Лекция № 9 1 страница

Художнє оформлення М. Г. БОГДАНЦЯ

М айор Шульга сидів у кабінеті головного лікаря.

— Я мушу ще раз нагадати вам, — сказав він підкреслено офіційно, — що від моєї розмови з пораненим залежить розшук небезпечного злочинця, а може, й цілої зграї.

Професор тільки розвів руками.

— Співчуваю… співчуваю… — заговорив швидко, — однак… Зараз прийде Юрій Юрійович — лікар, що лікує вашого сержанта. Можливо, він дозволить… Омельченко дуже у тяжкому стані, розумієте, і будь-які розмови з ним категорично заборонені.

Шульга вперто нахилив голову.

— Він — працівник міліції і добре знає, чого я прийшов сюди. Певен, що розмова не знервує його. Зрештою, всього кілька слів… Лише кілька слів…

— Я все розумію, але без Юрія Юрійовича… А ось і він.

До кабінету зайшов жвавий, з бистрими очима чоловік у білому халаті. Він квапливо пройшов від дверей до столу головного лікаря, немов ковзаючи по блискучій паркетній підлозі. Поли його незастебнутого халата розвівалися, наче крила.

Вислухавши прохання Шульги, не вагаючись сказав:

— Можна. Ваш міліціонер — щасливчик. Якби ніж пройшов па кілька міліметрів праворуч… — ляснув пальцями. — А так… Буде жити ваш старшина…

— Сержант, — уточнив Шульга.

— Можливо… можливо… Отже, ви хочете побалакати з ним? Тільки коротко і в моїй присутності.

Шульга зиркнув на нього неприязно — розмова ж не приватна, а службова. Та цьому коротуну, напевно, байдуже до всіх інструкцій щодо проведення слідства, не кажучи вже про службові таємниці. Шульга зітхнув і замість суворо й офіційно, як хотів, сказав з прохально-загравальною інтонацією:

— Дякую вам, Юрію Юрійовичу. Я згоден на все.

Сержант Омельченко силувано усміхнувся майорові.

Усмішка в нього вийшла жалісна. Він ніби пробачався за те, що лежить у лікарні і відбирає час у старшого інспектора міського карного розшуку. Хотів щось сказати, але Юрій Юрійович владним жестом зупинив його.

— Майор запитуватиме вас, — сів біля ліжка. — Відповідайте не поспішаючи. Не напружуйтесь. — Він помацав у хворого пульс і показав Шульзі на табурет з протилежного боку ліжка. — Починайте, майоре.

Шульга схилився над сержантом. Мовив заспокійливо:

— Я не хочу стомлювати вас, сержанте, але треба з'ясувати деякі питання. На вас напав один чоловік чи кілька?

— Один… — Губи у сержанта були бліді, мов у мерця. Він ледь ворушив ними, і Шульзі здалося, що Омельченко ось-ось знепритомніє. Тривожно зиркнув на лікаря, але той підбадьорливо кивнув головою.

— Ви бачили його? Пам'ятаєте?

— Так… — Сержант заплющив очі, пригадуючи. — Середній на зріст, може, навіть нижчий за мене. У темному костюмі, довга зачіска. Голос хрипкий…

— Обличчя запам'ятали? Можете описати його портрет?..

Сержант знову заплющив очі.

— Ні… — похитав головою. — Не пригадую… Хоча… Здається, горбоносий, чи тінь так падала… Темно там було… — поскаржився. — І, крім того, все так швидко скоїлося…

— Ніхто вас ні в чому не звинувачує, сержанте, — заспокоїв його Шульга. — Але ж ви розумієте, — скоса поглянув на лікаря, — наше завдання — знешкодити злочинця. Як це трапилося? Після того, як старшина Вовкотруб з Рижковим пішли до ресторану?

— Я залишився… — почав сержант.

— Так… так… — кивнув майор. — Усе це ми знаємо. Скажіть, звідки з'явився той?.. Злочинець… І як?..

— На доріжці… до ресторану, — спроквола відповів сержант. — Він гукнув мене. Сказав: у кущах хтось стогне. Ну, і я… піймався на гачок… Устиг ступити лише крок ліворуч. І все… Нічого більше не пам'ятаю…

— І ви не чули стогону в кущах?

Губи сержанта затремтіли, і лікар подав знак майорові, щоб той припинив розмову.

— Досить… — Юрій Юрійович поклав сержантові долоню на чоло. — Певно, ви більше нічого не знаєте, і майор вдячний вам. Так?

Шульга зрозумів його. Підвівся.

— Одужуйте, сержанте, я завітаю, коли вам полегшає. А злочинця ми неодмінно спіймаємо! — пообіцяв бадьоро, хоч сам не дуже вірив у це. Справді, злочинець був або надто досвідчений, або йому просто пощастило: не залишив слідів. А прикмети, які запам'ятав сержант, не дуже прояснювали справу…

… Це сталося так. Близько одинадцятої ночі міліцейський мотоцикл зупинився біля міського парку… З нього зійшли старшина Вовкотруб і рядовий Рижков. Залишивши біля машини сержанта Омельченка, пішли глянути, що робиться коло паркового ресторану…

Повернулися хвилин через двадцять. Сержанта Омельченка біля мотоцикла не було. Трохи почекали на нього. Сержант не повертався. Тоді, занепокоєні, почали гукати його і нарешті вирішили оглянути кущі. Омельченко вже мало не сплив кров'ю. Добре, що до лікарні було недалеко. Старшина Вовкотруб і Рижков перенесли його туди на руках.

Через кілька хвилин біля місця злочину зупинилась оперативна машина. Підігнали два міліцейських мотоцикли, увімкнули фари. Шульга обдивився кущі, але нічого не знайшов: суха земля не зберегла слідів, лише трава, на яку впав сержант, просякла кров'ю. Увагу майора привернула свіжозламана гілка. Він акуратно зрізав її. «Голодному й опеньки — м'ясо. А що коли гілочку зламав злочинець та ще й залишив відбитки пальців?..»

Вирішивши ще раз оглянути місце злочину при денному світлі, Шульга попрямував до лікарні. Чергова сестра трохи заспокоїла його: пораненому зробили переливання крові, сержант опритомнів, правда, лише на кілька хвилин — стан його важкий. Але якщо сам Юрій Юрійович…

Майор зупинив балакучу жінку нетерпеливим жестом: хто такий Юрій Юрійович і як його побачити?

Сестра здивовано замахала руками: невже майор не чув про їхнього провідного хірурга? Його знає все місто. А про побачення не може бути й мови: Юрій Юрійович звелів нікого не пускати…

Повертаючись до управління, Шульга вдивлявся в порожні вулиці, проводжав очима поодиноких перехожих і з прикрістю думав, що злочинець блукає десь на волі, тепер уже озброєний…

Майор поворушився на сидінні, зручніше вмощуючись. Розумів, що напад на сержанта Омельченка — випадковий, не підготовлений — старшина міг і не залишити Омельченка біля машини…

Отже, випадковість. Але вчинив напад злочинець сміливий і досвідчений, неначе готувався до нього — зробив усе чисто і майже не залишив слідів… Хіба що зламана гілочка. Таж її міг зламати, падаючи, і Омельченко… Те, що злочинець не залишив слідів і вкрав пістолет, дуже турбувало Шульгу.

Розмова з Омельченком дала майорові не дуже багато, але й не мало. Принаймні Шульга вже мав матеріал для першої доповіді начальникові карного розшуку: на її основі був складений список усіх колишніх злочинців, які нині мешкали в місті та області, і дільничні інспектори дістали завдання перевірити, де перебували ті десятого травня між десятою та одинадцятою годинами вечора.

Десятого травня Балабан прокинувся пізно. Побачив на столі холодну, картоплю і шматок вареної ковбаси — скривився: не сніданок, а гидота. З'їв тільки ковбасу, випив склянку холодного чаю і, схопивши залишеного сестрою карбованця на буфеті, подався до міста.

Потинявся вулицями й піднявся по крутій алеї до парку над річкою, сів на лавці. Було страшенно шкода себе. Люто зиркнув на дівчат у коротких спідницях, які проходили повз нього, сміючись голосно й безжурно. Він кинув їм услід брутальне слово, однак від цього не стало легше. Нудьга давила, якась чорна безпросвітна нудьга, злість.

Другий місяць після звільнення з колонії Олексій Балабан жив переважно у сестри в місті. У матері, яка мала будиночок у приміському селищі, бував рідко — мати лаялась і вимагала, щоб він ішов працювати. Балабан навіть улаштувався на місцеву цегельню, але витримав тільки тиждень і втік до сестри. Вважав, що Ганна йому багато чим має завдячувати. Він колись залишив у неї речей не на одну сотню. Перед цим облагодив діло. Тільки японський транзистор коштував щонайменше сотень п'ять… Балабан віддав його за дві з половиною якомусь піжонові на сочинському пляжі, пославшись на матеріальну скруту, І не жалкував. Дві з половиною, то й дві з половиною, не все одно. Гроші тоді текли у нього крізь пальці, і він, повернувшись до сестри, навіть не запитав у неї, куди й за скільки вона продала крадені речі.

Їх з напарником узяли через кілька тижнів. Слідчий мав незаперечні докази, провів навіть ставку віч-на-віч із сочинським покупцем транзистора. Той, виявляється, здав радіоприймач у московський комісійний магазин.

Не виказав Балабан тільки Ганну. І ось тобі вдячність: карбованець!.. Балабан випив за цього карбованця склянку портвейну і купив сигарет. У нього не лишилося грошей навіть на воду. А йому так кортіло випити холодного бочкового пива. У Балабана аж пальці затрусилися, коли пригадав його смак.

Пиво продавали в кіоску на бічній алеї парку. Балабан уявив, як здмухує пінну шапку з кухля — і наважився. Повільно підвівся, потягнувся й попрямував до кіоска.

В будній день тут не було черги — стояли лише три-чотири чоловіка. Льоха сперся спиною на шорсткий стовбур каштана, під яким стояв кіоск, почав очікувати. Незабаром до кіоска підійшов хлопець. Балабан торкнув його за плече.

— Постав кухоль, — підморгнув, — колись віддячу…

Той відсторонився.

— Ще чого захотів! — зневажливо посміхнувся хлопець.

Цього вже Балабан не міг стерпіти: висунув з рукава лезо ножа так, щоб бачив тільки хлопець.

— Поставиш? — запитав погрозливо.

Той посірів, озирнувся на двох літніх чоловіків, що пили пиво за кілька кроків, але ті стояли спинами. Усміхнувся буфетниці жалібно.

— Два… — ледь витиснув з себе.

Буфетниця байдуже виставила кухлі — яке їй діло, хто кого пригощає, пивний кіоск — не павільйон мінеральних вод: тут усього і набачишся, і начуєшся…

Хлопець підсунув Балабану кухоль, і той ледь утримався, щоб одним духом не спорожнити його. Однак зловтішно посміхнувся і вилив пиво на землю.

— Що даєш, падло! — тицьнув порожнім кухлем хлопцеві в підборіддя. — Муха, не бачиш? Замов ще!

— Пробачте… — забелькотів той. — Не було ніякої мухи…

— Ну!.. — блиснув очима Балабан.

— К-кухоль ще… — попросив хлопець.

На цей раз Балабан випив. Хотілося замовити ще, та побачив: до кіоска прямує чоловіча компанія. Штовхнув хлопця в бік.

— Спасибі, — підморгнув, скоса зиркнув на буфетницю й почимчикував на схили річки.

Він знайшов затишну галявину поміж кущів, простягнувся на траві й непомітно заснув. Прокинувся, коли вже стемніло. Додому йти не хотілося. На саму думку про Ганну та її косі погляди зробилося тоскно. Почне докоряти, що годує його…

Балабан згадав, як безжурно жилося йому в дитинстві. Батька він не пам'ятав. Той покинув їх, коли Лесик був ще зовсім немовлям. Мати, яка безтямно любила сина, працювала з ранку до вечора, щоб її Лесик мав усе, що забажає. Балабан змалку звик нічого не робити. Мати годувала й одягала. А він швендяв по вулицях з двома-трьома такими ж бовдурами, як і сам. Учитися не хотів — сидів мало не в кожному класі по два роки і насилу закінчив п’ятий клас. Вечорами перепродував квитки біля кінотеатру і вже в дванадцять років почав курити й пити вино.

Мати не знала, що діяти з ним. Сусідки радили їй звернутися до міліції. Але вона й слухати не хотіла — щоб її Лесика тягали до міліції! — і намагалася купити синову прихильність дрібними подарунками… Та це тільки ще більше розбещувало його.

Якось Олексі з дружками не пощастило з перепродажем квитків. Підлітки вже звикли до цигарок і вина. А грошей не було. За два квартали на досить затишній вулиці стояв кіоск, за вітринами якого знадливо вишикувались на полицях повні пляшки. Того вечора й відбулася перша серйозна крадіжка, ініціатором якої став Балабан. А потім перше відбуття строку в колонії для неповнолітніх.

Він повернувся додому через рік, мати влаштувала його на роботу. Однак Балабан працювати не захотів. Зв'язався з досвідченими злодіями. Кілька крадіжок минули безкарно, і Балабан повірив у свою щасливу зірку. Та карний розшук уже стежив за ним, і скоро Балабана піймали на гарячому.

Знову колонія, потім, після відбуття строку, ще… І ось він на волі…

Балабан вийшов по центральній алеї на багатолюдні, залиті світлом вулиці. Постояв на п'ятачку біля станції метро, заздрісно дивлячись на гарно вдягнених людей, які виходили з ресторану. «Хоча б четвертак, — думав тужливо. — Ну, два червінці…» Легенько кольнув себе вістрям ножа в бік і почвалав назад у парк…

На центральній алеї взяв приціл на п'яненького чоловіка, що йшов похитуючись і муркочучи щось собі під ніс. Уже хотів зупинити в темному місці, та вчасно побачив на протилежному боці алеї молоду пару під крислатою липою. Далі було людно — повернув назад, вилаявшись. Зрештою, у того п'янички, мабуть, і грошей нема…

Балабан тинявся по алеї допізна, поки не почали розходитись останні відвідувачі з літнього ресторану. Став за шашличною, біля доріжки, яка вела до річки, сподіваючись, що, може, якась нетвереза пара зверне туди. Та раптом я-за повороту вискочив міліцейський мотоцикл з коляскою і зупинився поруч. Балабан повернувся до міліціонерів спиною і рушив повільно слідом за веселою компанією, що вийшла з ресторану. Так він дістався до асфальтованої доріжки, яка круто звертала ще до одного літнього ресторану. За спиною знову загуркотів мотоцикл, і Балабан інстинктивно сховався в чагарнику за кілька кроків від доріжки.

— Ти повартуй тут, Омельченко, а ми подивимось, що робиться біля ресторану! — наказав хтось хрипким голосом, певно, старший патруля.

Повз Балабана прочовгали по асфальту черевики. Балабан мимоволі притиснувся до стовбура ясеня. Серце страшенно калатало з переляку.

Човгання черевиків стихло, і Балабан заспокоївся. Зрештою, чого йому боятися? Нічого він не вчинив, навіть не п'яний. Правда, він нетутешній. Але що з того? Приїхав у гості до родичів, хіба це заборонено?

І все ж якийсь страх лежав у грудях і заважав вільно дихати, розсунути кущі і вийти незалежно, не звертаючи уваги на патрульного, що майже поряд сидів на мотоциклі. Певно, це був споконвічний страх злодія перед стражами порядку.

Міліціонер закурив, і приємний запах тютюну полоскотав Балабанові ніздрі.

Балабан безшелесно вислизнув із кущів, ступив два кроки асфальтованою доріжкою.

— Товаришу міліціонер…

Той озирнувся.

— Там… хтось стогне, чуєте? — з удаваним збудженням сказав Балабан.

Міліціонер підвівся з мотоцикла й постояв, прислухаючись.

— Може, когось там… — переконував Балабан.

Міліціонер одірвався від мотоцикла, кинув недокурок і, на ходу розстібаючи кобуру, пішов назустріч незнайомцеві безшумною, легкою ходою.

— Де стогне? — раптом долинуло до свідомості Балабана, і він знову тицьнув пальцем у кущі.

Тепер міліціонер був зовсім поряд, він обмацав Балабана уважним і недовірливим поглядом, але той не відвернувся й не знітився. Мовив твердо:

— Там у кущах хтось стогне… Я чув це зовсім ясно…

Міліціонер ступив під дерева, зробивши знак незнайомцеві йти за ним. Це й згубило його. Балабан не став чекати, поки міліціонер заглибиться в кущі, він ударив фінкою одразу, ударив у спину щосили — міліціонер навіть не встиг крикнути: захрипів, захитався і впав у кущі…

Балабан тремтячою рукою намацав пістолет, заховав у зовнішню кишеню піджака й кинувся вгору. Вже діставшись до алеї, згадав, що залишив фінку, метнувся назад, витяг її, огледівся і, побачивши, що нікого навколо нема, попрямував до сходів, що вели до горішнього парку.

Хотілося чимдуж тікати звідси, та примушував себе йти не поспішаючи. На сходах переклав пістолет до внутрішньої кишені піджака й, перестрибуючи через кілька сходинок, піднявся нагору. Перетнув горішній парк, вийшов на вулицю і сів у трамвай. Лише проїхавши кілька зупинок, зрозумів, що їде не в той бік. Пересів і доїхав до вокзалу. Через кілька хвилин уже сидів у електричці.

Зранку Балабан любив поніжитись у ліжку: по-перше, уникав зайвих розмов з матір'ю, яка чомусь вважала, що йому неодмінно треба самому заробляти на хліб; по-друге, надолужував недоспане в колонії з її ранніми підйомами й суворим режимом. Але сьогодні, почувши, що мати вже клопочеться біля печі, позіхнув і виліз із-під теплої ковдри. У сінях випив кухоль холодної води, протер заспані очі і зайшов до кухні.

Мати зиркнула запитливо. Балабан пошкрябав неголене підборіддя.

— Ти, мамо, того… — почав не дуже впевнено.

— Грошей не дам — нема! — обірвала його мати. — Йди працювати. Он і в нас робітники потрібні.

— Сотня на місяць, — зневажливо скривився Балабан, — цілий день горба гнути! Нема дурних.

«І все ж хоч про людське око треба кудись влаштуватися, — подумав, — бо міліція не дасть спокою. Протягнути два-три місяці і звільнитися. Потім півроку можна шукати роботу».

— Я щось погано себе почуваю, — мовив матері. — Важка робота не для мене.

Мати зміряла сина зневажливим поглядом, і той зрозумів, що зараз, поступово розпалюючись, почне шпетити його, і все закінчиться звичайним скандалом. Іншого разу навіть підкинув би жару у вогонь. Та сьогодні не хотів сперечатися. Заговорив запобігливо й улесливо:

— Ти, мамо, скажеш, якщо запитають, звичайно… Ну, що я хворий і другий день уже лежу… Усікла?

— Тьху! — плюнула спересердя мати. — Ти по-людськи можеш розмовляти?

— Ну, того… — Льоха почухав пальцями босої ноги під коліном другої. — Я з одним типом посварився, і міліція може розпитувати… То скажеш, що я хворий, вчора з дому нікуди не виходив…

Мати сплеснула руками й заплакала.

— І коли вже ти розуму наберешся? Знову за своє?.. Мало тебе життя вчило?

Вона сердито висипала з каструлі картоплю в корито. Тицьнула синові в руку м'яло.

— Нагодуєш кабана! — звеліла.

І Балабан покірно почав товкти картоплю.

Та тільки-но мати вийшла з двору, він з відразою штовхнув ногою корито і дістав цигарки. Випустивши кілька акуратних кілець диму, підвівся й рушив до сарая, де під дровами лежав пістолет. Йому так кортіло поглянути на нього, однак примусив себе зупинитися. Висипав картоплю кабанові, з цікавістю спостерігаючи, як той жадібно їсть, і вийшов у садок.

Став за крислатою яблунею так, щоб бачити сусідське подвір'я. Дочекався, коли на ґанку з'явилася баба Соня, підійшов до невисокого паркана, що розділяв садиби.

— Гарні у вас полуниці! — почав голосно: баба Соня недочувала та й бачила вже погано, хоч удавала, що все гаразд, і сердилася, коли хтось співчував їй.

Баба не почула, проте закивала згідливо головою. Відповіла про всяк випадок байдуже:

— Здоровий будь, Льошко. Як твоє життя?

— Гарні у вас полуниці, — повторив Балабан голосніше, мало не крикнув. — Я вчора ввечері дивився, як ви поливали грядки, і думав: що ви з таким урожаєм робитимете? Грошей мішок наторгуєте!

Бабі чомусь не сподобались Балабанові підрахунки — підозріливо стрельнула на нього очима й замахала руками.

— Які там гроші?! Сльози, не гроші…

«У-у, відьмо, у тебе по скринях би пошмонити — не одну сотню заначила!» — із злістю подумав Балабан, та, солодко усміхнувшись, промовив:

— Я вчора ввечері дивився, як вправно ви працюєте, і думав: «Молодець баба Соня, нам би отак… Ніяка хвороба її не бере». — А я ось… — закашлявся, — зовсім розклеївся…

— Погода! — категорично мовила баба. — Я тобі, Льоню, малинки дам, — раптом заклопоталася. — Як рукою зніме.

— Пив уже, — зупинив її Балабан. — Я вчора хотів попросити у вас банки, але ви були зайняті на городі… — Він знав, що баба Соня щовечора поливає полуниці. — І не помітили мене…

Це вже був натяк на її, бабину, підсліпуватість.

— Як це не помітила! — образилася вона. — Бачила як облупленого, ще хотіла запитати, чого вечір марнуєш? Молодь іде на танці, а ти ж, бідний, скільки життя не бачив!..

Балабан рішуче зупинив її:

— Та хворий же я — кажу вам!

— То я зараз банки принесу… — заметушилася баба. Вона збігала додому. — Ходімо, поставлю — мати ж на роботі.

Коли баба Соня пішла додому, Льоха плюнув їй услід і почав снідати, та не втримався — злодійкувато озирнувся і шмигнув до сарая, щільно причинивши за собою двері.

Витяг з-під дров чорний, воронованої сталі пістолет, перезарядив, прицілився, пошукавши мушкою ціль, однак стріляти в сараї не наважився, з жалем зітхнув, переклав патрон до обойми, загорнув пістолет у чисту ганчірку і, заховавши під дрова, пішов снідати. Не встиг запити яєчню свіжим молоком, як побачив у хвіртці знайому постать дільничного інспектора Хохломи.

Цей настирливий лейтенант уже набрид Балабану — відчув, як замлоїло під грудьми, а долоні спітніли.

Льоха пірнув у ліжко, натягнувши ковдру до підборіддя. Почувши стукіт у двері, не відповів, дочекався, поки дільничний потарабанить ще, і тоді озвався кволо:

— Заходьте…

Зустрівшись з уважним і допитливим поглядом Хохломи, зіщулився під ковдрою, та очей не відвів. Лейтенант, не попитавши дозволу, сів на стілець.

— Що, Балабан, захворів? — запитав співчутливо, хоч очі були серйозні і навіть колючі.

Льоха повернувся на бік, наче ненавмисне оголивши спину, щоб показати сліди від банок.

— Угу… — промимрив. — Простудився…

— Влітку! — скрушно похитав головою дільничний. — Як же ти примудрився?

— Пивка холодного ковтнув.

— Пивка… потім горілки! — В голосі лейтенанта з'явилися повчальні інтонації. — Знову за колишнє, Балабан… Попереджаю, якщо не влаштуєшся на роботу…

Льоха сів на ліжку, прохально притиснувши до грудей руки.

— Громадянине начальник, — мовив зовсім щиро, — ось оклигаю — і відразу на роботу! Мати вже балакала з агрономом на плодорозсаднику — там робітники потрібні.

Лейтенант схвально кивнув головою.

— Робота хороша, і колектив там непоганий.

— Атож, — погодився Льоха, маючи на увазі зовсім інше. У плодорозсаднику бригадиром був колишній його однокласник, і Балабан сподівався, що той не прискіпуватиметься за прогули та й взагалі покриватиме його.

— Так, колектив там непоганий, — ствердив і додав лицемірно, знаючи, що це сподобається лейтенантові: — Він допоможе мені перевиховатися.

— О-о! — усміхнувся Хохлома. — Бачу, ти починаєш усвідомлювати… — Певно, він прочитав би Балабану невеличку лекцію про роль колективу у вихованні колишніх злочинців, проте вчасно згадав про мету своїх відвідин: затнувся і почав здалеку — Я от учора проходив повз вас, хотів навідатися, та у вікнах не світилося…

— Мати допізна поралася у дворі, а я ж лежав…

Видно, дільничному набридло ходити околясом.

— Ти нікуди вчора ввечері не відлучався? — запитав суворо.

— Та я ж хворий…

— Я запитую!

— Нікуди, товаришу лейтенант. Ось запитайте хоч би в баби Соні…

— Запитаємо в кого треба. Одужуй і оформляйся.

Лейтенант вийшов. Балабан почекав, поки грюкнуть двері на ґанку, скочив з ліжка і припав до щілини поміж фіранками. Задоволено посміхнувся: дільничний звернув до баби Соні. Знав вдачу старої: коли вже сказала, що бачила Льоху в садку, то не відступиться, хоч би там що.

Балабан тримав у руках недбало згорнуту газету й схилився над нею, вдаючи, мовби читає. Тим часом очі його пильно стежили за людьми, що на хвилину-другу сідали до вкритого чорнильними плямами столу, щоб заповнити касові ордери.

Ощадкасу в приміщенні Головпоштамту Балабан обрав цілком свідомо, забракувавши перед цим з півдесятка інших. Тут сиди хоч годину, і ніхто не зверне на тебе уваги, бо в цьому ж залі міститься й міжміський переговорний пункт. Та й ощадкаса перспективна: в самому центрі — отож серед її клієнтів мають бути люди грошовиті. Треба було тільки дочекатися того, хто візьме велику суму. Хоча б карбованців чотириста чи п'ятсот, ну, нехай триста — все інше залежало від багатьох обставин: куди піде клієнт, сам чи з кимось, яким транспортом користуватиметься…

Балабан помітив, що одна жінка одержала сімсот карбованців. Він рушив слідом, але на неї чекало таксі, і Балабан провів її злим поглядом.

… Спиридон Климунда так поспішав, що не звернув уваги на хлопця у смугастому піджаку, який, підвівши голову від газети, чіпким поглядом стежив, як він рахує гроші. Климунда сховав гроші і попрямував до тролейбусної зупинки. У той же тролейбус сів і хлопець у смугастому піджаку.

Климунда вийшов на площі, і Балабан вистрибнув слідом за ним. Подумав: зараз той зайде в магазин і витратить гроші на якесь барахло. Ця думка не засмутила його.

Він уже шкодував, що ув'язався за цим молодиком із спортивною виправкою. Краще було б дочекатися якоїсь жінки, наздогнати її в порожньому під'їзді. Тоді можна було б відібрати гроші культурно й ввічливо, навіть подякувати…

Тим часом молодик перетнув вулицю. Йшов швидко, помахуючи лівою рукою. Праву не виймав з кишені. Він уже бачив потрібний будинок. Зоя казала: парадне між хлібним магазином і кафе. Так і є — величезні старі двері, та й будинок, певно, стоїть сотню років. Йому на третій поверх, квартира праворуч, дзвонити двічі.

Зоя пообіцяла дублянку. Вони одразу домовились про ціну. Спиридон знав, що на цій дублянці він щось заробить. Мав клієнта, який давно вже просив дістати дублянку і обіцяв добре заплатити.

Климунда квапився: нести дублянку додому не годилося, треба було ще з'їздити до клієнта, а о дванадцятій бути вже в інституті, де Спиридон працював тренером з настільного тенісу.

Згадавши про роботу, Климунда невдоволено скривився: мороки багато, а платять копійки… І все ж про людське око він вів гуртки в трьох установах. Не працюватимеш — судитимуть як дармоїда. До того ж тренерська робота давала йому можливість розгорнути іншу діяльність — скуповувати у спортсменів, які приїжджали з-за кордону, а також у іноземних туристів різні речі і продавати з вигодою для себе. Не гребував Климунда і валютою, невеличкими сумами доларів, фунтів, франків і лір. Але тут виявляв особливу обережність — знав, що за операції з валютою по голівці не погладять. Тому й збував долари та франки тільки давньому шкільному товаришеві — Омелянові Іваницькому. Ще навчаючись у школі, Спиридон з Омелею внадилися до «Інтуриста». А незабаром уже займалися дрібною комерцією. Починали з дрібничок — самописки, жувальні гумки, запальнички… Потім Омелян вступив до художнього інституту і їхні шляхи на якийсь час розійшлися. Та якось Спиридонові треба було спішно продати півсотні американських доларів, які він виміняв у туриста. Омелян узяв їх без балачок й натякнув, що братиме ще. Це знову зблизило їх.

Правда, Омелян — мистецтвознавець і в компанії завжди хвалиться своїм знайомством із відомими художниками. Який Омелян мистецтвознавець, Климунда не знав, а от що спекулює картинами, йому було відомо достеменно. Одного разу випадково підслухав розмову Омеляна з якимось типом — той пропонував Іваницькому придбати етюд передвижника і хотів аж тисячу карбованців. Омелян давав шістсот і скаржився, що цікавість до передвижників останнім часом не дуже велика.

«Ото комерція, — заздрісно подумав тоді Спиридон. — На одній картині навару триста-чотириста карбованців, спробуй заробити стільки на продажу сорочок і джинсів…»

Ну, сьогодні і він заробить непогано… Климунда наддав ходи.

Згадав учорашній вечір в «Евриці», де він познайомився з Зоєю. Правда, йому більше сподобалась Зоїна подруга — Клара. Вона сиділа із Зоєю за окремим столиком.

Спиридон запросив її потанцювати, потім — Зою. Знав, що сподобався дівчатам, бо не заперечували, коли він покинув свою компанію й пересів за їхній столик. А потім прийшов Кларин знайомий — Роберт і зіпсував Климунді настрій на весь вечір.

… У величезному парадному стояв запах чи то кислої капусти, чи то гнилої картоплі. Спиридонові кроки лунко віддавалися на сходах…

— Ей, ти!.. — почув зненацька. — Хвилинку!..

Обернувся і побачив мало не перед носом дуло пістолета.

— Тихо будь… — Балабан затнувся: згадав, що не зняв пістолет із запобіжника. Та мовив упевнено — Бо зроблю дірку в довбешці! Ну, Швидше!.. Гроші сюди!

— Гроші?.. Які гроші?..

— Ну, гнидо! — просичав Балабан загрозливо. — Давай швидко чотириста монет!

На мить у Климунди обірвалося серце: отже, стежив за ним ще в ощадкасі і пішов слідом… Але ж чотириста карбованців! Віддати їх…

Дуло пістолета дивилося йому просто в очі. Раптом Спиридон сильним і точним ударом вибив пістолет з Балабанової руки.

— У-у, гад… — Балабан ударив лівою, цей удар розтрощив би Климунді щелепу, але той устиг ухилитися, присів і кинув нападника через себе просто на сходи. Схопив пістолет. Тієї ж миті Балабан скочив на ноги і кинувся на Климунду, та знову відчув, що земля вислизнула з-під його ніг, різкий біль запаморочив йому голову.

Климунда, зловтішно посміхаючись, заховав пістолет до кишені.

— Ну, — ступив до невідомого, — ще дати грошей?

Балабан лежав на брудній підлозі, незручно підвернувши ногу.

— Ну, самбо знаєш, — пробелькотів плаксиво. — Знаєш самбо, ну й добре. Чого б я тільки на людей кидався?

— Це я кидаюся! — обурився Климунда. — Ану, вставай!

— Не чіпай мене! — затулився Балабан руками. — Я просто хотів пожартувати…

— Добрі жарти… — Климунда поплескав себе по кишені, де лежав пістолет. — Вставай, сказано тобі! — визвірився на Балабана.

Той став на коліна.

— Відпусти мене… — попросив жалісно. — Я ж тобі нічого не заподіяв.

Десь угорі, певно, на шостому поверсі, грюкнули дверима. «Може, покликати міліцію?» — майнула думка в Климунди. Але що це дасть йому? Всілякі свідчення, виклики до карного розшуку… І зброю доведеться віддати… А це, може, єдиний шанс у житті заволодіти пістолетом. Зброя — не кулаки. Ще навчаючись у школі, Климунда захопився самбо. Це давало перевагу над товаришами й тішило його самолюбство. Та, відчувши, що без особливих зусиль зможе перемогти будь-кого з однокласників, він несподівано кинув самбо і захопився настільним тенісом. Незабаром став першорозрядником, а згодом і кандидатом у майстри спорту.