Механізм функціонування соціалістичної адміністратив­но-командної економіки

Найглибшою основою соціалістичної системи господарюван­ня, усієї системи виробничих відносин соціалізму вважалась сус­пільна власність на засоби виробництва. Вона визначала планову спрямованість виробництва, характер розподілу, обміну і спожи­вання результатів виробничої діяльності.

Іншою, найбільш загальною відмінністю соціалістичної си­стеми господарювання вважалась планомірність економічного розвитку. Становлення на базі суспільної власності планомір­ного способу регулювання економіки вважалось однією з най­важливіших переваг економічної системи соціалізму. Особ­ливість соціалістичного господарювання визнавалась втому, що суспільна власність та планомірність розвитку органічно по­єднувались із товарно-грошовими відносинами. Тому механізм функціонування економічної системи соціалізму становив со­бою сукупність суспільної власності, планомірності і товарно-грошових відносин.

Уданій темі детально розглядаються дві перші ознаки, третя — товарно-грошові відносини присвячена наступній темі.

Суть суспільної власності у привласненні виробництва та його результатів трудящими, асоційованими (об'єднаними) у масш­табі всього суспільства, в управлінні виробництвом самих праці­вників, тобто в самоуправлінні.

Ядром системи соціалістичної власності вважалась так звана загальнонародна власність на засоби виробництва, яка представ­лялась як державна.

Поряд із загальнонародною (державною) визнавалась і коо­перативна форма власності, власність громадських організацій та інших асоціацій трудящих.

Завдяки пріоритетності загальнонародної (державної) влас­ності забезпечувалась можливість того, щоб кожний працівник одночасно виступав як власник усуспільнених у масштабі су­спільства основних засобів виробництва. Поєднання в одній особі працівника і власника визначало трудовий і колективістський характер загальнонародної власності, утвердження соціальної рівності між людьми як найбільш істотного моменту соціалістич­ної справедливості.

Суспільна власність, поєднання в одній особі власника і пра­цівника, повинна була органічно поєднувати особисті, колективні та суспільні (державні) інтереси. При цьому на перший план ста­вились загальні (спільні) економічні інтереси асоціації трудящих.

Поряд із суспільною (загальнонародною, державною та ко­лективною) формою власності при соціалізмі існувала й індиві­дуальна власність працівника. її називали особистою, інколи — навіть приватною, але яка ґрунтувалась не на найманій, а на осо­бистій праці власника. Індивідуальна власність виявлялася в інди­відуальній трудовій діяльності, домашньому та особистому підсоб­ному господарстві та ін.

У принципі ідеї щодо власності при соціалізмі заслуговують на увагу з точки зору ідеального суспільства, до якого прагнуть люди, вбачаючи в ньому його справедливий характер.

Однак практичне втілення цих ідей виявилось вкрай супе­речливим, що в підсумку не давало бажаних результатів. Усусп­ільнення перетворилось на одержавлення, кооперативна власність стала тією самою державною (або одержавленою), індивідуальна власність привернула в СРСР певну увагу лише в кінці 80-х на початку 90-х років, коли суспільне одержавлення власності пере­творилось на гальмо економічного розвитку. Тим часом, індиві­дуальна трудова діяльність (ІТД) була достатньо розвинутою в Польщі, Угорщині та Китаї, які сьогодні досягай значно кращих результатів при переході до ринку, ніж країни колишнього СРСР, зокрема, Україна.

Планомірність, як свідомо підтримувана пропорційність еко­номічного розвитку, теж прогресивна риса соціалізму як ідея. Планомірність приходить на зміну стихійності як вищий тип ре­гулювання виробництва. В умовах гігантського усуспільнення ви­робництва лише планомірне ведення господарства здатне забез­печити раціональне використання ресурсів і необхідну економію часу (без такого узгодження великомасштабні втрати в умовах усуспільненого виробництва неминучі). Тому планомірність відіграє суттєву роль у реалізації закону економії часу і забезпе­ченні високих темпів економічного прогресу.

Однак і з цією дуже прогресивною рисою соціалістичної еко­номіки на практиці сталось не так, як очікувалось. Планомірність була зведена до планування з єдиного центру, здійснення плано­вого керівництва економікою звелось до централізму – тобто функціонування єдиного економічного центру (наприклад, Держплану СРСР).

Саме із жорстким деталізованим плануванням, із доведен­ням директивних адресних завдань до суб'єктів господарю­вання пов'язані існування і суть командно-адміністративної системи.

Командно-адміністративна система виробила свої прин­ципи планування, що відповідали її природі. Один із них ~ по­єднання поточного (нарік) і перспективного (на п'ять і більше років) планування. При цьому провідна роль відводилась пер­спективному плануванню, особливо економічному прогнозуван­ню (на десять, п'ятнадцять і більше років).

Поточні та перспективні плани розробляли всі підприє­мства, організації, міністерства, відомства, райони, області, республіки, а також для країни в цілому. Перспективне пла­нування, зокрема розробка п'ятирічних планів економічно­го та соціального розвитку, трактувалось як основний вид організації суспільного виробництва. Однак плани мали, в основному, мобілізуючий вплив, "керівництво для дії", самі ж вони складались не виходячи з об'єктивних вимог суспільного відтворення, не враховували те, що всі ресурси є обме­женими. В основному планування здійснювалось від досяг­нутого рівня з передбаченням певного приросту. Цим пору­шувалась одна з провідних вимог науковості планування — задоволення суспільних потреб в умовах науково-технічного прогресу, що консервувало існуючу структуру суспільного ви­робництва.

У командно-адміністративній системі особливе місце по­сідав принцип демократичного централізму в плануванні, тоб­то в поєднанні управління соціально-економічними проце­сами з єдиного економічного центру з ініціативою та само­стійністю місцевих планових органів і підприємств. Однак у цьому принципі превалювали не демократичні, а нейт­ралістські засади, він сковував ініціативу, самостійність підприємств, регіонів у вирішенні виробничих і соціальних проблем. Вольовий характер планування, що склався в СРСР та інших соціалістичних країнах, дискредитував саму суть, необхідність та переваги планування. Цьому сприяв принцип директивності планів.

22. 3. Теорія і практика товарно-грошових відносин за адмініст­ративно-командної системи соціалізму

Як відмічалось вище, соціалістична система господарюван­ня передбачала органічне поєднання суспільної власності та планомірності з товарно-грошовими відносинами. Однак існу­вання останніх викликало різні погляди: одні повністю відки­дали неминучість товарно-грошових відносин, проголошува­ли їх чужорідними для соціалізму; інші ж - ринку (товарно-грошовим відносинам) надавали ранг основного регулятора соціалістичної економіки.

Причини (умови) товарно-грошових відносин наявні і при соціалізмі. Тут, з одного боку, існує широко розвинутий су­спільний поділ праці (спеціалізація виробництва), а з іншого — економічна відособленість (відокремленість) виробників. Су­спільний поділ праці лежить в основі економічних зв'язків між людьми, а економічна відокремленість надає їм товарно-грошо­вого характеру.

Щодо наявності при соціалізмі першої причини (умови), ніяких заперечень не було. В основному ті, що вважали то­варно-грошові відносини невластивими соціалізму, заперечу­вали другу умову (причину) — економічну відокремленість ви­робників. Вважалось, що суспільна власність на засоби вироб­ництва ліквідує економічну відокремленість виробників. Однак насправді це не так.

Соціалістичне усуспільнення виробництва, ліквідуючи приватну власність, обмежує економічну відокремленість, од­нак повністю її не усуває. У цілому економічну відокремленість мали державні підприємства в рамках загальнонародної влас­ності, тим більше її мали кооперативні підприємства та суб'єкти індивідуальної трудової діяльності.

Вона виявлялася в самостійному застосуванні виробни­чих ресурсів, самостійній організації виробництва і реалізації продукції, відшкодуванні своїх витрат власними доходами, використанні частини доходів для розширення й удоскона­лення виробництва тощо. Унаслідок цього капітал окремої господарської одиниці здійснював відносно відокремлений оборот. Відносини щодо самостійного, відокремленого ве­дення господарства, дістали назву господарського розрахун­ку, який передбачає самостійність, самоокупність, самофінансування підприємств. Проблема переведення під­приємств на повний госпрозрахунок ставилась і певною мірою вирішувалась за радянських часів. Зокрема госпроз­рахунок передбачав максимальне використання товарно-гро­шових відносин на ринку, він передбачав використання ка­тегорій ринку як форми переходу від адміністративних до економічних методів управління. Тому в тій частині, в якій окремі ланки соціалістичного господарства економічно відокремлені, відносини між ними мали товарний характер. Вони будувались на принципі еквівалентності і здійснюва­лись через ринок. Продукт праці, таким чином, перетворю­вався на товар, а його реалізація здійснювалась за допомо­гою грошей.

Таким чином, закон товарного виробництва і при соціалізмі залишався законом вартості. Він і при соціалізмі виконував свої основні функції: регулювання суспільної праці, стимулюван­ня економії часу і диференціації виробництва.

Однак теорія звертала увагу на особливості товарно-гро­шових відносин при соціалізмі. Наприклад, їм приписували планомірний, цілеспрямований характер. Тобто, вартість, або грошовий обмін витрат праці і виробленого продукту здійсню­вався не стихійно, а планомірно.

Окрім того, відмічались й інші відмінності. Насамперед, це обмеженість сфери товарно-грошових відносин. Зі сфери то­варних відносин вилучались робоча сила, а також земля, підприємства та інші загальнодержавні об'єкти.

Планомірність товарно-грошових відносин виявлялась в тому, що суспільство, планомірно регулюючи основні відтворювальні пропорції, багато в чому наперед, "apriori", визнача­ло формування величини вартості. Істотне місце в планомірно­му регулюванні виробництва займали такі нормативи, як ціна, процент, плата за ресурси, а також нормативи розподілу при­бутку.

Товарно-грошові відносини, згідно з теорією, ставились на службу суспільству. Тому вважалось, що соціалізму притаман­ний ринок, який несхожий на класичний.

По-перше, він не мав загального характеру. Природні ре­сурси і державні підприємства як суб'єкти загальнонародної власності хоча й мали грошову оцінку, однак на ринку не продавались і не купувались, із відносин ринку випадає і робоча сила.

По-друге, соціалістичний ринок є планово регулюючим, оскільки частина товарів (найважливіших, що визначають життєвий рівень населення і основні народногосподарські пропорції) продавалась і купувалась на ньому за централізо­вано встановленими цінами, а попит та пропозиція значною мірою формувались на основі системи планових завдань і економічних нормативів.

По-третє, вважалось, що відсутність приватної власності та експлуатації радикально змінюють соціальну природу ринку. Першість у відносинах віддавалась суспільним інтересам, за­безпеченню добробуту всіх членів суспільства, а товарно-гро­шові відносини, ринок відігравав у цьому другорядну роль, їх роль зводилась до обслуговування руху благ, що перебувають у суспільній власності, і реалізації трудових доходів населення.

Таким чином фактично об'єктивність, притаманна катего­ріям ринку, зокрема ринковій ціні, замінилася суб'єктивністю, тобто вони визнавались важелями регулювання економіки — лише до так званих ринкових методів. Визнаючи, що ціна й при соціалізмі виконує такі функції, як обмін і вимір затрат су­спільної праці, підтримка пропорційності і рівноваги в госпо­дарстві, стимулювання економіки та розподілу ресурсів і до­ходів, не враховувалось, що зазначені функції виконує не справж­ня, об'єктивна ціна, а планова, суб'єктивна, встановлена в кабінеті, тобто за межами ринку.

Не виконували свої функції повною мірою і гроші. Насам­перед, їхня купівельна здатність була значно обмеженою дефі­цитом товарної маси. Наявність грошей ніяк не гарантувала доступності до благ та послуг. Щоб придбати більшість з них (так званих дефіцитних товарів) слід було або чекати в черзі довгий час, або давати хабара (чи мати так званий "блат").

Отже, командно-адміністративна економіка значною мірою спотворювала сутність та природу товарно-грошових відносин. Вони, більшою мірою, визначались не об'єктивними, незалеж­ними від окремих осіб, у тому числі і владних структур, чин­никами, а саме владними структурами, які під лозунгом плано­мірності спрямовували їх на задоволення власних інтересів, інтересів тіньової економіки.