Лекция № 9 6 страница

Усе може бути, але поки що всі факти за Іваницького. У полковника нічого нема до нього, крім неприязні, а неприязнь протипоказана слідчому.

Роман Панасович підвівся.

— Я вдячний вам, — мовив, — і просив би про єдине: якщо ви почуєте щось про викрадені ікони з колекції професора Стаха, поінформуйте нас. Злочинці намагатимуться продати ікони, можливо, звертатимуться по консультацію до мистецтвознавців…

— Не думаю. — Іваницький відповів сліпучою усмішкою. — Але, звичайно, в разі чого вважатиму за обов'язок…

У домі, який у місті звикли називати будинком проектів, розміщалися не тільки проектні організації. Кілька поверхів правого крила було відведено, наприклад, управлінню місцевої промисловості. Однак переважали в будинку все-таки різні наукові та науково-дослідні організації, пов’язані з проектуванням усього, що можна проектувати, починаючи з міст і кінчаючи якимись геологічними роботами.

Козюренко постояв трохи біля головного під'їзду, читаючи вивіски:

«Державний інститут інженерно-технічної розвідки». «Науково-дослідний інститут планування нормативів». «Виробничо-поліграфічне підприємство «Патент». «Діпроміст».

Він піднявся на передостанній поверх. Довгий коридор був заставлений щитами з різною наочною агітацією. На одному з них висіла стара, ще першотравнева стіннівка. Козюренко глянув на статті про успіхи колективу і попрямував до завгоспа. Відрекомендувався інспектором протипожежної охорони і довго та нудно вичитував завгоспові за те, що в коридорі нема жодної таблички із закликом дзвонити по «01» в разі пожежі. Завгосп пообіцяв замовити аж кілька таких табличок, аби тільки позбутися нудного пожежника. Та, видно, не так легко було його спекатися. Інспектор почав розповідати про різні випадки пожеж, сказав, між іншим, і про те, що в молодіжному кафе затримали кількох хуліганів.

Завгосп, що знічев'я любив побалакати, пожвавішав. Він схвалив рішучі дії оперативних працівників і почав нарікати, що молодь тепер не та: поводиться розв'язно, не хоче визнавати авторитетів і не слухає старших.

Полковник зрозумів, що завгосп, так би мовити, дозрів для серйозної розмови, і поскаржився на компанію молодиків, що пиячила в середині травня поруч у кафе «Еврика». Мовляв, нехтуючи усіма правилами протипожежної безпеки, підпалили на столі спирт і трохи не влаштували пожежі.

Подейкують, що компанія була саме з цього НДІ. Чи не може завгосп дізнатися, хто був у «Евриці» тринадцятого травня? Якщо пощастить це з'ясувати, нехай подзвонить йому, і вони випустять в інституті листок, в якому засудять молодиків…

Полковник піднявся на поверх вище, тут теж пройшовся вздовж плакатів і закликів на щитах, зазирнув до якоїсь заставленої письмовими столами кімнати, та, побачивши запитливі погляди працівників, не зайшов.

У кінці коридора солодко пахло тютюновим димом. Біля дверей до туалетів велика табличка повідомляла, що тут можна курити. Козюренко витяг сигарету й приєднався до компанії чоловіків, що жваво розмовляли в кутку.

Ніхто не звернув на нього уваги, видно, розмова цікавила всіх. Тільки зовсім ще молодий хлопець у канарковій тенісці зміряв Романа Панасовича відсутнім поглядом, та відразу й одвів очі, кинувши якусь репліку високому чорнявому чоловікові. Той щось запально говорив, забувши про сигарету, яка вже мало не присмалювала йому пальців:

— Цей комплекс не має ніякого ні архітектурного, ні історичного значення, — почув Козюренко, — його треба знести, поставивши замість тих, я б сказав, жахливих споруд світлі будівлі з бетону й скла. Уявляєте собі: над річкою височать бетон і скло, і сонце віддзеркалюється у вікнах!

— Ну-у! — осудливо прогудів басом приземкуватий товстун. Він знервовано кинув невикурену і до половини сигарету. — Тобі б дати волю, ти б і на місці московського Кремля поставив би споруди з бетону й скла! А те, що Кремль — гордість народу і символ його стійкості, на це тобі наплювати!

— Е-е, ні… Ти не рівняй Кремль із нашими баштами. Зводили їх коли? Не більше, як два сторіччя тому…

— Зараз ми розкопуємо старовинні зруби. Цими будівлями свого часу ніхто не пишався. Люди просто жили в них. А тепер вони безцінні, і вчені вважають цю знахідку унікальною.

— Ну то й що?

— А те, що через тисячу років ота кругла башта стане такою ж унікальною спорудою. А для коробок з бетону й скла знайдеться інше місце…

Товстун поглянув на годинник, запоспішався.

— Забалакався з вами, а в мене робота горить…

Високий несхвально подивився йому вслід. Мовив зверхньо:

— Пупом землі себе вважає. Зробили тебе заввідділом, ну й сиди, керуй потихеньку… — Він пішов за товстим, щось буркочучи під ніс.

Козюренко лишився з юнаком у канарковій тенісці. Той уже докурював, роблячи останні поспішливі затяжки. Полковник хотів зав'язати з ним розмову, та раптом його погляд зафіксував щось важливе. На мить згадав котедж професора Стаха: вузькі дерев'яні сходи і пляма від цигарки, розчавленої просто на приступці. Те ж саме було і на квартирі Недбайла. І тут, на підвіконні, сліди від погашених цигарок, чорні сліди на білій олійній фарбі… А в кутку урна, в яку всі кидають недокурки.

Хлопець теж кинув туди недокурок і пішов.

— Стривайте, — зупинив його Козюренко. — Хвилинку…

Той повернувся, дивлячись очікувально. Козюренко вказав на сліди від недокурків.

— Якось негарно виходить, — мовив суворо. — Люди культурні, та й урну поставлено, а непорядок! Так і пожежу можна вчинити…

— У нас такої звички нема, — почав виправдовуватися хлопець.

— Як нема! — вражено вигукнув Козюренко. — Сліди є, а звички нема.

— А-а… — скривився хлопець. — За всіма не встежиш. Різні люди тут…

— І все ж, не знаєте, хто має звичку гасити цигарки саме так? — наполягав Козюренко.

— А хто ж його знає?.. — Юнак пішов.

Козюренко завітав до місцевкому інституту. Відрекомендувався голові, розповів, яку має справу, і попросив негайно скликати дружинників. Зійшлися до кімнати місцевкому хвилин через п'ятнадцять, зацікавлено позираючи на незнайомця в сірому костюмі.

— Ми розшукуємо небезпечного злочинця, — сказав Козюренко. — Знаємо, що звуть його Семеном, він курить цигарки «Любительські» і має погану звичку гасити недокурки об що трапиться. Чоловік років під тридцять, може, молодший, чорнявий, високий. Не виключено, що займається самбо. Ось, мабуть, і все, що ми знаємо. А у вас в кінці коридора, де курять, на підвіконні сліди від погашених цигарок…

У кімнаті запанувала тиша. Козюренко допитливо вглядався в обличчя присутніх.

— Семен? — нарешті перепитав один дружинник. — Здається, є такий Сеня…

— Маєш на увазі кого, — втрутився його сусіда, — того піжона?

— Справді, кого? — запитав Козюренко. — Семена, який курить «Любительські»?

— «Любительські», — сказав дружинник. — Точно, «Любительські»!

Другий хлопець пожвавішав:

— Так це ж наш тренер! — вигукнув.

— Який тренер? — занепокоївся голова місцевкому.

— Климунда, хто ж іще?

— Наш тренер з настільного тенісу, — пояснив голова. — З «Авангарду».

— Климунда? — перепитав Козюренко. — Семен Климунда? Чорнявий, високий?

— Так, — ствердив перший дружинник, — усе сходиться.

— Коли був тут востаннє?

— Та зараз у відпустці, — пояснив голова.

— Прошу тримати нашу розмову в таємниці, — попросив Козюренко. — Самі розумієте, чому. І дякую вам за цінне повідомлення.

Дружинники розійшлися, а Козюренко ще раз оглянув сліди на підвіконні. Вони добре збереглися. Треба негайно викликати експертів.

Отже, Климунда, Семен Климунда… Може, він, а може, й не він… Принаймні вони встановлять це ще сьогодні…

Полковник зайшов до приймальні й подзвонив до відділу кадрів управління місцевої промисловості, де перебував Шульга. Майор узяв трубку майже одразу, наче ждав. дзвінка.

— Йду, — відповів, вислухавши короткий наказ полковника, — вже спускаюсь…

Вони разом поїхали в товариство «Авангард», і через кілька хвилин Козюренко тримав у руках папку із справою Климунди.

— Климунда Спиридон Іванович… — прочитав голосно й звів очі на Шульгу… — Бачте, його звуть не Семеном!

— Молодь… — запобігливо сказав завідувач відділу кадрів. — Ім'я, мовляв, у нього несучасне… Хе… хе… Взяв і перехрестився на Сеню…

— Нам казали, що він у відпустці? — запитав Козюренко.

— Так, відпочиває.

— І де?

— Казав, що збирається на Чорне море. Хвилинку, треба попитати Таню. Здається, одержала від нього листівку…

— Давайте сюди вашу Таню! — пожвавішав Козюренко.

Таня Войнарук здивувалася, коли її почали розпитувати про Климунду. Кому яке діло, з ким вона листується? Почервоніла, і Козюренко зрозумів, що Климунда їй не байдужий. Він пояснив дівчині, що Семена Климунду спішно розшукує якийсь родич. Таню це задовольнило, і вона принесла листівку, яку одержала від Спиридона: висотні будинки на тлі синього моря й реліктові піцундські сосни…

Климунда повідомляв, що відпочиває добре і збирається пробути в Піцунді аж до початку вересня.

А ще через годину Балабан, перед яким розклали десяток фотографій різних чоловіків, упевнено тицьнув пальцем у картку, на якій був Климунда. Впізнали його також Зоя, Клара і Роберт. Зоя аж посвітлішала на обличчі.

— Адресу його… Можна адресу? — запитала нерішуче.

Козюренко тільки перезирнувся з Шульгою.

— Самі ще не знаємо, — відказав. — Але скоро дізнаємось. Неодмінно.

Коли свідків відпустили, полковник подзвонив і попросив замовити два квитки на літак до Адлера.

— На завтра, на ранішній, — наказав. — Обов'язково на ранішній, бо справа нагальна!

В Адлері Козюренка і Шульгу зустрів капітан Саная. Вони одразу вирушили в Піцунду.

— Райський куточок, — мовив, широко усміхаючись, Саная, наче сам був причетний до його створення. — У Піцунді нема гагринської вогкості. Там хмари лежать у горах просто над містом, а тут, дивіться, — простір!

Справді, мис вдавався глибоко в море, гори відступили, насуваючись на ріг невеличкими горбами лише з протилежного, гудаутинського боку.

З моря віяло прохолодою. Козюренку й Шульзі так кортіло викупатися. Вони заздро позирали на тих, що хлюпалися в морі. Та мусили одразу приступити до роботи.

Козюренко провів невеличку нараду з працівниками піцундської міліції. Вони одержали фотографії Спиридона Климунди і дістали наказ негайно затримати злочинця. На те, що Климунда прописався, було мало надії. І справді, паспортний відділ повідомив, що такого прізвища в їхніх списках нема. Дільничні інспектори і кілька оперативних працівників уже почали непомітно «прочісувати» курортників у селах Алахадзи та Літзава.

— І все-таки бути коло моря й не покупатися — гріх! — піддався спокусі полковник. — Навіть виконуючи службові обов'язки!

Вони довго плавали в теплому й дивовижно прозорому морі. Потім обідали — міліцейська машина повезла їх на птахофабрику, де в робітничій їдальні робили таких курчат-табака, яких, на думку начальника райвідділу міліції, не з'їси ніде, навіть у найкращих тбіліських ресторанах.

Курчата і справді були смачні, і до них пішла пляшка «гурджаані».

— Гарна робота, — зауважив Козюренко. — Їмо райську їжу і п'ємо чудове вино. Ну, що ж, і працівникам міліції випадають світлі дні…

Ввечері вони відвідали бар на горішньому поверсі комфортабельного шістнадцятиповерхового пансіонату. Тут було весело й гамірно. Цей настрій передався і працівникам міліції. Козюренко навіть запросив потанцювати молоду жінку, що сиділа за сусіднім столом.

А опівночі він уже вислуховував донесення оперативних працівників міліції і давав їм завдання на завтра.

На жаль, нічого втішного Козюренко не почув — на слід Климунди поки що ніхто не натрапив.

— Ну, добре, — резюмував полковник. — Повинен же він їсти й пити, — як думаєте?

— Ще б пак, — підтримав його Шульга.

— Уранці слід узяти під контроль усі ресторани, їдальні, шашличні, кафе. Також базари. Я вже не кажу про магазини й кіоски…

— Може харчуватися в хазяйки, — вставив хтось.

— Не виключено. Але ж удень повинен з'явитися на пляжі. — Шульга згадав учорашні слова Козюренка й додав — Бути коло моря й не викупатися — гріх. Правда, товаришу полковник?

Козюренко ледь помітно підморгнув йому.

На нічліг їх влаштували в домі одного з працівників міліції недалечко від старовинного храму. Козюренко попросив постелити на відкритій веранді — довго не міг заснути, слухав шум вітру в соснових кронах, дивився на зоряне небо й раптом побачив рухому зірочку. Зрадів, немов хлопчак, — адже раніше ніколи не бачив штучних супутників. Хотів показати майорові, та Шульга прозаїчно хропів, звісивши з ліжка голу ногу.

Спав Козюренко мало й підвівся дуже рано. Зібрався тихенько, щоб не розбудити Шульгу, і пішов купатись. Заплив далеко й довго лежав горілиць, спостерігаючи, як із-за дерев піднімається сонце.

Шульга чекав на нього вже чисто виголений, і Козюренко заквапився. Господиня принесла на сніданок величезну сковороду яєчні, підсмаженої на салі. Вони їли її з помідорами, приправляючи аджикою, від якої аж пекло в горлі.

Коли Козюренко й Шульга вийшли з дому, на центральній вулиці селища було вже багатолюдно. Вони змішалися з барвистим натовпом відпочиваючих, які поспішали на пляж.

Раптом полковник притишив ходу і заховався за спину Шульги. Майор здивовано озирнувся. Та Козюренко легенько підштовхнув його: не оглядайся.

— Бачите, он там попереду… низенький такий, у квітчастій сорочці і з валізкою? То сам Омелян Іванович Іваницький. Я казав вам про нього… Гадаю, приїхав він сюди недарма. Я зараз відстану, а ви займіться ним, не спускайте з нього очей. Я допомогу пришлю…

Полковник попрямував до відділення міліції, а Шульга обігнав Іваницького, глянув лише раз чіпко, мов сфотографував, і одразу відстав.

Іваницький звернув до пошти й став у чергу біля віконця, де видавали кореспонденцію до запитання. Шульга удав, що пише листа. Іваницький мав чекати хвилин десять, і майор, щоб не гаяти часу, і справді заходився писати листа дружині. Уявив, як вона зрадіє, неждано одержавши листівку з розкішним піцундським краєвидом. Писав, час од часу поглядаючи на Іваницького — чи не розмовляє з кимось…

Незабаром на пошті з'явився капітан Саная — Козюренко таки виконав обіцянку. Він сів на вільний стілець поруч. Санаю звали Капітоном. Це звучало трохи смішно — капітан Капітон Саная — і було об'єктом жартів у міліцейському середовищі. Та Саная — людина весела й доброзичлива — у відповідь цілком серйозно заявляв, що йому дуже пофортунило: скоро начальство збагне всю безглуздість ситуації і надасть йому звання майора.

Саная нахилився до Шульги, і той очима показав йому на Іваницького. Капітан повідомив, що на вулиці про всяк випадок стоїть оперативна машина — біла новенька «Волга» з потужним форсованим мотором, від неї не втекти найвіртуознішому водієві.

Саная зайняв зручну позицію біля дверей. Шульга дописав листа і вкинув його, коли нарешті Іваницький подав у віконечко свій документ. Дівчина швидко перебрала товсту паку кореспонденції і спритно витягла з неї листа. Іваницький розірвав конверт, перебіг очима написане. Вийшов на вулицю, купив кілька газет і сів на лавці біля кіоска з сувенірами. Він спокійно читав, а полковник, який сидів у другій оперативній машині, міг спокійно стежити за ним.

Із-за рогу виринула світла машина з шашечками. Вона загальмувала навпроти кіоска. Якийсь молодик з борідкою визирнув з віконця, махнув рукою, і Іваницький одразу підвівся…

Полковник зручніше вмостився на сидінні. Отже, Климунда відростив бороду, а борода й чорні окуляри змінюють людину. Чи не тому вони так довго розшукують Климунду? А може, він буває в Піцунді тільки наїздами, як оце зараз?

Тим часом Іваницький сів у машину. Сіли в білу нову «Волгу» і Шульга та Саная. Полковник нахилився до мікрофона і запитав:

— Це Климунда, майоре? Бо я звідси не добачив…

— Він, Романе Панасовичу. Яке ваше розпорядження?

— Простежити треба — що робитимуть… Якщо брати зараз, можемо втратити ікони, зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу полковник!

— Ні пуху, ні пера…

Таксі з Іваницький і Климундою звернуло на дорогу, що вела в глибину мису до села Літзави. Таксист був досвідчений і знав ціну часу, мчав швидко, не звертаючи уваги на знаки.

— От сучий син, — тільки охкав Саная, — сьогодні ж подзвоню в автоінспекцію, лихач паршивий!

— Усі вони з одного тіста книші… — спокійно резюмував Шульга. — Таксист — завжди таксист!

— Я йому покажу — завжди таксист! — мовив Саная так, що майор зрозумів — таки покаже…

Вони йшли за таксистом трохи на відстані, іноді відстаючи для пристойності, — як висловлювався їхній водій, котрий добре розумівся на правилах гри — переслідував уже не одного злочинця. Проскочили вузькими вулицями села і виїхали на пряму, що вела до рибзаводу.

— Куди вони? — дивувався Саная. — Далі гори, ну, студентські табори в ущелинах, більше нікуди…

На площі перед рибзаводом приліпилося кілька будиночків: їдальня, магазин, поруч невеличкий базарчик. Тут же автобусна зупинка. Таксист зупинився біля базарчика у затінку величезного інжирного дерева. Спочатку виліз Іваницький, за ним — Климунда.

Клац… клац… — сфотографував цей урочистий момент Саная. Він уже вийшов із машини й штовхався біля рядів з помідорами, грушами та сливами. Весело торгувався і буквально наступав на п'яти Климунді та Іваницькому.

Омелян купив слив, загорнув у газету й поклав до портфеля. Климунда дав йому якийсь папірець. Вони перемовились кількома словами, і Спиридон сів у таксі, а Іваницький попрошкував до села.

Саная вскочив у «Волгу» і доповів Козюренку:

— Климунда передав щось Іваницькому… Не встиг помітити — якийсь папірець.

— Вас зрозумів. Переслідуйте Климунду. Не поспішайте брати. Встановіть, де мешкає. Можливо, переховує ікони на квартирі. Зараз підключимо до переслідування ще одну машину. Не мозольте очі Климунді: міняйтеся… Іваницького беру на себе… — Полковник помовчав і попросив зовсім іншим тоном — Пам'ятайте, Якове Павловичу, цей мерзотник може бути озброєний…

— У курсі… — відповів Шульга впевнено. — Щасливо вам!

— Тепер не випустимо! — засміявся Козюренко весело.

Таксист, лякаючи напівдиких свиней, промчав довжелезною вулицею села Алахадзи й звернув у напрямі Гудаути.

— Гудаута, Новий Афон, Сухумі… — почав перераховувати Саная. — А може, він зупиниться в Ешері? — штовхнув Шульгу ліктем. — Ти був коли-небудь в Ешері?

— Де вже нам!

— О-о, ти не знаєш Ешери! — пожвавішав Саная. — Я тебе, любенький, запрошую. Спіймаємо цього негідника й відсвяткуємо. Розумієш, ресторан просто неба в ущелині. Форель тут же плаває, лови й смаж, під біле вино — краще не придумаєш…

— Форелі я ще не їв, — признався Шульга.

— Завтра — в Ешеру! — категорично мовив Саная. — Ось незабаром проїжджатимемо повз неї, подивишся.

Та його передбаченню не судилося збутись. Невдовзі за розвилкою доріг, одна з яких пішла на озеро Ріца, таксист узяв круто праворуч — тут починалася в'юниста гірська дорога, що вела до Золотого берега…

— І чого він попер сюди? — здивувався Саная. — Якщо на Золотий берег, краще їхати далі по шосе, потім — праворуч. Тут же не дорога, а суцільні повороти…

Вони пропустили поперед себе іншу оперативну машину й відстали на півкілометра, щоб не викликати підозри у Климунди. Проминули поворот до Мюсерської ущелини, піднялися ще вище в гори і раптом вискочили на відкрите місце. Здавалося, шосе обривається просто в море, безмежне синьо-золотисте море. А збоку на крутих зелених схилах приліпилися будиночки, які трохи далі сповзали до моря, стояли в зелені садів коло самого берега глибокої бухти.

Це й був Золотий берег.

Климунда вийшов із таксі на краю села. Оперативна машина проїхала ще метрів сто і звернула в круту бічну вуличку. А в село вже в'їжджала біла «Волга». Шульга бачив, як Климунда штовхнув ногою хвіртку садиби біля самого берега.

Майор зупинився за деревами і стежив далі.

Климунда, взявши на веранді рушник, почав спускатися видовбаними у землі сходами до моря.

На пляжі стояв маленький намет, поруч, у саду, — більший, оранжевий. Людей було небагато. Треба було негайно діяти. Майор подав знак оперативним працівникам, які прибули у «Волге», обшукати кімнату, а сам із Санаєю і ще одним міліціонером спустилися слідом за Климундою.

Той уже був у морі. Плавав далеко, розтинаючи воду, як дельфін. До берега повертався повільно, насолоджуючись водою і сонцем. Виліз, скинув купальну шапочку, розтерся пухнастим рушником.

Двоє грузинів, а з ними ще один у смугастій дешевенькій сорочці йшли пляжем біля самісінької кромки прибою. Вони жваво розмовляли про щось, і Климунда відступив, даючи їм дорогу. Раптом відчув, як його схопили за руки. Нічого ще не розуміючи, рвонувся, та ті двоє тримали міцно.

— Спокійно, — мовив рівним тоном Шульга, — спокійно, Спиридоне Климунда, без ексцесів. Твоя пісенька вже доспівана.

Злочинця, неодягненого, в мокрих плавках, повели до міліцейської машини.

…Іваницький з'їв дешевенький обід у робітничій їдальні, сів у автобус, який ішов у Гагру. Зійшов на зупинці біля вокзалу й попрямував до камери схову. Одержав величезну валізу, видно, важку, бо підкликав носія. Той навантажив валізу на візочок і покотив до виходу. Іваницький рушив за ним.

— Хвилинку, Омеляне Івановичу, на одну лише хвилинку! — зненацька пролунало в нього за спиною.

Озирнувся і, побачивши Козюренка, сполотнів і мимохіть притиснув валізку-портфель до грудей. Та одразу опанував себе, примусив навіть усміхнутися.

— Добрий день, — відповів. — Оце так зустріч! На відпочинок приїхали?

— Як вам сказати… Не зовсім… — Полковник подав знак оперативникові, і той затримав носія. — Чемодан ваш, Омеляне Івановичу?

Іваницький уже все збагнув.

— Ні, не мій… — пробелькотів, пойнятий жахом. — Це мене попросили…

Він не знав, що казати, а полковник дивився на нього насмішкувато. Простягнув руку.

— Ключі, — наказав, — ключі, які ви взяли в Климунди.

— Я не знаю ніякого Климунди! — закричав Іваницький.

— Не треба галасувати, Омеляне Івановичу! — сказав полковник жорстко. Подав знак оперативникові, той взяв Іваницького за лікоть.

— Ходімо! — звелів.

— Але ж… — затнувся Іваницький. — Ось ключі, прошу вас, я лише пообіцяв продати ікони… Так, тільки продати, а це не злочин…

— Досить, Іваницький, ви ж розумна людина і вже давно збагнули все.

Козюренко рушив до виходу. Іваницький почвалав за ним, опустивши голову.

Лекция № 9