Україна в перші післявоєнні десятиліття

Соціально-політичне життя і моральну атмосферу в Україні в повоєнні роки значною мірою визначали наслідки війни, великі людські втрати, матеріальні збитки від воєнних дій та окупації. Перемога над нацистською Німеччиною породила сподівання на майбутнє поліпшення життя. Невдовзі після війни поет В.Сосюра напише: „Вітчизно! Ми зробим тебе, якою ти ще не була..."

Відбудова та розвиток господарства України у повоєнні роки відбувалися в умовах, коли переважна більшість українських земель опинилися у межах однієї держави. Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками надзвичайно високу ціну, українці, як і інші народи СРСР, сподівалися на докорінні зміни в суспільстві, насамперед на припинення репресій та поліпшення матеріальних умов життя. Однак їхні надії не справдилися. Головною метою тоталітарного комуністичного режиму було прагнення до якнайшвидшого відновлення та зміцнення своїх позицій всередині країни і на міжнародній арені, незважаючи на ціну. Тільки прямі збитки, завдані господарству Ук­раїни, становили 285 млрд крб. Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств протягом усіх трьох довоєнних п'ятирічок. Загальна сума втрат, яких зазнали насе­лення й господарство України, становила майже 1,2 трлн крб.

Зважаючи на все це, деякі із західних експертів вважали, що для відновлення господарства СРСР потрібно не менше 20—25 років, а дехто називав навіть 100 років. Сталося, однак, зовсім не так, що й давало підстави комуністичній пропаганді впро­довж багатьох десятиліть глузувати над західними пророцтвами. Та при цьому не називались справжні, не романтизовані причини швидкої відбудови. До них насамперед слід віднести можли­вості, що їх створювала централізована тоталітарна система в мобілізації людських і матеріальних ре­сурсів.

Зусилля людей, про ціну яких не заведено говорити, дали швидкі й серйозні результати: в Україні було загоєно рани війни, відбудовано промисловість. Обсяг валової продукції промисловості України в 1946-1950 рр. збільшився у 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Були відбудовані шахти в Донбасі, Дніпрогес, заводи „Запоріжсталь", „Азовсталь", машинобудівні підприємства Києва і Харкова та багато інших.

Певною мірою всьому цьому сприяли перма­нентні мобілізаційно-пропагандистські заходи, що їх здійснював тодішній режим, інспіруючи „соціалістичне змагання" та різного роду „рухи пе­редовиків і новаторів виробництва". Реальний, по­всякденний ентузіазм людей, їх готовність до чер­гової самопожертви — все це тісно перепліталось з притаманними комуністичній системі формалізмом і демагогією. Відбудовуючи господарство, люди відроджували в першу чергу нормальне життя для себе і своїх дітей, а система списувала все на „най­вищі інтереси батьківщини Жовтня". Важкими бу­ли умови, в яких жили й працювали люди, але їх підтримувала віра в краще життя.

Селянство, як і раніше, залишалось найбільш ущемленою категорією суспільства. Вироб­лена колгоспами продукція державою не закупову­валась, а фактично вилучалась методом продрозкладки. Між містом і селом існував нееквівалентний обмін. Селяни не забезпечувались пенсіями. У більшості колгоспники не мали пас­портів і без особливого дозволу не могли залишати села. Вис­нажене війною і сталінською феодальною системою управління, українське село в другій половині 1946 р. почало переживати новий голод, якому передува­ла катастрофічна посуха.

Валовий збір усіх зернових в Україні становив у 1946 р. 531 млн пудів, що було в 3,5 раза менше, ніж у 1940 р. Із 26397 наявних улітку 1946 р. кол­госпів 5500 не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку засіяли. Брак кормів призвів до значного ско­рочення поголів'я великої рогатої худоби, свиней та коней. Наслідки посухи посилювались діями цен­тральних московських органів, які, не рахуючись з конкретними умовами і можливостями, здійснюва­ли тиск на партійно-державний апарат України, ви­магаючи будь-якою ціною виконати обов'язкові плани хлібозаготівель.

Почали повторюватись жахливі картини 1932—1933 рр.: люди хворіли на дистрофію, часто із смертельними випадками (на травень 1947 р. бу­ло зареєстровано понад 900 тис. хворих на дис­трофію), батьки залишали своїх дітей, оскільки бу­ли не в змозі їх нагодувати, мали місце випадки канібалізму (в січні—червні 1947 р. в Україні за­реєстрували 130 випадків людоїдства, 189 — трупоїдства). В цілому в 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях у 1946 р. по­мерло 282 тис. чол., у 1947 р.— понад 520 тис. чол. І це лише ті випадки смертей, які зареєструва­ли загси УРСР. Чимало людей загинуло за межами України, по дорозі в Закавказзя, Середню Азію, на Кубань.

Від голодної смерті багатьох східних українців врятувала допомога селян західноукраїнських областей. Тут не було посухи, не знали вони й колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи виконали людський обов'язок перед земляками, які опинилися у безвихідному становищі. Але їхньої помочі було недостатньо, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.

Керівники України неодноразово звертались до уряду СРСР з проханнями про допомогу. Зокрема, 17 грудня 1946 р. Хрущов надіслав Сталіну листа, в якому йшлося про найнагальнішу не­обхідність надати фуражну позику колгоспам Ук­раїни. За підрахунками обкомів партії того ж 1946 р. для боротьби з голодом потрібно було 150 тис. т зерна.

В той час, коли Україна голодувала, СРСР експортував зерно до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини. „Радянський Союз врятував нас від голоду",— зазначав прези­дент Чехословаччини К.Готвальд. У квітні 1946 р. було підписано угоду про поставку Франції 500 тис. т зерна. В цілому експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. склав 1,7 млн т. При цьому поставки здійснювались за цінами нижче світових і переважно в кредит.

Врешті-решт республіканське керівництво на чолі з Хрущовим, усвідомивши рівень катастрофи, зверталося за допомогою до уряду СРСР, особисто до Сталіна. У відповідь на одне з таких звернень Сталін дав образливу телеграму, в якій назвав Хрущова "сумнівним типом" і викликав його до Москви. Лідер КП(б)У приготувався до найгіршого, але сталося інше: з метою "зміцнення" керівництва в Україну було відряджено "твердого" Кагановича, який змінив у березні 1947 р. "м’якотілого" Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У. 3 березня 1947 р. пленум ЦК КП(б)У обрав його першим секретарем ЦК КП(б)У, а Хрущов залишався на чолі уряду. Згодом з державних фондів голодуючій Україні було виділено трактори та іншу сільськогосподарську техніку і надано "щедру" позику в розмірі 35 млн пудів зерна на посівну кампанію 1947 р.

Отже, третій голод в Україні спричинила насамперед політика сталінського керівництва, яке нехтувало долею мільйонів людей заради імперських інтересів.

Енергійно займаючись питаннями сільського господарства, Каганович разом з тим послідовно почав формувати враження, ніби в Україні не все гаразд не тільки в сільськогосподарській сфері. I причини цього буцімто полягають у націоналістичних проявах. На одній з нарад з першими секретарями обкомів партії він заявив, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві буде розглядатись як прояв українського буржуазного націоналізму керівників різного рангу.

Післявоєнне врегулювання територіальних питань не обійшлось без переміщення населення. Однак понад 150 тис. українців у другій по­ловині 1946 р. все ще залишались на землях, що відійшли після Другої світової війни до Польщі – Лемківщині, Надсянні, Підляшші, Холмщині.

Цим разом українське населення примусово виселялося вже не до УРСР, як це було раніше, а на захід, на колишні німецькі землі, переважно в Ольштинське воєводство. Це зумовлювалося планами тодішньої польської національної політики, основною метою якої було прагнення до повної ліквідації українського питання в національній і територіальній формах. Водночас ця акція мала на меті позбавити УПА можливості забезпечувати себе продуктами, змоги поповнювати свої ряди і, отже, фізично розправитися з повстанцями. Крім того, знищення УПА, якій приписувалися численні злочини і масові вбивства, виправдовувало владу перед власним суспільством, її нелюдські дії і негуманні вчинки щодо українців.

У січні 1947 р. Генеральний штаб польського війська розпочав підготовку до переселення українців. Складалися списки не тільки українських, а й змішаних польсько-українських сімей, що проживали у південно-східних воєводствах і допомагали УПА і українському революційно-визвольному підпіллю. Це примусове переселення українців відоме як акція "Вісла". У лютому заступник начальника Генерального штабу С.Мосор підготував спеціальний рапорт міністру національної оборони про виселення українського населення на західні землі. 3 метою їх швидшої асиміляції вказувалося на необхідність розселення окремими сім'ями. 27 березня 1947 р. план Мосора був затверджений на засіданні Комісії державної безпеки. Наступного дня від рук українських повстанців загинув віце-міністр оборони Польщі генерал К. Свєрчевський. Смерть генерала Свєрчевського не мала ніякого зв'язку із переселенською акцією проти українців, а також із так званою загрозою державній безпеці країни з боку українського підпілля, як це стверджувала офіційна пропаганда.

29 березня 1947 р. Політбюро ЦК ПРП, очолюване В. Гомулкою, схвалило рішення про виселення українців. У ньому, зокрема, підкреслювалося, що "в рамках репресивної акції щодо українського населення: 1. У швидкому темпі переселити українців і змішані родини на "звільнені" терени (передовсім у Північну Пруссію), нє створюючи скупчених груп та не ближче ніж 100 км від кордону. 2. Акції виселення узгодити з урядами Радянського Союзу і Чехословаччини.

Від цього часу практично щотижня на засіданнях ЦК ПРП розглядалося це питання, а також дії оперативної групи "Вісла", яка була сформована 17 квітня 1947 р. і мала завданням за участю Радянської армії і військ Чехословаччини розгромити УПА і переселити українське населення на Захід.

28 квітня 1947 р. розпочалася акція "Вісла". Оперативна група із 6 піхотних дивізій під командуванням генерала Мосора, оточивши українські села при блокуванні кордону військами НКВС і чехословацької прикордонної охорони, приступила до примусового виселення 150 тис. українців у північні і західні воєводства Польщі.

За даними Ліквідаційного департаменту Міністерства повернутих земель, що здійснював контроль акції, в Ольштинському воєводстві переселені українці становили 11% мешканців воєводства (54599 осіб), у Познанському — 3,7, Гданському — 4,7, Вроцлавському — 5,9, Щецінському — 8,2.

У таємному розпорядженні Міністерства повернутих земель від 10 листопада 1947 р. до поселенського відділу воєводського управління в Ольштині зазначалось, що головною метою переселення українців є їх "асиміляція у польському середовищі. Треба докласти усіх зусиль, щоб мети було досягнуто. Не вживати у відношенні до цих переселенців окреслення: українець".

23 квітня 1947 р. Політбюро ЦК ПРП прийняло злочинне рішення про створення для "підозрілих українців" табору в Явожно, що знаходився на території філіалу колишнього концтабору Освєнцім у Краківському воєводстві. Насамперед, у таборі опинилися представники відносно нечисленної української інтелігенції: вчителі, лікарі, священики (22 греко-католицьких і 5 православних). Однак основну масу в'язнів становили українські селяни. Членів ОУН-УПА, схоплених під час операції “Вісла”, судив польовий суд. 3 1 травня до 31 липня 1947 р. було виконано 133 смертні вироки над українськими повстанцями, а в 1947—1950 рр. військові суди засудили на смертну кару 342 українців.

Від травня 1947 р. до березня 1949 р. у таборі в Явожні було беззаконно ув'язнено 3936 українців, 150 — вбито. Протягом осені 1947—1948 рр. в таборі від недоїдання, тортур і хвороб померла 151 особа.

Акцією "Вісла" польський комуністичний уряд насамперед прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншість. Усім переселенцям заборонялося жити у містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати у вузи, не діяли культурно-освітні установи, чинився жорсткий поліційно-адміністративний нагляд.

Акція „Вісла", що тривала з квітня до серпня 1947 р. і внаслідок якої було переселено 140,6 тис. українського та змішаного українсько-польського населення, допомогла польським комуністам за­воювати симпатії шовіністичних сил, стала заключ­ною фазою політики етнічної антиукраїнської „чи­стки" південно-східної Польщі від автохтонного українського населення.

Однак реалії репресивної політики довелось пе­реживати українцям не тільки поза межами Ук­раїни. „Радянізація" західноукраїнських земель бу­ла, по суті, війною за утвердження вже випробува­ної сталінським режимом в 20—30-ті рр. моделі соціалізму. Кінцевий результат соціально-еко­номічної і культурної політики пов'язувався із здатністю місцевих парторганізацій ефективно ре­алізовувати настанови центральних органів. Під партійним контролем в західних областях швидко зростала чисельність партор­ганізацій. Характерно, що питома вага членів партії з місцевого населення була незначною. Кадровий по­тенціал нарощувався переважно за рахунок приїжджих з центральних і східних областей, з інших республік СРСР. Так, до середини 1946 р. сюди прибуло понад 86 тис. партійних, радянських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи освіти, охорони здоров'я, культурно-освітніх закладів. Вони не тільки в пере­важній більшості не знали мови, звичаїв, традицій, але й не намагалися пристосуватись до місцевих умов, не бажали бодай поважати місцеве населення, яке довгий час жило в інших соціально-політичних, культурних, побутових умовах.

Одним з перших і жорстоких кроків комуні­стичного режиму стало знищення Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Для того, щоб оцінити масштабність і наслідки цієї репресивної акції, варто пригадати, що до встановлення влади більшовиків у Західній Україні УГКЦ складалась із 3040 парафій, 4440 церков, Духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів; вида­вала 3 тижневих часописи і 6 місячних. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпис­копів, 2950 священиків; нараховувалось 520 ієро­монахів, 1090 ченців, 540 семінаристів. УГКЦ відігравала надзвичайно велику роль у духовному житті Західної України, а головне — була національною церквою. Цьому значною мірою сприяла багатогранна й невтомна діяльність А.Шептицького, котрий перебував на митрополи­чому престолі з 17 січня 1901 до листопада 1944 р. З 31 листопада УГКЦ очолив митрополит Й. Сліпий, який у грудні того ж року направив до Мо­скви делегацію у складі архімандрита К.Шептицького, каноніка Г.Костельника, радника митрополи­чої консисторії І.Котова, ієромонаха Г.Будзинського. Делегацію прийняли в Раді у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР, де вона ознайомила із зверненням Й.Сліпого „До духовенства і вірую­чих" від 23 листопада 1944 р. Від імені духовенст­ва і віруючих делегація передала у фонд Червоного Хреста на оборону країни 100 тис. крб. Делегації обіцяли, що УГКЦ буде забезпечено вільне відправлення богослужінь.

Однак уже в березні 1945 р. з'явилась схвалена особисто Сталіним інструкція для ліквідації цієї церкви. Невдовзі розгорнулась пропагандистська робота щодо дискредитації УГКЦ як „слуги Ватікану", „ворога народу", знаряддя „українсько­го буржуазного націоналізму". Услід за тим розпо­чалися репресії, і вже в квітні 1945 р. всі наявні в тодішньому СРСР найвищого рангу священнослу­жителі УГКЦ були заарештовані. В травні 1945 р. під контролем органів безпеки було сформовано „ініціативну групу", яка агітувала за розрив унії з Римом і виправдовувала репресивні акції проти УГКЦ.

У цей же час священик Г.Костельник за підтримки сталінського режиму організовує групу греко-католиків, що проводять агітацію за розрив унії з Римом. У березні 1946 р. на Львівському церковному соборі було винесено вердикт про ліквідацію Берестейської церковної унії 1596 р. і повний розрив з Ватиканом, про приєднання до Російської православної церкви. Цей акт не мав нічого спільного з настроями віруючих і був проведений всупереч волі переважної їх більшості. Греко-католицька церква була змушена перейти в підпілля. Але, навіть заборонена, вона жила, оскільки залишались близько 5 млн віруючих. Вони продовжували молитись за своїми звичаями, тим самим стверджуючи незнищенність УГКЦ.

Більш довготривалою виявилась боротьба вла­ди проти УПА і підпілля ОУН. З другої половини 1945 р. за вказівкою центрального проводу великі підрозділи повстанців були переформовані у дрібніші, згурто­вані та озброєні, з дислокацією у лісових масивах. Виникла мережа підпільних „боївок" (10-15 чол.) у сільській місцевості. Загони УПА тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. км. Вони прагнули до утвердження нелегальних національно-державних структур, альтернативних органам більшовицької влади. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менш як 30 тис. представ­ників комуністичного режиму, військовослуж­бовців, місцевих жителів.

В свою чергу, особливо після капітуляції нацист­ської Німеччини, сталінське керівництво одержало можливість посилити протидію ОУН-УПА. У своєму виступі у Львові 14 лютого 1946 р. на на­раді секретарів обкомів КП(б)У, начальників об­ласних управлінь НКВС, НКДБ, командувачів військовими округами Хрущов наголошував на максимально повному використанні військової сили в Західній Україні, за допомогою яких пропонував „у кожному селі створити своє опертя".

Так воно, зрештою, й сталося: військова сила, помножена силою репресивно-каральних органів, стала вирішальним фактором „радянізації" Західної України, ліквідації опору ОУН-УПА. Блокада й прочісування величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації, коли спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля — ось лише деякі „штрихи до портрета" повоєнної дійсності на західноу­країнських землях. У щоденнику О.Довженка записано його розмову зі слухачем Московських вищих партійних курсів, який хизувався своїми «подвигами» у Західній Україні: «Одного націоналіста я повісив униз головою й палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса... а він, гадюка, так і вмер, вигукуючи: «Слава Україні!» От гадюка! Скільки я їх перемордував».

За офіційними даними, тут у 1944-1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. осіб „бандитів, учасників ОУН, а також бандпосібного елемента", під який легко підводились усі, хто підозрювався у зв'язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено (за винятком Закарпатської області) майже 66 тис. сімей (203662 чол.). У 1945-1953 рр. за різного роду „антирадянські політичні злочини" в Україні було заарештовано 43379 чол. віком до 25 років, з них у західних об­ластях України — 36340 чол.

Фінал цієї історичної драми був визначений. Надії керівництва ОУН і УПА на рядянсько-аме­риканський конфлікт, який дозволив би відродити державність України, не справдились. Не допомог­ли й встановлені контакти із спецслужбами США і Великобританії. В кінці 40-х рр. збройне підпілля почало відчувати нестачу зброї, амуніції, харчів. У багатьох місцях після розгрому міської і сільської мережі ОУН зменшився її вплив на вояків УПА, бракувало скоординованості дій. Дехто з учасників українського визвольного руху піддався закликам уряду УРСР з'явитися з повинною. З 1947 р. по­чав здійснюватись частковий розпуск загонів УПА, а після загибелі 5 березня 1950 р. її головно­го командира Р.Шухевича (Т.Чупринки) вона ос­таточно починає втрачати боєздатність, хоча окремі боївки протримались ще до середини 50-х рр.

Чималу роль у цьому відіграв той факт, що ко­муністичний режим провадив перманентну антинаціоналістичну агітацію, використовуючи для цьо­го будь-який привід (як, наприклад, убивство в 1949 р. за загадкових обставин письменника-ко­муніста Я.Галана), а також те, що паралельно з бо­ротьбою проти ОУН і УПА в Західній Україні по­чали ефективно здійснюватись соціально-еко­номічні зміни за випробуваною в Східній Україні моделлю.

Однією з трагічних сторінок українського руху Опору була боротьба населення західноукраїнських земель, депортованого до концтаборів ГУЛАГу.

Терор, розгорнутий тоталітарним режимом щодо населення Західної України призвів до того, що станом на 1 січня 1953 р. число українців-в'язнів в таборах ГУЛАГу збільшилося в 2,4 раза, а кількість оунівців досягла 175 тис. осіб.

Найяскравішим виявом руху Опору в радянських концтаборах стали масові страйки і повстання в'язнів. У системі ГУЛАГу із середини 40-х до середини 50-х років відбулося майже півсотні повстань. Потрапивши за колючий дріт, українські патріоти, загартовані підпіллям і партизанською боротьбою у роки війни, в місцях заслання згуртували на боротьбу проти свавілля табірної адміністрації не лише українців, а й представників інших народів.

Найбільшим повстанням в таборах ГУЛАГу за всю історію його існування був виступ в'язнів Норильська влітку 1953 р. 3 тих країв в'язнів не вивозили на велику землю, а залишали на довічне поселення. Здавалося, ніхто й ніщо не зможе похитнути устоїв ГУЛАГу. Але в 1952 р. в Норильськ привезли етап українців, членів УПА, засуджених на 25 років у 1949 р.

Причиною вибуху було вбивство молодого в'язня з Волині. 40 тисяч в'язнів Норильська відмовилися працювати. Ватажки повстання були заарештовані. Це спричинило повторний виступ норильчан по всій зоні. В'язні висунули ще одну вимогу: «Воля або смерть». Економічне життя Норильська було паралізовано на 12 днів, після чого в зону ввели війська. Під час придушення повстання було вбито до 800 та поранено понад 300 осіб.

Найдовше трималися каторжники третього концтабору, які заздалегідь створили керівний центр, змогли протриматися майже два місяці. У серпні 1953 р. війська МВС штурмом захопили табір. Найактивніших в'язнів відправили на Колиму та в каторжні тюрми.

Боротьба ця не була марною. Її результатом було задоволення багатьох економічних вимог в'язнів. Найголовніше те, що боротьба в'язнів наприкінці 40-х — у першій половині 50-х років спричинила кризу системи трудових таборів. Страйки і повстання не тільки засвідчили силу політв’язнів, а й змусили керівництво таборів і держави піти на поступки. Як стверджує історик Ю.Шаповал, в концтаборах ГУЛАГу більшість становили українці, і саме вони зробили великий внесок у боротьбу і захист прав політичних в'язнів радянських концтаборів.

Очолюваний ОУН повстанський рух мав на меті завершити процес державотворення українського народу. Це прагнення визрівало віками. Засобами мобілізації, а також завдяки антинімецьким, антипольським, антирадянським та передусім самостійницьким гаслам оунівському керівництву вдалося залучити до УПА і підпілля ОУН понад 400 тис. учасників.

Рух мав народний характер, набувши масштабів відкритої громадянської війни, яка постійно роздмухувалася з обох боків. Формування руху відбувалося в надзвичайно складних політичних умовах. Йому доводилося протистояти водночас кільком могутнім іноземним силам. Нині, з піввікової дистанції, є очевидною безперспективність спроб керівних кіл українських самостійників «у тіні німецького походу» або у вирі громадянської війни мільйонів своїх співвітчизників вибороти незалежність України. Об'єктивні історичні умови того часу не могли сприяти створенню самостійної Української держави.

30 червня 1945 р. О.Довженко занотував у своєму щоденнику: „Об'єдналися усі українські землі. Буде єдине стадо і єдині пастирі. Усі тепер будем одинакі". І справді, з того ж 1945 р. сталінське керівництво прагнуло якнайш­видше реалізувати свою улюблену й апробовану в попередні роки тріаду „індустріалізація — колек­тивізація — культурна революція", прагнучи уніфікувати життя західноукраїнського регіону з іншими.

Незважаючи на перемогу над фашизмом, у СРСР нічого не змінилось у політичному і культурному житті. ЦК більшовицької партії на чолі зі Сталіним був стурбований тим, що могли похитнутися ідеологічні впливи комуністичних ідей на десятки мільйонів людей, які були під окупацією та за кордоном. На другий день після капітуляції Німеччини було видано наказ про створення концентраційних таборів (на 1 млн чол.)

Сталін і його оточення виробили план нещадної боротьби з інакомисленням. Ідеологічний відділ ЦК ВКП(б), який у 1946 р. очолив А.Жданов, накинувся на «гнилу» західну буржуазну культуру, що, як і капіталізм, є «умираюча, розтлінна, ворожа і шкідлива для радянських людей». Було піддано нищівній критиці ленінградські журнали «Звезда» і «Ленинград». Постраждало багато талановитих письменників, зокрема М.Зощенко, А.Ахматова та інші. Проти митців спрямували низку партійних постанов, за якими вдалися до репресій: закривали журнали, забороняли кінострічки, арештовували талановитих письменників, художників, композиторів.

Град ідеологічних звинувачень з Москви посипався на Україну. Оскільки вона була під окупацією гітлерівців, то, мовляв, уся заражена буржуазним духом. Сталін пропонував виселити всіх українців у Сибір. Ледве його переконали, що зробити це неможливо — не вистачить транспортних засобів. Продовжувалися звинувачення у відродженні в Україні «буржуазного націоналізму». Неодноразово наголошувалося на необхідності викорінення «ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології», «націоналістичної концепції» в літературі та мистецтві.

Перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов та його поплічники з ідеології почали брудну кампанію цькування української інтелігенції. Лише протягом серпня —жовтня 1946 р. ЦК КП(б)У видав 5 ідеологічних постанов. Дісталося недавно звільненому з концтабору О.Вишні за спробу довести свою самобутність. Не пощадили й таких визнаних майстрів слова, як М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, О.Довженко, В.Сосюра та інших. Авторів «Історії української літератури» звинуватили в аполітичності. Таке формулювання означало, що в книзі не висвітлено класову боротьбу «прогресивних» і «реакційних» письменників, не показано «позитивного впливу російської літератури на творчість письменників України», а нібито наявне схиляння перед Заходом.

Авторам «Історії України», виданої за редакцією М.Петровського, також приписали спотворене відображення минулого українського народу на основі «буржуазно-націоналістичних концепцій», взятих з арсеналу М.Грушевського. У недостатній увазі до ролі росіян було звинувачено за оперу «Богдан Хмельницький» композитора К.Данькевича. Колективам усіх газет та журналів вказано на необхідність глибше висвітлювати «комуністичне будівництво», а не зосереджуватися на вузькій місцевій тематиці, що, мовляв, веде до «буржуазного націоналізму».

Москві цього було мало. У 1951 р. злива звинувачень впала на В.Сосюру за вірш «Любіть Україну». Партійні бонзи та колеги по перу примусили В.Сосюру публічно «каятись» у «націоналізмі», адже, за словами Кагановича, під тим віршем міг підписатися сам С.Бандера. Поет змушений був написати інший вірш під назвою «Любіть Батьківщину», в якому йшла мова про якусь аморфну соціалістичну вітчизну.

Що стосується західноукраїнської інтелігенції, то для неї не було пощади. Уціліли ті її представники, які завчасно емігрували на Захід. Інші, як правило, були закатовані, перебували в концтаборах або піддавалися адміністративним гонінням.

Широкомасштабною кампанією морально-політичного тиску на суспільство стала боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, яка розгорнулася наприкінці 1948 р. Нехтуючи позитивним досвідом індустріально розвинених країн, комуністичний режим засуджував все буржуазне, американське, західноєвропейське, прирікаючи країну на хронічне відставання в розвитку науки і техніки. Упередженим було ставлення комуністичних ідеологів і до кібернетики, яку вони вважали лженаукою, сміхотворною, штучною видумкою «загниваючого капіталізму». Це призвело до того, що радянська наука відстала на десятиліття у найперспективніших галузях знань: генетиці, кібернетиці, електроніці тощо.

Значно посилився процес ру­сифікації. Наприклад, на початку 1953 р. у вузах західних областей переважна більшість дисциплін читалася російською мовою. Так, у Львівському університеті з 295 викладачів українською мовою читали лише 49.

У розповсюдженому наприкінці березня 1953 р. в Західній Україні нелегальному „Маніфесті українського революційного цен­тру" в зв'язку із смертю Сталіна висловлювалась думка, що його послідовники „підуть на все, щоб зміцнити своє становище. Вони посилять репресії, встановлять систему терору для того, щоб зберегти диктатуру". Боротьба за владу, що розпочалась у кремлівській верхівці, підтвердила цей висновок. 2-4 червня 1953 р. відбувся пленум ЦК КПУ, який обрав першим секретарем ЦК О.Кириченка. Вперше українець за походженням став лідером парторганізації України. Незважаючи на деякі здійснені вже 1953 р. за­ходи щодо „десталінізації", міф про „вождя на­родів" поки що залишався неспростованим.

У 1954 р. Кримська об­ласть ввійшла до складу України. Влаштована довкола цього галаслива кампанія за­темнювала, по-перше, той факт, що Крим навряд чи можна вважати „подарунком" Росії, оскільки історично він є батьківщиною кримських татар, з якими так брутально обійшовся сталінський режим. По-друге, утримання Криму для України породжу­вало велику кількість матеріальних, а також і політико-ідеологічних проблем, оскільки більшість там становили росіяни. І це були не просто росіяни, а ті, кого тоталітариний режим „нагороджував" місцем поселення (колишні працівники органів без­пеки, військові та інші) і які були завжди готові вия­вити свою ворожість до всього українського (для них — „буржуазно-націоналістичного"). І нарешті не слід забувати, що фактом передачі Криму Хрущов реалізував свої попередні амбіції: адже вперше він звертався до Сталіна з цією пропо­зицією ще в 1944 р., але отримав відмову. Отже, передача Криму Україні також була до певної міри антисталіиським кроком.

Перебування Криму в складі РРФСР породило чимало проблем. Крим природно підтримував з Україною тісніші зв’язки, ніж з Росією, зокрема одержував енергоносії та водні ресурси, що було втратно для України.

Як свідчать дані, в 1950 р. промисловість Криму досягла лише 81% довоєнного рівня. До того ж становище продовжувало погіршуватися. Розуміючи, що уряд РРФСР не спроможний надати необхідної допомоги для виведення області з кризового стану, населення і місцеві органи влади дедалі частіше стали висловлюватися за приєднання до України, вбачаючи в цьому можливість поліпшити становище на півострові. Отже, чи не вперше в історії радянського законодавства питання про передачу Криму було порушено не у вищому політичному органі, а на місцевому рівні.

Після детального вивчення Рада Міністрів РРФСР дійшла висновку про доцільність передачі Кримської області до складу України. З цією пропозицією вона звернулась до Президії Верховної Ради РРФСР, а та — до Президії Верховної Ради Української РСР і одержала принципову згоду. Після цього питання про передачу Кримської області Україні було розглянуто на спільному засіданні Президії Верховної Ради РРФСР за участю представників Кримської обласної та Севастопольської міської рад. У прийнятій постанові зазначалося: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Ця постанова була надіслана до Верховної Ради СРСР.

13 лютого 1954 р. питання «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР щодо питання передачі Кримської області до складу Української РСР» було розглянуто на засіданні Президії Верховної Ради УРСР». Постанову також було надіслано до Президії Верховної Ради СРСР. Президії Верховних Рад обох республік діяли згідно зі статтями 15 Конституції УРСР та 16 Конституції РРФСР.

19 лютого 1954 р. в Москві відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю представників усіх зацікавлених сторін: голів Президій Верховних Рад РРФСР М.Тарасова та УРСР — Д.Коротченка, секретарів Президій Верховних Рад І.Зиміна і В.Іваненка, заступників голів Рад Міністрів відповідно В.Маслова та М.Гречухи, а також від Кримської області першого заступника голови виконкому Кримської облради П.Ляліна, голови виконкому Сімферопольської міської ради Н.Каткова, голови виконкому Севастопольської міськради С.Сосницького.

Президія Верховної Ради СРСР одностайно затвердила Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». В ньому наголошувалось: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські і культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє: «Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».

26 квітня 1954 р. Верховною Радою СРСР після детального обговорення цього питання був прийнятий закон «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР». Він мав усього два пункти:

1. Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2. Внести відповідні зміни в статті 22 і 23 Конституції СРСР.

Отже, передача відбулася не тільки за обопільною згодою, а й з ініціативи самої Російської Федерації. Крім того, в жодному з наведених документів немає й згадки про дарунок з нагоди 300-річчя возз’єднання України з Росією. Не збігаються ці рішення зі святкуванням і хронологічно.

Початок десталінізації суспільства відкривав перед Україною нові перспективи. Але цей процес відбувався надто повільно, наражаючись на важкі перешкоди.