Регулюючий тип фінансової політики

Внаслідок бурхливого розвитку продуктивних сил, а також загострення комплексу економічних, політичних та соціальних проблем більшості держав наприкінці 20-х років XX століття, виникла необхідність перегляду фінансової політики.

У цей період в західних країнах здійснюється перехід до застосування регулюючої політики. (Дж. М. Кейнс 1883-1946р.р.)

Основний постулат регулюючої фінансової політики можна сформулювати як необхідність втручання та регулювання державою циклічного розвитку економіки

Фінансова політика поряд з традиційними завданнями починає використовувати фінансовий механізм для регулювання економіки та соціальних відносин з метою забезпечення повної зайнятості населення.

Основним інструментом втручання в економіку виступають державні витрати, за рахунок яких відбувається формування додаткового попиту. Саме тому державні витрати забезпечують зростання підприємницької діяльності, збільшення національного доходу та сприяють скасуванню безробіття через фінансування створення нових робочих місць.

Система податків в умовах регулюючої фінансової політики докорінно змінюється. Головним механізмом регулювання стає прибутковий податок з громадян, що базується на прогресивних ставках. Цей податок забезпечує вилучення у суб'єктів економічної діяльності доходів, які використовуються у вигляді накопичень, що дозволяє збалансувати державний бюджет при високому рівні витрат.

Велика увага в фінансовому механізмі приділяється системі державного кредитування, на базі якого впроваджується політика дефіцитного фінансування. Держава активно застосовує довго­строкові та середньострокові позики. Ринок позичкового капіталу стає другим за значенням джерелом доходів бюджету, а бюджетний дефіцит використовується для регулювання економіки.

Змінюється система управління фінансами. Замість єдиного органу управління виникає декілька самостійних спеціалізованих органів.

Відокремлюються служби, що займаються плануванням бюджету та бюджетних витрат, їх фінансуванням, контролем за над­ходженням податків, управлінням державним боргом.

В цілому кейнсіанська регулююча фінансова політика довела свою порівняльну ефективність у західних країнах. Вона забезпечила у 30-60-х роках стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості та ефективну систему фінансування соціальних потреб у більшості цих країн.

Однак, на зміну кейнсіанській політиці у 70-х роках прийшла нео-консервативна стратегія, яка базувалася на неокласичному напряму економічної теорії.

Цей різновид фінансової політики, не відмовляючись від регулювання як цілі, обмежив втручання держави в економіку та соціальну сферу.

Регулювання економіки стає багатоцільовим. До сфери регулю­вання входять:

- економічне зростання та зайнятість;

- грошовий обіг;

- валютний курс;

- соціальні фактори економіки;

- структурна перебудова господарства.

Фінансовий механізм за цих умов працює на:

- скорочення обсягу перерозподілу національного доходу через фінансову систему;

- зниження бюджетного дефіциту;

- стимулювання росту накопичень як джерела виробничого інвестування.

Важлива роль надається податкам. Постає завдання щодо їх скорочення та зменшення ступеня прогресивності оподаткування.

Слід зауважити, що різновиди регулюючої фінансової політики досить тісно пов'язані між собою. Саме тому однакові або схожі інструменти фінансового механізму застосовуються в різних країнах, які використовують як кейнсіанську, так і неоконсервативну систему регулювання, що веде до їх кон­вергенції.

Планово-директивна фінансова політика застосовується в країнах, що використовують адміністративно-командну систему управління економікою. Планова система управління, що ґрун­тується на державній власності на засоби виробництва, дозволяє здійснювати пряме директивне управління усіма сферами економіки та соціального життя, в тому числі і фінансами.

Мета фінансової політики за цих умов - забезпечення макси­мальної концентрації фінансових ресурсів державою (в першу чергу центральними органами влади та управління) для їх подальшого перерозподілу у відповідності до основних напрямів державного плану.

Основним завданням фінансового механізму, що відповідає планово-директивній фінансовій політиці, було створення інструментів, за допомогою яких відбувалося вилучення всіх невикористаних у відповідності з державним планом фінансових ресурсів.

Вилучення коштів відбувалося в державних підприємств, населення та органів місцевої влади.

Другим каналом вилучення доходів підприємств була частина прибутку або доходу підприємства.При цьому визначався граничний розмір всіх витрат підприємства за рахунок прибутку. (Визначалися фонди, що утворювалися за рахунок прибутку, нормативи їх формування та напрями використання. У випадку, якщо кошти будь-якого фонду не використовувалися протягом поточного року, їх залишок стягувався до резервного фонду міністерства або відомства, у підпорядкуванні якого знаходилося підприємство. Переміщати кошти між визначеними фондами суворо заборонялося.) Тобто держава цілком регулювала весь фінансовий механізм державних підприємств. В окремі роки у державних підприємств вилучалося приблизно 80% їх чистого доходу.

Така ситуація породила стан, коли підприємствам стало невигідно показувати власні доходи і працювати рентабельно. Фактично, чим краще працювало підприємство, тим більше доходів воно мало віддавати на користь держави та міністерства. Натомість, збиткові й нерентабельні підприємства отримували фінансову допомогу через централізовані фонди держави та відомств. У видатках державного бюджету навіть з'явилася стаття "Витрати на утримання планово-збиткових підприємств". Що вже само по собі є парадоксальним явищем.

Регулювання використання грошових доходів населення здійснювалось за допомогою прибуткового податку. Окрім того, частина коштів вилучалася за рахунок розміщення фактично примусових державних позик. (Так, заробітна плата або її частина могла видаватися облігаціями внутрішньої державної позики). Вільні кошти населення, що знаходилися на рахунках в ощадних касах, також спрямовувалися до бюджету у вигляді соціальної безоблігаційної позики.

Приблизно такий самий механізм вилучення доходів засто­совувався і до кооперативних підприємств.

Вилучення коштів у місцевих органів влади забезпечувалось обмеженнями щодо встановлення самостійних джерел доходів місцевих бюджетів. Сама система бюджетного планування перед­бачала такий підхід: спочатку всі податкові та неподаткові платежі спрямовувалися до державного бюджету, потім відбувався пере­розподіл коштів за республіканськими бюджетами та бюджетами міст союзного підпорядкування, далі формувалися бюджети автономних республік та областей, і так - до формування найнижчої ланки бюджетної системи. Місцеві бюджети не мали власних джерел фінансування і отримували кошти за залишковим методом. Система місцевих доходів вміщувала невеликі за обсягом доходи, питома вага яких у бюджеті не перебільшувала 10-15% від загальної суми доходів. У зв'язку з цим рівень доходів місцевих бюджетів цілком залежав від обсягу коштів, які виділялися їм вищими бюджетами у відповідності з порядком бюджетного регулювання.

Слід зазначити, що на тлі негативних явищ в економіці, які породжувала планово-директивна фінансова політика, вона мала і Деякі позитивні результати.

Так, максимальна концентрація фінансових ресурсів в руках держави мала позитивні наслідки:

- у вітчизняній війні, коли було необхідним швидке прийняття рішень щодо маневрування всіма видами ресурсів;

- у повоєнні роки, коли відбувалася відбудова народного госпо­дарства;

- при ліквідації наслідків екосоціальних катастроф, до яких можна віднести аварію на Чорнобильській АЕС.

Головне завдання фінансової політики в період сучасних перетворень в нашій країні полягає не тільки в тому, щоб забезпечити матеріально ці перетворення, але і запобігти створенню соціальної напруги в суспільстві і максимально пом'якшити труднощі переходу від однієї системи відносин до іншої.

Посилення ролі та значення децентралізованих фондів фінансо­вих ресурсів, підвищення самостійності регіональної фінансової політики, розмежування функцій управління фінансами різних рівнів державної влади не призвели до одночасного посилення ролі фінансового впливу на економіку країни.

ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ УКРАЇНИ

	Правові засади державних фінансів		Апарат управління державними фінансами

Рис. 1. Склад та організація державних фінансів України

За англо-американською традицією та частина фінансової політики, яка спрямована на стабілізацію економіки, називається фіскальною політикою. Це не збігається з традиційним розумінням фіскальної політики як збору податків. Разом з тим, державний бюджет, що є одним з головних інструментів фінансової політики, охоплює складання державного бюджету, вироблення загальної нормативної стратегії та, зрештою, використання бюджетних коштів у цілому (рис.2). Тому бюджетна політика містить як податкову, так і витратну складові. Вона проводиться за допомогою законів та інших актів і має директивний характер.

Рис. 2. Бюджетна система України

Слід мати на увазі, що бюджетна політика держави далеко не завжди може бути ефективною. Бувають випадки, коли вона гальмує економічну стабілізацію. Нерідко має місце амбіційність політиків, перенапруження бюджетних витрат, яке породжує фінансову нестабільність.
До головних інструментів фінансової політики, зокрема й бюджетної, належить бюджет, ставки оподаткування різних доходів, цільове використання бюджетних коштів, дефіцит або профіцит бюджету, державний борг та способи його покриття, автоматичні регулятори, дискретна політика й деякі інші (рис. 3).

Доходи Видатки

Погашення основної суми боргу

Кошти, що передаються до бюджету вищого рівня

Запозичення

Субвенції

Дотація вирівнювання

Рис. 3. Збалансування бюджету

Державний бюджет є головним фінансовим фондом країн. У країнах з розвинутою ринковою системою він зосереджує до 40% національного доходу. Тому діяльність, спрямована на формування державного бюджету та його використання, становить основний елемент фінансової політики.

Характеризуючи державний бюджет, слід звернути увагу на те, що у ХХ ст. у всіх економічно розвинутих країн він зберігав тенденцію до зростання. Це було викликано збільшенням державних витрат.

У країнах, де панують зрілі ринкові відносини, витрати державного бюджету можна віднести до таких п’яти груп:

- військові;

- втручання в економіку;

- соціальні цілі;

- утримання державного апарату управління;

- надання кредитів і субсидій іншим країнам.

Переважна частина витрат державного бюджету припадає на економічне регулювання, соціальні заходи та військові цілі. Державне регулювання економіки бере свій початок від Першої світової війни 1914—1918 рр., а систематичне втручання держави — від часів «великої депресії» 1929—1932 рр. Питома вага витрат державного бюджету на економічне регулювання зросла до 22—25% у 1980-1990-х роках. Витрати на регулювання економічних процесів протягом останніх сорока років зростали достатньо високими темпами. Однак зараз переважає тенденція до стабілізації таких витрат.

У 80-х роках у більшості західних країн до влади прийшли праві партії. Їхня економічна політика характеризується прагненням до мінімізації економічних функцій держави та скороченням її витрат. До ліберальної моделі належить і економічна політика, яка проводилась в Україні на першому етапі реформ в 1991—1994 рр.

Вивчаючи витрати на соціальні цілі, слід звернути увагу на те, що ці витрати є найдинамічнішою частиною бюджетних витрат. Вони охоплюють фінансування освіти, охорони здоров’я, соціальне страхування й забезпечення. У західноєвропейських країнах питома вага соціальних витрат у державному бюджеті становила 30—35% у 80-х — на початку 90-х років. При цьому значна частина коштів на соціальне страхування надходить у бюджет за особистий рахунок громадян. Зауважимо, що витрати на соціально-культурні цілі також мають економічний характер. Культурно-освітній рівень населення, професійна підготовка громадян та можливість перекваліфікації, здоров’я нації і т.ін. безпосередньо впливають на обсяг національного доходу, валового внутрішнього продукту, рівень продуктивності праці і економічні показники. До цього слід додати, що від розмірів соціально-культурних витрат значною мірою залежать соціальна стабільність суспільства, соціальний мир між різними верствами населення. Деякі західні економісти вважають це особливим товаром, за який суспільство має платити певну ціну, якою є соціальні витрати.

Значна частина державного бюджету витрачається на військові цілі. У західних країнах ці витрати становлять 20 — 40% загальної суми витрат. Фінансування мілітаристських програм стримує економічний розвиток країн. Невипадково серед причин високого повоєнного розвитку Німеччини та Японії економісти значне місце відводять низькому рівню витрат на оборонні цілі. Мілітаризація економіки спричиняє хронічний дефіцит державного бюджету, що призводить до значних ускладнень економічного розвитку. Витрати на утримання державного апарату управління становлять приблизно 4—5 %загальної суми бюджетних витрат. Це досить значна величина, а тому уряди намагаються не роздувати штати управлінського апарату, хоча це не завжди вдається зробити. Прихід до влади правих партій, які стоять на позиції згортання державних функцій, означає проголошення політики скорочення всіх державних витрат, зокрема на утримання апарату управління.

Розглядаючи наповнення державного бюджету важливо уяснити, що основним джерелом надходження коштів є податки. Податки являють собою обов’язкові платежі юридичних і фізичних осіб, які надходять державі в заздалегідь установлених законом обсягах і в певні строки. Платниками податків є підприємці, робітники, фермери, службовці, дрібні власники, фірми, монополії. При цьому розширення державних функцій, зростання витрат на економічне регулювання, соціальні цілі та мілітаризацію економіки спричинили збільшення питомої ваги податків у національному доході (табл.1).

У країнах з розвинутою ринковою системою використовуються різноманітні податки. Але головними з них, які поповнюють основну дохідну частину, є такі: прибутковий податок, податок на додану вартість та внески на соціальне страхування.

За своїм розміром прибутковий податок у більшості розвинутих країн стоїть на першому місці. Переростання цього податку в масовий відбулося в період Другої світової війни. Зараз ним охоплене майже все самодіяльне населення. Ставки прибуткового податку, як правило, прогресивні. Вони ґрунтуються на принципі складної прогресії. Це означає, що підвищені ставки застосовуються не до всього доходу, а лише до тієї його частини, на яку відбулося збільшення доходу.

Таблиця 1

Система оподаткування в Україні

Система оподаткування в Україні
Підсистема оподаткування юридичних осіб	Внески до державних цільових фондів	Підсистема оподаткування фізичних осіб
Загальнодержавні податки і збори	Місцеві податки і збори	Загальнодержавні податки і збори	Місцеві податки і збори
ПДВ	Податок з реклами	Пенсійний фонд	Податок з доходів фізичних ліц	Податок з реклами
Акцизний збір	Комунальний податок	Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності	ПДВ	Готельний збір
Податок на прибуток підприємств	Готельний збір	Фонд соціального страхування на випадок безробіття	Акцизний збір	Збір за паркування автотранспорту
Мито	Державний інноваційний фонд України	Мито
Державне мито	Збір за паркування автотранспорту	Фонд соціального захисту інвалідів	Державне мито	Ринковий збір
Податок на нерухоме майно		Плата заземлю
Плата заземлю	Ринковий збір		Податок на нерухоме майно
Рентні платежі	Збір за участь в перегонах на іподромі		Податок з власників транспортних засобів	Збір з видачі ордера на квартиру
Податок з власників транспортних засобів		Збір за забруднення навколишнього середовища	Збір за участь в перегонах на іподромі
Податок на промисел	Збір за право використання місцевої символіки		Збір за обов’язкове соціальне страхування	Збір за виіграш у перегонах
Збір за геологорозвідувальні роботи	Збір за право проведення кіно- і телезйомок		Збір за обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття	Збір за участь в ігрі на тоталізаторі
Збір за забруднення навколишнього середовища	Збір за проведення місцевих аукціонів		Плата за торговий патент	Збір за право використання місцевої символіки
Збір за обов’язкове соціальне страхування за тимчасовою непрацездатністю	Збір за проїзд територією прикордонних областей		Внескі до Пенсійного фонду	Збір за проведення місцевих аукціонів
Збір за обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття			Відрахування та збір на будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання автомобільних доріг загального користування	Збір за проїзд територією прикордонних областей
Відрахування та збір на будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання автомобільних доріг загального користування				Збір за право проведення кіно- і телезйомок
Збір до Пенсійного фонду				Збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі
Збір до Фонду України соціального захисту інвалідів				Збір з власників собак

Вивчаючи структуру податків слід звернути увагу на те, що в останні десятиліття помітна тенденція до зниження питомої ваги надходжень від податків на прибуток корпорацій. Податок на додану вартість (ПДВ) широко використовується в розвинутих країн. У різних країнах ставки ПДВ істотно відрізняються. Особливу увагу треба звернути на вдосконалення податкової системи України. Значна частина економістів і практиків вимагають зниження податкового тягаря. Що правда, з цим не погоджується численна опозиція цій пропозиції.

Наступним напрямком удосконалення податкової системи є ліквідація нерівномірності податкового навантаження на різні галузі та підприємства, що дозволить скоротити або ліквідувати дефіцит державного бюджету. Вивчаючи цю «хворобу» сучасного бюджету, слід звернути увагу на причини дефіциту та способи його покриття (рис.4).

Включення до складу доходів джерел фінансування дефіциту

Включення до бюджету невизначених доходів

Завищення планових показників доходів

Рис.4 Характеристика бюджетного дефіциту

Бюджетна політика сучасних ринкових країн може базуватись на різних концепціях. Це концепції щорічно збалансованого бюджету; збалансування бюджету за економічним циклом; функціональних фінансів. Бюджетна політика забезпечується різними методами. Слід звернути увагу на автоматичну (вмонтованих стабілізаторів) та дискреційну бюджетну політику. Використання тих чи інших методів залежить, передусім, від фази економічного циклу та деяких інших факторів.