Україна в роки Першої світової війни

У 1914 р. загроза війни, яку світові правителі готували фактично напіввідкрито, була вже очевидною. Українські політичні партії по обидва береги Збруча в нових геополітичних умовах намагались ставити перед світовою громадськістю українське питання, організовувати громадський і парламентський тиск на владні структури "своїх" держав.

28 червня 1914 р. у столиці Боснії — Сараєво було вбито наступника австрійського престолу архікнязя Франца Фердінанда і його дружину Софію. Цей терористичний акт і став приводом для початку страшної світової бойні, в яку було втягнуто 48 із 59 держав світу. Європа поділилася на два великих угруповання. В одному з них були Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія. До другого увійшли Англія, Франція і Росія.

На момент вибуху світової війни українські землі продовжували бути поділеними між двома найкрупнішими імперіями - Російською та Австро-Угорською. І обидві імперії не приховували своїх давніх задумів — територіального розширення, пе­редусім за рахунок українських земель.

Росія планувала силою зброї довести "спокон­вічність" своїх прав на Галичину і Прикарпатську Україну. Австро-Угорщина, природно, не збиралася не лише поступатися жодною із етнічних ук­раїнських територій — Східна Галичина, Буковина, Закарпаття (Карпатська Русь), але і мріяла про те, щоб захопити всі західноукраїнські землі. Не відходили в минуле, висунуті ще наприкінці XIX століття, плани реалізації під зверхністю Німеччини Пангерманського союзу, згідно яких в сферу життєвих інтересів останнього потрапляла Україна. Навіть сили, що лише розраховували на відродження в ході війни польської державності, й ті беззастережно включили до майбутнього утво­рення галицькі та західноукраїнські землі як "істо­рично польські".

На приєднання до себе українських земель Бе­ссарабії й частини Буковини за сприятливого роз­витку військового конфлікту сподівалася Румунія.

В Росії український визвольний рух незмінно вважали плодом австрофільських, германофільсь­ких зусиль, а в Австро-Угорщині по ньому наноси­ли постійні удари, інкримінуючи українцям моск­вофільство.

Посилення шовіністичних настроїв як не­обхідний складовий елемент підготовки і роз­в'язання Першої світової війни створювало вкрай несприятливі обставини для розвитку українського національного руху, породжували наростаючі реп­ресії проти нього в обох ворогуючих коаліціях.

Аналізуючи на основі численних фактів розви­ток визвольної боротьби в Україні, М.Грушевський доходив висновку, що терор і репресії, в тому числі й такі масовані, яких зазнало суспільство після 1907 р., не зламали волі українців. "Навпаки, — стверджує видатний історик, — на загальнім тлі всеросійської реакції й спаду революційної хвилі, в порівнянню з пониженням громадянської енергії, яке давало себе знати в сих роках в громадянстві російськім, український рух з його неослабною во­лею до розвитку і боротьби ставав явищем все більше яскравим і політичним".

З українським рухом, як важливим реальним чинником, почали рахуватись і власті, що вдавались лише до окремих ударів по ньому, не маючи вже змоги здійснити фронтальну атаку, і загальноросійські революційні організації, що намагалися встановити контакт з визвольними тенденціями народів національних окраїн, влити їх потенціал в єдине русло антисамодержавної боротьби. На силу й значення українського руху дедалі більшу увагу почала звертати й російська інтелігенція в Україні.

Як виявиться врешті-решт, український фактор, українське питання стануть вагомою причиною розвалу в ході війни обох імперій, приведуть до логічної появи на геополітичній карті світу української держави. Однак, цьому передуватимуть роки неймовірних людських випробувань, незчисленних страждань і бідувань.

19 липня(1 серпня) 1914 р. державний кордон між Росією і Австро-Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкрая­на навпіл Україна мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних, спустошливих боїв, але й місцем, де реалізовувались стратегічні на­прямки світового конфлікту. І так уже судилось до­лею, що реалізовувались значною мірою за участю українців, які змушені були стріляти один в одного, нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські інтереси. Трагізм ситуації при­множувався тим, що питома вага українського "гар­матного м'яса" у російській та австрійській арміях була дуже значною. Так в Росії на 1917 р. із 15,5 млн чоловік, мобілізованих на війну, 4,5 млн скла­дали українці.

В австрійській армії відсоток українців був порівняно меншим, зважаючи передусім на питому вагу українського населення у складі габсбургської монархії. В збройних силах Австро-Угорщини служили понад 300 тис. українців.

Політична еліта українства розбиласьна три ос­новних табори.

Більшість діячів українських партій і ор­ганізацій виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду, за "російську орієнтацію". Лідери ТУП, ліберали Д.Дорошенко, А.Вязлов, А.Ніковський ввійшли до створених повсюдно відділень Всеросійського союзу земств і міст. В 1916 р. до Союзу вступив С.Петлюра і одержав призначення помічника уповноваженого Союзу на Західному фронті. Так же чинили і деякі інші діячі УСДРП та "Спілки". За оцінкою В.Винниченка ці люди “орієнтувались на добре, широке серце русь­кої демократії, на грім перемоги, який зм'ягчить круте серце царизму аж до народоправства, до пар­ламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах... Це були ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руським”.

Виявилася орієнтація і на "німецький штик". Звичайно, в межах російської України вона знахо­дилась у латентному стані. Розрахунок тут був на те, що в ході війни буде знищено основу національ­ного гніту — царизм. “А німецький імперіалізм — експлуататор культурний і розумний”.

Третій табір політично активного українства дотримувався не російської і не німецької орієн­тації, а власної, з опорою на власну націю, на влас­ний народ. За оцінкою В.Винниченка, таких по­глядів дотримувались переважно соціалістичні течії.

Однак, це твердження вірне лише до певної міри. Соціалісти теж переживали складні часи, роз­диралися внутрішніми суперечностями, наочним прикладом чого була ситуація в УСДРП. Більша її частина пройнялась відверто оборонськими на­строями і мала своїм рупором газету „Украинская жизнь", що виходила в Москві.

У спеціальній декларації, якою видання відгук­нулось на початок війни, містився заклик у виборі між Росією і Австро-Угорщиною стати на сторону Росії, більше того, „сприяти успішному виконанню російською армією надзвичайно важливого завдан­ня, яке випало на її долю". Там же викривалась нещира політика Відня щодо українців.

Інша ж частина УСДРП на чолі з А.Жуком та В.Дорошенком, блокуючись із колишніми "спілча­нами" М.Меленевським-Баском та О.Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д.Донцовим, М.Залізняком та іншими діячами українського руху вони створили 4 серпня 1914 р. у Львові " Союз визволення України" (СВУ) як позапартійне об'єднання. СВУ виступав за перемогу у війні Німеччини. У по­ширеній Союзом відозві „До українського народу в Росії" на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, доводилося, що не варто боя­тись приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан, "Січові стрільці"), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе "свободу і волю" і врешті "вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією".

В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися "державної самостійності України" у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою. Союз не виключав можливості залишен­ня у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій і в такому разі розраховував на створення осібного автономного краю (корон­ного краю).

В аналогічних тонах було витримано і Маніфест Головної Української Ради, утвореної з представ­ників усіх політичних партій Галичини 3 серпня 1914р. "Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою, — наголошувалось у документі. — І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб'є година визволення України".

Союз визволення України самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України пе­ред зарубіжним світом. "Послами" відбули: до Берліна — О.Скоропис - Йолтуховський, Стамбула — М.Меленевський-Баско, Софії — Л.Ганкевич, Рима — О.Семенів, Швеції та Норвегії — О.Назарук, Швейцарії — П.Чикаленко.

Центральні держави розглядалися при цьому як дружні, союзні щодо майбутньої Укранської держави.

СВУ видавав значну кількість літератури, пері­одики, що поширювалася серед українського насе­лення країн Четверного Союзу, емігрантів та війсь­ковополонених. Деякі видання "Союзу", наприклад історичні праці М.Грушевського та географічні тво­ри С.Рудницького, виходили німецькою мовою. Крім "Вісника Союзу визволення України" виходи­ли журнали у Відні та Лозанні, цілий ряд газет у таборах військовополонених. Робота серед військовополонених українців бу­ла однією з важливіших завдань СВУ. Завдяки їй вдалося уже в перший період війни домогтися дея­кого покращення умов перебування українців в таборах Німеччини та Австро-Угорщини.

До діяльності СВУ явно неприхильно постави­лись лідери національно-визвольного руху у Ве­ликій Україні, зокрема М.Грушевський. Насторо­женість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особ­ливо через їх контакти з деякими керівними колами Німеччини і Австро-Угорщини, збереглись і надалі, відчутно давали себе знати навіть у 1917-1918 рр.

Не виправлялись надії "Союзу" і на серйозну державну підтримку у країнах Четверного Союзу. Відень явно схилявся до пропольської орієн­тації, дедалі скептичніше ставився до далекосяжних планів "Союзу", волів бачити останнього лише власним знаряддям у розв'язанні внутрішніх про­блем. Врешті уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ. Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоч військові кола, приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв'язки з Со­юзом.

До всього врешті додавалося ще й те, що уже на початку війни СВУ, інші українські організації зму­шені були евакуюватись з Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи. У 1918 р. він призупинив свою діяльність.

Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л.Юркевичем з початку імперіалістичної війни зайняли осібну (центристську) позицію, спробу­вавши відмежуватись як від русофілів із "Украинской жизни", так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети "Бороть­ба", на сторінках якої відстоювали погляди на укра­їнське питання з позицій "інтернаціонального соціалізму".

Спочатку до позицій "Боротьби" схилявся і В.Винниченко. Але невдовзі він віддав перевагу співробітництву в "Украинской жизни", що призве­ло до розриву з соціал-демократами, які групували­ся навколо "Боротьби". Взагалі ж, бажання сидіти водночас на двох стільцях, закінчилося невдачею і лише завдало додаткової шкоди загальнопартійним інтересам.

Початок війни на українських теренах виявився вдалим для російської армії. Російські війська зайняли частину Букови­ни (разом з Чернівцями), захопили Східну Галичи­ну, вступили в Карпати. Після чотирьохмісячної облоги на початку березня було взято фортецю Перемишль.

Уже в процесі відступу з етнічних українських земель австро-угорська влада, командування армії вдалися до масштабних репресій проти місцевих жителів. У пошуках винних за провал кампанії вони охоче схопились за версію польської адміністра­ції провінції, згідно якої невдачі стали наслідком "зради українців", які начебто таємно симпатизува­ли й допомагали росіянам.

Русофілів, а відтак і всіх підряд українців, поча­ли заарештовувати, страчувати без суду. Тисячами їх гнали до австрійських концентраційних таборів. Лише у сумнозвісному Талергофі, в Штирії, де в жахливих умовах (особливими звірствами, за свідченнями очевидців, відзначались мадьяри) ут­римувалися більше 30 тисяч українофілів і ру­софілів. Внаслідок тифу протягом короткого часу загинуло більше тисячі чоловік. І хоч епідемія пішла на спад, щоденні смерті з різних причин, в тому числі через погане харчування, стали звичним явищем. Незважаючи на запаморочення шовіністичним чадом, навіть австрійський парла­мент змушений був реагувати на нелюдське став­лення до українців.

Із завойованих російською армією територій Галичини й Буковини було створено чотири губер­нії (Львівська, Перемишльська, Тернопільська, Чернівецька), які об'єднали у військове генерал-гу­бернаторство на чолі з чорносотенцем графом О.Бобринським, який заходився "розпеченим залі­зом" викорінювати "мазепинство", обертати місце­ве населення на "настоящих русских", а греко-като­ликів на православних. "Восточная Галиция й Лемковщина — испокон коренная часть единой великой Руси — заявив голова новоствореної адміні­страції у Львові, — в этих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно бьггь основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство".

Сам Микола II демонстрував серйозність росій­ських намірів, особисто прибувши на початку квіт­ня 1915 р. до Львова та Перемишля на оглядини новоприєднаних територій.

Спираючись на москвофільські елементи, зок­рема створений у Києві „Карпато-русский освободительный комитет", здійснювалися рішучі заходи щодо явних і удаваних австрофілів, а відтак і укра­їнства в цілому. На захоплених землях оперативно почали закривати українські ча­сописи, книгарні, школи, костьоли, установи. Замість них відкривались російські видання, уста­нови, навчальні заклади, навіть православні церкви. Уже в перші дні після захоплення Галичини було вислано 34 греко-католицьких священники, серед них митрополит А.Шептицький. Згодом їх кіль­кість досягла сотень. Почалася масова депортація підозрюваних у будь-яких "гріхах" місцевих жите­лів. Лише через Київ протягом кількох тижнів "прослідували" на Схід понад 12 тисяч галичан, інших жителів з прифронтової смуги.

Панування росіян в Галичині виявилось нетри­валим. В результаті контрнаступу австро-німецьких військ, розпочатого між Горлицею та Тарновим 18 квітня 1915 р., більша частина втраченої у 1914 р. території вже в травні — червні була повернута, а в липні вся Галичина і значна частина Волині перейшла до їх рук.

Це стало новим актом трагедії. Відступаючі російські війська взяли заручниками кілька сотень провідних українських діячів. Зними евакуювались в глиб Росії і тисячі русофілів та тих, хто протягом кількох останніх місяців з різних причин співпра­цював з російською адміністрацією, і кому могли інкримінувати антиавстрійські настрої і дії.

Узагальнюючи численні конкретні приклади масового терору, що містяться у працях М.Грушевського та Д.Дорошенка, інших істориків, Н.Полонська-Василенко подає таку жахливу картину тих днів: "У зв'язку з відступом російського війсь­ка на схід, виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пус­телю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла по дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Пер­мі тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так у XX ст. Україна зазнала того ж лиха, що пере­несла у 1670-их роках під час "великого згону". До жаху руїни приєдналися пошестя тифу, червінки, які косили „виселенців".

Новий прихід в Галичину, інші західноукра­їнські землі австрійців, німців, поновлення польсь­кої адміністрації, їх прагнення якомога швидше ви­коренити все, пов'язане із російськими впливами, вилилось у нові репресії проти українства.

Відновлений у травні 1915 р. у Відні представ­ницький орган — Загальна Українська Рада — спробував було декларувати необхідність завою­вання незалежності „російською" Україною і запро­вадження автономії для СхідноїГаличини та Буко­вини. Однак, дедалі відвертіші схиляння офіційного Відня у бік поляків, нові обіцянки розширення вла­ди останніх на українських територіях, змусили За­гальну Українську Раду на знак протесту саморозпуститися. Звісно, то був акт відчаю. Надалі західноукраїнські інтереси відстоювала українська парламентська репрезентація (український клуб віденського парламенту) на чолі з Є.Петрушевичем. Постійних нищівних ударів зазнавало ук­раїнство і в Україні. Ліквідовувались будь-які осе­редки українського культурного життя, українські організації, переслідувались періодичні видання.

Незважаючи на те, що київська газета "Рада" з перших днів війни намагалася демонструвати свою підтримку позиції самодержавства, вона була закрита. Та ж доля спіткала "Українську хату", тижневик „Село". Із запровадженням в Україні військового стану ситуація ще погіршала. На по­чатку 1915 р. було заборонено видавати журнали "Дзвін", "Україна", "Рідний край", "Літературно-науковий вісник", "Наша кооперація".

Зважаючи на умови військового часу, царські сановники планували новий наступ на українство. Міністр закордонних справ С.Сазонов доводив: "Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху". Однак, після відчут­них невдач і величезних територіальних втрат саме українських земель у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо згасла.

Поразки російської армії на фронті та невіра у виправлення становища, у можливість стабілізації фронту через катастрофічний розвал економіки і поглиблення політичної кризи тримали у крайній напрузі населення всієї Правобережної України. Паніка особливо поширилася з фактичним почат­ком евакуації з цього району восени 1915 р.

Губернські установи з Кам'янця-Подільського перенесли до Вінниці. Київський університет пере­базувався до Саратова, а Політехнікум — до Во­ронежа. Обговорювалось питання про евакуацію святинь Києво-Печерської Лаври. Почалось пере­везення на схід державних закладів і установ.

Тим часом нависла нова небезпека над Галичи­ною. Після брусилівського прориву навесні 1916 р., затяжних торгів між Берліном і Віднем щодо май­бутнього польських земель, колишня територія Ко­ролівства Польського була віддана у повне розпо­рядження Пруссії.

Австрійський уряд крок за кроком розширював реальну владу поляків над українцями, не лишаючи, по суті, сумнівів щодо майбутнього українських зе­мель у складі відроджуваної Польщі. Українство Австро-Угорщини, таким чином, зазнавало дедалі нових відчутних ударів і все ясніше розуміло без­перспективність домогтися своєю відверто австрофільською позицією не те що прихильного став­лення, а хоч мінімальних поступок. Отже, напруга навколо українського питання впродовж всієї імперіалістичної війни не вщухала. Навпаки, час від часу вона досягала крайніх меж, об'єктивно при­множуючи, розширюючи передумови для прийдеш­нього вибуху українського руху.

Тогочасна українська еліта групувалася в То­варистві українських поступовців (ТУП) і навколо нього. Вона дедалі гучніше подава­ла свій голос проти війни, що принесла стільки нещастя українському народу, за корінний переустрій Росії, розв’язання в ній національного пи­тання. "Ми, українські поступовці, — говорилось у декларації Ради ТУП "Наша платформа" (грудень 1916 р.), — стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля; державу ми розуміємо як вільну спілку рівно­правних та рівноцінних націй, серед яких не повин­но бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, боро­лись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівно­правних народів, за цілковите забезпечення куль­турно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватися і поступовуватись еконо­мічно, а єдиним простим шляхом до цього ува­жаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя: школи, суду, церкви, адмі­ністративних і громадських установ, органів само­врядування і таке інше".

Подібні погляди поділяли і поширювали шляхом пропаганди й інші українські організації, в першу чергу молодіжні, що змушені були розгортати свою діяльність в підпіллі.

Поряд з ними виникали і осередки, що відстою­вали принцип незалежності України. Так, восени 1915 р. у Катеринославі виник Ініціативний комітет Українського самостійного союзу.

Національно-визвольний рух в Україні щонай­тісніше пов'язувався з іншими проявами суспільно­го протесту, що неухильно наростали на фоні по­глиблення економічної кризи, зростання бідувань народних мас.

Війна суттєво підірвала продуктивні сили. Про­тягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, було задуто 26 доменних печей.

У сільському господарстві виявлявся гострий брак робочої сили, тяглової сили, реманенту. Посі­вні площі в Україні зменшились в 1916 р. на 1,9 млн. десятин, а збір збіжжя впав на 200 млн пудів порівняно з 1913 р. Найбільше потерпіли малоземе­льні селяни: на 1917 рік з 3 млн 980 тис. селянсь­ких господарств 640 тис. не мали засівів, 1,4 млн не мали коней, а 1 млн 142 тис. не мали корів.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заво­рушень як стихійних, так і зорганізованих різними антиурядовими партіями і організаціями — від ліво­радикальних (анархісти, більшовики) до лібераль­них (кадети).

Робітники України дедалі активніше включали­ся в страйкову боротьбу, поступово надаючи їй і політичного характеру. В 1915 р. в Україні відбуло­ся 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. ро­бітників. В 1916 р. кількість страйків зросла до 218, а страйкарів — до 193 тис. Наростали й селянські виступи, частішали розгроми і підпали поміщиць­ких маєтків та економій. Всього за час війни в Ук­раїні стався 161 селянський виступ.

Посилювалися антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-Західного та Ру­мунського фронтів і залог, дислокованих в Україні.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодер­жавства. Набираючи дедалі більших масштабів і гостроти в умовах тотальної кризи існуючого ладу, боротьба ця віщувала невідворотні грандіозні по­трясіння уже в недалекому майбутньому.

Таким чином, починаючи з 90-х р. XIX ст. суспільний рух в українських землях вступає в політичний етап свого розвитку – розгортається робота щодо організаційного згуртування та розмежування політичних сил, чіткіше кристалізуються основні програмні положення, агітація та пропаганда охоплює дедалі ширші верстви населення. Програмною метою багатьох політичних партій є відновлення самостійної Української держави. Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському ґрунті. Така політична недалекоглядність лідерів політичних партій Наддніпрянської України привела до того, що їх партії в більшості випадків перетворювалися в регіональні організації загальноросійських організацій, зміцнювали позиції проросійськи налаштованих сил. В роки Першої світової війни на долю українського народу випали важкі випробування, що зрештою стали змаганням на виживання. І вони не зламали його волі до свободи, прагнення до незалежності. Тож і в умовах війни український національний рух не втратив свого потенціалу, продовжуючи зростати, а це відіграло значну роль у визвольно-революційній боротьбі в Україні у 1917 – 1920 рр.

Питання для самоконтролю

1. Яку порівняльну характеристику можна зробити основним українським партіям, що існували до 1917 р. в Російській імперії?
2. Чим була зумовлена активізація українського національно-визвольного руху в революції 1905 – 1907 рр.?
3. Які здобутки для України принесли революційні події 1905 –1907 рр.?
4. Аргументуйте зміст українського питання в роки Першої світової війни.
5. Проаналізуйте позицію українських політичних партій в роки Першої світової війни.

Лекція 9. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ (1917-1920 РР.)

Навчальні питання:

1. Революційні події в Україні. Відновлення української державності.

2. Поразка національно-демократичних сил. Політичні уроки Центральної Ради.