Сучасна держава-нація

На зміну імперському універсалізму, який домінував у середньовічному християнському світі, у ХVІ столітті прийшла європейська система держав-націй. Її утвердженню сприяло протистояння імператорів Священної Римської імперії та римських пап, яке зумовило ідею поділу влади як одну з засад сучасної демократії. Напруженість між світською і духовною владами дозволяла різним феодальним володарям зміцнювати свою автономію, вимагаючи поступок з обох сторін. Така ситуація робила Європу лоскітним одіялом герцогств, графств, вільних міст і єпіскопств. По мірі віддалення від центру все більш слабшала можливість центральної влади впливати на своїх підданих. Претензії на імператорську владу різних династій мінімізували її реальне значення. В результаті жодного володаря і жодну державу не можна було вважати суверенними у сенсі володіння верховною владою над всім населенням на даній території. Феодальні володарі могли не звертати уваги навіть на збройні конфлікти між своїми васалами, якщо останні дотримувалися своїх обов’язків по відношенню до сюзерена. Хоча імператори дотримувалися традиційних поглядів на універсальність правління, вони не мали можливості реалізувати їх на практиці. Франція, Англія, Шотландія, Іспанія, Португалія, залишаючись частинами універсальної церкви, не визнавали влади Священної Римської імперії.

Лише зусилля імператорів династії Габсбургів Максиміліана І та його сина Карла V дозволили відродити імператорську владу в першій половині XVI ст., однак ослаблення папської влади під натиском Реформації зробило неможливою появу універсальної європейської імперії-гегемона. Розрив протестантських правителів з Римом означав розрив з ідеєю християнського універсалізму, звільнення від додержання клятви вірності імператорові. За новим реформаційним принципом “cujis rєgio, єjus rєligio” право суверена на владу в державі вже не випливало з обов’язку дотримуватися певної релігії.

Новими регулятивними принципами міждержавних відносин в Європі після зруйнування “міжнародного християнського суспільства” (за термінологією Х. Булла) стали raison d’єtat і рівновага сил. Перший передбачав, що благо держави виправдовує застосування будь-яких засобів для забезпечення національних інтересів, а другий передбачав, що егоїстична політика кожної держави так чи інакше, подібно “невидимій руці ринку”, буде сприяти безпеці і прогресу всіх інших. Утвердження цих принципів представляло собою сутність дипломатичної революції, яку здійснила Франція кардинала Ришельє.

Саме його можна вважати основоположником сучасної міжнародної системи, розумілої як система держав-націй. Будучи князем католицької церкви, Ришельє мав би підтримувати зусилля германського імператора відновити католицький універсалізм, але він поставив національні інтереси Франції вище релігійних цілей. Контрреформаційну політику Габсбургів він розглядав як геополітичну загрозу безпеці Франції, що полягала у встановленні гегемонії в Центральній Європі та низведенні Франції до ролі другорядної держави (використовуючи термінологію “холодної війни” – її “фінляндизації”). Для того, щоб попередити такий поворот подій, він виступив на боці протестантських державців. Фінансова підтримка шведського короля-протестанта Густава Адольфа французьким королем-католиком Людовиком ХІІІ у війні проти католицького імператора Священної Римської імперії мала глибокий революційний смисл.

Нова система знайшла підтримку у світогляді епохи. Мислителі того часу вважали, що із зіткнення конкуруючих інтересів може виникнути гармонія і справедливість. Філософи Просвітництва розглядали міжнародну систему рівноваги сил як частину налагодженого гігантського годинникового механізму Всесвіту. Зокрема, Монтеск’є вважав рівновагу сил засобом перетворення розмаїття в єдність.

Нова, Вестфальська міжнародна система вперше в історії була основана на принципі суверенної рівності всіх держав, що входять до її складу. Кожна з них самостійно визначає свою форму правління і не визнає над собою ніякої іншої верховної влади. Тільки держави мають право формувати і здійснювати міжнародну політику. Всі інші організації, групи та окремі особи цього права не мають. Територіальні кордони держави тепер співпадають з єдиною системою політичного правління, відбувається централізація державної влади, формування єдиної для держави фіскальної системи, постійних професійних національних армій, а також формалізація міждержавних відносин шляхом інституціоналізації професійної дипломатичної служби. Будь-які інциденти і суперечності, що виникають між ними, відтепер є справою самих цих держав. Кожна держава ставить свій національний інтерес вище інтересів усіх інших держав, а в якості найважливішого аргументу в спорах між державами виступає сила. Вищою цінністю вважається максимально можлива свобода кожної держави в реалізації своїх національних інтересів. Найкращим чином це проявилося у колоніальній експансії провідних європейських держав. Незважаючи на те, що таку міжнародну систему часто називають “анархічною”, насправді вона створила певний міжнародний порядок.

Встановлений нею міжнародний порядок коливався у межах моделей “війни всіх проти всіх” та “ненадійного миру чи порушує мого порядку”. Суверенітет держав не виключає їх взаємозалежності. Міжнародні відносини розглядались як середовище, де існують сили, які склались внаслідок наявності спільних інтересів і здатні гарантувати мінімум порядку. Держави визнають взаємні обов’язки поваги та взаємодопомоги, війна ж є продуктом зловживання суверенітетом та завдає загальну шкоду. Тим не менше війни практично неминучі. Міжнародний порядок – це такий устрів міжнародних відносин, який покликаний забезпечити основні потреби держав, створювати і підтримувати умови їх існування, безпеки і розвитку. Таким чином, сучасний міжнародний порядок з самого початку мав державоцентричний характер.

Взаємні обов’язки держав одна перед одною визначаються, за Г. Моргентау, трьома принципами: незалежністю, рівністю та одностайністю. Незалежність означає, що кожна держава має право самостійно розробляти і здійснювати свою внутрішню і зовнішню політику, не питаючи на це чиєїсь згоди. Рівність передбачає, що всі держави у відповідності з нормами міжнародного права і міжнародних традицій рівні між собою незалежно від розмірів, моці і впливу. Одностайність означає, що будь-яка держава зв’язана міжнародними нормами і правилами гри лише в тому випадку, якщо вона погодилася з ними.

Система держав-націй створила міжнародний порядок, але не створила порядок світовий. Відносини взаємної поваги між державами існували при повному ігноруванні внутрішніх справ одна одної, і навіть конфлікти між державами виникали і закінчувалися без будь-якого впливу на внутрисуспільний порядок кожної зі сторін. Як зазначає Г. Кіссінджер, “принцип raison d’єtat давав раціональну основу поведінці окремих країн, але не ніс у собі відповіді на наполегливі вимоги створення світового порядку. Концепція вищих інтересів держави могла привести до претензій на першість або до встановлення рівноваги сил. Але сама рівновага сил рідко виникала внаслідок заздалегідь продуманих розрахунків. Звичайно вона становилася результатом протидії спробам якоїсь конкретної країни панувати над іншими: наприклад, європейська рівновага стала наслідком зусиль по стримуванню Франції”.

Міжнародний порядок системи держав-націй ґрунтувався на політичному розумінні нації як інтегрованого поліетнічного суспільства, ознакою приналежності до якого слугує самоідентифікація і статус громадянства. Членів політичної нації об’єднують почуття національної приналежності, національної єдності, національної свідомості і духовності, національної гордості, національної безпеки і національної перспективи. Політична нація та держава пов’язані між собою як зміст з формою. Такий підхід утвердився насамперед в англосаксонському світі, звідки він поширився на решту світу, відобразившись в тому числі у назві універсальної міжнародної (міждержавної) організації – Організації Об’єднаних Націй. При такому підході національні інтереси – це головний чинник розвитку нації, рушійна сила її діяльності у напрямку реалізації національної ідеї. Вони співпадають із загальнодержавними інтересами.

Концепція держави-нації, що виникла в Західній Європі в період становлення цивілізації Модерну, з'єднала в собі елементи двох доктрин: державного (верховенство і незалежність) і національного (народовладдя) суверенітету, що залишалися домінуючими й у ХХ столітті. Однак протягом цього сторіччя обидві доктрини істотно трансформуються, дозволяючи говорити про зміну фундаментальних основ державності епохи Модерну.

У ХХ, особливо на рубежі ХХ-ХХІ ст., під впливом розширення числа учасників міжнародних відносин та якісного ускладнення міжнародної системи, відбувається модифікація параметрів державного суверенітету. Монополію держави на суверенне право визначати внутрисуспільний і міжнародний порядок оспорюють міжнародні організації та транснаціональні міжнародні актори. Суверенітет держав-націй розмивається одночасно на двох рівнях: верхньому, наднаціональному, і нижньому, пов’язаному з діяльністю суспільних груп, організацій, індивідів. Індивідуалізм, який утверджується в якості вищої етичної цінності нової глобальної культури, стає чинником, руйнуючим легітимність держави-нації та лояльність по відношенню до неї з боку громадян.

Нині прийнято говорити про застарілість економічного суверенітету, замовчується погроза втрати соціокультурного суверенітету країнами, де “четверта влада” перейшла в руки іншої сторони. Постає питання про усе більшу умовність політичного суверенітету. Суверенітет пропонується розуміти як розчленовану між цілим рядом національних і міжнародних акторів владу, що є в силу цього обмеженою і скованою. Вважається, що національні держави вже практично передали наднаціональним структурам функцію забезпечення фізичної безпеки своїх громадян і, отже, не є більше одиницями виживання. Глобалізація призводить до стирання грані між внутрішньою і зовнішньою політикою держави під впливом всесвітніх потоків і процесів у фінансовій, економічній, соціальній, комунікаційній і іншій сферах. Підсилюється залежність держав від раптових фінансових і т.п. потрясінь.

Автори доповіді Комісії з глобального управління і співробітництва прямо заявляють, що “в усе більш взаємозалежному світі колишні поняття територіальної цілісності, незалежності і невтручання втратили деякий свій зміст”. Вони стверджують, що “в усе більшій мірі державам варто визнати, що у певних сферах суверенітет повинний здійснюватися колективно, особливо у відношенні загального надбання”. Світове співтовариство підводиться до думки, що влада держави повинна бути обмежена фундаментальними інтересами людства, що суверенітет не може більш використовуватися як щит проти міжнародних акцій у випадку серйозної загрози безпеці людей. Визначаючи як критерії політики безпеки “планетарну безпеку і безпеку людей”, автори доповіді пропонують приділити особливу увагу завчасним превентивним акціям, вчасно реагувати на кожну кризу чи на кожну погрозу кризи.

Для обґрунтування тези про те, що вимога необмеженого суверенітету як реального вираження і підтвердження незалежності давно вже стала анахронізмом, небезпека якого знаходить зростаюче визнання, звертається увага на те, що в умовах загальної взаємозалежності такі вимоги на ділі обертаються правом на висування і відстоювання непомірних амбіцій і необґрунтованих домагань різних елітарних груп, а то й силових формувань напівкримінального типу.

Сучасному світові притаманні дві глобальні суперечності: з одного боку, це суперечність між поліетнічним складом нинішнього суспільства і територіальною формою його політичної організації. З іншого боку - суперечність між глобалізацією відносин у рамках світового співтовариства і суверенною формою структуризації останнього. На перетинанні цих суперечностей виник Югославський конфлікт, що поставив світове співтовариство перед питанням про допустимість чи неприпустимість втручання ззовні в етнічний конфлікт на території суверенної держави. Боротьба між прихильниками втручання і його супротивниками відбивала протистояння доктрини “прав людини” і принципу державного суверенітету, що пронизує всю післявоєнну історію.

Боротьба проти державності, у т.ч. проти державного суверенітету, означає по суті прагнення транснаціональної еліти знищити нормативні, законодавчі обмеження жити по нормах привілейованої світової діаспори. Саме в транснаціоналізації способу життя еліт, які відірвались від національних коренів та утворюють діаспору учасників світових рішень, варто шукати корені мондіалізації й політики деетатизації світової системи, що живиться від цих коренів.

Спостерігається тенденція до установлення і зміцнення міжнародних режимів, які виконують функцію узгодженого менеджменту процесів, що відбуваються у світовому співтоваристві. Це підриває абсолютний суверенітет держави, який вимагає відсутності “верховного арбітра” у міжнародних справах. На заключному етапі холодної війни в сучасному світі сформувався глобальний керуючий центр у вигляді “Великої сімки”, що виступає в ролі прообразу Світового Уряду. Хоча її рішення носять, як правило, стратегічний характер і розраховані в основному на довгострокову перспективу, усе більш очевидно стає, що саме ця структура стає універсальним центром регулювання світової політики й економіки.

Стратегічний курс “сімки” націлений на створення єдиного глобального правового простору на основі універсалізації пріоритету принципу прав людини, формування єдиного глобального політичного (“демократичного”) простору шляхом ліквідації “авторитарних” політичних режимів, усілякий розвиток місцевого приватного сектора з метою формування великого підприємницького класу як основної опори демократії і правової держави. Одночасно відбувається і глобалізація військових функцій “сімки” шляхом перетворення НАТО, а в останні часи – англосаксонської групи держав (США, Великобританія, Австралія) в ядро міжнародних сил безпеки.

Нині, за словами О.Г. Білоруса, “глобальне насильство над слабкими державами та їх громадянами зростає”. Збільшуються підстави вважати, що на ділі відбувається підміна легітимності суверенної державної влади легалізацією глобального тероризму єдиної наддержави, що привласнює собі право самостійно судити народи за будь-які відступи від установлених нею стандартів і приводити вирок у виконання. Навіть багато терористичних організацій минулого обирали як об'єкти лише владні структури, не починаючи масштабних “акцій настрашки” по відношенню до мирного населення.

Зменшується здатність держави збирати податки, оскільки робити це по відношенню до мобільного капіталу і кваліфікованої праці значно складніше, ніж колись. У міру того, як зростаюча частка попиту виходить з хитливих зовнішніх ринків, підсилюється невизначеність попиту, принаймні на деякі товари. В цілому, подібно нелегальній міграції чи глобальному потепленню, глобалізація економіки і фінансів руйнує здатність нації здійснювати контроль над внутрішніми справами В. Кремінь і В. Ткаченко говорять про те, що процес глобалізації “зводить функції національних держав до рівня середньої ланки глобальної системи управління”.

Ослаблення економічної потенції національних держав без збільшення моці міждержавних і наднаціональних утворень, що її компенсує, є найважливішою причиною того, що процес зростання взаємозалежності національних економік супроводжується різким посиленням їхньої уразливості по відношенню одна до одної. Саме тому всесвітня рецесія чи депресія можуть викликати заклики покінчити з взаємозалежністю, що виникла завдяки процесу глобалізації, як це сталося в період Великої депресії 30-х, привести до впровадження різних форм протекціонізму.

В міру розвитку транснаціональних відносин усе більш очевидною стає породжувана цим процесом проблема відповідальності за майбутнє світового співтовариства, за спрямованість світового розвитку. Справа в тому, що принципова відмінність міжнародно-політичного статусу акторів-суверенів від статусу квазісуб’єктів транснаціональних відносин полягає саме в інституті відповідальності (правової, політичної, моральної і загальноцивілізаційної). Багато хто з квазисуб’єктів не визнають принцип відповідальності як основу їхньої активності і фактично виходять за межі дії національних чи міжнародних інститутів.

Сьогодні ефективна держава життєво необхідна для політичної стабільності, економічного процвітання, розвитку освіти й охорони здоров'я, зменшення соціальної нерівності, захисту навколишнього середовища. Саме на державі, як і раніше, лежить головна відповідальність за забезпечення основних прав особистості або за компенсацію порушень таких прав, навіть якщо вони виникли в результаті транснаціональних відносин, не контрольованих державою. У той же час у держав практично немає важелів впливу на квазісуб’єкти транснаціональних відносин для того, щоб домогтися відповідальності, стабільності і передбачуваності їхньої діяльності.

Це ускладнюється тим, що держава втрачає монополію на легітимне використання насильства: відбувається “корпоративізація” і “приватизація” військової сили, озброєння самого народу, тобто його складових - етнічних, конфесіональних, лінгвополітичних і інших спільнот. Балканський, абхазо-грузинський, придністровський і багато інших конфліктів свідчать про те, що військова сила є не тільки засобом досягнення й утримання влади, але і вирішення таких завдань, як забезпечення національної рівноправності, одержання освіти рідною мовою, свободи вибору місця проживання і т.д. Подібна роль військової сили виявляється й у самих міжнародних конфліктах, і в підготовці до ведення війни між широкими соціальними спільнотами, що усе ширше поширюється в сучасному світі - поряд з державою, за допомогою держави чи проти неї.

Разом з тим, існують підстави вважати, що сучасна глобалізація збільшує значення національної держави. Цьому сприяють як величезний розрив у рівні доходів багатих і бідних країн, так і та обставина, що внутрішні господарські зв'язки, незважаючи на процеси глобалізації, усе-таки явно сильніше зовнішніх. На це не треба сподіватися, але в контексті хвильового характеру глобальних інтеграційних процесів саме це є тією точкою опори, яка здатна стати основою формування стратегії глобального розвитку, альтернативної нинішній мондіалізації як “силової, насильницької глобалізації”.

Тут альтернативи державі немає, хоча не обов’язково, що це буде саме модель держави-нації. У провідних західних державах проходить не згортання економічної ролі держави, а зміна її господарчих функцій у бік більш активної участі в боротьбі за світогосподарчі функції “своїх” глобальних корпорацій. Регуляторні функції в тій же Європі все більш зосереджуються в руках регіональних наднаціональних структур.

У розвинених країнах, незважаючи на всю ліберальну риторику 90-х років, роль держави в економіці неухильно росте. З початку 1980-х по середину 1990-х частка державних витрат у ВВП передових країн збільшилася з 42,6% до 47,2%. Якщо в Японії і США вони складають 35-40%, то у великих європейських державах (ФРН, Франція, Великобританія) - перевищують 50%. Участь держави в інноваційному процесі набула таких масштабів, що в США з'явився термін “напівдержавна (sєmipublic) економіка”, що відбиває тісні зв'язки між приватними фірмами й органами влади на федеральному і місцевому рівнях. Розвиток високотехнологічного “сонячного поясу” (Південна Каліфорнія, Техас, Флорида) йде багато в чому завдяки прямій і непрямій допомозі держави, її субсидіям, фінансовим гарантіям і імміграційній політиці, спрямованої на залучення інтелектуального потенціалу.

Держава стимулює створення міжнародних технологічних альянсів шляхом політичної і правової підтримки, надання фінансових гарантій і страхування ризиків. Зокрема, стратегія держав ЄС спрямована на зміцнення моці “євробізнесу”, в тому числі шляхом підтримки створення стратегічних альянсів європейських компаній і дослідницьких центрів. Прикладом може служити часткове фінансування державою програми співробітництва в області промислових досліджень “Еврика”, у якій зайняте більш двох тисяч учасників з 25 країн.

До того ж, навіть саме дерегулювання теж є формою державного втручання в економічне життя, просто воно спрямовано на руйнування суспільного сектору та знищення митних бар’єрів. На практиці підтримка відкритості ринків так само вимагає активності з боку державної влади, як і здійснення протекціоністської політики. Те ж стосується реагування на зростаючу розмитість меж внутрішньої та зовнішньої політики. Так, В.Ю. Полянська, аналізуючи реформування зовнішньополітичного відомства ФРН, відзначає, що “сьогодні ті політичні сфери, якими раніше опікувалася суто внутрішня політика держави, розглядаються з точки зору зовнішньої політики, як-то: податкове та екологічне законодавство, сільське господарство. Голови відповідних міністерств, а також органи управління земель мають серед своїх повноважень механізми взаємодії з питань перш за все економічних у сфері зовнішньої політики, тут завданням зовнішньополітичного відомства ФРН стає впорядкування та адекватне співставлення відомчих інтересів з загально державними, визначення методології та меж такої взаємодії, контроль правової відповідності, координація тих чи інших заходів, ініційованих внутрішніми політичними акторами за кордоном”.

Ніяк не зменшуються й владні можливості державного апарату, про що переконливо свідчать результати “політики реформ” у пострадянських державах. Не відбувається навіть скорочення чисельності апарату, оскільки скорочення одних відомств супроводжується збільшенням інших та створенням зовсім нових служб. Особливо це стосується репресивного апарату, функції кого зростають у зв’язку зі зростанням соціальної напруги, викликаної в тому числі скороченням соціальних видатків.

На вдосконалення, поглиблення репресивних та контрольних функцій держави особливо впливає розвиток високих технологій. Помилковими є уявлення про те, що розвиток комунікаційних технологій сам собою підвищив мобільність капіталу та обмежив можливості його регулювання з боку держави. Насправді сучасні високі технології можуть використовуватися як для переміщення капіталу, так і для більш ефективного державного контролю над цими переміщеннями, у залежності від встановлених політичних цілей. Насправді чи не ключовим чинником «вивільнення» фінансового капіталу стали соціально-політичні катаклізми останніх десятиліть ХХ ст., насамперед поразка СРСР та комуністичної моделі розвитку, що з ним асоціювалася, а також вичерпання ресурсу розвитку соціал-демократії та криза національно-визвольного руху.

На захист тези про збереження колишньої ролі держав висловлюються і такі аргументи, як збереження державних кордонів і збільшення числа держав і їхніх можливостей впливу на самих громадян, активне створення самими державами міжнародних інститутів і режимів, відсутність глобального центру влади. Правда, такі аргументи виглядають дуже сумнівними: кордони розмиваються, з ними обмежуються і маніпулятивно-владні можливості держав, а створювані ними міжнародні структури так чи інакше обертаються обмеженням державного суверенітету.

Існування держав зв'язується багатьма вченими навіть не з їхнім ефективним функціонуванням, а з тим, що їх підтримує глобальна культура. Соціокультурна підтримка державності і нелегітимність інших політичних форм убачаються у тому факті, що безнадійно ослабілі і потерпілі невдачу держави можуть бути знову відновлені як держави, а не реорганізовані яким-небудь іншим способом. З іншого боку, та обставина, що суверенні держави є однією з найбільш міцних організаційних форм, пояснюється лише сильною зовнішньою культурною підтримкою держави в рамках світового середовища.

Знайшла поширення думка, відповідно до якої обмеження міжнародних функцій національних держав відбувається по їх добрій волі, що виявляється, як правило, у рамках міжнародних і регіональних організацій. У цьому сенсі сам процес мондіалізації виявляється породженим нормальним процесом міждержавного регулювання міжнародних відносин, пошуку взаємоприйнятих компромісів. Тут, і правда, не можна ігнорувати, наприклад, того, що недооцінка ролі соціальної політики нерідко має не зовнішні, а внутрішні національні коріння, і часто уряди лише прикриваються вимогами міжнародних фінансових інститутів.

В цілому, при оцінюванні долі держави необхідно враховувати, що сучасна глобалізація кінця ХХ – початку ХХІ століть представляє собою третю хвилю в історії капіталістичної світ-економіки, причому з першою хвилею ХVI-XVIII століть її споріднює трансформаційна криза держави як політичного способу організації суспільства, на відміну від другої хвилі кінця ХІХ - початку ХХ ст., коли капіталістична експансія та посилення держави взаємодоповнювали один одного. Як зазначає Б.Ю. Кагарліцький, те, що ми спостерігаємо нині, свідчить про те, що “між нинішніми формами державності та інтересами капіталу виникла суперечність”. Він вважає, що у кризовому стані знаходиться не держава взагалі, а “лише ті її структури й елементи, котрі в своєму розвитку вийшли за рамки капіталізму”, і саме з цією особливістю він пов’язує нинішню “соціальну реакцію”.

Держава грає як би подвійну роль: з одного боку, вона змушена пристосовуватися до умов глобалізації і може вживати заходів, що гальмують співробітництво, якщо це не відповідає національним інтересам, а з іншого боку - сама створює передумови для його подальшого розвитку, виходячи з того, що інтереси окремої країни в умовах глобального світу можуть бути захищені тільки на наднаціональному рівні (наприклад, в області охорони навколишнього середовища, установлення “правил гри” в інформаційній сфері, охорони інтелектуальної власності і т.д.).

Держави, пристосовуючись до нових реалій, шукають нові шляхи і засоби реалізації своїх національних інтересів. Виникають гнучкі способи здійснення державного суверенітету, серед яких запровадження певних самообмежень по відношенню до здійснення суверенних прав на паритетних засадах (наприклад, безвізовий обмін, взаємне надання статусу найбільшого сприяння у торгівлі); приєднання до якого-небудь міжнародного договору і прийняття міжнародних обмежень з метою захисту інтересів своєї країни (наприклад, при вступі у МАГАТЕ – взяття на себе зобов’язання гарантувати ядерну безпеку, приймати інспекцію МАГАТЕ з використання ядерних матеріалів у мирних ядерних об’єктах); гнучкий підхід у питанні територіального суверенітету в інтересах регіону чи своєї країни (наприклад, врегулювання Китаєм територіального спору відносно островів Наньша за принципом “відкласти територіальні спори і вести спільне освоєння”); інша інтерпретація випадків, котрі у минулому визнавалися такими, що ущемляють державний суверенітет (наприклад, зниження митних тарифів більше не вважається таким, що зашкоджує державному суверенітетові).

Одним з шляхів адаптації держав до умов глобалізації є участь у діяльності міжнародних організацій, що створюються самими державами для вирішення специфічних проблем співробітництва, безпеки та розвитку. Держави звертаються до міжнародних організацій по допомогу в налагодженні відносин та врегулюванні певних проблем. Наприклад, якщо дві держави не можуть досягти домовленості, то вони виносять розгляд питання у міжнародний суд для арбітражного рішення. При виникненні збройних конфліктів між двома країнами ООН з їх згоди направляє миротворчі сили у спеціально визначений район для здійснення миротворчої діяльності. Нарешті, уряди окремих держав можуть запрошувати у свою країну представників міжнародних організацій для спостереження за ходом виборів. Однак базова влада все ж залишається в руках держави, так саме як зберігає своє значення роль сили усередині окремих країн і на міжнародній арені.