Лекция № 9 5 страница

Марина Олексіївна кивала головою і підливала йому в чарку. Омелян дедалі вище піднімався у власних очах. А довгограюча платівка все крутилася, звучала ніжна інтимна мелодія, і Марина Олексіївна, певно, перейнявшись повагою до Омеляна, раптом сказала йому «ти» й запропонувала потанцювати.

Вона так і сказала: «Я люблю танцювати з гарними чоловіками…», і Іваницький не міг не погодитися з нею: щось у ньому таки є…

Раптом він подумав: наплювати на все, коли поруч така чудова жінка… Певно, Марина мала іншу думку, бо поправила зачіску й мовила:

— Зараз прийде один чоловік. З ним і вирішиш свої іконні справи…

Та Іваницький був настроєний на ліричний лад.

— Для чого нам третій? — просюсюкав.

Марина відштовхнула його.

— Не будь йолопом. Я ж кажу, зараз прийде Павло Петрович. З ним і домовлятимешся.

— А я думав, що матиму справу… — трохи розгублено сказав Іваницький.

— Зі мною? — обернулася Марина. — Ні, я тільки познайомлю тебе з Павлом Петровичем. До речі, — в її голосі зазвучали оксамитові інтонації — я беру двадцять процентів.

— Яких двадцять процентів? — не зрозумів Омелян.

— Не придурюйся, мій милий. Від загальної суми угоди.

Іваницький позеленів.

— Більше ніж шість процентів ти не одержиш, — сказав рішуче.

— Бувай здоровий, милий… — тицьнула гарним довгим пальцем на двері. — Чао.

— Коли б ти знала, у що виллються ці шість процентів, то прикусила б язика.

— Усі так кажуть…

— Скільки ти збиралася заробити на мені?

— Взагалі менше тисячі я не беру. А з тебе? — зміряла Іваницького гострим поглядом. — З тебе тисячі півтори…

Омелян сів навпроти Марини, нахабно заклав ногу на ногу так, що носок черевика опинився мало не перед її носом.

— Шість процентів становитимуть приблизно таку суму тільки від однієї ікони.

— Десять процентів, — наполягала Марина.

— Добре, сім. І жодної копійки більше!

— Гаразд. Сім то й сім! — Марина потягнулася до коньяку. — Хочеш випити?

— А скільки ти береш з цього?.. — ляснув пальцями Іваницький. — З Павла Петровича?

— Платить клієнт, — відповіла Марина. — У нас із Павлом свої розрахунки.

— Зрештою, мене це не обходить, — погодився Омелян. Він хотів додати ще щось, та пролунав дзвінок, і Марина пішла відчиняти. Повернулася з чоловіком років під п'ятдесят, одягнутим у світлий костюм. Широка яскрава краватка визирала з-під піджака. Він сильно потиснув Омелянові руку, вмостився в кріслі, де щойно сиділа Марина, і кинув погляд на жінку.

— Я зготую вам вечерю… — зрозуміла та й пішла.

Павло Петрович багатозначно подивився їй услід.

— Золото — не жінка! — вигукнув. — Усе є — і тут, — тицьнув пальцем у чоло, — і тут… — показав нижче. — Але не гаймо часу. Що можете запропонувати?

Іваницький вирішив одразу піти ва-банк.

— Рубльов… — мовив тихо. — Вас цікавить Рубльов?

— А ти не того? — безцеремонно покрутив пальцем біля скроні Павло Петрович. — Ти пропонуєш мені Рубльова?

— Хіба я схожий на божевільного?

— Ні, звичайно, ні. Але, може, ти помилився? Дай глянути.

— Ви ж самі розумієте, що такі речі з собою не возять.

— Кота в мішку не купуємо.

— Я приїхав, щоб встановити безпосередні контакти…

Павло Петрович відкинувся на спинку крісла.

— Рубльов? — раптом перепитав і перелякано подивився на Іваницького. — А ти з… — назвав місто, де мешкав Іваницький. — Мені казали, що Рубльов там є тільки в одній приватній колекції професора… А позавчора я дізнався…

— Мене не цікавить, про що ви дізналися, — перебив його Іваницький. — Я пропоную вам ікону Рубльова, яка оцінюється щонайменше п'ятдесят тисяч доларів.

— Але ж зараз за цією іконою полюватиме міліція…

— Ви кажете так, наче все, що ми робимо, скріплюється підписом дільничного інспектора.

Павло Петрович зареготав.

— А ти мені подобаєшся. Маєш рацію, по канату ходимо. Ну, що ж, така вже наша доля! — Нараз очі його посуворішали. — А ви там не наслідили?

— Я вас не знаю, ви — мене…

— Так-то воно так, — погодився Павло Петрович, — і рекомендував тебе Юзеф. А він поганих людей не рекомендує. Отже, якщо Рубльов справжній, даю двадцять п'ять.

— Тридцять п'ять тисяч доларів! — кинув Іваницький.

— Ризик… Ризикована справа, ікону доведеться вивозити за кордон, а це, сам розумієш, як складно!

— А мені плювати! — раптом розсердився Іваницький, та відразу дав задній хід: гарячковість у таких справах недоречна.

— А-а… — махнув рукою Павло Петрович. — Тобі плювати, а мені гроші платити. Добре, тридцять — і зваж, я щедрий.

— А я сьогодні поступливий, — повеселішав Іваницький.

— Все доларами не одержиш. Частину золотом.

— Цілком влаштовує. Але у нас є не тільки Рубльов…

— Наче я цього не знав! Давай, на все знайдеться свій покупець.

— Приємно мати справу з діловою людиною. — Іваницький налив коньяку, і вони цокнулись, скріплюючи угоду.

Шульга задумливо йшов центральною вулицею міста. Перша невдача спіткала його в ощадкасі. Балабан не збрехав: справді, тринадцятого травня ощадкаса виплатила одному з клієнтів рівно чотириста карбованців. Та встановити особу цього клієнта було неможливо — вкладник одержав гроші по книжці на пред'явника.

«Що ж, — тішив сам себе Шульга, — було б дуже просто: в ощадкасі тобі називають прізвище бандита, дають його адресу і навіть знайомлять із зразком підпису. І тобі залишається тільки викликати оперативну машину…»

Шульга подзвонив полковникові і доповів про невдачу. Але той не засмутився. Тільки поспівчував:

— Будинок на центральній площі великий — доведеться поморочитись. Я можу виділити вам на допомогу…

— Не треба, — не зовсім ввічливо перебив його Шульга. — Впораюсь і сам.

— А я хотів запропонувати себе на підмогу, — засміявся в трубку Козюренко. — Ну що ж, знімаю свою кандидатуру.

Він поклав трубку. Майор обтер хусточкою спітніле вухо. Незручно якось вийшло. Полковник сьогодні добре провчив його.

Шульга подзвонив до квартири на останньому поверсі. Певно, то була велика комунальна квартира — про це свідчили кілька кнопок дзвінків. Відчинив майорові дідок із сивою цапиною борідкою. Привітно всміхнувся і відступив, даючи дорогу.

Майор знав, що цей дім по війні відбудовувався з допомогою працівників університету. Звичайно, більшість з них уже одержали помешкання в нових комфортабельних будинках, та дехто ще лишився, і Шульга подумав, що дідусь — мабуть, університетський доцент чи професор.

— Пробачте, — почав, — я з міліції. Ми з'ясовуємо одну справу — хотів би поговорити…

Дідусь усміхнувся ще привітніше, грюкнув дверима й почимчикував коридором.

— Заходьте… заходьте, будь ласка. Справу на ногах не розв'яжеш, а ми — з відкритою душею…

Він посадив Шульгу на старомодний диван з високою спинкою, дзеркалом і поличками, а сам примостився навпроти на міцному, оббитому цератою дубовому стільці. Дивився зацікавлено і доброзичливо.

Шульга показав своє посвідчення. Та дідусь навіть не глянув на нього, назвався сам:

— Федір Якимович Перепелиця. Колишній столяр, а тепер пенсіонер. Часу в мене досить — отож слухаю вас.

«Ось тобі й професор!» — подумав Шульга. Та не розчарувався: мабуть, цей непосидючий дідусь любить погомоніти з сусідами і знає таке, про що справжній професор не здогадається.

— Маємо таку справу, шановний, — почав без церемоній, — розшукуємо ми одну людину. Трапилось це тринадцятого травня. У під'їзді вашого будинку пограбовано чоловіка. Ми затримали злодія. Тепер шукаємо потерпілого. Знаємо, що звуть його Семеном, років йому приблизно тридцять, чорнявий, високий і довгоносий. Ішов він до когось із мешканців цього будинку. Чи не до вас?

— Сина в мене Семеном звуть… — смикнув себе за борідку старий. — Та я напевне знаю, не грабували його.

Майор насторожився.

— А може, він не сказав, не хотів хвилювати?

— А я не з нервових. І не криємось ми один від одного. Я Семена на ноги поставив і в люди вивів: доцент він, працює в університеті, квартиру нову одержав — чотири кімнати. А ми вже із старою доживаємо тут віку… — закінчив раптом непослідовно. Та, збагнувши, що не сказав головного, додав — Я й кажу: коли б із Семеном щось трапилось, я б знав. Та й не чорнявий він і не високий.

Шульга подумав: так, від дідуся навряд чи щось приховаєш, та все ж поцікавився адресою сина — мовляв, для порядку треба буде побалакати.

— Через два тижні… — відповів старий.

— Що — через два тижні? — не зрозумів одразу Шульга.

— А побалакати. Поїхав мій Сеня з дружиною і трьома дітками в Крим. Пансіонат там якийсь в Алуніті.

— Коли поїхали?

— Відпустка почалася, так відразу… тижнів зо три тому…

На цьому Семені слід було ставити крапку, і майор поцікавився:

— А більше у вас нема знайомих Семенів? Які б могли навідатися сюди тринадцятого травня?

Старий похитав головою:

— Нема.

— А може, є Семен, який тут живе чи вчащає до когось?

Шульга запитав «тут живе» про всяк випадок… Ще вночі вони дізналися в райвідділі міліції, що в домі на центральній площі не прописано жодного Семена.

— Вчащає?.. — Дідусь потер чоло. — Багато тут вештається — дім у самому центрі та й великий…

Шульга побував ще в двох квартирах останнього поверху, спустився нижче й натиснув на кнопку, біля якої була табличка: «З. Баркова».

Зоя Баркова була вдома. Працювала диспетчером у таксопарку, чергувала цілу добу і напередодні пізно повернулася. Зоя щойно прокинулась і встигла тільки вмитися. Вона відчинила майорові.

— Проходьте, — запросила, соромлячись свого ранішнього вигляду. — Я на хвилинку…

Хвилинка ця розтяглася на десять, зате Зоя з'явилася перед майором гарно вбрана й зачесана. Навіть губи підфарбувала. Намагалася триматись невимушено, та це їй не вдавалося, і вона раз по раз кидала на Шульгу тривожні погляди: чого завітав сюди цей незвичайний гість?

Майор спитав, чи є у Зої знайомий на ймення Семен? Назвав прикмети. Дівчина невизначено знизала плечима, мовляв, хто ж його знає, і здивувалася, чому її знайомі зацікавили міліцію.

Шульзі довелося все пояснити. Зоя не виняток — він розмовлятиме з усіма мешканцями будинку.

— Нема в мене таких знайомих, — відповіла Зоя.

— І все ж подумайте.

— І думати нічого.

— Тринадцятого травня когось із мешканців вашого будинку мав намір відвідати Семен… Сеня… Молодик років тридцяти. Я вже казав: чорнявий, високий і довгоносий.

Якась тінь майнула на Зоїному обличчі.

— Сеня?.. — закліпала очима. — Сеня… Якого, ви кажете, травня? Тринадцятого?

— Атож, уранці тринадцятого травня.

— Здається, я пригадую… Так, звичайно, це було наступного дня. Він обіцяв прийти об одинадцятій…

— Хто? — занетерпеливився Шульга.

— Так, хлопець… — опустила повіки Зоя. — Напередодні ми були в «Евриці» й познайомилися там.

— Його звали Семеном? Прізвище знаєте?

— Ну, що ви! Уявляєте, як знайомляться?..

— Здогадуюсь, — незадоволено пробуркотів майор. — І ви призначили йому побачення, дали адресу?

Зоя трохи почервоніла, та відразу визивно закинула назад голову: зрештою, яке кому діло до того, де і з ким вона призначає побачення. І все ж почала виправдовуватись:

— У нас було призначено ділову зустріч. Він хотів придбати дублянку, а в одної моєї подруги якраз була…

Майор задумався на кілька секунд.

— Скільки коштує дублянка? — запитав. — В «Евриці» йшлося про попередню ціну?

— Не пам'ятаю. І взагалі…

— Ніхто не збирається звинувачувати вас у спекулятивних намірах, — зрозумів її майор. — Це дуже важливо. Пригадайте, ви розмовляли про ціну? І чи повинен був цей Семен принести з собою гроші?

— Якщо хотів придбати дублянку, звичайно, мав принести. Здається, йшлося про чотириста карбованців…

Майор аж посвітлішав на виду.

— Чотириста? — перепитав.

— Так.

— Саме цього Семена пограбовано у вашому під'їзді, — мовив Шульга приглушено, наче розголошував важливу таємницю. — І ви повинні допомогти нам знайти його.

— Але ж як? Може, я і не впізнаю його, коли зустріну… Ви кажете: чорнявий, високий і довгоносий?.. Насправді не такий він уже й високий, і ніс… Ну, не кирпатий, але й не довгий…

Зоя добре запам'ятала Семена — хлопець сподобався їй, і була задоволена, що знайшовся привід для зустрічі. Однак Семен не прийшов наступного дня. Спочатку Зоя розсердилась, та в круговерті днів швидко забула про свого нового знайомого. Думала — зовсім, однак виявилось — ні: обличчя його, мов живе, стояло перед очима.

— Хто був разом із вами в «Евриці»? — запитав Шульга. — Може, вони знають прізвище Семена? — Подумав, що Балабан міг помилитися, описуючи зовнішність Семена. Балабан коротун, і людина навіть середня на зріст могла видатись йому високою.

— Навряд чи вони знають його прізвище, — відповіла Зоя. — Була Клара, це подружка моя. І Кларин хлопець потім прийшов.

— Прізвище Клари? Де працює? Адреса? І хлопця? — майор приготувався записувати.

— Краще про це ви дізнайтесь у Клари. Вона зараз на роботі, можна подзвонити.

Через годину всі троє — Зоя, Клара і Роберт — сиділи в Козюренка. Слідчі розмовляли з ними просто так, не дотримуючись формальностей, намагаючись витягнути з них якнайбільше фактів і деталей. Поступово образ Семена дедалі більше вимальовувався в їхній уяві, на жаль, без характерних рис: звичайний чоловік років тридцяти, чорнявий, курить цигарки «Любительські», часто буває в кіно, любить пофліртувати з дівчатами. Роберт згадав, що Семен почав залицятися до Клари, і в нього з новим знайомим мало не дійшло до конфлікту.

— Як же трапилось, що Семен опинився з вами? — запитав полковник. — І з ким був раніше? Чи, може, тільки-но зайшов до кафе?

Дівчата пам'ятали: Семен уже був трохи напідпитку, бо сидів з якоюсь компанією. Якою — важко сказати: кафе модерне, зал вигинається півколом, а Семенова компанія розташувалась у протилежному кінці — колись там був бар і продавали коктейлі…

— Коли Семен уже сидів з вами, ніхто не підходив до нього? — поцікавився Шульга.

— Ні, але під час танців розмовляв із кимось, — пригадала Зоя. — Звичайні репліки: у вас гарно виходить, мій улюблений танець…

— Стривайте, — нараз радісно вигукнув Роберт. — Здається… Ні, точно, я пригадав… Він казав, що працює поруч, у будинку проектів… Ще казав, — глянув на Клару: як зреагує? — що у них там багато гарних дівчат. Я хотів зауважити: чого тоді до чужих чіпляєшся?

Це вже було немалою будинок проектів — і в ньому працює Семен. Можливо, займається самбо. Навіть відома його зовнішність, вік…

Коло пошуків одразу звузилось, і полковник, відпустивши молодих людей, збуджено заходив по кабінету. Майор гадав, що вони вдвох негайно поїдуть у будинок проектів, та Козюренко вирішив трохи несподівано:

— Доведеться вам поїхати самому, — чи то наказав, чи то попросив. — Порадьтесь із завідувачами кадрів, перегляньте особові справи, фотографії… І підготуйте для впізнання. А я хочу ще раз перевірити коло знайомств професора. Судячи з розповідей, цей Семен нічого не тямить у мистецтві, а пограбував професора кваліфіковано. Знав, які ікони знімати… Може, хтось керував ним…

Лейтенант Пугач виявив у спортивних товариствах тільки двох Семенів, які займалися самбо. Але вони відразу довели своє алібі — один, Семен Новожилов, тринадцятого травня перебував на змаганні у Ворошиловграді, другий, Семен Степанов, увесь день був на роботі. Фотографії цих Семенів показали серед,інших Балабану, а також Зої, Кларі та Робертові — ніхто не опізнав їх.

Другий день Шульга переглядав особові справи в будинку проектів, відбираючи матеріали про всіх Семенів. І не тільки Семенів. Сенею могли звати також Симона, Овсія, Северина, Спиридона, Сильвестра, Софрона. Майор склав собі цілий список таких імен. Жартував, що скоро стане семенознавцем і що Семени снитимуться йому.

Вдивляючись у поспіхом зроблені знімки, майор намагався визначити вдачу того, хто був на фотографії, прикидав, чи збігається його зовнішність з портретом злочинця, який намалювали Балабан, а також Зоя, Клара і Роберт. Нарешті на столі перед ним виріс стос особових справ, і Шульга викликав машину. Переніс теки у «Волгу» і поїхав в управління. Починався найвідповідальніший момент слідства — впізнання злочинця.

Троє молодих людей — Зоя, Клара і Роберт сиділи в кабінеті Козюренка. Шульга показував їм фотографії Семенів. Вони уважно розглядали кожну.

Поки що все йшло гладенько, суперечок між свідками не виникало. Ніхто із зображених на фотографіях не схожий був на того хлопця, з котрим усі троє познайомилися в кафе.

Зоя задумала: якщо вона перша пізнає Семена — доля усміхнеться їй. Бідолашний хлопець: пограбували, забрали стільки грошей, а він навіть не поскаржився. Мабуть, не такий скупий, як інші. Вона не любила скнар, їй подобались люди щедрі й компанійські.

Вдивляючись у кожен новий знімок, потихеньку зітхала — знову не він… А стос тек на столі поволі зменшувався, залишилось уже зовсім небагато.

Коли зосталося тільки дві, Зоя знала напевно: ось ця — передостання. І знову не він… Отже, остання. Це не сподобалося їй. Така гора і чомусь — остання. А може, працівники міліції навмисне залишили її наостанок? Може, вони вже давно знайшли Семена і тільки перевіряють правильність своїх висновків?

На останній фотографії був зображений чорнявий довгов'язий хлопець з лагідними рисами обличчя. Зоя аж потяглася до знімка, і майор з надією глянув на неї: невже й справді така іронія долі — Семен Ярощук, особову справу якого він відклав першою і котра саме тому опинилася внизу, і є злочинець!

Та Зоя похитала головою і винесла остаточний присуд:

— Ні, не він…

Коли свідки пішли, Шульга висловив подив:

— Я врахував навіть те, що цей Семен міг звільнитися з роботи, і взяв справи всіх, хто працював там у травні. Або ці троє помиляються, або… Міг же цей Сеня просто пристати до компанії працівників будинку проектів і збрехати про місце роботи…

— Міг, — ствердив полковник. — Але наше розслідування тільки починається. Зараз покажемо фото Балабану — може, він опізнає?

Балабан, уважно переглянувши фотографії, заявив, що Семена, який відібрав у нього пістолет, тут нема. Коли його вивели, Шульга задумливо сказав:

— Я розумію своє завдання так: знайти в будинку проектів людей, які провели вечір дванадцятого травня в «Евриці», і розпитати в них про Семена.

— Точніше важко сформулювати, — схвалив полковник. — Починайте завтра вранці, а я займусь ще одним чоловіком — мистецтвознавцем Іваницьким. Був у професора з групою туристів незадовго до вбивства. Поговорю з ним, а потім приїду до вас у будинок проектів.

Омелян Іваницький розповідав екскурсантам про Ренесанс у мистецтві. Роман Панасович стояв серед натовпу відвідувачів і уважно слухав, намагаючись піймати погляд екскурсовода. І не міг. Очі Іваницького перебігали по обличчях, не зупиняючись довго ні на одному. Всі обличчя для нього зливалися в одне, абстрактне, без виразу та емоцій — і він говорив рівно, завченими округлими реченнями: давно знав, де слід трохи помовчати, на якому слові наголосити, де зробити ефектний жест.

Він переходив від картини до картини не поспішаючи, і екскурсанти юрмилися за ним. Іноді ця уважність юрби підносила його у власних очах, звеличувала… Тоді він здавався сам собі значно розумнішим і талановитішим. Він починав говорити з пафосом, не розуміючи, що стає іноді смішним.

Але сьогодні Омелян Іваницький не відчував того піднесення духу, що робило з нього оратора. Він був просто на службі з її розміреним ритмом, нудотою й буденністю.

Йому так кортіло послати під три чорти свою посаду в музеї і насолоджуватись життям бездумним і легким. Адже давно міг це собі дозволити. Та про людське око йому, певно, доведеться працювати ще довгі роки. Нетерпляче ждав відпустки. Отоді, він уже надолужить згаяне — потішиться на Чорноморському курорті…

Екскурсанти зупинилися біля картини відомого художника. Іваницький розповідав щось казенно-холодне.

Полковник потихеньку протиснувся ближче до нього, став у першому ряду слухачів. Нарешті йому здалося глянути в очі екскурсовода, але той швидко відвів погляд; і все ж оте секундне схрещення поглядів вивело Іваницького з рівноваги — подивився на полковника пильніше.

Тепер Козюренко не зводив з екскурсовода очей. Іваницький помітив це і занепокоївся, намагався не дивитись на полковника, та мимоволі зиркав крадькома.

Зрештою, чи ця непомітна для інших гра стривожила Іваницького, чи між ним і відвідувачем з настирливим поглядом установився якийсь контакт, чи просто він пересилив себе, але звертався тільки до Козюренка.

Вони стояли біля портрета старого сивобородого чоловіка з важкими, помертвілими очима. Іваницький, розповідаючи про майстерність художника, запитав:

— Ну, що ви можете сказати про цю людину, життя якої вже закінчується? Ось ви, товаришу? — зловтішно глянув на Козюренка. Хотів відплатити незнайомцеві за нахабні погляди, поставити його на місце.

На секунду-дві запала мовчанка. Екскурсанти з цікавістю втупилися в Козюренка. А той, не чекаючи такого випаду, трохи розгубився. Та певно, полковник підсвідомо був готовий до будь-якого запитання. Відповів неквапливо:

— Я бачу в його очах страх перед смертю. Життя цієї людини було важке й гріховне, і тепер вона не те що кається і жалкує про вчинене, а боїться. відплати. Цей чоловік уже мертвий, бо страх убив в ньому людину…

— Суб’єктивне тлумачення, вельми суб'єктивне, — спробував посміхнутися Іваницький. — Але в основному ви правильно зрозуміли художника…

Екскурсовод розповідав далі, а полковник думав, що, певне, він помилився, бо, крім байдужості, нічого не побачив в очах Іваницького…

Козюренко непомітно відстав од групи і зайшов до директора музею. Він попросив пригадати всі обставини, пов’язані з відвідинами американських туристів квартири професора Стаха, пояснивши, що це має важливе значення для розслідування вбивства.

— Сподіваюсь, — директор підняв на чоло опуклі окуляри, дивився доброзичливо-сумирним поглядом короткозорої людини, — ви не підозрюєте в цьому злочині наших мистецтвознавців? Бо там, я чув, було застосовано зброю, а зброя і мистецтво несумісні.

— Ми нікого не підозрюємо, — перебив його полковник сухо, — а з'ясовуємо факти, і жодна дрібниця не повинна пройти повз нашу увагу.

Директор зсунув окуляри, дивився тепер з-під опуклих скелець по-пташиному пронизливо. Пояснив, що серед американців був один досить відомий колекціонер. Він, безперечно, не міг не чути про зібрання професора Стаха, і тому його прохання про можливість ознайомлення з цією колекцією не викликало ні в кого заперечення, навпаки, адміністрація музею поставилася до нього з розумінням, зв’язалася з професором, і той дозволив оглянути своє зібрання ікон. До речі, про все це він, директор, уже розповідав працівникові міліції, і йому дивно, що полковник знову порушив це питання.

— На жаль, доводиться! — сказав Козюренко, і директор зрозумів, що відмагатися даремно.

— Запитуйте! — погодився. Зняв окуляри і почав протирати їх сніжно-білою хусточкою.

— Хто з екскурсоводів супроводив американських туристів у музеї?

— Омелян Іванович Іваницький, наш науковий працівник. Він добре знає свою справу і вільно володіє англійською. Іваницький, як правило, працює у нас з іноземцями.

— Саме Іваницький і передав вам прохання американців ознайомитися з колекцією Стаха?

— Ні, він був тільки перекладачем. До мене особисто звернувся містер Беррі — колекціонер, про якого я вам казав.

— І Іваницький домовлявся з професором?

— Ні, я дзвонив йому сам.

— Але супроводжував іноземців Іваницький?

— Так, я доручив йому це.

Полковник трохи помовчав. Нарешті запитав про головне:

— Не пам'ятаєте, Омелян Іванович був на роботі двадцять четвертого липня? Зранку, між десятою і дванадцятою годинами?

Директор подивився на полковника осудливо.

— Він не міг бути в цей день на роботі, бо перебував у відрядженні в Москві. З двадцятого по двадцять сьоме липня включно. І повернувся як і належало!

Ці слова — «як і належало» — наче ставили крапку на запитаннях полковника. Козюренко зрозумів це, та він знав трохи більше, ніж директор музею, — отож алібі Іваницького, хоч само собою означало справді багато, все ж не ставило остаточно крапки на його непричетності до вбивства професора.

— Чим була викликана потреба у відрядженні? — запитав.

— Ми плануємо організувати виставку майстрів портрета. Мали домовитися з адміністрацією кількох московських музеїв. Я сам запропонував товаришеві Іваницькому поїхати в командировку.

Кажучи це, директор не кривив душею: не знав, що Омелян Іванович перед цим зателефонував знайомому московському мистецтвознавцеві. Вони поговорили кілька хвилин, Омелян натякнув, що хотів би побувати в Москві, провести вечір десь у «Метрополі». Знайомий пообіцяв подзвонити Омеляновому начальству, організувати відрядження і дотримав слова.

Усі факти, які повідомив директор, свідчили на користь Іваницького, і все ж полковник попросив директора влаштувати йому зустріч віч-на-віч з Омеляном Івановичем. Той запропонував йому свій кабінет.

Омелян Іванович зайшов до кабінету через кілька хвилин. Певно, шеф сказав йому про те, хто саме хоче поговорити з ним, і Іваницький приготувався до зустрічі, та все ж не чекав побачити в особі слідчого свого екскурсанта — зупинився на порозі розгублено.

Козюренко мовчки дивився на, Іваницького, навмисно не казав ні слова. Це було негарно, але дуже необхідно. І Іваницький одразу збагнув усю непевність свого становища: переступив через поріг, доброзичливо усміхнувся і мовив приязно:

— Ви?.. От не думав… Мені кажуть — з міліції, а це — ви… Хоча, — усміхнувся ще приязніше, — чому й міліція не може цікавитись мистецтвом? А ви ще так гарно сказали про портрет Ганса Гольбейна Молодшого!

Він вимовляв слова невимушено і усміхався мало не розв’язно, та в його очах полковник помітив глибоко захований переляк. Це надавало обличчю Іваницького дивного виразу — немов він натягнув машкару клоуна, який мав звеселяти публіку в хвилини власного душевного сум'яття.

— Ми не хотіли викликати вас до міліції. Це прозвучало б якось офіційно, — почав полковник. — Власне, ви не можете бути навіть свідком у цій справі, та все ж нам цікаво знати вашу думку — ось я й насмілився потурбувати вас…

— Прошу, — бадьоро вигукнув Іваницький, і іскра задоволення майнула в його очах. — Чим можу бути корисний?

— Йдеться про пограбування колекції професора Стаха…

— Мені казали, що його вбили… — Іваницький скрушно нахилив голову. — Така людина, і в когось піднялася рука! Але, — метнув на полковника погляд, — яке я маю відношення?

— Звичайно, до вбивства — ніякого… — відповів Козюренко. — Нас цікавить ваш погляд як фахівця. Незадовго до вбивства ви були в домі професора, і Василь Федорович показував вам свою колекцію…

— Не мені, — визнав за можливе уточнити Іваницький. — Я був гідом, перекладачем, якщо хочете, але професор чудово володіє… пробачте, володів англійською, і мої функції звелися фактично до спостереження.

— Як ви особисто оцінюєте зібрання професора Стаха? — Полковник вирішив удати з себе простака. — Недавно десь у газеті я читав про любителів-колекціонерів ікон, і точка зору автора статті…

— Я читав цю статтю, — перебив Іваницький, — автор, безумовно, має рацію. Проте колекція Стаха — не дилетантське зібрання мазанини посередніх іконописців, у його зібранні є навіть Рубльов!

— Це ікона, яка висіла в центрі колекції?

— Невже її вкрали?

— На жаль. І ми розшукуємо її.

— Знайдете! — заявив Іваницький категорично. — У нас продати Рубльова неможливо.

— Я теж дотримуюсь такої думки. Однак, як ви вважаєте, оті іноземці, що були з вами, не могли?..

Полковник не договорив, але й так усе було зрозуміло. Дивився на Іваницького очікувально.

— Виключено! — упевнено відповів Омелян Іванович. — Американці, яких я водив до професора, виїхали з Радянського Союзу через три дні.

— Слушно. Але ви не відповіли на запитання: ікона Рубльова висіла в центрі колекції?

— Яке це має значення, де вона висіла. Адже більше не висить.

— І все ж?

Іваницький трохи подумав.

— У центрі, третій ряд знизу… Ні, пробачте, другий.

— А ліворуч від Рубльова?

— Здається, якийсь старообрядницький образ. Так, він. Професор казав, часів патріарха Никона.

— Колекцію пограбовано кваліфіковано, — зауважив Козюренко.:— Викрадено найцінніші ікони.

Іваницький трохи почервонів.

— Гадаєте, — запитав, — не обійшлося без професійної допомоги?

— Певен. Я і прийшов до вас, щоб з'ясувати деякі питання. Ось ви, наприклад, людина, яка чудово розуміється на живописі, змогли б протягом кількох хвилин відрізнити шедеври від ординарних полотен?

Іваницький усміхнувся якось розгублено: здається, цей слідчий починає притискати його до стінки. Відповів невизначено:

— Все залежить від обставин… Від професійного хисту, якщо хочете… — Трохи повагався і додав упевнено — Гадаю, що я відрізнив би справжнє мистецтво від підробки.

Полковник кивнув. Оце і бентежило його: грабіжник забрав найкращі екземпляри колекції і ще дві ікони, які мали тільки відносну художню цінність. А може, він зробив це, щоб збити слідство з пантелику — точно розрахований і далекоглядний хід?..