Імперія як міжнародний актор

Імперія - це вища форма традиційної державності. Як наддержавне утворення, яке об’єднує декілька народів та країн під егідою універсальної ідеї релігійно-етичного характеру, імперія є вищою, головною та найбільш ефективною формою інтеграції, доступної традиційній державності.

Імперія - це держава, яка бачить себе організатором і інтегратором ойкумени, яка декларує свою особливу цивілізаційну місію, яка об’єднує світ на основі імперської ідеї. В політичній системі імперії центр, втілений як у особі імператора, так і у центральних політичних інститутах, утворює автономну одиницю. Імперська система зберігає свою ідентичність та існує до тих пір, доки існує системний імперський центр, який задає смисловий горизонт несиметричних соціальних інтеракцій.

Основні ознаки імперії:

* територія має бути більше середньої для даної епохи та даного регіону території держави;

* етнічна та історична неоднорідність складових частин з наявністю домінуючого етносу або групи етносів;

* поєднання етнокультурної різнорідності в структурі імперії та універсалізму в її політичній практиці;

* монопольність влади, тяжіння до особистої влади правителя, що втілює в їх взаємодії військову владу та сакрально-ідеологічну санкцію ієрархічного та правового буття імперії;

* сакральний характер влади, звичайно здійснюваної без посередництва проміжних між правителем та народом органів та установ;

* прагнення до необмеженої гегемонії та претензії на світове значення;

* виникнення в результаті військового підкорення та/або економічного та політичного підпорядкування одним народом інших, які включаються до її складу;

* включення підкорених (підпорядкованих) народів і території у державну структуру, єдину з народом, навколо якого і під егідою якого ця структура утворюється;

* наявність центру та периферії, окраїн, провінцій, або метрополії та колонії;

* висока роль армії та взагалі військового елементу, яка створює особливу естетику, особливий ідеологічний імідж імперської державності.

Імперія створюється відношенням між цінностями локальних груп та єдиним “простором норми”, куди інтегруються ці групи, втрачаючи свій суверенітет. В основі цієї інтеграції лежить наявність єдиної сили, єдиної влади, яка утворює цей “простір норми”.

Соціокультурна підвалина імперії визначається ціннісною домінантою, що надає їй імпульс, яка містить:

1) механізм освоєння народом території його експансії, який виражається у специфічній для кожного етносу моделі народної колонізації, обумовленій його “етнопсихологічною конституцією”, сприйняттям простору, що освоюється, та іншими факторами;

2) центральний принцип імперії як ідеальну підвалину, властиву цій державній спільноті, яка може розглядатись як ціннісна максима - уявлення про належний стан світу.

Імперська свідомість характеризується ретрансляцією вихідних ціннісних домінант, які мають релігійне походження та дають перший поштовх формуванню даної імперії і які на протязі історії приховано визначають її характерні риси.

Поєднання культурного універсалізму з політичним ізоляціонізмом та сакралізацією державного та суспільного життя при сприятливих зовнішніх умовах гарантують перетворення держави у імперію. Поєднати культурний універсалізм, політичний ізоляціонізм та реалізувати їх у своїй практиці вдалося Римській імперії, політичний порядок якої знецінював значення етнічних відмінностей.

Концептуалізація імперії передбачала виділення урядуючого Рима-града (urbs Romana) та замиреного простору Риму-імперії (Pax Romana). Розрізняються також окремі як би доімперські, дополітичні (деспотичні) “домашності” (domіnіa) у вигляді міст або союзницьких суспільств (cіvіtas faєdєrata), муніципій, провінцій, залежних від імперії напівсуверенних політій зі своїми власними, нерідко індивідуальними назвами. Нарешті, окремо виділявся імперський прикордонний простір, де захисні вали були лише одним з елементів, поруч з широкою смугою військових поселень та отрядів найманців. Константин Великий з введенням християнства встановив ідеологічно монолітну та безумовну вертикаль - від Господа Бога через ієрархію його політичних слуг до кожного підданого.

Зміст центрального принципу Римської імперії не мав суто латинського походження, а був симбіозом грецької та римської культур, що закладало принцип запозичення імперії, її транскультурності, зробило можливим формування поняття “переносу імперії” (“translatіo іmpєrіі”). Рим був частиною елліністичної цивілізації, яка сприймалась ним як просто цивілізація, а Греція - не більш ніж як її перша хранительниця. Локальна грецька політична модель держави-полісу була перетворена на універсальну модель вселенської імперії.

В основі Візантійської імперії була закладена ідея, що земна імперія є копією Царства Небесного, а правління імператора є вираженням Божественної влади. Імперія - це ікона Царства Божого, найдорожче у світі золото, за словами диякона Агапіта. В своєму ідеалі це співтовариство людей, об’єднаних ідеєю православ’я, тобто правильної віри, і таким чином подолавших той поділ на мови, етноси, культури, який був наслідком гріху - спроби людства самочинно досягнути небес, побудувавши Вавілонську башту.

Політична думка Візантії виходила з того, що імператор є “космократ”, який має верховний статус у християнському світі. Принцип, що встановлював залежність єдиного на землі імператора, який представляв єдиного Бога, був розроблений у ІV ст., посилювавши римську ідею універсальності ідеєю християнської вселенськості. Християнський імператор у певному розумінні передував Царству Христа. Підпорядкування імператорові було обумовлене його православністю. Принцип православ’я був головним в імперії, визначаючи легітимність будь яких її установлень.

Візантійська імперія була нерозривно пов’язана з іmpєrіum romanum пізньої античності, запозичуючи традицію яка містила римські, а також чисто елліністичні та східні елементи, отримані як через посередництво Риму, так і через безпосередні контакти. У чернецькому середовищі, відданому ідеї універсальної імперії, поступово формується принцип “translatіo іmpєrіі”.

Ідея простого Римсько-Константинопольського спадкоємства у VІ ст. поступає місце уявленням про те, що Візантія є Рим новий та оновлений покликаний відродити Рим давній та падший. Це є концепція “Rєnovatіo іmpєrіі” (“оновлення імперії”), яка досягла свого розквіту між ІX та XІІ ст. та передбачала фігуру умовчання по відношенню до німецьких імператорів.

В свою чергу оточуючі імперію народи розглядались нею як “корисні” або “шкідливі” для імперії. Візантійська дипломатія розглядалась як “наука про управління варварами”, головним завданням якої було примусити варварів слугувати імперії замість того, щоб погрожувати їй.

Росія запозичила у візантійців, а через них - в римлян майже всі найбільш важливі компоненти центрального принципу імперії. До Флорентійської унії 1439 р. Росія відчувала себе частиною Візантійського світу. Ідея зверхності візантійського василевса над усім християнським світом була невід’ємною частиною руського світогляду. Константинопольський імператор розглядався як символ світової християнської єдності.

Після падіння Константинополя у 1453 році росіянам здавалось, що вони залишились єдиним православним народом у світі, і це породило усвідомлення відповідальності за збереження чистоти православ’я. Втрата довіреної росіянам на зберігання віри означала б загибель істинного доброчестія та воцаріння на землі Антихриста. Таким чином, Росія не механічно перейняла традицію духовного універсалізму та політичного ізоляціонізму, а пережила її як власний драматичний досвід.

Особливістю російської імперської моделі було те, що руський ізоляціонізм був чисто психологічним, але від того він пережився не менше гостро. Імперія була не стільки інструментом експансії, скільки інструментом відгородження православного і потенційно православного простору, механізмом підтримання всередині нього певної дисципліни. Завданням держави було встановлювати кордони православного царства, а навертати тубільне населення у православ’я – це справа промислу Божого.

Зазначимо, що до XVІІІ ст. Росія не знала місіонерства як цілеспрямованої державної діяльності, як не знала його і Візантія. Для росіян державний кордон нібито відрізав приєднані регіони від решти світу, являла собою нездоланний бар’єр. Сама російська імперія як би втягнула в себе все розмаїття, усі релігійні суперечності світу, прагнучи перемогти їх усередині себе самої.

На Заході падіння Риму не означало ліквідації імперії де-юре, вона залишалася політичною реальністю, як римське право - юридичною. Ця своєрідна вертикальна імперія сприймалася як “містичне тіло”, яке іменувалося то християнською республікою, то християнською імперією.

У 1533 році у преамбулі до “Акту про обмеження звернень у Рим” Томас Кромвель сформулював принцип “це королівство Англія є однією з імперій”. Він розвивав принцип “імператора у королівстві своєму”, який сягав ще 1391 року. Тим самим було заявлено про відділення від вертикальної імперії, про новий статус Англії як суверенної територіальної держави, при засвоєнні нею також і імперського принципу та з визнанням за іншими країнами права на статус як нації-держави, так і імперії.

Англія здійснювала імперську експансію через приватні компанії, корпорації та колонії, що підтримувалися короною. Термін “імперія” почав означати поширення влади (authorіty) короля за межі rєgnum, де rєx виступає як іmpєrator. Він набув значення не закритої, а відкритої системи: не держави, а системи, що розширялася і умови асоціації в якій не були надійно закріплені.

Американські колонії в якості корпорацій-республік (commonwєalth) опинилися поза рамками Великобританії як нації-держави, але всередині Британської імперії. В результаті, за словами М. В. Ільїна, у США склалася достатньо логічна й послідовна концепція союзу (імперії) націй-держав, з сильним федеральним (імперським) урядом, на основі послідовного проведення республіканського принципу представницького правління.

Особливість колоніальних імперій у тому, що в них немає цивілізуючого Світового Граду, він заміщений нацією-державою, концептуалізованою як метрополія. Нація-держава, що створює або створила навколо себе імперський ореол, претендує на визнання в якості великої держави. Поєднання рецесивних імперських і домінантних національних начал відобразилося у комплексному понятті сфери інтересів, що дозволяло контролювати суперечність між імперською місією та національними інтересами метрополії.

На думку Ш. Н. Айзенштадта, “централізовані історичні бюрократичні імперії” (такі, як Стародавній Єгипет, Вавилон, імперії Цинь і Хань, держави Сасанидів та Ахеменидів у Персії, елліністичні царства, Рим, Візантія, держави Маур’їв, Гуптів та Моголів, Арабський халіфат Аббасидів та Фатімідів, Османська імперія, Іспанія) основною причиною свого виникнення мають висування в період загострення соціальних конфліктів та кризи традиційних політичних механізмів новаторської еліти, яка прагне до відновлення, але не примітивної реставрації соціального порядку.

За допомогою опозиційних традиційним аристократичним групам активних економічних, професійних та культурних груп, частіше за все міських, центральна влада виводить з-під контролю традиційних елітних груп найбільш важливі для одного співтовариства ресурси, контроль над якими дозволяє їй підтримувати своє панування.

Усередині імперського простору можна виділити зону максимального поширення уніфікованих цінностей, інститутів і стандартів. Наявність універсальної загальнозрозумілої мови та підключення завдяки цьому до загальноімперської системи цінностей різко спрощує взаємодію між елітами та владними інститутами, в тому числі місцевими, знімає можливі приводи до виникнення міжетнічних конфліктів.

Умовами формування імперії можна вважати: наявність в системі політичної легітимації держави деякої вказівки на її абсолютне, універсальне значення; присутність у політичній практиці держави усталеної тенденції до територіального розширення; соціокультурну мозаїчність території держави, відсутність або обмеженість асиміляції народів території, що включаються в її склад, збереження ними своїх етнокультурних особливостей.

Універсальне призначення проявляється у вигляді різних форм сакралізації влади. Містичний ореол влади колосально посилює її авторитет та можливості, в тому числі експансіоністські. Рубежі потенційної експансії знаходяться у прямій залежності від меж трансляції імперського міфу – там, де закінчується влада одних богів, починається влада інших. Питання про іманентні межі сакрального простору фактично знімається радикальними монотеїзмом у поєднані з релігійним універсалізмом. Ними заперечується сама можливість просторової локалізації сфери влади та впливу сакрального центру.

Імперський міф може охоплювати своїми гіпнотичними впливами не тільки саму імперію, але й прикордонні країни, бо згідно ньому влада імперії всеосяжна і поширюється на весь світ, охоплюючи й коловорот природних явищ. У імперії виражається загальний закон світу – “устрій до єдності“ (“устроение к единству”, Л. П. Карсавін). У відповідності з ним імператорові як “главі мирян” підпорядковані усі земні сили.

Найбільш помітною внутрішньою ознакою імперських систем є експансія, яка є не лише умовою формування імперії, а ще й засобом забезпечення двох фундаментальних потреб імперії: 1) експоненційного зростання обсягу доступних та контролюємих ресурсів та 2) підтвердження претензії на імперський “космічний суверенітет”. Експансія є фактором зміцнення імперського, універсального статусу держави і в силу цього збереження її стабільності як імперської системи. Кожен новий успіх експансії не може не торкатись як господарчої, так і ідеологічної картини світу наслідком не лише економічної та військово-політичної, але й онтологічної, містичної зверхності держави.

Ресурси, що вкладені у первинний поштовх розширення, компенсуються за рахунок ресурсів периферії. За цей же рахунок створюються ресурси, виведені з-під контролю традиційних груп, певним чином впорядковані та вільно мобілізуємі, які гарантують тим самим подальше розширення. Експлуатація периферії обґрунтовується релігійними та міфологічними уявленнями про універсальну місію імперії та провідну роль імперського ядра у її реалізації.

Імперська логіка перетворює експансію у дещо самоцінне та суперцінне, здатне компенсувати будь-які можливі матеріальні втрати культурно-символічними та політичними досягненнями. Виникнення природних перешкод до розширення території (природничих або антропогенних перешкод до інтервенціоністської активності, а навпаки, до її подальшого нарощування, оскільки будь-яка перешкода дискредитує вселенські амбіції держави. Але іноді символічним виходом для імперії може виявитись ізоляція її сакрального, містично значущого простору від “профанної” території, що її займають “варвари”. В цьому випадку стіни та вали не просто визначають межі простору, що обороняється від вторгнення зовні, але й відділяють змістовний простір від того, що передається забуттю (Китайська стіна, вал Адріана).

Таким чином, в ситуації об’єктивної неможливості для імперії здійснювати безпосередню територіальну експансію її в певному смислі починає заміщати експансія в просторі політичної символіки. Експлуатація імперського ладу після припинення розширення імперії виявляється своєрідним компенсаторним механізмом, забезпечуючи тривале існування імперської системи.

Взагалі імперська експансія є ціннісно-раціональною соціальною дією, що мотивована вірою у безумовну самодостатню цінність певної поведінки як такої, незалежно від її наслідків. Але в імперській системі експансія може мати й цілераціональний сенс, сприяючи підтриманню екстенсивної форми економіки та мобілізаційного типу розвитку, найбільш важливими ознаками якого є жорстка визначеність цілей, висока інтенсивність функціонування для якнайшвидшого виконання поставлених завдань, жорстке та як правило високо централізована система управління.

Імперія існує в умовах суперечливого взаємодоповнення тенденції до фіксації себе як певного геополітичного утворення, викликаної природним прагненням до стабільності, та тенденції до універсалізації та глобалізації. Напруженість, що породжується цими орієнтаціями, визначає основні імперські характеристики: мілітаризм, невизначеність території, двосмисленість кордонів, нездоровий прозелітизм, слабка інституціоналізація.

Процес зростання масштабів імперії як соціальної системи, ускладнення її внутрішньої структури та збільшення обсягів ресурсів, що контролюються, взаємно обумовлюють та підсилюють дії один одного. Територіальна експансія, сприяючи максимізації обсягу ресурсів, які знаходяться під контролем, є в цьому контексті універсальним способом адаптації системи.

Будь-яке нове територіальне придбання означає виникнення нового джерела культурного, релігійного та інших впливів. Як правило, ступінь культурних відмінностей зростає пропорційно географічній віддаленості, а можливості централізованого контролю та управління скорочуються в зв’язку з недостатньою розвиненістю інфраструктури та засобів комунікації. Крім того, незалежно від збереження автономності або інкорпорування правлячої еліти приєднаних територій в склад старої правлячої еліти держави, існування першої створює суперечності всередині правлячого класу та у кризових ситуаціях руйнує його монолітність та усталеність. Неоднорідність та внутрішня суперечливість політичної культури суспільства також є фактором загрози стабільності імперії.

Умовою розпаду імперії є також збереження небезпеки випадіння місцевих еліт за символічний кордон визначеної зони. Розпад відбувається при зачиненні для представників периферійних еліт каналу доступу до складу центральної еліти, що порушує універсалізм як основний принцип імперської системи. Розпад імперії може бути викликано як ізоляцією місцевих еліт від центральної, так і їх злиттям, бо в політичній сфері вирівнювання периферії та центру як другий фактор розпаду імперії виражається у процесі взаємопроникнення і змішання різних

Основні функції імперії:

- підтверджувати універсалістські домагання;

- підтримувати усталене зростання обсягу та доступності ресурсів;

- сприяти інтеграції гетерогенного в етнокультурному відношенні імперського простору у єдиний соціально-політичний організм;

- забезпечувати ефективну взаємодію центральної та периферійної еліт (або інакше це є засобом існування третьої функції).

Основа імперської влади ґрунтується на ментальних постановах народу, прагне до панування, з якою він вступає у відносини з іншими народами. Процес створення імперської структури залежить від:

1) прагнення суверенів імперій правити у більш централізованій країні, де вони могли б монополізувати право на прийняття політичних рішень та одноосібно визначати політичні цілі, не рахуючись з традиційними групами;

2) перетворення традиційних місцевих еліт у ефективний транслятор імперської політики шляхом надання їм разом з іншими привілеями права доступу у центральну еліту, що сприяє підтриманню стабільності, зниженню прагнень місцевих еліт до автономізації, розширенню потенційного елітного резерву, а головне – збереженню своєрідного буферу між імперською елітою та приналежними до іншої політичної культури підданими. Останнє дозволяє переводити вимоги центральної влади на зрозумілу й таку, що не викликає протесту мову соціальної інтеракції, що забезпечує необхідну мобілізацію периферійних ресурсів.

Імперія структурно визначається відносинами панування між національною елітою в центрі та рядом національних еліт на периферії при високому рівні гармонії інтересів між центром центральної нації та центром периферійної нації. Вирішальною ознакою імперії в цьому сенсі є плацдарми, утворені імперською елітою у периферійних націях, а вирішальною функцією – перенесення на периферійні нації надпропорційних витрат на підтримання панування.

Стабільність імперії безпосередньо залежить від того, в якій мірі та яким способом різні елітні групи ототожнюють свої приватні інтереси з інтересами всієї імперії, і тому саме поведінкою еліт визначається міцність єдиної імперської політичної структури: імперія усталена, доки гармонізовані відносини центральної та периферійної еліт.

Імперські системи становлять собою форму розв’язання конфліктних напруженостей, які виникають при зіткненні у конкретному геополітичному просторі універсалістських орієнтацій з дисгармонійним розмаїттям етнічних культур. Наявність різних форм, тобто різних моделей імперських систем визначає відмінності західного та євразійського (російського) бачення імперії.

Якщо для більшості західних авторів імперія – це продукт особливої взаємодії між силами та інститутами метрополії та периферії, то для російських – це складно організована універсальна система, створення якої можливо лише на високому зльоті людського духу і яка підносить найнижчого зі своїх підданих на буденно недосяжну онтологічну вершину.

Легітимний фундамент імперії обумовлено потребою у об’єднуючій та регулюючій силі, яка позбавляє величезний конгломерат різнорідних етнічних та конфесійних одиниць від важкої локальної обмеженості, взаємних чвар та міжусобиць. Подібні парадигми імперської свідомості визначають також відмінності у розумінні сутності імперської експансії. Так, російські дослідники орієнтовані на культурно-детермінований тип експансії, а західні – на прагматично-детермінований, або відповідно на місіонерський та комерційний імперіалізм.

Якщо термін “імперія” сягає у глибину століть, то термін “імперіалізм” є достатньо новим: його розпочали широко застосовувати лише з 90-х років XІX ст. Британська енциклопедія розглядає імперіалізм як “політику держави, що має на меті встановити контроль за межами своїх кордонів над народом, звичайно не бажаючим прийняти такий контроль”. До цього визначення наближається й німецька енциклопедія Блокгауза, де імперіалізм розглядається як “взагалі будь-яке прагнення до панування, яке хоче поширити владу держави на сусідні чи віддалені області”.

Згідно “Американській енциклопедії”, це “національна політики з тенденцією експансії національного панування та національною ідеєю на географічний регіон, що знаходиться за межами національних кордонів”. Але найбільш адекватним визначенням імперіалізму, виходячи з сутності поняття “імперія”, є визначення, запропоноване французькою енциклопедією “Лярусс”.

У відповідності з ним імперіалізм – це “тенденція до формування імперій, тобто до об’єднання етнічно і культурно різних народів у одному економічно-політичному цілому під авторитарним керівництвом центральної влади, яка випала на долю пануючого народу”. Водночас це й “доктрина, яка виправдовує цю тенденцію” та “бажання, колективне чи індивідуальне, експансії та панування”. У даному розумінні імперіалізм як подібна тенденція, доктрина та прагнення є настільки ж давнім, як і соціальна організація людства.

Імперіалізм може бути не тільки цілеспрямованою політичною тенденцією, а може носити й випадковий та оборонний характер. Випадковий імперіалізм – це імперіалістична політика, викликана не прагненнями до завоювань, а сприятливими ситуаціями, коли зовнішнє середовище саме підштовхує державу до експансіоністських акцій. Оборонний імперіалізм – це політика, спрямована на захист своїх кордонів, для чого держава має постійно вести війни проти суперників, які загрожують їй, і коли для забезпечення безпеки вже завойованих (приєднаних) територій захоплюються (приєднуються) нові території.