересів».

Пакт Молотова—Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на «сфери інтересів» між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв'язував руки лідеру третього рейху для початку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель була не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу «Великої України», формою поширення свого впливу в західному напрямку.

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну. Не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той цікавився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстративна пасивність радянської сторони зумовлювала наростаючу невизначеність в «українському питанні». Успішний для Берліна розвиток воєнних подій у Польщі робить його позицію жорсткішою, і німецька дипломатія вдається до певного тиску. Так, у телеграмі послу в Москві Шуленбургу 15 вересня 1939 р. Ріббентроп висловив призначену для Сталіна думку: «Якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політична пустка. Оскільки ми, зі свого боку, не маємо намірів здійснювати будь-які політичні чи адміністративні дії на цих територіях, крім того, що є необхідним для воєнних операцій, то без такої інтервенції Радянського уряду тут можливе утворення нових держав». I це були не просто слова, адже ще 11 вересня 1939 р. абвер (військова розвідка) не покидала думка про повстання українців у Галичині, а 12 вересня високопоставлені керівники вермахту і уряду вели мову про можливість одного з варіантів поділу Польщі й створення західноукраїнської держави. Одразу ж після цього у Відні Канаріс мав зустріч з головою проводу українських націоналістів за кордоном А. Мельником, у ході якої говорив йому про можливість чи, скоріше, імовірність незалежності Західної («Галицької») України. А.Мельник настільки повірив Канарісу, що наказав готувати список членів західноукраїнського уряду.

Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон. У ноті, врученій напередодні польському послу в Москві В. Гжибовському, було вказано на дві причини збройної акції СРСР проти Польщі: 1. «Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР». 2. «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними». Спочатку планувалося зазначити, що останнім загрожує Німеччина, але під тиском Берліна це формулювання було вилучено з остаточного варіанту.

Йдучи швидким темпом і маючи наказ «не допускати прямих фронтових дій, діяти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польської армії», Червона армія все ж не встигала зайняти до приходу німців усі території, що входили до радянської «сфери інтересів». Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами та територіями, які були зайняті німцями вже 17—18 вересня. Логічно постало питання розмежування. 22 вересня К.Ворошилов і військовий аташе Німеччини в Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня. Внаслідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Бугом і Віслою.

Під час розмежування між радянськими і німецькими військами сутичок майже не було. Однак сталося збройне зіткнення поблизу містечка Винники (у районі Львова), внаслідок якого були жертви з обох сторін. Характерно, що після цього інциденту командування німецького гірськострілецького полку, який брав участь у сутичці, попросило пробачення. На цьому етапі війни Гітлер сваритися зі Сталіним не хотів.

22 вересня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських і німецьких військ.

28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений спільними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, був підтверджений новим договором — про дружбу і кордон. Протягом 50 років самий факт укладення такого договору між „першою в світі країною пе­ремігшого соціалізму" — Радянським Союзом і „ворогом усього миролюбного людства" — нацист­ською Німеччиною, як і його зміст, становив одну з найбільших державних таємниць в СРСР. Для цього були підстави. Адже в очах світової прогре­сивної громадськості Радянський Союз робив до­корінний поворот у своїй антифашистській зовнішній політиці. Таку більш ніж сумнівну пере­орієнтацію СРСР визнав нарком закордонних справ В.Молотов, проголосивши привселюдно, що „не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму..."

Та як би там не було, новий договір СРСР з Німеччиною, уточнюючи розмежувальну лінію між цими державами по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Згідно з домовленістю кордон пройшов по «лінії Керзона». Переважна більшість території Західної України увійшла в межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км² з 1,2 млн населення) опинилися під німецькою окупацією.

Принципові моменти процесу «збирання» українських земель під крило СРСР вирішувалися саме на німецько-радянській дипломатичній кухні. 23 червня 1940 р. Молотов у зверненні до німецької сторони зазначив, що «вирішення бессарабського питання не терпить більше зволікань», піднімав він також питання і про Буковину.

Серйозність намірів радянського керівництва була підтверджена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалася також тим, що ще в листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо возз'єднання з радянською Україною.

Німеччина, побоюючись того, що в разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця «поступка» буде мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер: «Віддайте, я скоро поверну!»), і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Пізніше Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запевняв: за «допомогу у війні Румунія зможе окупувати радянську територію аж до Дніпра».

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. I вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз’єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія розширилася до 565 тис. км². Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап.

Одним з найсерйозніших випробувань для на­селення Волині, Галичини, Буковини і Бессарабії було запровадження нових радянських порядків на цих територіях. Слід зазначити, що спочатку про­цес радянізації відбувався за співчутливості і навіть за підтримки місцевого українського населення, що настраждалося від польської та румунської ко­лонізації. Місцеві комуністи, комсомольці, прибічники радянської влади створювали робітничі загони, селянську міліцію, розганяли органи оку­паційної влади, запроваджували „революційний по­рядок". Усе це згодом видавалося за початок соціалістичної революції на заході України, рушійною силою якої були широкі народні маси. Насправді ця революція, а точніше радянізація, відбувалася за сценарієм, розробленим у Києві і за­твердженим у Москві.

Широкомасштабна радянізація відбувалася і на селі. Повсюдно „селянські комітети" заходилися розподіляти поміщицьку землю, реманент, худобу, посівний матеріал. Але отримавши від радянської влади у своє володіння понад 1 млн. га землі, західноукраїнське селянство стало побоюватися ко­лективізації. І всі підстави для цього були. Колгос­пи таки почали насаджуватися без належних умов і підготовки. Але виробництво сільськогосподарсь­кої продукції не зросло.

Заходи радянізації включали в собі розподіл се­ред міської голоти житла, націоналізованого після втечі польських чиновників та підприємців. Сен­сацією було повсюдне запровадження української мови, а також українського репертуару в театрах й різке збільшення кількості українських шкіл (до 6 тис.) з одночасним скороченням польських. Ра­дянська влада наче зразу наголосила на своїх пріоритетах, збільшивши заробітну платню працівникам освіти та охорони здоров'я. А якщо додати до цього переведення преси і видавництв на українську мову, пропагування українського фольк­лору різноманітними хоровими, драматичними, хо­реографічними ансамблями та студіями, завезення зі східних областей великої кількості книг ук­раїнською мовою, то можна говорити про своєрідну українську культурну революцію у західноу­країнському регіоні.

Минуло не так вже багато часу, і місцева гро­мадськість, придивившись до того, що відбувалося, з подивом стала помічати дедалі більше ознак „по­казухи" і фальші радянської українізації. А непри­миренне, вороже ставлення нових властей до Ук­раїнської греко-католицької церкви, що користува­лася в народі довір'ям і авторитетом, просто наля­кало.

Найнеприємнішим було те, що більшовики, ут­верджуючи українські радянські цінності, нещадно руйнували й без того слабкі культурницькі осеред­ки й громадські центри, місцеві традиції українців, з якими були змушені рахуватися навіть польські колонізатори. Зробивши добру справу: заснувавши у Львові на базі Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка філіал Академії наук, власті ліквіду­вали НТШ, а ряд його активних діячів репресува­ли. Провідне становище у львівському філіалі АН УРСР фактично посіли надіслані з Києва „надійні кадри".

З осені 1939 по осінь 1940 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депор­товано до Сибіру без суду і слідства близько 10% населення. Всього вислано 312 тис. сімей.

Хоч як не намагалася сталінська пропаганда, а за нею і партійні історики подати включення Західної України до складу Радянського Союзу як наслідок всенародного волевиявлення, посилаючись на типово радянські наслідки голосування, коли у „виборах" брали участь „майже всі" виборці, а голосували вони, як правило, „майже одностайно", в дійсності було не так. Вже на першому етапі радянізаціі далеко не всі були задоволені і новими порядками, і новими „хазяями життя". Все більше людей почали відвертатися від „совітів".

У краї була сила, що за будь-яких обставин за­лишалася непримиренною щодо комуністів, як прийшлих, так і місцевих, щодо радянізації — Ор­ганізація українських націоналістів. Вона чинила опір новій владі та її представникам, вважаючи їх окупаційним режимом. Мережа підпільних осе­редків ОУН поширювала листівки, гуртувала мо­лодь, подекуди чинила збройні акції проти радянсь­ких органів, військових. НКВС обрушив на оунівців жорстокі репресії.

Приєднання західної частини українських зе­мель до Великої України в рамках Радянського Союзу було здійснене в умовах протистояння двох тоталітарних систем і насильницькими методами.

Однак, попри всю неоднозначність політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, возз'єднання українців у межах однієї державної структури вперше за багато століть було надзвичайно визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до возз'єднання служили лише ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність, що об'єктивно закладало передумови для прогресу. Тому переважна більшість населення західноукраїнських земель вітала цей акт. Водночас спроби більшовицького режиму перетворити західні землі України в інтегральну частину СРСР, впровадити там в життя ідеї "казарменого" соціалізму призвели до глибоких соціально-економічних деформацій, масових репресій, людських трагедій. Як наслідок багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної армії і встановлення радянської влади, надалі докорінно переглянули свої погляди. У значної частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.