Лекция № 9 2 страница

Климунда глибше. засунув пістолет у кишеню. Нагорі почулися кроки — хтось спускався сходами. Климунда вже вирішив: він не здаватиме цього злодюгу в міліцію, нехай іде під три чорти.

— Ушивайся звідси! — відступив, даючи Балабанові дорогу. — Швидше, поки я не передумав.

Балабан ступив кілька кроків, ще не вірячи.

— Пробач, браток, — лопотів він. — Я не хотів… Ти пробач мені і спасибі…

— Підожди! — раптом зупинив його Климунда. Він ще не знав, чому саме вчинив так, єдине, що усвідомлював: зараз за цим бандитом зачиняться двері, він уже ніколи його не побачить. А його ж можна використати…

— Ну, що?.. Ти ж відпустив мене… — Балабан мало не рюмсав.

А кроки все наближалися…

— Відпусти мене… — канючив Балабан.

— Тихше!.. — обірвав його Климунда. — Ходімо зі мною. Тут поряд, у скверик. Треба побалакати. І спробуймо тікати. Здам у міліцію!

Підштовхнув Балабана до дверей, і вони вийшли на гомінку площу. Льоха зиркнув з острахом на Климунду: чого від нього хоче цей піжон? Але той справді повернув у сквер, і Балабан трохи заспокоївся.

Вони сіли на вільній лавці. Климунда усе ще тримав руку в кишені. Балабан помітив це й зневажливо скривив губи: все ж боїться його. Про всяк випадок трохи відсунувся: хтозна, що треба цьому піжонові, — може, він лягавий? Нарешті Климунда витягнув руку з кишені і, обтерши спітнілу долоню об джинси, подав Балабану.

— Будьмо знайомі. Мене звуть Семеном. А тебе?

— Познайомилися вже!.. — незадоволено пробурмотів Балабан, та все ж руку подав і назвався.

Климунда не став гаяти часу.

— Давно звідти? — запитав.

Балабан не відмагався.

— Два місяці…

— Де взяв? — поплескав себе по кишені Климунда.

— Де взяв, там уже нема…

— І все ж?

— Ти що? Мент? — люто зиркнув на нього Балабан. — Чи не з прокуратури часом?

— Ша! — владно підніс руку Климунда. — Якби я був міліціонер, то не панькався б з тобою. Он бачиш, — кивнув, — постовий… Хочеш познайомитись?

Балабан насторожився.

— А ти хто такий?

— Семен я… — зареготав Климунда. — Сеня…

Своє справжнє ім'я Климунда вважав безнадійно застарілим і в глибині душі ображався на батьків за цей вияв несвідомості. Він ще раз пильно поглянув на Балабана, немов вивіряючи його можливості. На те, що він зараз збирався запропонувати цьому злодієві, підсвідомо зважився вже давно. Правда, якби годину тому хтось сказав Климунді, що він вчинить саме так, певно, обурився б. Але це був реальний. шанс поправити своє матеріальне становище: на вечори в ресторанах з дівчатами потрібні були гроші. Того, що він мав, явно не вистачало. Він уже заборгував кільком знайомим.

Мабуть, сама доля послала йому цього злодія. Климунда подав знак Балабану, щоб той присунувся.

— Є вигідне діло, — прошепотів, хоч поблизу нікого не було. — Згода?

— Я ж не знаю, хто ти і що за діло…

— Свого часу дізнаєшся.

— Мені до того часу дотягти треба… — признався Балабан, зиркнувши на кишеню Климунди, де лежав записник із грішми.

— Дотягнеш, — пообіцяв Климунда. — Поки що я тебе фінансую.

У Балабана загорілися очі.

— Дай сотню. Мені сотня ось як потрібна!

— А всі чотири не хочеш? — глузливо запитав Климунда і витягнув із кишені папірець.

— Ось поки що для підтримки штанів.

Балабан похитав головою: він вартий більшого.

— Ще одну! — мовив вимогливо.

Климунда зітхнув і витягнув ще папірця.

— Вважай, що тобі сьогодні пофортунило. Але не сподівайся, що я завжди буду такий щедрий.

Балабан заховав гроші, розвалився на лавці. Відчув, що Климунді без нього не обійтися.

— Проте я коштую теж недешево, і зваж, коли справді накльовується діло, мушу сидіти тихо, — з гідністю пояснив він.

— Мусиш, — згодився Климунда. — І тому зараз потягнемо по банці, а потім — ні краплі… Завтра зустрінемося тут же.

… Собака одразу взяв слід, і старшина разом з ним зник у хащах. За старшиною побіг ще один оперативний працівник, а майор Шульга залишився на місці злочину.

На узбіччі стояло таксі — новенька блискуча світло-зелена «Волга». Водій сидів на передньому сидінні, виставивши ноги. Шульга підійшов до нього. Видно, таксист уже розібрався, хто тут старший, бо відразу вискочив з машини й наче аж виструнчився перед майором.

— Я з карного розшуку, — відрекомендувався Шульга, — Розкажіть, як усе це трапилось.

— Я привіз компанію до ресторану «Острівець», — почав таксист мало не пошепки й озирнувся, ніби й справді хтось міг підслухати їх, а він виказував майорові страшенну таємницю. — Цей тип уже стояв там, — виходить, чекав…

— Який мав вигляд — одяг і зовнішність? — перебив його майор.

— Чоловік у світлій сорочці з короткими рукавами.

— Літній чи молодий?

— Ну, такий ставний. Гарний хлопець.

— Приблизний вік? Зовнішність?

— Я ж кажу, у світлій сорочці, стоїть біля ресторану й чекає.

— Але ж ви бачили його обличчя, запам'ятали?

Таксист переступив з ноги на ногу, признався розгублено:

— Наче бачив, та не запам'ятав. Ставний, точно, ставний, гарний хлопець.

— Кажете, хлопець, отже — молодий? Чому так вважаєте?

Нараз у таксиста сяйнула якась думка і переможні нотки з'явилися в його голосі:

— А хто ж такі кепки зараз носить? Такі, знаєте, майже без козирка. Тільки молоді.

— П'яний чи тверезий?

— Ви що, на роботі ж я! — образився водій.

— Та не ви, пасажир ваш?

— Пасажир!.. — раптом ледь не закричав таксист. — Який пасажир — бандюга! Він мене мало не вбив!

— Спокійно, — поклав йому руку на плече Шульга, — справді — бандит, і ми затримаємо його. Отже, п'яний чи тверезий?

— Певно, тверезий. Тримався добре. Хоча запах був. Це коли він мені тицьнув пістолетом у потилицю, нахилився, значить… Тут я і відчув — трохи пахне. Тепер згадав, тоді мені було все одно — він же мало не вбив мене.

— Але ж не вбив! — обірвав його Шульга. Не мав часу вислуховувати скарги потерпілого. На це буде час потім, якщо вони одразу не затримають злочинця. — Він назвав адресу — куди їхати?

— У Вишнянку. По Окружній.

— Дорогою розмовляли?

— Мовчав. Сів на заднє сидіння за мною і мовчав. Я відразу подумав — чому на заднє?

— І він наказав зупинитися тут?

— Так. Я, звичайно, на узбіччя, він тут мені й тицьнув у потилицю. Звелів закласти руки назад… — Таксист показав, як саме. — Ну, обшукав мене, забрав гроші і втік…

Що відбулося далі, майорові було відомо з розповіді автоінспектора, який перший намагався затримати злочинця.

Лейтенант Голота їхав мотоциклом до контрольного пункту державтоінспекції поблизу Вишнянки. Проминув таксі з увімкнутими підфарниками, не звернувши на нього особливої уваги. Та раптом таксист засигналив різко й вимогливо, вискочив з машини й побіг навздогін мотоциклу, розмахуючи руками. Лейтенант з'їхав на узбіччя, озирнувся і побачив, що таксист показує на кущі за придорожньою канавою. Йому навіть здалося, наче там майнула якась тінь.

— Грабіжник! — кричав таксист. — Він пограбував мене! Наздоженіть його, он він!..

Голота одразу збагнув, у чому справа, і, не роздумуючи, кинувся в кущі.

— Обережно, він озброєний… — крикнув йому вслід таксист, і лейтенант на ходу витягнув з кобури пістолет.

За кущами починалися густі посадки. Лейтенант незабаром втратив орієнтацію, зупинився, прислухаючись, та нічого не почув і повернувся на шосе. Вислухавши оповідь таксиста, увімкнув рацію і викликав оперативну групу.

Розслідування справи про напад на сержанта Омельченка у Шульги майже застопорилося, і в душі майор навіть зрадів, почувши про випадок на Окружній. Подумав: «Можливо, це той самий злочинець, що мало не вбив Омельченка. Певно, наслідив так, що вдасться його взяти одразу, — і треба одразу, адже щастя, що з Омельченкового пістолета ще не зроблено жодного пострілу…»

Майор попросив таксиста ще раз точно показати, в якому напрямі зник грабіжник, і розпорядився поставити міліцейські машини і мотоцикли так, щоб висвітлити фарами якнайбільшу площу.

Вдень випав дощ. Злочинець залишив на м’якому грунті чіткі сліди. Він пройшов уздовж кювету з десяток метрів, до того місця, де кювет ставав положистим. Тут він круто звернув до придорожніх заростей.

Шульга доручив експертові зняти гіпсові відбитки з двох найчіткіших слідів. Вони були якісь незвичайні. Майор стояв, дивився на них і ніяк не міг зрозуміти, чим його так вражають ці сліди.

Здається, нічого особливого, просто людина поспішала, ступала широко. І все ж хода злочинця чимось відрізнялася від ходи звичайної людини.

Шульга постояв ще трохи, нараз ступив кілька енергійних кроків — так ішов грабіжник, відчуваючи на потилиці погляд таксиста, — повернувся до машини. Тепер поруч тяглися два сліди, і майор збагнув, що непокоїло його. Звичайно люди ходять, ставлячи ноги носками трохи в боки, а сліди грабіжника були паралельні. Це типова прикмета професійної ходи будівельника, якому доводиться ходити по вузькому риштованню. Щоправда, так ходять і циркові еквілібристи — що ж, цю версію теж не слід відкидати.

Шульга збіг у кювет. На твердому дерені сліди були вже не такі виразні і скоро пропали зовсім. Заглиблюватись у хащі, та ще в таку темряву, не було рації, і майор вирішив ще раз поговорити з таксистом. У цю мить від контрольного пункту виринула «Волга» автоінспекції і, не вимикаючи фар, загальмувала поруч. Грюкнули дверцята. З машини вискочили шофер і старшина.

— Леда довела нас до тієї розвилки, — показав старшина рукою на чагарники. — Мало не до центру Вишнянки, де магазин і маленький базарчик. Видно, у селищі злочинець спіймав машину чи сів на попутну. Але ж ось лишив… — подав майорові щось загорнуте в газету.

Шульга розгорнув і побачив кепку. Кепочку майже без козирка, як і твердив таксист.

— Загубив він її тут недалеко, — пояснив старшина, — в кущах перед канавою. Видно, злякався лейтенанта, шугонув у ліс і зачепився за гілки. І от що, товаришу майор, здається мені, — тутешній він. Там меліоратори канаву прокопали, досить глибоку, і кладка через неї. Не знаючи місцевості, не знайдеш її — ліс густий навколо, а він дерся навпростець через кущі й молодняк до кладки.

На контрольному пункті майор дав розпорядження наглядати за всіма навколишніми дорогами і поспішив до міста. Міцно тримав загорнуту в газету кепочку, наче вона була найкоштовнішим скарбом. Зрештою, так воно й було — єдиний неспростовний доказ проти поки що невідомого озброєного грабіжника.

Балабан длубався в замку, а Климунда нетерпляче переступав з ноги на ногу в нього за спиною. Клятий комбінатор — замикає квартиру двома такими замками, що не підступишся. Балабан уже дечого навчив Климунду, і той розбирався у конструкції найпоширеніших замків. Але замки, біля яких вони зараз поралися, були нестандартні, і Льоха стиха лаявся, добираючи відмички.

Господаря цієї квартири Романа Кириловича Недбайла Климунда знав давно — вони мешкали в будинках, що стояли поряд. Недбайло працював на м'ясокомбінаті. Жив скромно. Не мав ні машини, ні дачі. Та його сусід — постійний партнер Климунди в доміно, — запевняв, що «м'ясокомбінатор» — людина з достатком. Жінка його з дитиною все літо відпочиває в Сочі. А квартира яка в них!.. Кришталь і килими, сусід, що був слюсарем, бачив: колись Недбайло покликав його відремонтувати кран у ванній.

Саме квартиру Недбайла і мав на увазі Климунда, коли розмовляв з Балабаном у сквері.

Нарешті клацнув перший замок, другий піддався одразу, і Климунда слідом за Балабаном ковзнули до квартири. Льоха затримався у передпокої, причинив за Спиридоном двері. Визирнув із-за спини Климунди, який зупинився на порозі вітальні.

— Чого стовбичиш? — просичав.

Климунда відступив, пропускаючи Балабана. Стояв і розгублено дивився, як той швидко і впевнено перебирає речі у шафі. Задоволено посміхнувшись, Балабан зняв каракулеву шубу, згорнув її і поклав у валізу.

— Глянь, що там… — кивнув на письмовий стіл біля вікна. — Якщо замкнуто, спробуй… — подав відмички.

Стіл і справді був замкнутий, проте Климунда легко впорався із замками. Відсунув шухляди — якісь зошити, теки з паперами, журнали. Увагу його привернула старовинної бронзи шкатулка. Спробував відімкнути, однак замок не піддався. Покликав Балабана. Той незадоволено покинув шафу, підійшов, та, побачивши шкатулку, занетерпеливився:

— А може, там гроші! — Очі в нього жадібно спалахнули. Він сильно натиснув на відмичку, певно, зламав замок, бо щось у шкатулці хряснуло. Відкрив її і аж свиснув від подиву. На дні лежали три пачки акуратно перев’язаних зелених асигнацій.

— П'ять… п'ять і дві тисячі… — прочитав цифри на наклеєних навхрест смужках.

— Дванадцять тисяч! — охнув Климунда.

— Пофортунило! — видихнув Балабан.

— Перераховувати не будемо… — щасливо засміявся Спиридон. — Недбайло рахував для себе.

Балабан віддав йому одну п'ятитисячну пачку, та Климунда спритно вихопив у нього з рук і другу — двохтисячну.

— Ти що! — загрозливо підняв кулак Балабан. — Усе навпіл!

— Візьмеш собі барахло. Там більше, ніж на дві тисячі.

— Але ж його ще збути треба… — пробуркотів Льоха, однак відступив.

Климунда витягнув із шкатулки золотий жіночий годинник на ланцюжку, золоті запонки й дві ощадні книжки. Кинув Балабану годинник, запонки взяв собі. Зазирнув у книжки.

— Двісті карбованців… — промимрив презирливо. — І сто п'ятдесят… Обережний, грошей на книжці не тримає, і а й ці, — підкинув на долоні пачку, — певно, тільки дещиця…

— Ховає, свиня! — погодився Балабан. — Але спробуй знайти…

— Давай швидше! — підігнав його Спиридон. Знав, що Недбайло раніше як о сьомій вечора не вертається, і вони мають ще добрих чотири години фори. Але в нього весь час було таке відчуття, мовби хтось уже стоїть біля дверей. Зараз вони розчиняться — і тоді кінець…

Закурив, дивлячись, як Льоха пакує вже другу валізу, знайдену в Недбайла. Сперся на тумбочку, де стояла виска китайська ваза, — нараз тумбочка захиталась і ваза нахилилася. Спиридон устиг дотягнутися до неї, та не втримав — ваза впала, боком вдарилась об підлогу й розумілася на друзки.

Балабан злякано озирнувся.

— Ти що!..

Климунда прислухався: здавалося, що звук розбитої вази почули в усьому домі. Проте навколо, як і досі, панувала тиша і спокій…

Нервово розчавив об поліровану поверхню тумбочки цигарку.

— Ну, довго ти ще? — гукнув.

— Готово, шеф! — Балабан підняв валізи. — Ти йди вперед і бери таксі. А я — за тобою.

— А-а, боржничок прийшов… — губи в Іваницького розтягнулися в удавано привітній усмішці. Це нагадування; про борг одразу зіпсувало настрій Климунді.

Іваницький відступив, даючи йому пройти. Климунда; зупинився перед дзеркалом, поправляючи зачіску. А Омелян стояв збоку й іронічно кривився. «Кривись, друже, кривись, у душі все одно заздриш мені, — думав Спиридон. — Хіба не справжній мужчина! Яка статура, врода! Дівчата самі чіпляються. А ти? Щось недолуге, миршаве, жаба якась розчепірена».

Та досить було Климунді зайти до кімнати, як відчуття переваги над Іваницьким одразу зникло. Простора однокімнатна квартира, імпортні меблі, холодильник, бар, заставлений пляшками, а на стінах — цілий музей старовинного й сучасного мистецтва. Климунда відчував себе нікчемним серед цієї розкоші.

Він незручно, скраєчку, сів у крісло і втупив очі в Омеляна, наче вперше бачив його: грушовидна голова з вузьким лобом, качиний ніс, бліді губи, всіяні ластовинням щоки і великі очі, колір яких ніби весь час мінявся.

Так, вродою Іваницький не похвалиться. Зате хватка — куди Климунді.

Климунда добре знав Омеляна — як-не-як, разом училися в школі, хоч Іваницький прийшов у їхній десятий клас десь посеред навчального року. До того жив і вчився у якомусь районному містечку.

Спочатку Іваницького не помічали в класі. Не помічав його і Климунда, хоч новачка посадили за його парту. Та й не було чого помічати: щось миршаве, бліде, раз удариш — і нема… І все ж новачок скоро примусив поважати себе. Десь через місяць його авторитет визнав навіть перший учень класу Борис Сойченко, попросивши подивитися, чи правильно він розв'язав задачу з алгебри: домашня робота була справді складна, і тільки Іваницький впорався з нею…

І Спиридонові стало трохи легше вчитися. Оскільки він сидів з Іваницьким за однією партою, то дістав право в першу чергу списувати домашнє завдання, не кажучи же про контрольні.

Якось повертаючись разом з Іваницьким додому, Климунда почав розпитувати Омеляна про його районне містечко, але той відповідав неохоче й відразу перевів розмову на інше. Іваницький не любив відкриватися стороннім, навіть рідна тітка, яка пригріла його, не знала й половини того, що тримав за душею племінник.

Омелян і тепер, через багато років, навіть у думках неохоче повертався до свого дитинства. Батьки його жили непомітно, немилосердно скупилися на всьому, тримали в чорному тілі і свого єдиного сина.

Потім Омелян зрозумів — чому. Якось уночі він підслухав розмову. Із сусідньої кімнати долинав збуджений шепіт.

«Думаєш, вони забули? Простили, гадаєш? Та вони і зараз шукають мене… А ти — у місто!» Це батько.

«Людей там багато, — не дуже сміливо заперечила мати. — Легше загубитися…»

«А про прописку подумала?»

«Так прізвище ж у нас інше».

«Інше… інше… Його можуть — легко розкрити. Тут уже звикли до нас, знають як облуплених… А там — свіжа людина… Читала про процес у Білорусії? Кікотя і Панченка — до розстрілу! А з Кікотем ми разом були в одній команді…»

«Так, чудом на тебе не вийшли, — погодилася мати. — Але ж тепер, коли Кікотя нема…»

«Сиди тихо й не рипайся», — роздратовано сказав батько.

Мати раптом схлипнула:

«Набридло прибіднюватися, рахувати копійки, вдавати, що від получки до получки ледве тягнемо. Щоб мати золото й так бідувати…»

«Замовч, — у голосі батька відчувалася неприхована загроза. — Про золото забудь… Тільки раз візьми, воно й потягнеться. А від людських очей нічого не приховаєш, нові черевики, і ті помітять…»

Мати зайшлася сухим кашлем. Віддихавшись, мовила тоскно:

«Помру я скоро, то хоч наостанку хотілося б порозкошувати».

«Здуріла! — обурився батько. — І не думай…»

«Де золото ховаєш?» — раптом запитала мати.

«А тобі для чого? Де ховаю, там і лежить».

«Хотіла б знати, чи надійно?»

«Не хвилюйся! Сам чорт ополудні не знайде».

Підслухана розмова вразила і злякала Омеляна, йому вже йшов тоді п'ятнадцятий рік, і не зрозуміти того, про що розмовляли батьки, не міг. Отже, він син поліцая чи карателя… Ось чому вони живуть осторонь усіх, ось чому у них нема ні друзів, ні добрих знайомих.

Омелян не склепив очей до ранку. Лежав нерухомо, втупившись у стелю, яку перетнула навскіс широка щілина. Батько вже кілька разів казав, що треба відремонтувати хату, однак весь час нарікав, що немає грошей. І обіцяне пальто йому, Омелянові, так і не купив, бігає в школу в старому, пошарпаному. А від батька тільки й чує — багато їси, швидко черевики зношуєш, навіть на зошити й підручники доводиться канючити.

Та й сам батько три роки ходить в одних чоботях — мовляв, йому, скромному рахівникові «Міжколгоспбуду», тільки й вистачає получки прогодувати сім'ю… Правда, є в них одна справді цінна річ: найкращий радіоприймач з тих, що колись завезли у район. Батько вечорами слухає передачі з-за кордону, ловить усілякі «голоси» і дуже радіє, коли передають щось образливе на адресу Радянської влади.

Омелян з дитинства звик не любити цю владу. І мати, і батько не раз казали, як добре їм жилося б, якби не революція. У Омелянового діда був маєток десь під Могильовим, і батько радо зустрів фашистів, сподіваючись, що йому повернуть палац, в якому до війни було відкрито будинок відпочинку. Та німці влаштували там госпіталь. Омелян колись пробував розпитувати батька, чим займався той під час війни у Мінську, але переконливої відповіді так і не дістав. А воно он що — каратель. Тепер зрозуміло, звідки в нього й золото. Омелян згадав, як батько вчив його бути потайним, не говорити зайвого стороннім. І головне — не виказувати своїх думок. А потім, коли Омелян пішов до школи, наставляв, як і що слід казати вчителям і товаришам, як вислужуватися перед класним керівником, доносячи на школярів, не гребувати нічим заради власної користі. «Ти, синку, — любив повторювати, — краще дурником прикинься, з дурника що візьмеш, а ти у слушний момент отим розумникам ніжку й підставиш…»

Вчився Омелян легко і в класі мав авторитет. Страждав лише від того, що не міг носити такі ж костюми й черевики, у яких ходили товариші.

Підслухана нічна розмова, з одного боку, стривожила Омеляна, але, з другого, — надала деякої душевної рівноваги. Стривожила, бо добре усвідомлював, що б сталося з ними, коли б хтось дізнався про батькове минуле. Син карателя, у якого руки в крові! Зрештою, він не відповідає за батькові злочини, та пляма все ж лишиться… Трохи заспокоювало те, що батьки, як виявилося, були спритні люди і поміняли прізвище. Певно, тоді ж у Мінську поцупили чужі документи й скористалися з них. І зовсім уже надавало впевненості те, що в них було золото. Тепер він проходив повз піжонів у модних куртках і штанях байдуже, знав, що колись він зможе придбати все, що захоче, колись у нього буде багато-багато грошей — адже батько неодмінно поділиться з ним…

Влітку померла мати. Вона місяць пролежала в лікарні. Коли Омелян приходив, мати дивилася на нього сумно, наче хотіла щось сказати. Омелян знав, що саме, але й взнаки не давав, що довідався про її таємницю. А мати так і не наважилась відкритися синові, померла тихо й непомітно. Так само тихо й непомітно батько поховав її — на похороні були тільки сусіди та кілька співробітників контори, де мати працювала прибиральницею.

Через місяць після смерті матері батько запропонував Омелянові піти на підробітки: «Міжколгоспбудові», де він працював, були потрібні підсобні робітники, і платили там непогано.

Омелян довго дивився просто в очі батькові, зважував, сказати чи ні і що може з цього вийти, нарешті все ж мовив тихо, так, що сам ледь почув сказане:

«А для чого мені підробляти? Грошей у тебе стільки, що й мені ще залишиться…»

Вони розмовляли ввечері при тьмяному світлі маленької електричної лампочки, і все ж Омелян помітив, як зблід батько — потім щоки в нього взялися червоними плямами, стиснув важкі кулаки й запитав загрозливо:

«Це ти про що? Про які гроші?»

Омелян знав, що тепер не має права відступати. Якщо відступить, програє: буде, як і мати, канючити в батька кожного карбованця. І він рішуче сказав, наче йшлося про речі давно обговорені й з'ясовані:

«А про золото… Те, що в схованці».

Батько аж сіпнувся. Нахилився до Омеляна близько-близько й підвів руки, буцім хотів ухопити за горлянку. Запитав хрипким чужим голосом:

«Що ти мелеш! Збожеволів, чи що? Золото, гроші…»

Омелян на всяк випадок трохи відсунувся…

«Тату, — сказав сухо, — я знаю все про тебе. Про Мінськ і розстріли, — уточнив. — І про золото, яке ви сховали з мамою».

«У-у, сука! — рубонув батько долонею перед самісіньким Омеляновим носом. — Розбазікала…»

Омелян не захищав матір: хай батько думає, що хоче…

«Залежалися у вас гроші, тату… — зробив спробу пожартувати. — Запліснявіли».

«Не твоє діло, — набурмосився батько. — Нема в мене нічого».

«Є, тату, є! — Омелянові чомусь зробилося весело. Чи то відчув, що виграв двобій у батька, чи просто позбувся тягаря, що останнім часом лежав у нього на плечах. — І от що скажу тобі: давай все навпіл!»

Він не встиг ухилитися і дістав гучного ляпаса. Схопився за щоку, хотів заплакати, та все ж подолав біль і образу й мовив вагомо:

«Я б не радив тобі, тату. Бо якщо хтось дізнається…»

«Ти мені погрожувати! Рідному батькові, — аж захлинувся від люті той. — Та я тебе власними руками…» — Він потягнувся до синової горлянки. Омелян знав, що справді може задушити, та мав безпрограшного козиря й кинув його просто батькові в обличчя:

«Спробуй тільки зачепити! Я залишив у товариша листа, і коли що, він розпечатає його. А там про все написано».

Батько опустив руки.

«Оце виховав на свою голову…» — скрушно похитав головою.

«На свою, на мою!.. — знущався Омелян. Знав, що переміг батька, й захотілося трохи покепкувати з нього. — Віддай мені мою частку».

«Який швидкий! Почекаєш. Після моєї смерті матимеш усе».

«Довго чекати, — нахабно заперечив Омелян. — Я хочу сьогодні, і щоб по-чесному».

Батько замислився, руки в нього дрібно тремтіли.

«Хлопчисько ти ще… Почнеш розкошувати, люди помітять…»

«Не бійся, тату. Не такий вже я хлопчисько. Поїду до тітки у місто, там і школу закінчу. Щоб тобі тут не заважати».

«Злякався? — іронічна посмішка скривила батькові губи. — Що ж, я не заперечую».

«А якщо б і заперечував? — подумав злостиво Омелян, та не став добивати батька. Тільки поквапив його — Де ти сховав золото?» — Він уже обдивився обидві кімнати, льох і горище, обстукав стіни й підлогу, але тайника не знайшов.

Батько взяв у сінях лопату, і вони вийшли в сад. Усе, як виявилось, дуже просто: під парканом батько викопав із землі обв'язаного ганчіркою глечика. Обтрусив з нього землю й поніс до хати.

Омелян дотримав свого слова: через тиждень подався до тітки Віри. Як і де продавав він у місті золоті дрібнички, батько не знав, та робив це Омелян спритно. Принаймні ані тітка Віра, якій він щомісяця від імені батька платив по сорок карбованців, ні товариші, по школі, а потім по інституту, ніколи не бачили, щоб Омелян Іваницький тринькав гроші.

Єдиний однокласник, з яким по закінченні школи Іваницький підтримував контакти, був Спиридон Климунда. Хоч на перший погляд нічого спільного в них не було й не могло бути. Спиридон взагалі навряд чи закінчив би школу, якби не був чемпіоном з настільного тенісу і не виступав за школу на різних змаганнях. Чемпіонові прощалося багато, і вчителі натягували йому трійки.

Іваницький закінчив художній інститут і став мистецтвознавцем. Климунда так і не піднявся вище тренера пінг-понгу. Омелян ставився до Спиридона поблажливо, та все ж кілька разів купував у нього іноземну валюту. Климунда іноді приводив до нього знайомих дівчат, часом позичав у Омеляна гроші.

Якось Іваницький організував прогулянку на своєму «Москвичі». Вони потрапили в район гарних котеджів на околиці, і Омелян, тицьнувши пальцем в один з них, сказав, що тут мешкає професор Стах і у нього дуже цінна колекція ікон.

Заради цієї колекції сьогодні і завітав Климунда до Іваницького.

— Кави хочеш? — запитав Омелян, сьорбнувши з чашки.

Климунда похитав головою.

— Діло маю, не до кави.

В Омелянових очах майнула іскра цікавості. Потягнувся по сигарети. Взявши собі, підсунув Климунді.

— А втім, — махнув рукою, — ти полюбляєш оту гидоту.

Спиридон розім'яв у руках дешеву «Любительську» цигарку. Звик уже до таких реплік і не реагував на них: кожен курить те, що йому до смаку. Він бачив навіть одного доктора наук, який димів «Паміром» і не соромився цього.

— То що ж у тебе за діло? — помовчавши трохи, запитав Омелян, і в його очах знову спалахнула іскра цікавості.

— Є невеличка пропозиція… Пам'ятаєш, ти казав мені про того професора? Ну, в якого ікони…

— Ну то й що?

— Я познайомився з одним хлопцем… Замки для нього не проблема… — Кажучи це, Климунда пильно дивився на Іваницького. Невже відмовиться? Адже ж любить гроші понад усе і має зважитися на ризик. — То можна цю колекцію…

— Звідки знаєш того хлопця?

— Навіщо тобі?

— Так, цікаво.

— Не знаєш, звідки такі беруться?

Іваницький задумався.

— Твоя пропозиція мені в принципі подобається, — мовив спроквола. — Вип'єш кави?

— Охоче… — полегшено зітхнув Климунда.

На підкладці кепки, загубленої злочинцем біля Окружного шосе, експерти знайшли кілька волосин. Уранці майор Шульга знав, що кепку носив чоловік тридцяти — тридцяти п'яти років, брюнет, який почав лисіти, і що він недавно підстригався. Майор навіть знав групу його крові.

Коло пошуків одразу звузилося. Грабіжник був з Вишнянки, певно, будівельник, десь сорок другого року народження. З усього видно, що він добре знав місцевість. Це й давало підстави зробити висновок, що злодій або родом з Вишнянки, або колись мешкав у цьому селі, чи, зрештою, просто вивчив підходи до шосе і привіз таксиста саме сюди. Та все ж Шульга зупинився на першій і найімовірнішій версії: будівельник з Вишнянки.

Весь день майор просидів із дільничним інспектором Вільченком, вивчаючи список мешканців селища. Виявилося, що серед них було багато будівельників — десятки мулярів, штукатурів, столярів…

Поступово список зменшувався… Спочатку викреслили всіх зовсім молодих і літніх. Потім Вільченко, який знав кожного мешканця Вишнянки, — працював тут півтора десятка років, — викреслив усіх білявих. Поза підозрою були ще двоє.

— Володимир Пухов, — пояснив Вільченко майорові, — разом із жінкою чотири дні тому поїхав на Азовське море. А оцей, Мазуренко, — вже два тижні в лікарні.

У списку лишилося четверо…

… Вільченко йшов попереду, а Шульга з оперативником у цивільному на деякій відстані за ним. Дільничний тримав під пахвою портфель… Вони домовились, що Вільченко заходитиме в будинки, нібито для перевірки паспортного режиму, зазиратиме в домові книги й непомітно з'ясовуватиме, де перебувала позавчора ввечері підозрювана особа.