Суспільно-політичне життя в 1960 – 1980 –х роках

Три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди, які мали суттєво відмінний історич­ний зміст. Перший — це часи „відлиги", коли була зроблена спроба частково реформувати тоталітарну радянську систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм. Другий період став часом політичної та ідеологічної реакції, про­гресуючого занепаду й розкладу тоталітарної систе­ми. Україна, яка в ці часи, здавалося б, назавжди посіла місце найпотужнішої провінції великої імперії, стала ареною всіх цих подій, що запрогра­мували її розвиток у наступні часи.

25 лютого 1956 р. на закритому засіданні XX з'їзду КПРС у Москві перший секретар ЦК партії Хрущов виголошував таємну доповідь, присвячену культові особи Сталіна. Вона викликала шокову реакцію в залі. Перед делегатами поставав новий образ Сталіна — жорстокого, малокомпетентного тирана, котрий послідовно створював свій культ, безжалісно зни­щуючи опонентів і вчорашніх соратників. Жорсткій критиці була піддана центральна фігура офіційно насаджуваної десятиліттями системи канонізованих цінностей, ідол десятків мільйонів людей, символ єдності й могутності радянської системи. Цей мо­мент можна вважати точкою відліку ланцюгової ре­акції звільнення радянського суспільства від деяких найбільш одіозних, реакційних рис, що гальмували його розвиток навіть на шляху, накресленому офіційною комуністичною доктриною, процесу ча­сткової лібералізації деяких сфер життя суспільст­ва, передусім духовної. Ці часи започаткували період, який завдяки влучному виразу російського публіциста І.Еренбурга ввійшов в історію під назвою „відлига".

Розгорнулась „десталінізація по вертикалі”: ав­томатичне шаблонне засудження „культу особи" всіма партійними та ідеологічними структурами.

Цей процес розгортався в Україні повільніше, ніж у центрі. Із запізненням стали з'являтися статті у пресі в „дусі рішень XX з'їзду". Тон і зміст кри­тики були стриманішими. Зміни торкалися пере­важно сфери культурного життя.

Непослідовність і непевність десталінізації найнаочніше проявилася в процесі політичної, юридич­ної та громадської реабілітації жертв репресій сталінізму. На кінець 50-х рр. органами КДБ і про­куратури республіки було переглянуто справи май­же 5,5 млн чол., які перебували на обліку репресив­них органів. З цього обліку знято (фактично ре­абілітовано) 58% справ. Ці цифри свідчать про жахливий масштаб репресій і одночасно — про об­меженість процесу реабілітації їх жертв. Поза зако­ном залишилася більшість жертв репресій 20 — початку 30-х рр., діячі ОУН-УПА та інші. У цій об­меженості й непослідовності відчувалась, однак, певна система. Поза процесом реабілітації залиша­лися майже всі, хто був так чи інакше пов'язаний із звинуваченнями у „націоналізмі".

Найкричущим парадоксом „відлиги" було те, що процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. Зокрема, в 1961 р., коли піднялась нова хвиля засудження злочинів Сталіна, а його мумію винесли з мавзолею, в Ук­раїні була репресована група львівських юристів, які збиралися агітувати за конституційний вихід Ук­раїни зі складу СРСР (відповідні статті консти­туцій Союзу і Республіки давали таке право). Група юристів, очолювана Л.Лук’яненком, утворила 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). “Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, - писав лідер УРСС. – Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією”. Членів групи (Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна та інших) звинуватили у „зраді Батьківщини" і засуди­ли на максимальні строки ув'язнення. Того ж року КДБ „викрив" у Львові підпільну організацію „Ук­раїнський національної центр". Керівника її розстріляли, іншим дали величезні терміни ув'яз­нення.

Продовжувались утиски й переслідування учас­ників збройної боротьби ОУН-УПА.

Населення західних областей України було об'єктом масованої ідеологічної обробки в дусі бо­ротьби з „націоналізмом".

Національне питання й надалі залишалося однією з найдражливіших проблем суспільно-політичного життя республіки. З одного боку, пев­на ідеологічна лібералізація сприяла більш відкри­тому обговоренню деяких проблем, наприклад мов­ної. У 1963 р. в Києві відбулася конференція з пи­тань культури української мови, яка продемонстру­вала досить серйозне незадоволення інтелігенції й навіть частини партійного істеблішменту станови­щем української мови та культури. Дедалі частіше висловлювалось незадоволення провінціалізацією української культури і науки. Вживалися й заходи, щоб подолати ці „окремі недоліки". У другій поло­вині 50 — першій половині 60-х рр. було розпоча­то видання фундаментальних наукових праць, по­кликаних підвищити престиж української науки і культури („Українська Радянська Енциклопедія", „Історія української літератури", багатотомний словник української мови тощо). Почали виходити фахові журнали з природничих і суспільствознав­чих дисциплін українською мовою.

„Відлига" торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, сприяли певному прогресивному роз­виткові України. Але непослідовність, супереч­ливість цих змін зрештою призвели до того, що за­думи ініціаторів стали перетворюватися у свою про­тилежність. До того ж межі „відлиги" були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.

Свідомість шістдесятників меншою мірою була отруєна радянським ідеологічним моно­теїзмом, генетичним страхом попередників. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У системі цінностей цього покоління з'явилися не­сподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скеп­тицизм, гуманізм без сурогатних домішок класово­го підходу, космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурне яви­ще, течію, духовний феномен — шістдесятників. Цей термін активно вживався вже на початку 60-х рр.

Нове покоління інтелігенції, крім більшої свобо­ди та інформованості, мало в активі вищий культур­ний рівень, талант і смак. Воно вважало природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звер­нення передусім до внутрішнього світу людини, прагнуло до відновлення чистої естетики, культиву­вало красу, палко бажало новизни й подолання провінційності своєї культури. В результаті творчість і громадська діяльність шістдесятників стали справжнім проривом у монолітній системі заідеологізованої офіціозної культури.

Поетичні вечори І.Драча, Л.Костенко, М.Вінграновського та інших збирали тисячні аудиторії. Справжнього громадянського звучання була сповнена поетична творчість В.Симоненка, В.Стуса. Серед провідних постатей нової плеяди були художники П.Заливаха, А.Горська, літературні критики — І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, кінематографісти Ю.Ільєнко, Л.Осика, журналіст В.Чорновіл. Нові імена, ідеї з'явилися в гуманітарних нау­ках: історії, археології, літературознавстві, мистец­твознавстві. Звичайно, коло шістдесятників було значно ширшим. До них горнулися молоді вчені, вчителі, студентство. Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В.Мороз зазначав: “То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло вже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування...”

Все це не могло не викликати незадоволення можновладців. Попервах його доводилося стриму­вати, оскільки воно не збігалося з віяннями часу. Втім довго чекати не довелося: з центру надійшов сигнал. 8 березня 1963 р. у Москві відбулася зустріч М.Хрушова з мистецькою інтелігенцією, її параноїдальна атмосфера, брутальне цькування митців послужили „керівництвом до дії" для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40 — початку 50-х рр.

У пресі, на зборах творчих спілок почалося цькування шістдесятників. Першими пролунали звинувачення у „формалізмі", „космополітизмі", відході від „марксизму-ленінізму". Словесні атаки супроводжувались адміністративними заходами. Спочатку почали обмежувати публікації шістдесят­ників у літературних журналах, газе­тах — скрізь, де вони раніше мали трибуну. Більшість шістдесятників-поетів „першої хвилі" — Л.Костенко, І.Калинець, Г.Кириченко, Б.Мамайсур, В.Голобородько та інші перестали друкуватись саме після 1963 р. Стали забороняти, а то й просто розганяти літературно-мистецькі вечори. Закрили клуби творчої молоді.

Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що таким чином вдасться підкорити їх, примусити діяти суто за законами системи. Проте результат не відповідав задуму. Частина шістдесят­ників дійсно досить швидко „переорієнтувалась" (серед таких були й дуже талановиті люди) і стала робити те, що від них вимагалося, частина відійшла від громадської діяльності і поринула у суто фахові проблеми. Однак певна частина нового покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на приховану або відкриту конфронтацію з владою.

Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України у першій половині 60-х рр. став самвидав: ціла система розповсюдження не визнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літе­ратурних і публіцистичних творів, яким був пере­критий шлях до публікації в офіційних виданнях, передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались від ру­ки і читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.

Поширювались твори Л.Костенко, В.Симо­ненка, Є.Сверстюка та інших. Згодом самвидав став політизуватися. В 1964—1965 рр. з'явилась ціла серія анонімних публіцистичних статей. Статті підіймали найактуальніші та найболючіші проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан ук­раїнської мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо. Поява політичної публіцистики стала свідчен­ням зародження політичної течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.

У системі розповсюдження самвидаву головни­ми були два центри: Київ (тут активно діяли І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Пронюк) та Львів (М. і Б.Горині, І.Гельта інші). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це бу­ли головні осередки духовної опозиції та інакомис­лення. У цьому ж середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. з'явилися анонімні тези „Стан і завдання українського виз­вольного руху", в яких йшлося про колоніальне ста­новище України в складі СРСР, ставилися завдан­ня організації визвольного руху в Україні, котрий мав би діяти легальними й нелегальними „рево­люційно-демократичними" методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.

Проте в 1964 р. період „мирного" співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-дер­жавною бюрократією, в результаті справжньої змо­ви був усунутий з усіх посад. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Су­словим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну „відлизі" приходила реакція.

В серпні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі — представники інтелігенції. Більшість з них мала пряме або посереднє відношення до виготовлення й розповсюдження самвидаву. Мета акції була оче­видною — придушити інакомислення, залякати ту частину інтелігенції, яка ще наважувалась на незго­ду. Проти більшості заарештованих було висунуто звинувачення в „антирадянській агітації і пропа­ганді", і навесні 1966 р. під час серії судових про­цесів 20 чоловік були засуджені у Львові, Києві, Луцьку, Тернополі, Житомирі та Івано-Франківську на різні строки покарання. В резуль­таті у таборах Мордовії опинилися науковці М. і Б.Горині, М.Осадчий, інститутські викладачі В.Мороз та Д.Іващенко, художник П.Заливаха, інженери О.Мартиненко, І.Русин та інші.

Паралельно розгорталась програма утисків і пе­реслідувань тих, хто співчував заарештованим, їх однодумців. ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій „закритого листа", в якому виправдову­вались репресії (їх жертв виставляли як „антирадянщиків") і йшлося про необхідність посилення „виховної роботи" з інтелігенцією. Республікою прокотилась хвиля відкритих партійних зборів з участю громадськості, на яких „відщепенців" за­суджували й всіляко паплюжили їх однодумців. Людей, згаданих у листі, звільняли з роботи, вик­лючали з партії і комсомолу, виганяли з інститутів. Переслідували навіть членів їх родин.

Очевидно, що чергова зміна курсу, наочно про­демонстрована арештами, була продиктована з Мо­скви, де теж почалися переслідування інакодумців. При цьому масштаб таких дій в Україні знову був значно більшим, ніж деінде в Союзі. Українське керівництво на чолі з П. Шелестом, як завжди, слухняно виконало вказівку, хоча й не було зацікав­лене в такому ході подій.

Сплеск репресій у 1965—1966 рр. супровод­жувався досить масштабним ідеологічним поворо­том. Газети зарясніли статтями, спрямованими про­ти „буржуазної ідеології" та „українського буржу­азного націоналізму". Пожорсткішала цензура. Однак у суспільно-політичному житті ще відбу­валися процеси, які можна вважати інерцією „відлиги". Репресії не були зустрінуті „загальнона­родним схваленням", як у попередні роки, більше того, саме з кола шістдесятників почалися протести. 4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі „Україна" під час прем'єрного показу кінострічки С.Параджанова „Тіні забутих предків" І.Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл та інші організували щось на зразок де­монстрації протесту проти арештів. Навесні 1966 р. під час судового процесу над діячами самвидаву у Львові відбувалися вже справжні демонстрації біля будинку суду на підтримку підсудних. До ЦК КПУ, прокуратури, КДБ, ЦК КПРС відправля­лися колективні та індивідуальні петиції на захист репресованих, підписані здебільшого представни­ками інтелігенції. Серед їх авторів нерідко були відомі вчені, митці, письменники. Ці листи протес­ту розповсюджувались у самвидаві, потрапляли за кордон.

Партійна верхівка України, безумовно, підтри­муючи лінію Москви, в той же час намагалася використовувати настрої громадськості у власних інтересах, у боротьбі з центром за більший обсяг влади у республіці. Гірка пілюля 1965—1966 рр. була підсолоджена заходами, спрямованими на підвищення статусу української мови. Вищі нав­чальні заклади отримали директиву щодо ширшого впровадження української мови у викладання. Яв­но з дозволу „верхів" на V з'їзді письменників Ук­раїни (листопад 1966) було піднято мовне питання, і його обговорення стало справжньою подією в гро­мадсько-культурному житті республіки.

В квітні 1968 р. до Л.Брежнєва (гене­рального секретаря ЦК КПРС), О.Косигіна (го­лови Ради міністрів СРСР) та М.Підгорного (го­лови президії Верховної Ради СРСР) надійшов лист-петиція з України, спрямований проти пору­шення „норм соціалістичної демократії" (йшлося про арешти інакодумців в Україні та Москві). Лис­та підписали 139 осіб, серед них члени-кореспон­денти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори. Хоча лист мав цілком прорадянський зміст і спрямованість, його авторів почали переслідувати: їх звільняли з роботи, виключали з партії, „проробляли" на зборах колективів тощо. Реакція влади була неадекватно жорсткою. Коли влітку 1968 р. війська країн Варшавського догово­ру на чолі з СРСР вторглися у Чехословаччину, щоб придушити там процес демократизації, стало зрозумілим: радянське керівництво остаточно пе­рейшло на рейки неосталінізму.

Українське партійне керівництво цілком йшло у фарватері політики, яка ініціювалась з Москви. Утім воно було незадоволене постійно зростаючим диктатом центру в ідеологічних питаннях, прекрас­но розуміючи, що цей диктат зростатиме й в інших сферах. Тому нерідко ідеологічні „проробки" тих чи інших представників інтелігенції не доводились до логічного кінця — адміністративних або навіть су­дових переслідувань. Прибічники П.Шелеста се­ред вищої номенклатури нерідко навіть заступалися за деяких з тих, хто піддавався ідеологічним гонінням. Однак позиції самого П.Шелеста перед Москвою ставали дедалі слабкішими. Влітку 1970 р. в Україні відбулася заміна керівника КДБ: на місце В.Нікітченка, людини П.Шелеста, був призначе­ний В.Федорчук, який орієнтувався виключно на Москву і був прибічником „жорсткого курсу" щодо нонконформістів. Це був явний сигнал, що прихо­дять останні дні правління П.Шелеста і Україна стоїть на порозі чергової „чистки".

Загальний поворот до неосталінізму сприяв певній радикалізації політичних настроїв частини шістдесятників. Репресії 1965— 1966 рр., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомис­лення дали зворотний результат. Громадсько-ак­тивна частина шістдесяткиків, яка залишилась на волі, почала чинити опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х рр. стала епохою справж­нього розквіту самвидаву, в першу чергу політичної публіцистики. З'явилися такі визначні твори, як „Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби — нищівна критика „національної політики" КПРС, спрямована проти русифікації України; „Лихо з ро­зуму" В.Чорновола — збірка документів і біог­рафічних відомостей про жертви репресій 1965— 1966 рр.; „Собор у риштованні" — блискуче літе­ратурно-публіцистичне есе Є.Сверстюка, присвя­чене морально-етичним проблемам, шо підіймалися у романі „Собор"; запальні антисталіністські статті В.Мороза „Репортаж із заповідника імені Берія" і „Серед снігів". У самвидаві циркулювали десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів.

Самвидав виконував функцію не тільки пара­лельного духовного простору, над яким були не­владні офіційні структури. Він одночасно став ор­ганізаційною інфраструктурою й найголовнішим проявом дисидентського руху. Термін „дисиденти" був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито ви­словлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою.

Дисидентський рух мав три основні течії:

1. Правозахисне, або демократичне дисиденство, яке визначило таке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно - і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати. Очолював цю течію М.Руденко.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г.Вінс, I.Гель, В.Романюк, Й.Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать I.Дзюба, С.Караванський, В.Мороз, В.Чорновіл та інші.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (I. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д.Донцова та ідеології ОУН (В.Мороз).

Головними центрами диси­дентської активності були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Луцьку, Івано-Франківську, Одесі, Тернополі та інших містах. Головні питання, які порушували дисиденти у самвидавських стат­тях, листах протесту, стосувалися передусім національної проблеми (становище України в складі СРСР, русифікація, утиски національної інтелігенції і культури, мовна проблема тощо), ре­пресій проти інакодумців, проблем демократизації радянського суспільства тощо. 1970 р. у Львові по­чав виходити самвидавчий журнал „Український вісник", котрий друкував заборонені офіціозом тво­ри, подавав інформацію про події суспільно-політичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти диси­дентів. Головним редактором видання був В.Чорновіл, йому допомагали Я.Кендзьор, М.Косів, О.Антонів та інші. У 1970—1972 рр. вийшли шість номерів „Українського вісника". Поява журналу була важливою подією для дисидентського руху, оскільки сприяла його організаційній консолідації.

Самвидав був не єдиною формою діяльності ди­сидентів. Вони намагалися активно протистояти ре­пресіям. Саме з їхньої ініціативи було організовано демонстрації протесту в Києві та Львові у 1965— 1966 рр. Дисиденти надсилали петиції й листи про­тесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, приїжджали на відкриті процеси над іна­кодумцями, відмовлялися виступати на політичних процесах свідками тощо. Характерно, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади, прагнула мирних, легальних форм діяльності, вза­галі виступала з прорадянських позицій. Це не за­вадило владі організувати жорстоке переслідування дисидентів, особливо в провінційних містах. У 1967—1971 рр. об'єктами судових переслідувань стали В.Чорновіл, львівський економіст С.Бедрило, представники творчої молоді Дніпропетровська І.Сокульський, В.Савченко та М.Кульчинський, харківські дисиденти Г.Алтунян, В.Недобора, П.Пономарьов, А.Левін, учитель музики з Тер­нопільської області М.Горбаль та інші.

В 1967 р. органами КДБ була викрита підпільна політична організація „Український національний фронт" (З.Красівський, Д.Квецько та інші), члени якої орієнтувалися на ідейні засади ОУН і також прагнули діяти ненасильницькими, мирними методами. На процесі в Івано-Франківську їх засудили на найбільші строки пока­рання, можливі за відповідною статтею: „антирадянська агітація і пропаганда".

Нагнітання в суспільстві атмосфери нетерпи­мості щодо інакодумства, загальна депресія серед прогресивної інтелігенції після вторгнення в Чехословаччину викликали іноді крайні форми протесту. 5 листопада 1968 р. вчитель В.Макуха, колишній в'язень сталінських таборів і вояк УПА, обілляв се­бе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи: „Хай живе вільна Україна!" Від опіків він помер у лікарні.

Із зміною керівництва КДБ республіки полі­тичні репресії проти інакодумців стали значно жорстокішими. Восени 1970 р. був засуджений на 14 років тюрми, таборів і заслання В. Мороз, вся провина якого полягала у писанні самвидавчих ста­тей. Почалося застосування такої жахливої форми репресій, як відправлення інакодумців у спеціалізо­вані психіатричні лікарні. В травні 1971 р. за читан­ня віршів біля пам'ятника Т.Шевченку у Києві був заарештований і відправлений до Дніпропетровсь­кої психлікарні-тюрми А.Лупиніс. Найжахливішою подією цього часу стала трагічна загибель ху­дожниці А.Горської, людини, яка своєю громадян­ською позицією та авторитетом серед інакодумців давно викликала різке незадоволення властей.

Наприкінці 60 — початку 70-х рр. в Україні фактично існував невеликий за кількістю учасників дисидентський рух. Однак його існування свідчило про те, що рух опору в Україні після розгрому ОУН-УПА відродився і може стати зародком ширшого демократичного руху, як це і сталося в другій половині 80-х рр.

Початок 70-х рр. і наступні 15 років характерні наростанням реакційних тенденцій у суспільно-політичному житті республіки та в сфері ідеології. Відкритий наступ реакції почався з тотального погрому інакомислення в СРСР, який набув в Ук­раїні за сумною традицією найбільшого масштабу і найжорстокіших форм. У січні 1972 р. в Києві, Львові та деяких інших містах України було за­арештовано близько двох десятків чоловік, найак­тивніших дисидентів: В.Чорновіл, І.Світличний, І.Гель, Ір.Стасів-Калинець, Л.Плющ, Є.Сверстюк та інші. Спочатку КДБ намагався представити їх як людей, пов'язаних із закордонними центрами ОУН.

У березні 1972 р. на засіданні політбюро ЦК КПРС П. Шелест та його прибічники в КПУ були піддані розгромній критиці за недоліки у справі „інтернаціонального виховання трудящих" і „при­миренське ставлення до проявів націоналізму". У травні того ж року він був усунутий з посади пер­шого секретаря ЦК КПУ, а через рік виведений зі складу політбюро ЦК КПРС. На вищу посаду в республіці прийшов В.Щербицький, давній конку­рент П.Шелеста у боротьбі за владу, людина, яка найретельніше виконувала всі вказівки Москви.

Найнаочніше реакційність внутрішньополітич­ного курсу проявлялась у переслідуванні інакомис­лення. У 1975 р. на Нараді з питань безпеки і співпраці в Європі, що відбулася у Гельсінкі, СРСР зобов'язався дотримуватися гуманітарних статей заключного акта Наради, які, зокрема, передбача­ли недопустимість переслідування громадян за їх переконання. У листопаді 1976 р. в Україні утвори­лася громадська група сприяння виконанню гельсінських угод. До неї ввійшли відомий письмен­ник М.Руденко (керівник групи), письменник-фантаст О.Бердник, правозахисники та колишні політичні в'язні О.Мешко, Л.Лук'яненко, І.Кандиба та інші — всього 10 чоловік. Це була перша в рес­публіці позаофіційна громадська група, яка прагну­ла діяти тільки легально і підкреслювала, що не пе­реслідує політичних цілей. Своїм завданням члени групи вважали інформування урядів країн—учас­ниць Гельсінської наради про дотримання урядом СРСР і відповідними республіканськими структу­рами обіцянок у галузі прав людини. УГГ, яка діяла цілком у рамках радянської конституції та підписа­них СРСР міжнародних угод, стала об'єктом жах­ливих переслідувань і репресій. З тридцяти семи членів групи протягом 1977—1985 рр. 23 були за­суджені за політичними і кримінальними статтями (завжди за сфальсифікованими звинуваченнями) та відправлені у табори і на заслання, шестеро по­збавлені радянського громадянства. Інші стали чле­нами групи, вже перебуваючи за колючим дротом. Три члени групи — В.Стус, О.Тихий та Ю.Литвин загинули у таборах. Знищення легальної громадсь­кої організації, діяльність якої відповідала нормам радянського і міжнародного права, була, мабуть, однією з останніх судорог тоталітарної системи, яка неухильно наближалась до колапсу.

В післявоєнні роки радянське суспільство де­далі глибше втягувалося в тотальну соціально-еко­номічну, політичну та ідеологічну кризу. Деграду­вання „верхів" і розвал державної ідеології були настільки очевидними, що навіть серед вищих еше­лонів партійно-державного керівництва формува­лися ревізіоністсько-реформаторські сили. У „ни­зах" наростало невдоволення, зневіра й байдужість. Судомні спроби системи утримати хоча б поверхову стабільність зводилися або до суто адміністратив­них заходів (за часів Ю.Андропова), або до ідео­логічних чаклувань і популістських загравань (за часів К.Черненка). В Україні ці процеси набували ще й суто провінційного забарвлення й укорінюва­лися глибше, ніж у центрі. Тому, коли в Москві по­чалися більш радикальні спроби вдосконалити ра­дянську систему, названі „перебудовою", Україна була серед останніх, хто втягнувся у ці процеси. А втім, і для неї приходили нові часи, починалася но­ва епоха.

Питання для самоконтролю

1. Якими були особливості повоєнного сталінського режиму в Україні?

2. Чому населення Західної України продовжувало чинити опір радянській владі?

3. Чим відрізнявся голод 1946 – 1947 рр. в Україні від попередніх?

4. Якими були особливості суспільно політичного життя в Україні в повоєнний період?

5. Визначте характер суспільно-політичного життя в Україні в 1965 – 1985 рр.

6. Хто такі дисиденти і які позиції вони відстоювали?