Світове лідерство

Для відносин між державами характерна ієрархічність, що зумовлює висування серед них міжнародних лідерів. Міжнародне лідерство є одним з механізмів взаємодії та інтеграції держав, коли лідер об’єднує, спрямовує дії держав, як чинник структурування світової системи, як феномен влади, що полягає у здатності змушувати інших робити те, що вони не зробили б самі.

Основні риси світового лідера:

-здатність держави вести за собою інші країни світу;

-перевага у військовій стратегії;

-перевага у економічних показниках, тобто більш інтенсивне економічне зростання;

-наявність технологічного потенціалу та здатність генерувати НТП;

-здатність взяти на себе зобов’язання приймати на себе відповідальність за нейтралізацію джерел нестабільності та підтримання безпеки у світі;

-здатність здійснювати прогресивний вплив на світовий розвиток;

-стабільна політична та економічна ситуація в державі.

Світове лідерство необхідно відрізняти від світового панування - такого функціонування держав, при якому вони контролюють характер відправлень влади в інших державних утворень і тим самим ставлять у залежність від себе положення в них. Інтереси суб’єктів світового панування, універсалізуючись, розглядаються в якості інтересів його об’єктів.

Функція світового панування полягає у перетворенні інтересів великих держав у інтереси всього світового співтовариства та привласненні собі всіх вигод від монополії на встановлення режиму світового порядку. Хоча за змістом світове лідерство та світове панування відрізняються, вони можуть функціонально поєднуватись у особі однієї держави. Переважно в світовій історії цю функцію виконували світові імперії.

Після завершення Другої світової війни за роль світового лідера змагалися Сполучені Штати Америки і Союз Радянських Соціалістичних Республік. “Холодна війна” між ними, яку нерідко називають Третьою світовою війною, завершилася перемогою перших. Вони почали реалізацію стратегії, спрямованої на встановлення однополярного світу, яке передбачає світове переважання США над будь-якими силами у будь-якому поєднанні з метою контролю над світовим розвитком. При цьому вони дотримуються тези Дж. Ная про те, що “лідерство наймогутнішої держави зміцнить глобальну взаємозалежність”. Ця теза знайшла підтримку у так званій теорії гегемоніальної стабільності, згідно якій чим сильнішою є держава-гегемон, тим стабільнішим буде міжнародний порядок. Колишній державний секретар США м. Олбрайт проголошувала: “ми будемо зберігати нашу присутність повсюди, де є необхідність у захисті наших інтересів”.

Особливістю світового лідерства США є те, що воно здійснюється у формі “коаліційного лідерства”, однак досвід останніх років свідчить, що США все складніше стає знайти партнерів для підтримки їх позицій у міжнародних кризових ситуаціях. Військова акція проти Іраку продемонструвала зростання суперечностей усередині НАТО, яка нещодавно розглядалася в якості головного претендента на роль “світового жандарма”. До того ж гегемон та його клієнти зіткнулись з кризою їх легітимності, внаслідок чого гегемон став займати більш агресивну дипломатичну і військову позицію по відношенню до зовнішнього світу.

Позиції США як світового лідера ослабляються зростанням напруженості у відносинах “центр – периферія” внаслідок збільшення розриву у рівнях їх розвитку, міжнародною борговою кризою, кризовими тенденціями у світовій фінансовій системі, де в якості світової валюти сьогодні виступає американський долар, але виникають нові претенденти на цю роль. До того ж, у зовнішній периферії накопичується негативний надлишок накопичення капіталів всієї світової системи. США не можуть протидіяти погіршенню стану навколишнього середовища, і навпаки, виступають найбільшим порушником екологічної рівноваги у світі.

В якості претендентів на роль потенційних противників США як світового лідера називаються “крайні націоналісти, трайбайлісти, терористи, представники організованої злочинності, заколотники, держави, які не рахуються з сусідами, і всі ті, хто хотів би повернути країни, які нещодавно стали вільними, до минулого стану”. У США посилюється страх втратити контроль над ключовими регіонами і тому на перший план виходить ідея встановлення контролю над тими країнами, які потенційно здатні стати опозиційними. Республіканська адміністрація Дж. Буша-молодшого офіційно визначила головними противниками США міжнародний тероризм та країни так званої “вісі зла”, до яких зарахували Ірак, сирію, Іран і КНДР. Однак У США розуміють, що основна опозиція американській гегемонії може виходити з могутніх континентальних держав і блоків, тому головною метою американської геостратегіі є встановлення геополітичного контролю над Євразією.