Лекция № 9 4 страница

— Отже, — уточнив Козюренко, — ви твердите, що останнім часом, принаймні перед арештом, не курили цигарок «Любительські»?

— Ні.

— А серед ваших знайомих були такі, що курили «Любительські»?

Якась іскорка майнула в Балабанових очах: згадав Семена і вузьку червонувату пачку в його руках. Але відповів твердо:

— Не пригадую.

— Подумайте.

Балабан на мить замислився і знову похитав головою.

— Ні, не знаю.

— Негарно, Балабан, виходить, — перехилився до нього через стіл Козюренко. — Ви твердите, що під час крадіжки в квартирі Недбайла розбили вазу. І що на цій квартирі були самі. Як же ви можете пояснити той факт, що на тумбочці, де стояла ваза, знайдено погашений об неї недокурок цигарки «Любительська»?

Балабан знизав плечима.

— А може, хтось зайшов після мене? Я двері не зачиняв…

— Зайшов, посидів, спокійно покурив, нічого не взяв і пішов собі… Не робіть з нас дурників, Балабан!

— Чого б це я робив… Такі приязні й великі начальники!

— Не блазнюйте! — перебив його Козюренко суворо. — Експертизою встановлено, що «Любительську» цигарку в обікраденій квартирі курили не ви. Курила людина із зовсім іншою групою крові. І ви знаєте цю людину.

Балабан притиснув руки до серця.

— Я був сам, — мовив якнайпереконливіше. Подумав, що якась там група крові — це ще не доказ. Ти виклади на стіл козирі, тоді розмовлятимемо, а так… Він нічого не скаже, поки є найменша можливість відбрехатися, бо якщо вийдуть на Семена, докопаються до пістолета, а це вже…

У Балабана мороз пішов поза шкірою.

— Так, громадянине начальнику, я взяв квартиру сам, і ви мені більше нічого не пришиєте.

— Припустімо, Балабан, що я вам повірив, — полагіднішав Козюренко. — Тепер скажіть мені, де ви ночували, коли залишалися в місті?

Очі в Льохи забігали: невже вийдуть на сестру? Він закопав у неї у погребі металеву коробку з-під льодяників, а в ній — його пайка, п'ять тисяч карбованців. Тепер він житиме однією надією, що скрашуватиме його важке й одноманітне життя в колонії, — порозкошувати на ці п'ять тисяч, коли вийде на волю.

Відповів, віддано й чесно дивлячись просто в очі Козюренку:

— А на вокзалі… Іноді в парку… — не збрехав, бо саме там провів одну ніч. — У парку молодь на ніч намети ставить, вогнища розпалює. Візьмеш пляшку, приб'єшся до компанії. І тепло, і весело.

— Отже, знайомих і родичів, у яких ви могли б зупинитися, в місті нема?

— Нема, — похитав головою Балабан.

Полковник покликав конвоїра. Балабана вивели.

— Що скажете, Якове Павловичу? — запитав Шульгу.

— Треба починати з Городянки. Крутить Балабан, і щось за цим криється.

— Гаразд, мабуть, ви маєте слушність, майоре. Викликайте машину — і до Городянки. А я спробую показати Балабана сержантові Омельченку. Стріляв, правда, в Стаха не Балабан. І все ж непокоять мене ці «Любительські». Можливо, збіг обставин, але як на гріх, то й граблі стріляють…

… П'ятьох приблизно одного віку чоловіків посадили на довгій лаві попід стіною. Другим ліворуч сидів Балабан. Знав — неспроста все це, але бадьорився, навіть посміхався вдавано, проте руки у нього дрібно тремтіли, і він сховав їх між коліньми.

Зайшов полковник Козюренко з понятими. Він навіть не глянув на Балабана, став боком, наче хотів показати свою неупередженість. Та Балабан відчув таку ненависть до цього спокійного і впевненого в собі чоловіка, що ледве вгамував бажання кинутися на нього.

Увійшов сержант Омельченко. Козюренко щось говорив — то була звичайна в таких випадках процедура. Але Балабан не чув жодного слова. Він одразу впізнав сержанта і не міг відвести від нього погляду, хоч розумів, що цим може виказати себе. Однак нічого не міг вдіяти, це було понад його сили: захотілося підвестись і зізнатися в усьому, покаятися, впасти на підлогу, битись об неї головою, щоб заглушити в собі пал, який чомусь піднімався до серця й відлунював ударами крові в скронях.

Полковник запропонував Омельченку пильно поглянути на п'ятьох попід стіною, чи нема серед них людини, яка напала на нього. Ці слова дійшли до Льохи ніби поза його свідомістю, проте подали сигнал про небезпеку, і він зумів, зрештою, здолати себе — відчув, як відхлинула кров від серця, наче воно спорожніло й почало працювати вхолосту. Шкіра в Балабана посіріла, він одразу спав з лиця: дивився наче й на сержанта, але нічого не бачив, зір якось не затримувався ні на чому — дивний стан людини, коли вона відчуває себе майже неіснуючою, потойбічною, коли нічого не страшно і все здається суєтою суєт, мізерією…

Спочатку Омельченко розгубився: усі п'ятеро були на одне лице. Та він змусив себе зосередитись, погляд його став твердим. Уявив собі обличчя того, що вийшов тоді з темряви. Воно ожило перед ним — і не схоже було на жодне з тих, на які дивився зараз.

— Ні… — мовив нерішуче, — ні… тут його нема…

Нараз його погляд схрестився з поглядом другого ліворуч. Щось змусило сержанта втупитися в обличчя молодика. Ні, воно мало чим скидалося на те, яке снилось йому в лікарні, яке раз по раз поставало в уяві, але тепер Омельченко знав: раніше він помилявся, а зараз — ні. Отой другий ліворуч покликав його тоді з кущів, а потім ударив ножем у спину.

Омельченко на мить ніби знову відчув біль, як і тоді. Він ступив крок до того, хто його так підступно обманув. Підняв руку, тицьнув у Балабана і сказав упевнено:

— Він!

Вимовив це категоричне слово і відразу злякався — адже знав, що жде людину, яка вдарила ножем, намагаючись убити, і тільки чудом не вбила.

Подумав: а може, це почуття помсти заговорило в ньому. Він завжди вважав себе порядною і справедливою людиною. Та й хвилину тому він уявляв собі злочинця зовсім іншим — сержант відступив, зітхнув і зиркнув винувато на Козюренка.

— А може, й не він…

Полковник дивився байдуже.

— Подумайте, Омельченко, — мовив холодно. — Ми не наштовхуємо вас. Гляньте уважно ще раз: ні — то й ні…

Сержант на секунду заплющив очі. Тепер він почав з крайнього чоловіка праворуч.

Капловухий, веснянкуватий, і вираз обличчя безнадійно сумний, навіть пригнічений. Ні, не він.

Другий — чорнявий, з великими чорними очима. І це не він.

Третій — міцний хлопець, кирпатий, з хвилястим чубом і м'якими, жіночими губами. Точно не він. Четвертий… Так, він — без сумніву.

— Він! — сержант знову тицьнув пальцем у Балабана. — Так, це він!

Спочатку Балабан ніяк не зреагував на твердження Омельченка. Може, воно не дійшло до його свідомості, бо він перебував у стані прострації: стояв би зараз під дулом гвинтівки — все одно не боявся б. Але коли сержант відступив і завагався, зрадів так, що рум'янець пробився на щоках.

Та ось полковник щось сказав сержантові, — і той знову повернувся до них, їхні погляди ще раз схрестилися. Тепер Балабан зрозумів: його впізнали, і це — катастрофа…

Нараз подумав із полегкістю: він же не вбив цього міліціонера — отже, «вишки» не дадуть… Він житиме, а там видно буде. Може, попаде під амністію або втече…

Коли їх виводили, озирнувся і ще раз перехопив погляд сержанта. Опустив очі, не мав на нього злоби: така вже в них служба…

Конвоїр наказав Балабану залишитись у вузькому темному коридорі. Той обіперся спиною об холодну стіну, почухався об неї — душевна рівновага повернулася. Зрештою, те, що його опізнав міліціонер, не має вирішального значення. Адже в нього залізне алібі, яке може підтвердити сам дільничний інспектор лейтенант Хохлома.

Ця думка потішила його. Пихатий начальник піймає облизня, хоч, мабуть, гадає, що вже підчепив на гачок Льоху Балабана. Не на такого нарвався.

Коли Балабана знову привели до Козюренка, полковник одразу звернув увагу на те, як упевнено він тримається. Це трохи здивувало його, але й взнаки не подав, мовив спокійно:

— Отже, Балабан, відмагатися марно. Вас опізнали — ви вчинили напад на сержанта Омельченка, щоб заволодіти зброєю, і тяжко поранили його.

— Громадянине начальнику! — Балабан притиснув обидві долоні до серця. — Помилився ваш міліціонер, повірте, помилився. Уперше бачу його…

— Що ж, тоді з'ясуємо все по порядку.

Балабан з собачою відданістю втупився в полковника.

— Ви можете пригадати, де були ввечері десятого травня від десятої до дванадцятої години?

Балабан замислився, удаючи, що згадує. Зараз він приголомшить цього самовпевненого слідчого.

— Не пам'ятаю… — скрушно похитав головою. Знав, що жоден порядний гравець одразу не викладає всіх своїх козирів. — Хіба ж можна все в голові тримати? Скільки часу минуло…

— І все ж згадайте, — з притиском сказав полковник — Увечері десятого травня?

Балабан підвів очі до стелі, ніби силкувався щось пригадати.

— Десятого? — повторив. — Що ж було десятого? Ні, не пам'ятаю.

Полковник пильно дивився на нього. Балабан похитав головою, наморщив лоба і враз пожвавішав.

— Десятого? — почав нерішуче. — Так це ж було… Чекайте! — аж просвітлішав на обличчі. — Згадав, це ж наступного дня до мене заходив дільничний, лейтенант товариш Хохлома. Тепер точно згадав — хворів я десятого, кілька днів підряд хворів. Це ж після Дня Перемоги було — лежав у ліжку. Лейтенант Хохлома може підтвердити! А що, — нахилився до Козюренка, — що десятого трапилось? Щось із цим міліціонером?

Полковник усміхнувся: цей злодюга, виявляється, ще й нахабний.

— Ми перевіримо ваші показання, Балабан. Але попереджаю, ми все одно встановимо істину, а щире каяття завжди враховується судом. Якщо ж брехатимете й заплутуватимете слідство, це тільки обтяжить вашу вину.

«Раніше доведіть що-небудь, тоді — каятимемось! — подумав Балабан. — А так — нема дурних. Лейтенант Хохлома не відступиться — знаємо його, впертий чорт, як і баба Соня…»

Хата на околиці міста, зовні непоказна — давно немазана, обшарпана, віконниці покривилися, — усередині вражала достатком і затишком. Чисто пофарбована підлога в двох великих кімнатах, тиснені шпалери, килими, імпортні меблі, кришталь. Але на всьому лежала печать несмаку: полірований журнальний столик прикрашала старомодна плюшева серветка, а в серванті гордо вишикувались семеро слонів — символ заможності й щасливої фортуни господарки дому.

Ганна сиділа на м'якому стільці й не спускала погляду з працівників міліції, які щойно почали обшук.

Майор Шульга недаремно їздив до Городянки. Довідався він там багато про що. Сусідка Балабанів, баба Соня, розповіла йому про весь їхній рід, пом'янувши недобрим словом мало не всіх, у тому числі й Льошчину двоюрідну сестру Ганну Кирилову. Спекулянтка, мовляв, живе в обласному центрі, а скуповує в Городянці й у навколишніх селах ранні полуниці та фрукти, кошиками і ящиками возить до Москви й продає. Кажуть, грошей у неї — що того сміття. І для чого людині стільки грошей, одна з дочкою живе, а дочка прицюцькувата — ніхто навіть заміж не бере…

Встановити адресу Ганни Кирилової було неважко. Другого дня Козюренко одержав ордер на обшук і доручив зробити його Шульзі. Кирилова не злякалася, побачивши працівників міліції. Майор, якому не вперше доводилося брати участь у таких операціях і який з поведінки господарів навчився майже точно визначати, чи приховують вони щось, спостерігаючи за Кириловою, дедалі більше впевнювався, що обшук нічого не дасть.

Кирилова дивилась, як працівники міліції порпаються в шафі й зневажливо кривилася. Коли б наскочили тиждень тому, мали б поживу: вона тоді ще не встигла реалізувати речі з валізи, яку залишив їй Льоха, та й сама валіза могла стати незаперечним доказом Але позавчора в неї купили останню цінну річ — пальто з бобровим коміром. Вона віддала його за три сотні й картала себе цілий день, що продешевила. А воно, виявилось, дарма картала — є таки на світі бог, він справедливий, усе бачить і завжди помагає скривдженому… А в тому, що зараз її кривдять, Ганна Кирилова не мала ніякого сумніву. Ну, чого вриватися в порядний дім, коли там нічого нема, чого перекидати речі в шафі? Сказано, нічого нема, гроші та ощадкнижки — ось на видноті. Все зароблено чесним трудом.

Але чого перешіптується отой майор з міліціонером, який порпається в комоді?

Ганна Кирилова нервово сплела пальці. І як вона могла забути про це? Так грубо помилитися!

Коли Льоха прителіпався одного вечора п'яний як чіп, вона обшукала його кишені й витягла гарного золотого годинника на ланцюжку. Такі годинники щойно увійшли в моду, їх носили на шиї замість медальйонів. Річ так сподобалася Ганні, що та вирішила залишити її собі. Лихий попутав. Усе одно не носила б сама і не дала б дочці.

А втім, чого вона хвилюється? Це ж брат подарував їй годинника. Хіба брат не може подарувати цінну річ своїй сестрі? Вона крадена? Що ж, Кирилова, звичайно, чула, що її двоюрідний брат відсидів якийсь строк за крадіжку. Але ж у колонії його перевиховали, і вона навіть не могла уявити собі, що ця річ — крадена.

Так вона й відповіла Шульзі, коли той попросив її пояснити, чий годинник і звідки.

Перед обшуком майор ознайомився із списком украдених у Недбайла речей. Був певен, що знайде щось у Кирилової — і його передбачення справдилось…

У кімнатах уже залишалося мало роботи, і Шульга доручив одному з оперативників оглянути погріб, до якого вів вхід просто з сіней.

— А ви не замислювалися над тим, — звернувся майор до Кирилової, — за які гроші брат міг купити такий коштовний подарунок для вас? Адже після звільнення з колонії він ніде не працював.

— Льоша сказав, що продав щось із своїх речей.

— Он як! — здивувався майор. — Ніколи не думав, що Балабан такий щедрий.

— Просто ви погано знаєте його.

— Скоро знатимемо краще! — пообіцяв майор упевнено. — Та мені здається, що й ви не до кінця знаєте його.

— Я люблю його, як рідного брата, — заперечила Кирилова. — А брат є брат… одна кров…

Тим часом з погреба виліз оперативник. У руках він тримав коробку з-під льодяників. Мовчки і якось урочисто поставив її на стіл.

— Ось, — повідомив коротко, — була закопана в погребі.

Шульга зиркнув на Кирилову: жінка аж подалася вся вперед, дивилася здивовано, й розгублено, і майор спочатку подумав, що Кирилова й справді бачить коробку вперше. Та не мав часу для психологічних вправ — присунув до себе коробку і зняв з неї щільно припасовану кришку. Підкликав понятих.

— Зверніть увагу, — показав, — коробку закопано порівняно недавно — не встигла заіржавіти. Бачите, на кришці тільки де-не-де іржаві плямочки…

Та понятим нецікаво було дивитися на кришку, зазирали в коробку, де лежало щось загорнуте в целофан. Зрештою, вміст коробки передусім цікавив і майора. Він не став випробовувати терпіння свідків — розгорнув целофан, і на стіл лягли акуратно навхрест заклеєні пачки грошей.

— П'ять тисяч карбованців, — констатував Шульга.

— П'ять тисяч! — раптом вигукнула Кирилова. — Невже справді п'ять тисяч?

Шульга обернувся до неї.

— Ви хочете сказати, що ці гроші не належать вам?

— Боже мій, п'ять тисяч! — схопилася за голову жінка.

— Ви не відповіли на поставлене запитання. Гроші — ваші?

Кирилова глянула на майора спантеличено.

— Якби ж були мої! Я хіба так їх сховала б! Це б мені до кінця життя…

Вона казала так щиро, що Шульга мало не повірив їй. Та вів далі сухо й офіційно:

— Громадянко Кирилова, звідки ви взяли ці гроші і з якою метою закопали у погребі?

Кирилова сплеснула руками.

— Я — закопувала? Навіщо б я закопувала?! — Нараз зміст усього, що відбулося, остаточно дійшов до неї, очі в жінки недобре засвітилися. — То він, — посварилася пальцем, — тільки він. І це називається брат! Адже сів — для чого тобі гроші, іроде поганий! Для чого, питаю я вас? — Вона обвела присутніх розпачливим поглядом, та, зрозумівши, що ніхто не співчуває їй, ображено стулила губи й сіла на стілець.

— А ви запевняли, що добре знаєте свого брата, — не стримався, щоб не дошкулити, майор.

Кирилова зиркнула на нього спідлоба і нічого не відповіла. Шульга швидко закінчив формальності, пов'язані з обшуком. Повідомив Кирилову:

— Самі розумієте, ми вимушені затримати вас, щоб з'ясувати всі аспекти справи.

Кирилова, не відповідаючи, кивнула, а майор роздратовано потер підборіддя: «чорт, як він сказав, — «аспекти справи»? І чому це людина іноді не вміє просто висловлювати свої думки?

… Козюренко сидів на дивані й зацікавлено гмукав, поки Шульга доповідав про обшук у домі Кирилової. Пройшовся вздовж кабінету, зовсім по-хлоп’ячому намагаючись ступати лише по лінії паркету, яка тягнулася вздовж килимової доріжки.

— Гадаєте, Кирилова не знала про коробку з грішми? — перепитав.

— Так мені здалося.

— Може бути… Балабан — проноза… Але ж де він узяв ці гроші?

— Спочатку я подумав: збув украдене у Недбайла. Однак тих речей було тисячі на дві, ну, на дві з половиною. Крім того, пачки асигнацій по п'ятдесят карбованців… Не такий Балабан дурний, щоб ходити по магазинах і міняти гроші. Хтось може й запідозрити…

— Поговоримо з Кириловою. Може, вона що скаже. — Полковник сів за стіл. — Накажіть привести її.

Кирилова вже оговталась. Встигла поміркувати над ситуацією і виробити лінію поведінки. Вона сиділа, міцно стуливши губи й поклавши руки на коліна, дивилася просто перед собою і відповідала коротко, добре все обмірковуючи, перш ніж щось сказати.

— Ми ведемо попереднє слідство, Кирилова, — почав полковник, — і я ще не знаю, в якій ролі в ньому фігуруватимете ви. Принаймні нам слід з'ясувати кілька обставин. Сподіваюся, ви допоможете нам, бо це і в наших, і у ваших інтересах.

— Так, — ледь розтулила губи Кирилова.

— Ви твердите, що знайдена у вас коробка з грішми не належить вам?

— Атож.

— Як вона потрапила до вашого погреба?

— Не знаю.

— Хто, крім вас, лазить туди?

— Дочка. Ну, ще брат.

— Олексій Балабан?

— Так.

— Дочка могла заховати гроші?

Губи в Кирилової розтяглися в зневажливій посмішці.

— Певно, за все життя не побачить таких грошей.

— А Олексій Балабан?

— Це він! — раптом зірвалася на фальцет Кирилова. — Він, тільки він! Обвів мене круг пальця. Я його годувала, обпирала, а він обдурив мене, паразит клятий!

— Так уже й обдурив! А золотий годинник?

— Чого він вартий? Нехай сотня… А я на Льошку скільки витратила!..

— Отже, Кирилова, ви вважаєте, що гроші у вашому погребі закопав Олексій Балабан? Де він міг узяти таку суму?

І знову кутиків губ Кирилової торкнулася презирлива посмішка.

— Може, знайшов? — відповіла єхидно.

— Такі гроші на дорозі не валяються, — заперечив. — Проте ми ще повернемося до цієї теми. Скажіть, будь ласка, часто бував у вас Олексій Балабан?

— Так… — відмагатися не було рації, і Кирилова визнала — Не виженеш, брат усе-таки…

— Коли був востаннє?

— За два дні до цього… до арешту.

— Звідки дізналися про арешт? — швидко поцікавився полковник.

— А я у Городянці була. Діло мала…

— Так, діло… — іронічно сказав Козюренко, який уже чув від Шульги про «діло» Кирилової.

— А ви не пам'ятаєте, чи був у вас Олексій Балабан десятого травня?

— Десятого?.. Може, й був…

— Це відразу після Дня Перемоги, — уточнив Роман Панасович.

— А-а, — пригадала Кирилова, — приїздив. І на свята був, і наступного дня. Пішов, правда, десь близько полудня. Я йому ще карбованця дала… Сидів без копійки, а мені що, карбованця шкода?

— У вас гарна пам'ять, — підохотив її полковник. — Однак Олексій Балабан твердить, що і дев'ятого, і десятого травня хворів і нікуди не виїжджав із Городянки.

Кирилова пограла пальцями на колінах — більше нічим не виказала своїх почуттів. Що їй до Льохи, до цього покидька, — мати стільки грошей і не поділитися з нею. Вона так заховала б їх, що навіть полк міліції ніколи не знайшов би…

Злість на Льоху, який ошукав її, піднялась у ній, і Кирилова мовила твердо:

— Бреше Льоха, їй-бо, бреше… Та ви дочку мою спитайте. Гуляв у нас Льоха дев'ятого. Ще півлітру йому виставили… — Згадка про півлітру, мабуть, найбільше дошкуляла їй, бо повторила — Так, півлітру, і він сам її вижлуктив. Ми ж не п'ємо з дочкою, хіба що червоного винця коли-не-коли, солоденького…

Полковник думав: ось тобі й Балабанове алібі.. Таж заходив до Балабана дільничний. От бовдур. Ще тоді могли вийти на Балабана — і не було б пострілу в домі професора Стаха.

Перервав Кирилову:

— Зараз ми влаштуємо вам ставку віч-на-віч з Олексієм Балабаном, і ви повторите те, що тільки-но сказали.

Жінка сіпнулася, певно, злякалася, та відразу опанувала себе. Зрештою, в неї не було виходу — адже слідчий міг подумати, що гроші й справді належать їй, а це вже була серйозна загроза для неї.

— Звісно, скажу, — кивнула догідливо. — Це правда. Я й підписку дам…

Козюренко наказав вивести її до сусідньої кімнати. Конвоїр припровадив Балабана. Полковник сів на стілець навпроти підслідного, зовсім близько, міг доторкнутися рукою. Він пригостив Балабана сигаретою, запитав його про щось, аби запитати, і подав непомітний знак Шульзі. Той виставив на стіл коробку з-під льодяників.

— Вам знайоме це? — зненацька спитав Балабана.

Той відсахнувся, впустив сигарету. Очі його наповнилися жахом.

— Де ви?.. — почав, та, судорожно ковтнувши повітря, замовк. Нахилився по сигарету, взяв, незручно тримаючи її двома пальцями, вигляд у нього був безпорадний.

— Ви виказали себе, Балабан, — мовив полковник, — нема рації викручуватись. — І, не даючи Балабану оговтатись, вів далі:— Раджу вам розповісти всю правду. Ми й самі знаємо багато. Зараз ви впевнитеся в цьому. Але й у вас ще є шанси пом'якшити свою вину…

Такі слова Балабан, певно, чув уже не раз, але тепер вони прозвучали особливо вагомо. Адже перед Балабаном на столі лежав незаперечний речовий доказ — коробка з-під льодяників. Він уже намірився був розповісти цьому проникливому полковникові все, що знав, та в останню мить знову завагався і вперто похитав головою.

— Гаразд, — сказав якось аж надто лагідно Козюренко, — облишмо цю коробку. Не в коробці справа, зрештою. Назвіть прізвище людини, якій ви передали пістолет.

— Не бачив я ніякого пістолета! Ви не пришиєте мені цієї справи, начальнику! Я ж казав, що був хворий!

Козюренко подав знак Шульзі, і той натиснув на кнопку поруч із столом.

— Оберніться, Балабан, — наказав полковник. Конвоїр завів до кабінету Кирилову. — А ось ваша сестра твердить, що десятого травня ви зовсім не хворіли і були в місті. І ще напередодні — дев'ятого — пиячили в неї.

У Балабана ображено затремтіла нижня губа. Ще трохи і, здавалося, заплаче.

— Бреше вона… — почав невпевнено.

— Я брешу? — верескнула Кирилова. — Це ти підло обдурив мене. А як пиячив дев'ятого, бачили навіть сусіди, — вони доведуть! І вранці десятого бачили.

Балабан зовсім зів'яв. І щоб хоч трохи досадити Ганні, пробелькотів:

— Але ж вона не розповіла вам, начальнику, що збувала крадене. Я крав, а вона продавала. І знала, що крадене.

— Бреше! — аж задихалася Кирилова. — І таке на мене зводити за мою доброту!

Козюренко наказав вивести Кирилову. Балабан засунув руки під пахви — вони знову в нього почали тремтіти — і тупо дивився в підлогу.

— Кому передали пістолет? — запитав полковник.

— Він сам забрав його, — кинув на своє виправдання Льоха. — Еге ж, кілька прийомів самбо, і я лежав на підлозі… Він пограбував мене…

— Хто?

— Семен.

— Хто такий Семен? Прізвище?

— Я прізвища не знаю.

— Де він мешкає?

— А він мене в гості не запрошував…

— Не блазнюйте, Балабан! Не раджу…

— Та ні, начальнику, я й справді не знаю. Воно вийшло так…

І Балабан розповів про історію знайомства з людиною, яка назвалася Семеном, знайомство, що закінчилося крадіжкою на квартирі Недбайла.

Коли Балабана вивели, Козюренко пересів на диван, запитливо глянув на Шульгу.

— Ну й ну, — похитав головою, — здається, і багато, а подумаєш — тільки ниточки…

Майор присунув до себе клаптик паперу, на якому робив помітки під час допиту Балабана. Розмову записували на плівку, але Шульга за звичкою не розлучався з олівцем. Обвів товстою лінією якесь слово і мовив, підсумовуючи:

— Тепер ми знаємо точно, що Балабан учинив замах на сержанта Омельченка. Раз. Після цього в нього відбирає пістолет якийсь Семен. Можливо, самбіст. Два. Потім Семен разом з Балабаном обкрадають квартиру Недбайла. Балабан одержує свою частку, причому немалу — п’ять тисяч. Три. Через місяць цей же Семен вбиває професора Стаха і забирає частину його колекції. Чотири. Мені тільки незрозуміло, чому Недбайло не заявив про вкрадені гроші? Певно, тому, що сам добув їх нечесним шляхом.

— Цим Недбайлом нехай займаються обехеесівці. А нам треба всі сили кинути на пошуки Семена. Завтра слід поцікавитись у спорттовариствах усіма Семенами, що займаються самбо. Це зробить лейтенант Пугач. А вас я проситиму піти в ощадкасу. Тринадцятого травня Семен одержував у ощадкасі, що на головпоштамті, чотириста карбованців і йшов у будинок на центральній площі.

— У цьому щось є… — невизначено пробуркотів Шульга.

— Візьміть у прокурора дозвіл і поцікавтеся вкладником, який одержав тринадцятого числа чотириста карбованців. Ось вам і Семен.

Омелян Іваницький стояв у черзі на таксі на зупинці біля Смоленської площі.

Приїжджаючи до Москви, він завжди переживав складне почуття духовної пригніченості й водночас якоїсь розкутості. Місто давило його своїми масштабами. Дратували людські потоки, рев автомобільних моторів на проспектах.

Але, з другого боку, саме ця безмежність людського моря надавала йому і впевненості, приглушувала гостре відчуття небезпеки, яке іноді мучило в рідному місті. Там весь час здавалося, що вже натрапили на його слід, що ось-ось подзвонять уночі або ж, ввічливо зупинивши на вулиці, запропонують сісти в машину…

А тут нема нікому діла до Омеляна Іваницького, тут можна дозволити собі деякі вільності. Щоправда, в цей свій приїзд до Москви Іваницький поки що нічого не дозволив собі, хоч і кортіло йому подзвонити кільком знайомим дівчатам. Цього разу в нього було дуже серйозне діло…

Іваницький трохи нервував. Одержав відрядження на сім днів, минуло вже шість, а він усе ще намацував зв'язки з потрібними людьми, боячись навіть натякнути на справжні масштаби операції. Тільки сьогодні вранці один знайомий дав йому телефон і адресу якоїсь Марини Олексіївни Яковлєвої, що мала звести його з потрібною людиною.

Іваницький відразу подзвонив Марині Олексіївні. Сказав, що звертається до неї за рекомендацією Юзефа Тадейовича, і та відповіла, що о шостій чекатиме на нього.

І ось тепер він їхав до неї.

Нарешті підійшла машина, і Іваницький назвав адресу. У район Кунцева — колись то був край світу, а тепер мало не центр міста.

Таксі мчало по широких московських вулицях, а Іваницький з тривогою думав про зустріч, яка мала відбутися, його попередили, що розмовляти доведеться з молодою жінкою, що вона вродлива й ексцентрична. І це особливо непокоїло. Розмови з жінками завжди трохи лякали його. Він знав, що не викликає у них симпатії, і тому бентежився.

Ліфт підняв його на шостий поверх кооперативного комфортабельного будинку. Іваницький подзвонив, але йому довго ніхто не відчиняв. Було, правда, таке відчуття, ніби хтось пильно розглядає його у вічко.

Зрештою двері відчинилися, в щілину визирнула жінка.

— Ви до кого?

— Марина Олексіївна тут живе?

— Це я.

— Мене рекомендував Юзеф Тадейович… Я дзвонив вам сьогодні.

Брязнув ланцюжок, і двері розчинилися. Іваницький зайшов до передпокою, з цікавістю розглядаючи господиню. Вона й справді була молода й вродлива.

Вони пройшли до просторої кімнати.

Марина Олексіївна кивнула Іваницькому на крісло, а сама заходилася поратись коло бару. Господиня поставила на журнальному столику перед гостем пляшку і наповнила чарки.

— Юзеф Тадейович сказав мені, — почав сухо Іваницький, — що ви цікавитесь іконами…

— Давайте спочатку вип'ємо трохи, — грайливо мовила Марина Олексіївна, — а тоді вже поговоримо про серйозні справи. У мене сьогодні алкогольний настрій. До того ж Юзеф знає своє діло, і якщо вже рекомендує він!.. — Марина Олексіївна усміхнулася.

Іваницький не зрозумів, чи це данина розумові Юзефа Тадейовича, чи визнання його, Іваницького, ділової вагомості. Про всяк випадок заявив трохи пихато:

— Я, правда, не знаю, чи зможете ви задовольнити мої інтереси. Йдеться про досить велику суму…

— Не турбуйтеся, — махнула рукою господиня. — У нас вистачить грошей, щоб купити і не таку мазанину. Але не треба зараз про це. Вип'ємо.

Вона поставила якусь довгограючу платівку, вичавила у свою чарку з коньяком півлимона, випила все, не скривившись і не закусивши, одним духом, і закурила ароматний «Кент». Марина Олексіївна не забувала підливати і гостеві.

Потім, аналізуючи свою поведінку на квартирі в Марини Олексіївни, Іваницький страшенно картав себе: адже повівся, як останній дурень, — мабуть, відразу сп'янів. Він закурив із господининої пачки і для чогось почав розповідати про вчорашню зустріч із відомим художником. Омелян Іванович і справді зустрічався з ним. Його познайомили з метром, назвавши «нашим колегою». Відомий байдуже, ледь глянувши, потиснув йому руку, і це зачепило за живе Іваницького. У думках перебрав останні твори метра, придумуючи їм ущипливі характеристики. Але тепер хвалився, що висловив усе це метрові просто в очі. Московські колеги, мовляв, були страшенно задоволені, що він утер носа відомому.