Становлення незалежної Української держави

Вражаючі результати Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України викликали позитивний резонанс у світі. Вже на другий день після голосування про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва. 5 грудня до них приєдналися одразу 5 країн — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. 25 грудня про визнання української державності заявили СІІІА. Загалом у грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 країн, а протягом 1992 р. — ще 64 держави світу. Україна ставала повноправним учасником світового співтовариства.

Наслідки всенародного референдуму в Україні докорінним чином вплинули на становище агонізуючого Радянського Союзу. Разом з тим українське керівництво на чолі з новообраним Президентом Л.Кравчуком не могло не зважати, що на той час все ще існували загальносоюзні структури влади, а Президент М.Горбачов не полишав надій якимось чином втримати Україну в орбіті імперського центру. Зокрема, не виключалася можливість різноманітних провокацій чи навіть застосування військової сили, щоб уберегти імперію від розпаду. Тим більше, що на українській території перебувала значна частина Радянської Армії, яка підпорядковувалася Москві й у своїй основі особливою лояльністю до державотворчих процесів в Україні не вирізнялась. Існувала також небезпека некерованої дезінтеграції СРСР, що в умовах великої кількості зброї, передусім ядерної, на його території загрожувало непередбачуваними наслідками, в тому числі й для України.

Чи не єдиною розумною альтернативою такому розвитку подій могли стати багатосторонні переговори між керівниками республік, які поки що входили до складу Радянського Союзу, та України про швидкий, але в той же час керований демонтаж владних і силових імперських структур. Тому 7 — 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі під Брестом відбулася зустріч лідерів Білорусі (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук). Виходячи з того, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, катастрофічного падіння життєвого рівня усіх верств суспільства, до міжнаціональних конфліктів з численними людськими жертвами та до соціальної напруженості в багатьох регіонах Радянського Союзу, а також констатуючи, що об’єктивний процес виходу республік з його складу і утворення незалежних держав став реальним фактом, вони заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права й геополітична реальність припиняє своє існування. Правовою підставою для заяви про остаточний демонтаж СРСР були декларації про державний суверенітет Білорусі, Росії та України, схвалені їх вищими законодавчими органами, а що стосується останньої — ще й результати Всеукраїнського референдуму.

8 грудня 1991 р. Б.Єльцин, Л.Кравчук та С.Шушкевич від імені своїх держав підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкриту як для всіх суб'єктів колишнього СРСР, так і інших країн. 21 грудня до Угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, а в 1993 р. і Грузія. 25 грудня 1991 р. М.Горбачов. склав повноваження Президента СРСР. Нові незалежні держави стали на шлях самостійного розвитку.

З самого початку проголошення своєї незалежності Україна розпочала творення основних атрибутів національної державності. Враховуючи трагічний досвід попередніх визвольних змагань, одним із пріоритетних напрямків стало формування Збройних сил. Вже 24 серпня 1991 р. парламентською постановою «Про військові формування в Україні» всі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувалися Верховній Раді. Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 р. Вже 6 грудня побачив світ Закон «Про Збройні сили України», у якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил. У січні 1992 р. розпочалося складання військової присяги на вірність Україні. Першим присягнув міністр оборони України генерал К.Морозов.

20 вересня 1991 р. було ліквідовано КДБ, а на його основі постала Служба безпеки України, яку очолив генерал Є.Марчук. Вона могла користуватися лише конституційними методами діяльності, була підпорядкована Президенту і підконтрольна Верховній Раді.

Значну роль у становленні національної державності мав закон «Про громадянство України», який з'явився 8 жовтня 1991 р. і встановлював єдине громадянство. Воно визначалося як невід'ємне право людини, якого ніхто не може бути позбавлений, як і права змінити громадянство. Громадянами України стали всі особи, які на момент набуття чинності законом проживали на її території, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів і релігійних переконань, роду і характеру занять, не були на той час громадянами інших держав і не заперечували проти отримання громадянства.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про державний кордон України”, який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу.

Неодмінним атрибутом кожної держави є її символіка — прапор, герб, гімн. На момент проголошення незалежності України національний синьо-жовтий прапор майорів уже над багатьма українськими містами й селами, був установлений у залі Верховної Ради. 4 вересня 1991 р. після тривалих дискусій з ортодоксальними комуністами його було урочисто піднято над будинком парламенту. 28 січня 1992 р. Верховна Рада своєю постановою нарешті затвердила синьо-жовтий стяг Державним прапором України. Він являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: синьої зверху та жовтої знизу. Подібне поєднання кольорів здавна використовувалося в Україні. Зокрема, з такими стягами галицькі полки брали участь у Грюнвальдській битві 1410 р., зустрічалися вони й у Війську Запорізькому. Синьо-жовтий прапор офіційно використовували Головна Руська Рада під час «Весни народів», Українські Січові стрільці в роки Першої світової війни, УНР та ЗУНР протягом визвольних змагань 1917—1921 рр., Карпатська Україна в часи короткого періоду державності 1939 р. Кольори українського прапора символізують собою чисте небо і лан стиглої пшениці — вічні цінності людського буття.

15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради України ухвалила указ «Про Державний Гімн України», яким затвердила мелодію національного гімну «Ще не вмерла Україна». Однойменний вірш написав відомий український поет, етнограф, фольклорист П.Чубинський (1839—1884). Вперше цей твір було опубліковано у 1863 р. Після того як він набув популярності, західноукраїнський композитор і диригент М.Вербицький (1815—1870) поклав його на музику. Наприкінці XIX — на початку XX ст. твір «Ще не вмерла Україна» став найбільш вживаним. Особливого поширення він набув у роки українських визвольних змагань 1917 — 1921 рр., а в 1939 р. став офіційним гімном Карпатської України.

6 березня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про Державний Гімн України” у повному обсязі з музикою М.Вербицького і словами П.Чубинського “Ще не вмерли України і слава, і воля...”

Постановою Верховної Ради від 19 лютого 1992 р. малим гербом України затверджено тризуб, який стане головним елементом великого герба України. Історія використання цього символу сягає глибокої давнини. Одне з перших його зображень на українській території зафіксоване на кам'яній застібці періоду трипільської культури (IV-III тис. до н. е.), знайденій поблизу дніпровського острова Шанця. Як символ князівської влади часів Київської Русі тризуб зустрічається на монетах князя Володимира Великого. З деякими відмінностями він був зображений і на монетах князів Святополка та Ярослава Мудрого. В 1918 р. після проголошення незалежності України Центральна Рада затвердила Державним гербом УНР зображення золотого тризуба на синьому тлі. Це засвідчило спадкоємність державотворчої традиції на українських землях.

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності — лише початок процесу розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції — трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України — Верховна Рада — дістався в спадок від Української РСР. Її було обрано ще навесні 1990 р., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. У цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні — забезпечувалися спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні — більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння, непрофесіоналізм депутатів тощо вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства.

Термін «президент» в перекладі з латинської мови означає «той, хто сидить попереду». Іноді ще перекладають і як «головуючий». Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям «лідер». Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи тощо.

Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади — Президент, Верховна Рада та Уряд. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.

Найслабшою ланкою в трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним громовідводом для зняття соціального напруження.

Жорстке протистояння лягло в основу відносин між Президентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши Президентові значні повноваження для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати.

Протистояння Президент – Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації.

За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Спробою вирватись із цієї кризи стало радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об'єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.

Протягом червня—липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В.Бабич, Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, I.Плющ, П.Таланчук) на виборах здобув перемогу Л.Кучма, за кандидатуру якого в другому турі проголосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука — 45%.

У березні 1998 р. за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Як і очікувалося, у новообраному керівництві переважали ліві. Водночас праві та центристи, суттєво впливаючи на парламентські процеси, не могли повноцінно відстояти власні інтереси, оскільки не мали єдності у своїх лавах.

Починаючи з другої половини 1998 р. на динаміку та характер політичного життя в Україні значною мірою впливала підготовка до президентських виборів. Найбільшої гостроти політичне протистояння набуло в період з травня по листопад 1999 р.

У другому турі голосування переміг діючий президент Л. Кучма, набравши 56,3% (понад 15 млн) голосів. За лідера Компартії України П. Симоненка проголосувало 37,8% (понад 10 млн) виборців.

В грудні 1999 р. на чолі реформаторського уряду став В. Ющенко, який до цього очолював Національний банк України.

Восени 2000 р. різко загострилося політичне протистояння у суспільстві, приводом до якого стали події навколо загибелі журналіста Г.Гонгадзе та «касетний» скандал, пов’язаний із записами на магнітоплівку розмов посадовців у президентському кабінеті. Активізувалась правоцентристська опозиція, спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді навколо осіб силових міністрів, а в центрі Києва 15—26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів, на зразок студентської акції 1990 р. Всупереч їм протягом січня 2001 р. у багатьох містах України відбулися мітинги на підтримку Президента. У межах опозиції організаційно оформилися три осередки - Форум національного порятунку (ФНП), «Україна без Кучми» (УБК), Громадський комітет опору «За правду!», які, попри свою опозиційність, суттєво різнилися складом учасників, баченням завдань, формами та методами діяльності.

Серйозним випробуванням як для влади, так і для опозиції стали події 9 березня 2001 р., які вилилися в масові зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил. Загострення політичної кризи поставило питання про політичний діалог між владою та опозицією. Але негнучкість владних структур та максималізм і категоричність опозиційних об'єднань заблокували реалізацію ідеї «круглого столу». За тих обставин радикальна частина опозиції вдалася до ініціювання референдуму щодо дострокового припинення повноважень Президента. Відповідно до чинного законодавства референдум було визнано незаконним. До того ж навіть у лавах опозиціонерів ідея референдуму сприймалася неоднозначно.

Вплинула на політичну ситуацію й активізація в середині березня 2001 р. лівої комуністичної опозиції, яка мала своїм наслідком відставку В.Ющенка 26 квітня 2001 р., засвідчивши певну поразку правоцентристських сил, глибоку кризу парламентської більшості у Верховній Раді України. Після політичних консультацій наприкінці травня новим прем'єр-міністром було обрано А.Кінаха.

У березні 2002 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України. Вперше з часів здобуття незалежності в українському парламенті лідирували демократи, а не комуністи. Порівняно швидко на відміну від попередніх скликань було обрано керівництво Верховної Ради. Тривалих “спікеріад” на цей раз вдалося уникнути. Головою Верховної Ради був обраний В.Литвин, лідер блоку центристських партій «За єдину Україну!».

Конституційна неокресленість повноважень і надалі призводила до постійних протистоянь у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади, яке перешкоджало роботі усіх державних структур. Щоб унеможливити таке становище, Президент України Л.Кучма 24 серпня 2002 р. виступив з ініціативою внести зміни до Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р. Практичною реалізацією деяких висловлених Президентом України пропозицій стало формування по суті коаліційного уряду. Фракції Верховної Ради пропонували до його складу своїх представників. Таким чином, вони брали на себе відповідальність за його діяльність. 21 листопада 2002 р. Президент України Л.Кучма підписав Указ про призначення В.Януковича Прем’єр-мініcтром України. Це був уже одинадцятий уряд з часу здобуття незалежності.

В березні 2003 почалося всенародне обговорення внесеного Президентом проекту змін до Конституції, покликаних сприяти перетворенню України з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську. Вже влітку-восени на розгляд до Конституційного Суду на їх відповідність Конституції України було направлено кілька законопроектів про внесення змін до Конституції України.

На суспільно-політичне життя країни в останні місяці 2003 р. все більш помітний вплив справляли майбутні вибори Президента України, що мали відбутися в жовтні 2004 р.

Підготовка і проведення виборів стала головною подією 2004 р. в Україні. Для "партії влади", канди­датом від якої був висунутий В. Янукович, йшлося про нагальну потребу збе­реження свого контролю над усіма сферами життя в державі. Для опозиції і широких кіл громадськості, згуртованих навколо В. Ющенка, це був вирішаль­ний момент для демократичної заміни існуючого корумпованого режиму. У першому турі голосування з 24 кандидатів на посаду Президента до другого туру вийшли В. Ющенко, за якого проголосували 11 125 395 виборців (39,87 %) і В. Янукович — 10 969 579 голосів виборців (39,32 %). Безпрецедентний рівень фальсифікації та адміністративного втручання у виборчий процес з боку прихильників В. Януковича під час підбиття підсумків другого туру (21 листопада 2004 р.) спричинили вибух народного протесту, що отримав назву "Помаранчева революція". Оголошення ЦВК переможцем В. Януковича не визнали мільйони українців і провідні держави світу — США, Канада, краї­ни Європейського Союзу. З грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав не­дійсними результати другого туру. Свій внесок у розв'язання політичної кризи зробила Верховна Рада України, прийнявши необхідні за­конодавчі акти, міжнародна громадськість, зокрема президенти Польщі, Литви, лідери ЄС. За результатами виборів 26 грудня 2004 р. В. Ющенко отримав 15 115 712 голосів виборців (51,99 %), В. Янукович — 12 848 528 голосів (44,20 %). 23 січня 2005 р. на урочистому засіданні Верховної Ради відбулася інавгурація новообраного Президента, а на Майдані Незалежності В. Ющенко склав присягу народу України.

4 лютого 2005 р. Верховна Рада України 375 голосами на­родних депутатів дала згоду на призначення Прем'єр-міністром України Юлії Володимирівни Тимошенко, народного депута­та України, лідера партії "Батьківщина". Такої підтримки пар­ламентарів не мав жоден попередній керівник уряду. Вперше в історії України крісло Прем'єр-міністра зайняла жінка.

Через непорозуміння, неузгодженість і навіть гострі суперечності всередині помаранчевих сил уряд Ю.Тимошенко вже 8 вересня 2005 р. був відправлений Президентом України В.Ющенком у відставку. Ці тенденції знайшли своє конкретне продовження в результатах виборів на пропорційній основі до Верховної Ради України 26 березня 2006 р. Найбільшу кількість депутатських місць здобула очолювана В.Януковичем Партія регіонів, друге місце посів блок Ю.Тимошенко. Пропрезидентський виборчий блок опинився на третьому місці. Своїх представників у парламенті мають також Соціалістична партія України і комуністи.

Депутати-регіонали, соціалісти і комуністи утворили, як вони її назвали, «антикризову коаліцію» і сформували уряд. 3 серпня Президент України В.Ющенко призначив В.Януковича Прем’єр-міністром України. Парламентська коаліція і сформований нею уряд задекларували якнайшвидше справедливе розв’язання соціальних проблем, налагодження сприятливих міжнародних відносин для інтеграції держави у світове співтовариство.

Для молодої Української держави надзвичайно велике значення має забезпечення територіальної цілісності і непорушності її кордонів.

Велике значення для України мало визнання її незалежності Росією. Ця акція стала неминучою після народного волевиявлення на референдумі. Адже кожна республіка мала конституційне право порушити питання про свій вихід з Радянського Союзу.

Визнавши Україну, уряд Б.Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище домінуючого центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму СНД. Росія розглядала СНД як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і за можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв'язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території СРСР. 3 її точки зору, цей механізм мав на меті передусім сприяння більш успішному розв'язанню пекучих проблем, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Парламент та уряд здійснювали політику, яка повинна була забезпечувати реалізацію національних інтересів України, утвердження її державності.

Наполегливе прагнення російського керівництва надати інститутам СНД державні функції випливало передусім з його небажання втрачати контроль над тими українськими територіями, де проживало багато росіян. Через дві доби після проголошення Акта про незалежність України прес-секретар Б.Єльцина заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв'язану проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Після гострої реакції з України заява була дезавуйована, однак наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г. Попов. Він не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, а й конкретизував її. Під сумнів було поставлено суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Заява Попова спричинила кризу в російсько-українських відносинах. Бліц-візит у Київ російської делегації на чолі з віце-президентом О.Руцьким, здавалося, вичерпав її.

Однак сам О.Руцькой 30 січня 1992 р. виступив у газеті «Правда» із статтею, в якій писав: «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії та Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії... Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. I це буде зроблено неодмінно заради слави Росії, як би не намагались політичні лідери націонал-кар'єризму ввігнати її в кордони XII століття». В травні того ж року Верховна Рада Росії заявила, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття.

Українське керівництво здійснювало щодо Росії зважену політику, намагаючись вирішувати болючі питання через переговори. Однак воно не розглядало Крим як предмет українсько-російських відносин і розв'язувало існуючі на півострові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було зроблено для відновлення історичної справедливості щодо виселених з півострова у 1944 р. кримських татар. Повернення цього народу на історичну батьківщину розпочалося в останні роки існування СРСР. Після того, як СРСР розпався, витрати на переселення та влаштування кримських татар на нових місцях цілком лягли на український бюджет. Поважаючи волю населення Кримської області, Верховна Рада України прийняла в лютому 1992 р. закон про відновлення автономної республіки.

Однак для російських законодавців кримська проблема й надалі залишалася актуальною. З'їзд народних депутатів Росії в грудні 1992 р. доручив Верховній Раді провести слухання про статус Севастополя. Російський парламент у липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН теж визнала безпідставність цього кроку російських законодавців.

Тільки через п'ять років, коли розрахунки російських політиків на нежиттєвість української державності повністю провалилися, Б. Єльцин приїхав у Київ. 31 травня 1997 р. сталася справді історична подія — підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У договорі вказувалося, що сторони «визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».

28 січня 2003 р. Президент України Л.Кучма і Президент Росії В.Путін підписали Договір між Україною і Російською Федерацією “Про українсько-російський Державний кордон” на сухопутній території. Завершення правового оформлення державного кордону по всьому периметру триває.

Під приводом вирішення проблеми взаєморозрахунків до цього часу відмовляється ратифікувати Договір про державний кордон з Україною Республіка Білорусь.

У серпні 1999 р. під час офіційного візиту в Україну Президента Молдови П. Лучинські було укладено українсько-молдовський Договір про державний кордон та Додатковий протокол до нього про передачу у власність України ділянки автомобільної дороги Одеса — Рені в районі населеного пункту Паланка.

Неоднозначно розвивались протягом певного часу українсько-румунські відносини. Визнавши суверенітет України, румунська сторона одночасно висунула територіальні претензії стосовно Північної Буковини і Бессарабії. Сторонам вдалося знайти компромісне рішення, 2 червня 1997 р. було укладено Договір про відносини добросусідства і співробітництва, який вирішив більшість проблем.

17 червня 2003 р. було підписано Договір про режим Державного кордону між Україною і Румунією, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Питання щодо водного розмежування залишається поки що неврегульованим.

Україна, незважаючи на свій, по суті, колоніальний статус у складі СРСР, певною мірою була причетною до міжнародної політики. Передусім це було пов'язано з визнанням її у 1945 р. членом-фундатором ООН, що давало можливість протягом усього післявоєнного періоду час від часу нагадувати світовій спільноті про своє існування. Ставши незалежною, Українська держава розпочала якісно новий етап у зовнішньополітичній діяльності, головним змістом якого було перетворення її з об'єкта геополітики у рівноправного суб’єкта міжнародного співтовариства.

Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму “цивілізованого розлучення”, як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей.

Характерною рисою зовнішньої політики України в перші роки незалежності було прагнення звільнитися, а потім дистанціюватися від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще в «Декларації про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 р. 24 жовтня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.

Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується, втрачаючи вагу в зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначається: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки».

Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала.

Певне напруження у стосунки між Українською державою та Заходом, а також Росією внесла проблема ядерної зброї, розміщеної на українській території. Після розпаду СРСР Україна стала третьою за могутністю ядерною державою в світі після США і Росії, з арсеналом більшим, ніж у Великобританії, Франції і Китаю разом узятих.

Вирішення проблеми ядерного роззброєння на початку 90-х років стало для України, як справедливо зазначив історик О.Бойко, своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності.

У січні 1994 р. під час зустрічі в Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона завершить процес ядерного роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язання — вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для країн європейського континенту. Все це спричинило наприкінці 1994 р. своєрідний перелом у ставленні світового співтовариства до України.

За минулі роки Україна чимало зробила для того, щоб органічно інтегруватися до європейської міжнародної спільноти. Вона першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (березень 1994 р.), стала повноцінним членом Ради Європи, учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи, підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом. Співпрацює вона з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримання міжнародного миру.

Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. Внаслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО). 9 липня 1997 р. у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав — членів альянсу — було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, структуру і характер взаємодії між НАТО й Україною, форми та механізми консультацій, базові засади гарантування безпеки в Європі. Важливою в цьому документі є теза про те, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів».

Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн — учасниць НАТО надали допомогу українському населенню, що проживало в затопленому басейні р. Тиса. Протягом останніх років Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнерство заради миру» (підписала її першою з країн СНД 8 лютого 1994 р.), у тому числі й спільних військових навчаннях.

Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, в яких з липня 1992 р. було задіяно понад 25 тис. українських військовослужбовців під загальним керівництвом Північноатлантичного союзу. З серпня 2003 р. український військовий контингент у складі міжнародних стабілізаційних сил здійснює операції по підтриманню миру в післявоєнному Іраку.

Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двосторонніх стосунків з європейськими державами.

Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльності став одним із пріоритетних для незалежної України. Це створило підґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об’єкта на активний суб’єкт міжнародних відносин.

Питання для самоконтролю

1. В чому суть соціально-політичних процесів, які відбувалися в Україні у другій половині 1980 – х років?

2. Які особливості нового етапу демократизації, що почався в Україні у 1990 р.?

3. Який вплив на Україну мала поразка заколоту 19 серпня 1991 р.?

4. Охарактеризуйте процес розбудови незалежної України.

5. Дайте характеристику суспільно-політичних рухів та громадських організацій.

6. Обґрунтуйте роль і місце України в сучасному світі.

7. Охарактеризуйте концепцію зовнішньої політики України.

8. Які проблеми суспільно-політичного життя сьогодні викликають найбільш жваві дискусії?

ВИСНОВОК

На рубежі ХХ – ХХІ ст. Україна утвердилася від статусу однієї із складових республік СРСР до повнокровного самостійного життя, міжнародного визнання, до вершин європейської і світової політики.

Історія України з найдавніших часів до сьогодення є свідченням яскравих прикладів незламності, нескореності, волелюбності багатьох поколінь людей. Це їх мозолястими руками, творчою думкою рік за роком, століття за століттям змінювала на краще своє обличчя наша рідна земля. В історії України яскравими літерами назавжди вписані імена князя Володимира Великого, що остаточно прийняв на наших теренах християнську віру; титанічного в своїх державницьких справах і трагічного в своїх сподіваннях на єдиновірного московського царя Б.Хмельницького; нестримного в своїх поривах до свободи славетного гетьмана І.Мазепи; духовного батька нації, поета і художника, будителя національної свідомості Т.Шевченка; командувача УПА Р.Шухевича, яка в нечуваних умовах вела безприкладну визвольну війну одразу проти двох імперій – фашистської Німеччини і Радянського Союзу; В.Чорновола, що своє свідоме життя цілком присвятив боротьбі з радянською тоталітарною системою і багатьох інших видатних представників української нації, що наближали день 24 серпня 1991 р. Молодим громадянам, яким випала доля жити і працювати в XXI ст., є на кого рівнятися, є з кого брати приклад. Саме вони в подальшому визначатимуть життя молодої Української держави, її достойне місце в світовому співтоваристві. Особлива роль у цій важливій справі належить майбутнім висококваліфікованим спеціалістам. Формуванню високих патріотичних якостей, вихованню людини, здатної берегти і примножувати кращі традиції свого народу і присвячені сторінки цієї книги. Безумовно, що в цьому виданні не всі актуальні проблеми вітчизняної історії висвітлені з достатньою повнотою і всебічністю. Поруч з іншою літературою є можливість для глибокого, об’єктивного вивчення історії України.

В історії України відкрилася нова сторінка. Її майбутнє залежить не лише від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості в діях різних політичних сил, але й від кожного з нас. Нашої єдності та віри у свої сили, громадянської позиції, відповідальності перед минулими і прийдешніми поколіннями. Справою кожного з нас, спільною справою всього українського народу є вільне облаштування свого життя, розбудова незалежної, багатої, демократичної, соборної держави. Спільними зусиллями ми зможемо звести цю величну споруду, власними силами й розумом створити на найкращих у світі землях гідні умови для праці й повноцінного життя, процвітання України, якою б усі ми пишалися.

ДАТИ ОСНОВНИХ ПОДІЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Близько 1 млн років тому – Поява найдавнішої людини сучасного типу на території України.

IV – ІІІ тис. до н. е. – Розселення племен трипільської культури на території України.

Кінець ІІ – поч. І тис. до н. е. – Розселення кіммерійців у степах Північного Причорномор’я.

VII ст. до н. е. – Початок грецької колонізації півдня України.

VI – II ст. до н. е. – Розквіт скіфської держави.

ІІІ ст. до н. е. – сер. ІІІ ст. н. е. – Панування сарматських племен.

І – ІІ ст. – Перші згадки про слов’ян у творах римських вчених – Плінія, Тацита, Птоломея.

ІІ – VII ст. – Розселення слов’ян, утворення слов’янських родоплемінних союзів, перших державних утворень.

VIII – IX ст. – Формування держави Київська Русь.

882 — 912 рр. — Князювання Олега в Києві після вбивства Аскольда.

912 —945рр. — Князювання Ігоря.

941, 944 рр. — Походи князя Ігоря на Візантію.

945 — 964 рр. — Правління дружини Ігоря княгині Ольги.

964 —972 рр. — Князювання Святослава Ігоровича.

980—1015рр. — Князювання Володимира Святославича.

988 — 989 рр. — Прийняття християнства в Київській Русі.

1019—1054рр. — Князювання Ярослава Мудрого.

1097 р.— Зібрання князів у Любечі.

1113 — 1125 рр. — Князювання Володимира Мономаха.

1113р. — Літописний звід Нестора «Повість временних літ».

1187 р. —Вперше в літописі згадується назва «Україна».

1199 р. — Волинський князь Роман Мстиславич об'єд­нав Галицьку і Волинську землі; утворення Галицько-Волинського князівства.

1199—1205 рр. — Князювання Романа Мстиславича.

Близько 1201 —1264 рр. — Роки життя князя Данила Га­лицького.

1240 р., листопад — 6 грудня 1240 р. — Київ захопи­ли татаро-монголи.

1241 р. — Вторгнення монгольської орди на терито­рію Галицько-Волинського князівства.

1323—1340 рр. — Князювання Юрія II (Болеслава Тройденовича — останнього Галицько-Волинського князя).

1349 р. — Польща захопила більшу частину Галичини.

1362 р. — Перемога військ Литви над Золотою Ордою в урочищі Сині Води. Входження до складу Литви Київщини і Поділля.

1385р. — Кревська унія.

1387 р. — Польща остаточно загарбала Галичину.

1410, 15 липня — Грюнвальдська битва.

1413р.— Городельська унія між Литвою і Польщею.

1392 — 1430 рр. — Князювання великого князя Вітовта у Литві.

1490-і рр. — Перші згадки в документальних джере­лах про українських козаків.

1526—1608 рр. — Роки життя Костянтина Острозько­го — засновника Острозької академії.

1550—1563 рр. — Гетьманування Дмитра Вишневецького.

1552—1554 рр. — Заснування Запорізької Січі на о. Мала Хортиця. Похід Д.Вишневецького (Байди) в Крим.

1569 р. — Люблінська унія. Утворення Речі Поспо­литої.

1591 —1593рр. — Козацько-селянське повстання під проводом К.Косинського.

1594—1596рр. — Козацько-селянське повстання на чолі з С.Наливайком.

1595—1657 рр. — Роки життя Богдана Хмельницького — гетьмана України (1648—1657 рр.).

1596р. — Берестейська церковна унія.

1616—1622 рр. — Гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного.

1621 р. — Битва під Хотином.

1625—1638рр. — Козацько-селянські повстання під керівництвом М.Жмайла, Т.Трясила. І.Сулими, Я.Острянина, Д.Гуні.

1648—1676рр. — Національно-визвольна революція українського народу проти шляхетської Польщі.

1648, травень, вересень — Перемога козацького війська над поляками під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями.

1649 р. — Розгром польського війська під Зборовом. Зборівська мирна угода.

1651 р. — Поразка козацького війська в битві під Берестечком. Білоцерківський договір.

1652 р. — Військо Б.Хмельницького розгромило під Батогом польську армію.

1654, 8 (18) січня — Переяславсько-московська угода.

1654, березень — Березневі статті. Політичний та пра­вовий статус України в складі Московської держави.

1657, 27 липня (6 серпня н. ст.) — Смерть Богдана Хмельницького. Обрання гетьманом Юрія Хмельни­цького.

1657, жовтень — 1659 рр. — Гетьманування Івана Виговського.

1658 р. — Гадяцький договір.

1659 р. — Розгром московських військ під Конотопом.

1659 —1663рр. — Друге гетьманування Ю.Хмельни­цького.

1659р. — Переяславські статті Ю.Хмельницького.

1661 р. — Відкриття університету у Львові.

1663—1668 рр. — Гетьманування І.Брюховецького на Лівобережній Україні.

1663—1665рр. — Гетьманування П.Тетері на Право­бережній Україні.

1665—1676 рр. — Гетьманування П.Дорошенка.

1667 р. — Андрусівське перемир'я між Московщиною і Польщею. Поділ України на Лівобережну (у складі Московщини) і Правобережну (у складі Польщі).

1668—1672 рр. — Гетьманування Д.Многогрішного.

1672—1687 рр. — Гетьманування І.Самойловича на Лівобережній Україні.

1686 р. — «Трактат про вічний мир» між Московщи­ною і Польщею.

1687—1709 рр. — Гетьманування І.Мазепи. Коломацькі статті.

1708, жовтень — Перехід І.Мазепи на бік Карла XII. 1708, 2 листопада — Московські війська розгромили гетьманську столицю м. Батурин.

1708—1722 рр. — Гетьманування І.Скоропадського. 1709 р. — Московська армія зруйнувала Чортомлицьку Січ. Полтавська битва.

1710, квітень — Обрання гетьманом України П.Орли­ка в Бендерах.

1710р. — Конституція П.Орлика.

1722 р. — Заснування першої Малоросійської колегії.

1722—1724рр. — Гетьманування П.Полуботка.

1727 —1734рр. — Гетьманування Д.Апостола.

1750—1764рр. — Гетьманування К.Розумовського.

Близько 1690—1803 рр. — Петро Калнишевський — остан­ній кошовий отаман Запорізької Січі (1762, 1765 — 1775 рр.).

1764 р. — Ліквідація Гетьманства і створення другої Малоросійської колегії.

1768 р. — Початок Коліївщини на Правобережній Україні.

1772р. — Перший поділ Польщі. Приєднання Галичини до Австрії.

1775 р. — Росія ліквідувала Запорізьку Січ. Австрія загарбала Буковину.

1781 р. — Ліквідація полкового територіально-адмі­ністративного поділу на Лівобережжі.

1783р. — Приєднання Кримського ханства до Росії. Царський указ про закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні.

1783 р. — Заснування Севастополя.

1793 р. — Другий поділ Польщі. Росія захопила Право­бережну Україну.

1795 р. — Третій поділ Польщі. Росія захопила Захід­ну Волинь.

1805 р. — Відкриття Харківського університету.

1825, 25 грудня — Повстання Чернігівського полку.

1834, 15 липня — Відкриття Київського університету ім. Св. Володимира.

1837 р. — «Руська трійця» видала в Будапешті літературний альманах «Русалка Дністрова».

1846 р., січень — 1847 р., початок — Діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

1846 р. — Видання в Москві «Історії русів».

1848 р. — Створення першої української політичної організації — Головної Руської Ради у Львові. Ліквіда­ція панщини в Східній Галичині і Буковині.

1851 р. — Розпуск Головної Руської Ради.

1861, січень — 1862 р. — Видання в Петербурзі що­місячного громадсько-політичного і літературного жур­налу українською мовою «Основа».

1863, 18 липня — Валуєвський указ про обмеження видання книг і заборону навчання у школах україн­ською мовою.

1865 р. — Відкриття Новоросійського університету в Одесі.

1866—1934 рр. — Роки життя Михайла Грушевського.

1868 р., 8 грудня — Заснування товариства «Про­світа» у Львові.

1873 р. — Заснування літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

1875 р.— Заснування Чернівецького університету.

1876 р. — Олександр II підписав Емський указ, що забороняв видавати та ввозити з-за кордону літерату­ру українською мовою.

1890 р. — Утворення Русько-української радикаль­ної партії в Східній Галичині.

1891 — 1898 — Діяльність «Братства тарасівців» — першої української політичної організації, що стояла на засадах самостійності України.

1899р. — Утворення Української національно-демо­кратичної та Української соціал-демократичної партій в Галичині.

1900р. — Утворення в Харкові Революційної україн­ської партії.

1900 р. — Заснування в Східній Галичині перших військово-патріотичних організацій «Січ» з ініціативи К.Трильовського.

1904 р. — Утворення Української радикальної та Української демократичної партій.

1906, 27 квітня — 8 липня — Діяльність І Держав­ної думи та Української думської громади.

1907, 20 лютого — 8 червня — Діяльність II Держав­ної думи та Української громади в ній.

1908 р. — Утворення Товариства українських посту­повців.

1914 р., 19 липня (1 серпня н. ст.) — Початок Першої світової війни. Створення Головної української ради.

1914 р., 10 серпня — 12 вересня - Галицька битва армій Росії і Австро-Угорщини. Вступ російських військ на територію Східної Галичини.

1914 р., серпень —вересень — Утворення легіону Українських Січових стрільців.

1917р.

4 (17) березня — Утворення Української Централь­ної Ради.

6 (19) квітня — Початок роботи Всеукраїнського Національного Конгресу в Києві.

10 (23) червня — І Універсал Центральної Ради.

15 червня - Створення Генерального Секретаріату Центральної Ради.

3 (16) липня — II Універсал Центральної Ради.

25 жовтня — Центральна Рада утворила Комітет з охорони революції в Україні.

7 (20) листопада — III Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки (УНР).

4 (17) грудня - Ультиматум Раднаркому РСФРР Центральній Раді.

11 — 12 грудня — Всеукраїнський з'їзд Рад у Хар­кові. Проголошення України Радянською республікою.

27 грудня — Вибори до Українських установчих зборів.

1918р.

22 січня — IV Універсал Центральної Ради.

29 січня - Бій під Крутами.

9 лютого — Підписання мирного договору УНР з країнами австро-німецького блоку.

9 лютого — Війська М.Муравйова захопили Київ. Більшовицькі погроми та масові розстріли. Переїзд Центральної Ради до Житомира.

1 березня — Прийняття Законів про державний герб УНР, про грошову систему, про громадянство.

18—19 лютого — Вступ німецьких військ в Україну.

2 березня — Вступ німецьких і українських військ до Києва.

29 квітня — УЦР ухвалила Конституцію УНР, обран­ня М.Грушевського Президентом УНР. Гетьманський переворот, проголошення П.Скоропадського гетьманом України.

18 жовтня — Створення Української Національної Ради у Львові.

13 листопада — Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

14 листопада — Утворення Директорії УНР. Засну­вання Всеукраїнської Академії наук у Києві.

14 грудня — Гетьман П.Скоропадський зрікся вла­ди на користь Директорії.

1919р.

22 січня - Акт злуки УНР і ЗУНР.

11 лютого — С.Петлюра став головою Директорії УНР (після відставки В.Винниченка).

6—10 березня — III Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві. Утворення УСРР. Схвалення Конституції УСРР.

11 грудня — Створення Всеукраїнського революційно­го комітету на чолі з Г.Петровським, який 19 січня 1920 р. перетворено на Раднарком УСРР на чолі з Х.Раковським.

1920 р.

22 квітня — Варшавський договір між УНР і Польщею.

25 квітня — Початок польсько-радянської війни.

6 травня — Польські та українські війська зайняли Київ.

26 травня — Контрнаступ більшовиків на Україну.

12 червня — Більшовики зайняли Київ.

Грудень — Союзний договір між УСРР і РСФРР про військову і господарську співпрацю.

1921 р.

Березень — Введення нової економічної політики (НЕП).

18 березня — Ризький мирний договір між Польщею і РСФРР та УСРР.

1922 р.

Осінь 1921 — весна 1922 рр. — Голод на півдні України.

26 жовтня — Рішення про утворення у Львові неле­гального (таємного) українського університету.

З0 грудня — Утворення СРСР.

1923 р.

1 серпня - Постанова ВУЦВК і РНК УСРР про українізацію.

1924 р.

Березень — Повернення М.Грушевського з еміграції до Києва.

12 жовтня — Утворення Молдавської АСРР у складі УСРР.

1925 р.

5 квітня — Обрання Л.Кагановича генеральним сек­ретарем ЦК КП(б)У.

1926 р.

Травень — Звинувачення О.Шумського в націоналіс­тичному ухилі.

10 листопада — Відкриття Українського наукового інституту в Берліні.

1927 р.

7 червня — Засудження Комуністичної партії Захід­ної України (КПЗУ) за націоналістичний ухил («шумськізм»).

1928 р.

14 липня — Обрання на посаду генерального секре­таря ЦК КП(б)У С.Косіора.

1929 р.

27 січня — 3 лютого — Створення Організації укра­їнських націоналістів (ОУН) на конгресі у Відні.

Липень —вересень — Арешти визначних діячів укра­їнської науки і культури за належність до Спілки ви­зволення України (СВУ).

1930 р.

1929—1930 рр. — Перша фаза колективізації і «розкуркулення» в Україні.

9 березня — 19 квітня — Процес Спілки визволення України (СВУ) в Харкові.

1931 р.

Лютий — Арешти колишніх діячів УНР — В.Голубовича, П.Христкжа, М.Шрага та інших. Депортація М.Грушевського до Москви.

1932 р.

Весна — Початок голодомору в Україні.

7 серпня — Постанова ВЦВК і РНК СРСР, написа­на Сталіним, «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспіль­ної (соціалістичної) власності». («Закон про п'ять ко­лосків»).

Жовтень — Пуск першої лінії Дніпрогесу.

1 листопада — Початок «роботи» надзвичайної хлібо­заготівельної комісії на чолі з В.Молотовим.

1933 р.

Січень—жовтень — Масовий голод в Україні.

14 січня — Обрання П.Постишева секретарем ЦК КП(б)У.

13 травня — Самогубство М.Хвильового.

7 липня — Самогубство М.Скрипника.

1934 р.

21 січня — Ухвала про перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва.

Кінець року — Арешт діячів літератури України Г.Косинки, Д.Вальківського, К.Буревія, В.Підмогильного, Є.Плужника та інших.

1935 р.

Квітень — вересень — Арешт групи неокласиків — М.Зерова, П.Филиповича, А.Лебедя, М.Драй-Хмари, М. Рильського та інших.

1936 р.

Квітень — Арешт і розстріл у 1937 р. Ю.Коцюбин­ського нібито як керівника українського троцькістського центру.

Жовтень — Початок масових репресій і терору в Україні (так звана єжовщина), що тривали до кінця 1938р.

1937 р.

25—30 січня — Надзвичайний XIV Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив нову Конституцію УРСР.

1938 р.

27 січня — Обрання М.Хрущова першим секре­тарем ЦК КП(б)У.

24 квітня — Впровадження російської мови як обо­в'язкової в усіх школах УРСР.

1939 р.

15 березня — Проголошення самостійності Карпатської України, президентом якої було обрано А.Волошина.

15 — 18 березня — Угорські війська окупували Кар­патську Україну.

23 серпня — Німецько-радянський пакт про ненапад і таємна угода про розподіл сфер впливу у Східній Європі.

28 вересня — Договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною.

26 — 27 жовтня — Народні збори Західної України прийняли Декларацію про входження Західної Украї­ни до складу УРСР.

1—2 листопада — Верховна Рада СРСР прийняла рішення про прийняття до СРСР Західної України.

1940 р.

28 червня — Червона армія зайняла Північну Буко­вину й Бессарабію; включення їх до УРСР.

2 серпня — Закон Верховної Ради СРСР про вклю­чення Північної Буковини і північної та південної час­тини Бессарабії до складу УРСР.

1941 р.

22 червня — Напад Німеччини на СРСР.

30 червня — Проголошення у Львові ОУН(Б) віднов­лення української державності та утворення Україн­ського державного правління на чолі з Я.Стецьком.

5 липня — 19 вересня — Оборона Києва.

20 серпня — Створення рейхскомісаріату “Украї­на” на чолі Е.Кохом.

Вересень — Німці заарештували багатьох членів ОУН на чолі з С.Бандерою.

Осінь, зима — Німецькі спеціальні частини «СС» знищили понад 150 тис. євреїв у Бабиному Яру, понад 30 тис. — у Дробицькому Яру, всього близько 900 тис. євреїв.

30 жовтня — 4 липня 1942 р. — Героїчна оборона Севастополя, що тривала 250 днів і ночей.

Осінь — Евакуація з України в тил понад 550 вели­ких підприємств.

1942 р.

Лютий — Початок примусового вивезення українців до Німеччини.

22 липня — Фашисти окупували всю територію України.

Жовтень — Створення Української повстанської армії (УПА).

1943 р.

Травень — жовтень — Рейд партизанського загону С.Ковпака з Путивля у Карпати.

Вересень—листопад - Битва за Дніпро. Вигнання німецьких військ із Києва (6 листопада).

1944 р.

Травень —липень — Початок боротьби УПА з час­тинами Червоної армії.

28 жовтня — Визволення всієї території України від фашистів.

1945 р.

26 квітня — Входження УРСР на конференції в Сан-Франциско як члена-засновника до ООН.

29 червня — Чехословацький договір у Москві. По­вернення Закарпатської України Радянській Україні.

16 серпня — Договір між СРСР і Польщею про кор­дон уздовж Бугу і на схід від Сяну.

1946 р.

8—10 березня — Собор греко-католицької церкви у Львові скасував унію греко-католицької церкви з Ри­мом і підпорядкував її Російській православній церкві.

1946 -1947 рр. - Голод в Україні.

1947 р.

3 березня — Л.Каганович обраний першим сек­ретарем ЦК КП(б)У і почав «чистку» серед української інтелігенції, звинувачуючи її в «буржуазному націо­налізмі».

1948 р.

Січень — М.Хрущов обраний першим секрета­рем ЦК КП(б)У.

1949 р.

Квітень — Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Мюнхені почало видавати «Енциклопедію українознав­ства».

Грудень — Обрання Л.Мельникова першим секрета­рем ЦК КП(б)У.

1950 р.

Березень — Початок збирання підписів під Сток­гольмською відозвою до народів світу про заборону атомної зброї. Протягом 1950-1951 рр. її підписали в Україні понад 20 млн чоловік.

1951 р.

Червень — Друга декада української літератури і мистецтва в Москві. Розгромна критика вірша В.Сосюри «Любіть Україну».

1953 р.

24 червня — Першим секретарем ЦК КПУ обрано українця О.Кириченка.

1954 р.

19 лютого — Введення Кримської області до УРСР на основі рішення Президії Верховної Ради СРСР.

12 травня - УРСР стає членом ЮНЕСКО і Міжна­родної Організації Праці.

1956 р.

Серпень — вересень — Початок реабілітації незакон­но репресованих українських громадян.

1959 р.

15 жовтня — Агент КДБ Б.Сташинський вбив С.Бандеру.

Грудень — Початок видання «Української Радянської Енциклопедії».

1960 р.

Жовтень — Створення у Києві Товариства культур­них зв'язків з українцями за кордоном.

1961 р.

Січень — Суд у Львові над членами Української робітничо-селянської спілки (Л.Лук'яненком, І.Кандибою та іншими).

1962 р.

11 —15 серпня — Політ навколо землі українського космонавта П.Поповича.

1963 р.

Липень — Увільнення М.Підгорного й обрання П.Шелеста першим секретарем ЦК КПУ.

1964 р.

9 березня – 150 років з дня народження Т.Г.Шевченка.

1965 р.

Літо —осінь — Перша хвиля арештів серед передо­вої української інтелігенції.

26 серпня — Арешт братів М. і Б.Горинів, С.Караванського, М.Масютка та інших правозахис­ників в Україні.

1966 р.

16 — 19 листопада — V з'їзд Спілки письменників України виступив на захист української мови.

1968 р.

Квітень — Протест 139 діячів української інтелігенції керівництву СРСР проти арештів в Україні й обмежень національної культури.

1971 р.

Січень —травень — Друга смуга репресій в Україні, жертвою яких стали В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба, В.Стус та інші.

1972 р.

25 травня — Увільнення П.Шелеста від обов'язків першого секретаря ЦК КПУ і обрання на цю посаду В.Щербицького.

1972 —1973 рр. — Судові політичні процеси в Україні.

1973 р.

Травень — Початок наступу компартійних структур проти української культури. Критика на адресу Р.Іваничука, С.Плачинди, І.Білика та інших діячів культури України.

1976 р.

Листопад — У Києві створено Українську групу спри­яння виконанню Гельсінкських угод на чолі з М.Руденком.

1978 р.

20 квітня — Верховна Рада УРСР ухвалила нову Конституцію УРСР.

1980 р.

Січень — Початок видання за кордоном «Вісника репресій в Україні».

1982 р.

Травень — Відзначення в Україні 1500-річчя засну­вання Києва.

1985р.

4 вересня – Помер видатний український поет і правозахисник В.Стус.

1986 р.

26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській АЕС.

1988 р.

Літо — Відзначення 1000-річчя хрещення Київської Русі.

1989 р.

Лютий — Установчий з'їзд Товариства української мови ім. Т.Шевченка.

Вересень — Установчий з'їзд Народного руху Украї­ни за перебудову.

28 жовтня — Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про державний статус української мови.

Жовтень — Установчі збори відновленого Науково­го товариства імені Т.Шевченка у Львові.

1990 р.

18 березня — Вибори до Верховної Ради України та місцевих Рад.

Квітень — Створення Української республіканської партії.

16 липня — Верховна Рада УРСР прийняла «Декла­рацію про державний суверенітет України».

1991 р.

24 серпня — Верховна Рада України проголосила Акт про державну незалежність України.

1 грудня — Всенародний референдум на підтвер­дження Акта про державну незалежність України. Л.Кравчука обрано Президентом України.

8 грудня — Зустріч керівників України, Росії, Біло­русі у Біловезькій Пущі. Біловезькі угоди про припи­нення існування СРСР і створення Співдружності Не­залежних Держав (СНД).

1992 р.

15 січня – Верховна Рада України затвердила Державний гімн. Ним стала музика до гімну “Ще не вмерла Україна”, створена в 1864 р. композитором М.Вербицьким.

28 січня — Верховна Рада України прийня­ла постанову про Державний прапор України — синьо-жовтий стяг.

19 лютого – Верховна Рада України затвердила малий герб держави у вигляді тризуба.

14 липня – Україна подала заяву про вступ до Ради Європи.

14 грудня – Постанова Кабінету Міністрів України про створення Інституту прикордонних військ України в м. Хмельницькому.

1993 р.

16 липня — Постанова Верховної Ради України «Про Постанову Верховної Ради Російської Федерації «Про статус міста Севастополя»».

9 — 10 вересня — Проведення в Києві Міжнародної наукової конференції «Голодомор 1932 — 1933 років в Україні: причини і наслідки»..

1994 р.

14 січня — Президенти України, Росії та США підпи­сали в Москві договір, що передбачав ліквідацію на території України 176 міжконтинентальних ракет і 1500 ядерних боєголовок.

Березень — Вибори до Верховної Ради України та місцевих Рад.

10 липня — Президентом України обрано Л.Кучму.

1995 р.

12 квітня – Постановою Кабінету Міністрів України на базі Інституту прикордонних військ України створено Академію прикордонних військ України.

4 серпня – Постановою Кабінету Міністрів України Академії прикордонних військ України присвоєне ім’я Богдана Хмельницького.

31 жовтня – Україна стала повноправним членом Ради Європи.

1996 р.

28 червня — Прийняття нової Конституції України.

25 серпня — Указ Президента України Л.Кучми «Про грошову реформу в Україні».

2 — 16 вересня — Введення в Україні національної грошової одиниці — гривні. Проведення грошової ре­форми.

1997 р.

7 травня – Відкриття Інформаційного центру НАТО в Києві.

9 липня — Підписання Хартії про особливе партнер­ство між Україною і НАТО.

19 листопада – 5 грудня – Політ у космос на американському кораблі “Колумбія” першого космонавта незалежної України Л.Каденюка.

1998 р.

29 березня — Вибори до Верховної Ради України.

1999 р.

25 березня – В автомобільній катастрофі загинув відомий політичний діяч, народний депутат, голова НРУ В.Чорновіл.

29 квітня – Академію прикордонних військ України відвідав Президент України Л.Кучма. Результатом цього візиту та своєрідною оцінкою діяльності ВНЗ стало надання Академії статусу Національної.

Листопад — Президентом України обрано Л.Кучму.

2000 р.

16 квітня — Всеукраїнський референдум.

15 грудня – О 13:15 за київським часом Президент України Л.Кучма віддав наказ про зупинення останнього, що діяв, реактора Чорнобильської АЕС.

2001 р.

12 лютого – Верховна Рада України відновила Кримську АРСР у складі Української РСР.

9 березня – У Києві антипрезидентська опозиція використала день ушанування пам’яті Т.Шевченка для проведення акцій протесту, які супроводжувалися сутичками з правоохоронними органами.

23 – 27 червня – В Україні з державним візитом перебував Глава Держави Ватикан Папа Римський Іоанн Павло ІІ.

5 – 14 грудня – Проведення першого в умовах незалежності Всеукраїнського перепису населення.

2002 р.

6 лютого – Прем’єр-міністр України А.Кінах від імені Президента України вручив Національній академії Прикордонних військ України ім.. Б.Хмельницького Бойовий Прапор частини.

31 березня – Відбулися вибори до Верховної Ради України.

14 грудня – Громадськість України урочисто відзначила 10-ту річницю з дня створення Національної академії Прикордонних військ України ім. Б.Хмельницького.

2003 р.

28 січня – Президент України Л.Кучма і Президент Росії В.Путін підписали Договір між Україною і Російською Федерацією “Про українсько-російський Державний кордон” на сухопутній території.