Оцінка потреб дитини в контексті загальних закономірностей розвитку особистості

Оцінка потреб дитини базується на цілому ряді теорій розвитку і формування особистості, її

виховання і соціалізації. Та, насамперед, це теорії періодизації в розвитку особистості і теорія прив’язаності.

Існують різні підходи до визначення поняття “особистість”. Так, із точки зору філософії, осо- бистість розглядається як автономна, дистанційована від суспільства, самоорганізовуюча систе-

ма, соціальна сутність людини. Це усвідомлення себе, внутрішнього світу і свого місця в ньо-

му (Гегель). З точки зору соціально-педагогічної науки, особистість – це сукупність і єдність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку і включення в систему соціальних відносин засобом активної предметної діяльності і спілкування. Індивід стає особистістю в про- цесі оволодіння соціальними функціями і розвитку самосвідомості, тобто усвідомлення своєї неповторності й індивідуальності як суб’єкта діяльності, як члена соціуму. В процесі розвитку людина розкриває свої внутрішні властивості, що закладені у ній природою і сформовані життям

та вихованням. Тобто людина – це істота, для якої характерний дуалізм: поєднання біологічного

і соціального.

Відомий філософ В. П. Тугарінов визначає наступні ознаки особистості: розумність, відпо- відальність, свободу, особисту гідність, індивідуальність. Вітчизняні педагоги і психологи роз- глядають риси особистості через призму особистісно-орієнтованого підходу, а саме: співчуття, доброта, милосердя, чесність, альтруїзм тощо.

Для кожної людини набір цих ознак не є постійним, він змінюється залежно від різних об- ставин, під впливом певних чинників, одним із яких є розвиток особистості. Саме тому поняття “розвиток”, його закономірності є базовими у соціально-педагогічній науці.

До загальних закономірностей розвитку людини належать: єдність біологічного і соціаль- ного; взаємозв’язок діалектичного і сенситивного; єдність безперервності і перервності; залеж- ність розвитку від задоволення потреб; його обумовленість специфікою соціального середовища,

в тому числі зоною найближчого розвитку; активність у діяльнісній сфері.

В контексті загальних закономірностей розвитку дитини особливої ваги набуває єдність біо- логічного і соціального, що може бути простежена через особливості особистісного становлення

у різні вікові періоди. При цьому необхідно підкреслити, що у зв’язку зі специфікою дозрівання мозку і нервової системи розвиток дитини відбувається нерівномірно. Наприклад, період від 6

до 12 років – оптимальний для розвитку навичок розв’язання життєвих проблем; від 3 до 6 років – для вивчення іноземної мови; від 2 до 5 – для навчання читанню; до 1 року – для оволодіння на- вичками плавання тощо.

Періодизація – поділ життєвого циклу на окремі періоди чи вікові етапи – дозволяє краще зрозуміти закономірності і специфіку розвитку дитини. Зміст (назва) періодів, їх вікові рамки визначаються уявленнями автора періодизації про найбільш важливі, суттєві аспекти розви- тку.

Існують різні вікові періодизації, їх історичні корені дуже глибокі (відомі періодизації Арис-

тотеля, Я.-А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо). Зокрема, Я.-А. Коменський першим довів необхідність чіткого і суворого врахування вікових особливостей дітей під час їх навчання і виховання, об- ґрунтувавши значення у цьому процесі принципу природовідповідності.

Серед сучасних найбільш значущими є періодизації Л. С. Виготського, Д. Б. Ельконіна,

В. В. Давидова, А. В. Петровського, Е. Еріксона. Так, у періодизації Л. С. Виготського і Д. Б. Ель- коніна зроблена спроба визначити періоди розвитку людини на основі таких суттєвих особливос- тей, як соціальна ситуація розвитку, провідна діяльність, домінуюче вікове новоутворення.

Л. С. Виготський виділяє два рівні розвитку дитини:

● рівень актуального розвитку, що відображає особливості її психічних функцій, які склалися

на цей час;

● зона найближчого розвитку, що відображає можливості значно більших досягнень дитини

в умовах взаємодії з дорослими.

Взаємодія дитини з дорослими, із соціальним середовищем є, безперечно, джерелом її роз- витку. Іншими словами, виховання не автоматичне передавання духовної культури від старшого покоління до молодшого, а процес організації спільної життєдіяльності дітей і дорослих. Дитина володіє певними рівнями актуального і потенційного розвитку, тобто зона найближчого розвитку передбачає розвиток існуючих здібностей дитини за допомогою дорослих. Саме вони можуть допомагати дитині випереджати актуальний розвиток, орієнтуючи її на перспективу.

В основі періодизації психічного розвитку дитини Л. С. Виготського лежить поняття “провід-

на діяльність”, що характеризується трьома ознаками:

1. Діяльність має бути смислоутворюючою для дитини.

2. У контексті цієї діяльності виникають базові стосунки з дорослими та однолітками.

3. У результаті засвоєння провідної діяльності в дитини формуються вікові новоутворення

(коло здібностей).

На кожному із етапів психічного розвитку дитини провідна діяльність має вирішальне зна- чення. При цьому інші види діяльності не зникають, а існують ніби паралельно, не будучи голов- ними для психічного розвитку особистості. Наприклад, гра є провідною діяльністю дошкільнят, проте вона не зникає у дітей шкільного віку.

Основними положеннями періодизації Л. С. Виготського є існування кризових і стабільних періодів розвитку, що визначають його послідовність та динаміку.

Криза – це революційний, стрімкий перебіг подій як за темпом, так і за змістом змін, що від- буваються. Під час кризових періодів дитина за дуже короткий термін змінюється в цілому і в основних якостях особистості зокрема.

Для кризових періодів характерні такі особливості:

● кордони, що визначають початок і кінець кризи суміжних періодів, нечіткі;

● криза досягає кульмінації, як правило, в середині вікового періоду;

● особливе загострення переживань дитини;

● більше руйнування, ніж формування: дитина багато втрачає із набутого раніше, проте одно- часно спостерігаються конструктивні процеси розвитку – виникнення новоутворень.

Під час стабільних періодів дитина повільно і непомітно накопичує кількісні зміни, під час кризових – якісні. Динаміка розвитку має наступні етапи:

● виникнення неповторних взаємних стосунків дитини з оточуючою дійсністю – соціальної ситуації розвитку;

● формування новоутворень;

● зміна стосунків, свідомості;

● зміна соціальної ситуації розвитку.

Таким чином, вікова періодизація Л. С. Виготського має такий вигляд:

● немовлячий вік – криза новонародженості (2 місяці–1 рік);

● раннє дитинство (1–3 роки) – криза 1 року;

● дошкільний вік (3–7 років) – криза 3 років;

● шкільний вік (8–12 років) – криза 7 років;

● криза 13 років;

● пубертатний вік (14–17 років) – криза 17 років.

Найбільш поширеною в психології є періодизація Д. Б. Ельконіна. Відмінною рисою цієї пе- ріодизації є не лише визначення провідної діяльності як суттєвої особливості у розвитку дитини,

а й поглиблення цього поняття з позиції послідовності розвитку сфер особистості: безпосеред- ньо-емоційне спілкування, предметно-маніпуляційна діяльність, навчальна діяльність, рольова гра, інтимно-особистісне спілкування, навчально-професійна діяльність.

Вагомим є внесок у розвиток уявлень про періодизацію вікового розвитку В. В. Давидова. Кваліфікаційною ознакою періодизації вченого є тип провідної діяльності:

● від 0 до 3 років – предметно-маніпуляційна;

● від 3 до 6 – ігрова;

● від 6 до 10 – навчальна;

● від 10 до 15 – суспільно корисна;

● від 15 до 18 – професійно зорієнтована.

У 1984 р. А. В. Петровським була запропонована психологічна концепція розвитку особис- тості і вікової періодизації, що розглядала залежність процесу розвитку людини від єдності без- перервності і перервності. Ця загальна закономірність обумовлює цілісність процесу розвитку особистості, що полягає в інтеграції особистості у різні соціальні групи, і дозволяє виокремити

два типи закономірності вікового розвитку людини.

Перший тип закономірності розвитку особистості. Джерелом виступає суперечність між потребою індивіда в персоналізації (бути Особистістю) і об’єктивною зацікавленістю референт- них (значущих) для нього осіб, груп, спільнот визнавати лише ті прояви індивідуальності, які відповідають завданням, нормам і цінностям соціуму. Отже, переходи особистості на нові етапи розвитку визначаються, перш за все, соціальними очікуваннями та соціальним контролем, а не психологічними особливостями розвитку.

Другий тип закономірностей розвитку особистості. Особистісний розвиток обумовлюється зовнішнім включенням індивіда у той чи інший інститут соціалізації чи об’єктивними змінами всередині самого інституту. Наприклад, школа як соціальний інститут є обов’язковою (законо- давчо закріпленою) “сходинкою” соціалізації людини.

У сучасній науці прийнята періодизація дитячого віку, основою якої є стадії психічного і фі- зичного розвитку й умови, в яких відбувається виховання та становлення особистості:

● немовлячий вік – до 1 року;

● переддошкільний період – 1–3 роки;

● дошкільний вік – 3–6 років: молодший – 3–4 роки; середній – 4–5 років; старший – 5–6 років;

● молодший шкільний вік – 6–10 років;

● середній шкільний вік – 10–15 років;

● старший шкільний вік – 15–18 років.

Цілісний життєвий шлях особистості від народження до глибокої старості прослідкував

Е. Еріксон. За його теорією, розвиток особистості визначається тим, що соціум очікує від

людини, які цінності й ідеали їй пропонує, які завдання ставить на різних вікових етапах. Водно-

час послідовність стадій розвитку залежить від біологічної сутності індивіда.

Особистість, розвиваючись, проходить низку послідовних стадій, на кожній з яких вона здо- буває певну якість, що фіксується в структурі особистості і зберігається у наступні періоди жит-

тя. Усім віковим стадіям притаманні кризи, це ніби моменти вибору між прогресом чи регресом.

У кожній особистісній рисі, що проявляється у певний віковий період, закладено глибоке став- лення до світу і самого себе. При цьому це ставлення може бути як позитивним, так і негативним.

У такій ситуації здійснюється вибір: довіра чи недовіра, ініціативність чи пасивність, компетент- ність чи неповноцінність тощо. Коли вибір зроблено, і та чи інша особистісна якість закріпле-

на, протилежна їй не зникає безслідно, а може проявлятися значно пізніше, зокрема у складних життєвих обставинах.

Важливим для розуміння закономірностей розвитку людини є виокремлення у теорії Е. Ерік- сона радіусу значущих стосунків як основи для становлення особистості. Саме такі стосунки

з представниками кола найближчого оточення формують у дитини відчуття захищеності, опори.

Загальне бачення Е. Еріксоном повного життєвого циклу представлено у таблиці.