Лекция № 9 3 страница

Далі треба було діяти, враховуючи, що хтось із чотирьох має зброю і може застосувати її.

З першої хати Вільченко вийшов досить швидко. Повідомив: Казанцев у відрядженні. Вже другий тиждень. Їхня бригада щось монтує в Конотопі.

— Тепер Набоченко? — запитав Шульга, хоч вони наперед домовились про порядок перевірки підозрюваних.

Вільченко кивнув.

— Його хата в провулку праворуч.

Набоченко найбільше цікавив Шульгу. Сидів у тюрмі за крадіжку і після відбуття покарання встиг «заробити» п'ятнадцять діб за дрібне хуліганство.

Будинок Набоченків виходив вікнами просто на вулицю. Вздовж доріжки — квіти. Обабіч крислаті яблуні. Чепурне подвір'я дбайливих господарів.

Борис Набоченко спав на розкладушці під кущем бузку. Дільничний оглядівся навколо, побачив стару, що поспішала до нього з городу, привітно усміхнувся їй. Буває ж таке: Борисові батьки — зразок для всіх у Вишнянці, справжні трударі, чесні й шановані люди, а син як зв'язався ще в школі з компанією гуляк, так і досі не розплутається.

— Як справи, Катерино Власівно? — запитав приязно в старої.

Та обтерла правицю фартухом, подала руку човником, боязко зиркнула на Бориса.

— Накоїв щось мій?

— Побалакати треба, Власівно. — Вільченко підвів стару до хвіртки, щоб Борис, якби випадково прокинувся, не міг нічого почути. — Де ваш син був позавчора ввечері?

У старої злякано сіпнулася губа, — знизала плечима невизначено.

— Не хочете, не кажіть, Власівно, — сердито буркну дільничний. — Самі дізнаємось. Та ви ж не зможете не сказати правди. Хоч і зашкодить це вам…

Стара махнула рукою.

— Пізно повернувся Борис позавчора і п'яний…

— Не казав, де був?

— А ми вже й не питаємо. Однаково не скаже. Ще лається, погрожує…

— На роботі того дня був?

— Пішов уранці.

— Гроші в нього є?

— А хто ж його знає? Інколи щось старий у нього й візьме, а так марнує все, що одержує. Горілку ж даром не дають.

— Ви побудьте тут, Власівно. — Вільченко зробив знак Шульзі, і вони втрьох попрямували до розкладушки. Дільничний нахилився над Набоченком.

— Вставай, Борисе! — Той солодко хропів, і Вільченко потермосив його за плече. — Вставай!

Набоченко невдоволено пробурмотів щось, розплющив очі й раптом сів на розкладушці, напружившись, немов і не спав.

— Ну, що тобі? — закліпав очима, озирнувся, та, побачивши ще двох чоловіків, усміхнувся злякано. — Що вам?

Вільченко швидко обшукав його, зазирнув під подушку. Борис не пручався, незручно підвів руки, поки його обмацували, недобре дивився спідлоба. Потім дільничний приніс ослін, вони сіли перед Набоченком, оперативник став про всяк випадок у нього за спиною. Вільченко запитав:

— Де ти був позавчора ввечері?

Тінь майнула Борисовим обличчям.

— Де був, там уже нема.

— Відповідай, бо змушені будемо затримати тебе.

— А мені не звикати…

— Ви, Набоченко, не жартуйте, — втрутився Шульга. — У нас немає часу на жарти. Відповідайте на запитання, зрозуміло?

— Чого ж тут не розуміти, начальнику! — одразу посерйознішав Борис. — Але ж набридло: що б де не трапилося — зразу до Набоченка…

— Самі даєте для цього привід, — суворо мовив Вільченко. — То де ви були позавчора?

— Гуляв. З хлопцями біля магазину постояли, на трьох узяли.

— Увечері в магазині горілку не продають.

Набоченко хитро підморгнув.

— Це кому і як… Вірка там працює, а вона у Валеру закохана. Якщо, захочемо, і пів ящика винесемо.

— Так… — невдоволено скривився Вільченко і зиркнув на майора: все ж непорядок на його дільниці. — І з ким же ви пиячили, Набоченко? До якої години?

— Ну, Валера був… І Петро Логвинчук. Потім ще Хомко припхався. У нього п'ятірка знайшлася. Ну, ми і її…

— Коли розійшлися?

Борис почухав потилицю.

— У п'ятницю то було, а в суботу не працюємо. То й затрималися. Десь до одинадцятої.

Напад на таксиста стався близько десятої, і якщо Набоченко казав правду, то він мав незаперечне алібі.

— А Віра, продавщиця, була з вами? — уточнив Вільченко.

— Аякже… Де Валера — там і Вірка…

Дільничний відкликав Шульгу до хвіртки.

— Тут поруч є телефон, і можна подзвонити в магазин…

Він повернувся через кілька хвилин.

— Так, пиячили біля магазину, — ствердив похмуро. — Ми з тобою ще поговоримо! — суворо кинув Набоченку.

На обліку в дільничного був ще Тарас Онисько. Подейкували, що він продає крадені будматеріали. Та Вільченко не мав прямих доказів.

Тарас сидів на лавці перед хвірткою і розмовляв з якимось хлопцем. Побачивши Вільченка, підвівся, дивився на дільничного, пополотнівши.

— Зайдімо… — кивнув Вільченко.

Вони зайшли до хати, і Шульга показав Ониську кепку.

— Ваша?

Той одразу розрюмався.

— Моя… Не хотів я… Це ж просто жарт…

— Де зброя? — посуворішав майор.

— Яка зброя? Не маю я ніякої зброї…

— Котрою погрожував таксистові!

Обличчя в Ониська витягнулось.

— Пожартував я… Ось там, — показав на куток, де лежали дитячі іграшки, — там пугач… Сина мого… Пістолет іграшковий… Я купив його, ну й показав таксистові, а він чомусь злякався!

— І сам запропонував вам гроші? — не без іронії запитав Шульга.

— Які там гроші? Сорок сім карбованців…

Раптом до кімнати, відштовхнувши оперативника, вбігла жінка. Заголосила:

— І що ж ти наробив, дурень! Навіщо ви його?

Шульга подав знак оперативникові, і той вивів жінку до сусідньої кімнати. Майор витягнув з купи іграшок пістолет — мало не точну копію ТТ. Підкинув на долоні.

— Отже, ви твердите?..

— Пожартував я… Слово честі, пожартував. А той таксист нічого не зрозумів, віддав гроші.

Шульга ще раз підкинув пістолет на долоні. Наказав Вільченку:

— Викликайте оперативну машину, робитимемо обшук. — Скосив око на Ониська. — Теж мені, жартівник знайшовся! Знаєте, скільки за грабунок належить? Ще раз запитую, де пістолет? Усе одно знайдемо — вам же гірше буде!

Обличчя в Ониська раптом вкрилося плямами, він шморгнув носом і заплакав.

— Нема в мене зброї… Пожартував я…

Майор пройшовся покоями: три гарно вмебльовані кімнати й кухня. Завтра вони покажуть Ониська сержантові Омельченку, і, якщо той не впізнає Ониська, цю справу доводитимуть до кінця інші. Адже хтось заволодів-таки справжнім ТТ з повною обоймою патронів, і Шульзі треба знайти злочинця, поки той не почав стріляти.

Вузька вулиця круто йшла вгору і впиралася в чийсь садочок. Тиша. Тільки цвірінькають горобці й десь поблизу жадібно дзяволить щеня.

Климунда повільно піднявся до садочка, постояв там трохи, заховавшись за кущами жасмину, посадженого просто на вулиці. Кинув порожній рюкзак під ноги, жадібно закурив. Весь ранок нервувався. Власне, особливих підстав для хвилювань не було. Вони з Іваницьким вивірили й спланували навіть деталі, і поки що все йшло так, як передбачалося. «Москвич» професора Василя Федотовича Стаха чверть години тому від'їхав від воріт — дружина професора вирушила з хатньою робітницею на базар. Климунда знав, що вона їздить на базар двічі на тиждень — у понеділок і в середу або четвер. За кермом сиділа дружина професора — немолода вже, років за сорок, але ще вродлива жінка. Вона, певно, знала, що гарна, і молодилася — носила модну зачіску, яскраво фарбувала губи, а під очима клала густі тіні.

Спиридон запропонував познайомитися з нею, ввійти в довір'я, стати своєю людиною в домі Стахів, а потім уже діяти згідно з обставинами. Та Іваницький рішуче забракував цей варіант. Мовляв, кращого подарунка працівникам міліції не зробиш. Карний розшук одразу встановить коло знайомих Стахів, а все інше — справа техніки, причому досить нескладної. Самовпевненість Климунди була надто беззастережна.

Що ж, Омелян, певно, мав рацію. Спиридон і сам відчував якусь недосконалість цього плану, хоч надто вірив у силу своєї чоловічої звабливості, навіть сподівався, що дружина професора Стаха сама подарує йому дещо з колекції свого чоловіка.

Климунда загасив свою «Любительську» об стовбур акації. «Москвич» уже стоїть біля базара. А зараз вийде з дому і сам професор. У цей час він завжди прогулює величезного чорного дога Марса.

Професор Василь Федотович Стах мешкав у гарній двоповерховій віллі, заплетеній з північного боку диким виноградом, а з півдня текомою — схожою на гліцинію рослиною, що цвіте великими, як лілеї, червоними квітками. Текома заплела величезну терасу другого поверху, на яку виходили вікна кабінету професора. Одну його стіну суціль займала колекція Василя Федотовича — зібрання старовинних ікон.

Іваницький казав, що колекція професора Стаха — досить велика й дуже цінна, а Іваницький знався на цьому. Після того як Омелян звірив Климунді свої плани, той спеціально пішов у церкву, довго стояв перед іконостасом, роздивлявся фрески, дивуючись, чого так ганяються за цією старовиною? Пісні видовжені обличчя. І що в них гарного!

Климунда ніколи не бачив колекції професора Стаха. Тому Іваницький намалював йому схему розташування ікон, позначивши хрестиками найцінніші, і він вивчив її напам'ять.

Омелян довго сушив голову, як проникнути в дім професора. Певна річ, можна було подзвонити, відрекомендуватися й попросити дозволу ознайомитись із колекцією. Адже Омелян Іванович Іваницький — мистецтвознавець, працює в державній установі, і його інтерес до зібрання цілком природний.

Та, поміркувавши, Іваницький відкинув цей план. Після зникнення ікон міліція неодмінно складе список усіх, хто цікавився колекцією, а Омелянові зовсім не потрібно, щоб його ім'я фігурувало в міліцейських протоколах.

Випадок допоміг Іваницькому. До їхнього музею завітала група американських туристів, серед яких був відомий колекціонер. Іваницький супроводжував їх — і раптом йому сяйнула думка. Розповів, наче між іншим, колекціонерові про зібрання професора Стаха і натякнув, що, коли той хоче, може подивитися ці унікальні ікони. Щоправда, професор не дуже полюбляє відвідувачів, та директор їхнього музею міг би попросити його. І тоді вже він, Іваницький, залюбки візьме на себе клопоти по організації перегляду колекції.

Директор справді домовився з Василем Федотовичем. Той побурчав трохи, але погодився прийняти американців. Так Омелян Іваницький потрапив у дім Стаха.

Він не назвав свого прізвища професорові, тримався осторонь — тим більше, що Василь Федотович вільно розмовляв англійською і розповідав про свою колекцію сам, — та запам'ятовував усе, наче фотографував. Мозок його фіксував репліки гостей господаря, тільки фіксував, Іваницький не дозволяв собі ніяких емоцій, не виявив їх навіть тоді, коли Василь Федотович підвів гостей до непоказної ікони в центрі колекції і сказав, що це — Рубльов.

Гості клацали язиками, голосно перемовлялися, висловлюючи своє захоплення, а Омелян тим часом пильно вивчав її розташування — другий ряд знизу, сьома ікона ліворуч…

Потім професор пригощав американців кавою, водив по саду. Іваницький, скориставшись із цього, обдивився все, звернувши особливу увагу на замки на парадних дверях, а також на тих, що вели до саду. Через вікна першого поверху у будинок проникнути було неможливо — їх затягували візерунчасті грати: професор дорожив своєю колекцією і оберігав її.

… Радісно й басовито загавкав пес, і Климунда весь напружився. Отже, зараз професор вийде і попрямує до річки — звичайний півгодинний маршрут…

Климунда підняв рюкзак, намацав у зовнішній кишені піджака відмички. Хтозна, чи зуміє він упоратися із замком — от де згодився б досвід Балабана. Але той не зумів замести за собою сліди після крадіжки в квартирі Недбайла, і міліція арештувала його.

Він не з'явився на призначену зустріч з Климундою. Тоді Климунда подзвонив Балабановій сестрі, котра працювала вахтером у якомусь гуртожитку. Та довго випитувала в нього, хто й звідки, і, нарешті дізнавшись, що дзвонить саме той чоловік, про якого чула від брата, повідомила, що Балабана чотири дні тому заарештували в приміському селищі Городянці.

Климунда поцікавився, чи не залишив Льоха в неї чогось на квартирі. Сестра відповіла, що самі не в тім'я биті, й повісила трубку.

«Шкода, що нема Льохи», — зітхнув Климунда і притиснувся до тонкого стовбура акації, немов той міг захистити його. Хвіртка професорової садиби відчинилася, і на вулицю вирвався чорний величезний дог, застрибав навколо сухуватого й непоказного на вигляд чоловіка з сивою борідкою.

«Як професор, то можна й постанову міськради не виконувати! — неприязно подумав Спиридон. — Пса повинен водити на поводку і в наморднику. Розбестились…»

Професор із псом уже зник за рогом, а Климунда все ще стояв у жасминових кущах, дивлячись їм услід. Потім натягнув тонкі нитяні рукавички й прокрався, роззираючись навколо, до хвіртки. Сперся боком на її залізне плетиво, взявся за ручку — звичайно, замкнуто… Тепер мав зробити найскладніше — швидко й непомітно перелізти через хвіртку. Це було нелегко. Хвіртка була висока і закінчувалася довгими сталевими списами. Правда, можна було б спробувати відімкнути замок, але на це потрібен час: випадковий перехожий міг помітити Климунду…

Ще раз уважно роздивився довкола: тиша і спокій, тільки горобці не поділили чогось і влаштували справжній скандал у садочку навпроти.

Климунда легким рухом перекинув через хвіртку рюкзак. Схопився за сталеві прути й підтягнувся. Тіло раптом стало наче невагоме. Відштовхнувся ногою від ручки й спробував протиснутися між гострими прутами, та лише подряпав плече. Тоді, ризикуючи настромитися на вістря, перекинув тіло через списи і мало не впав на асфальтовану доріжку, що вела до парадного ходу котеджу. Підібрав рюкзак і, не озираючись, оббіг будиночок.

Професор, видно, любив квіти — вся відкрита веранда, що виходила в сад, була обсаджена в'юнкими трояндами.

Вони густо розрослися. Під їхнім прикриттям Климунда відчув себе впевненіше.

Іваницький розповідав, що двері, які вели з котеджу на веранду, досить масивні, але замикаються лише на один трохи застарілий французький замок. Для таких замків Спиридон мав набір відмичок і гадав, що відразу впорається із замком. Однак минуло п'ять, десять хвилин, а двері не піддавалися. Нерви Климунди напружилися до краю. Тіло вкрилося холодним, липким потом. Стривожений, щосили натиснув на сталеву ручку відмички. Замок раптом клацнув. Двері легко піддалися, немов і не були замкнені. Климунда, не озираючись, прослизнув у вузький коридорчик.

Знав напам'ять за Омеляновим описом розташування кімнат. Ось простора вітальня першого поверху, круті дерев'яні сходи на другий. Спиридон схопився за поручень, але йому нараз забракло повітря, ноги стали якісь ватяні, тіло обважніло, і він сів просто на сходах.

Тупо дивився на пухнастий килим, що застеляв усю підлогу вітальні, простягнув ноги, відчуваючи зрадливу слабкість під коліньми, і раптом зрозумів, що й справді може вмерти від переляку. Ця думка не пригнітила, а навпаки, надала відразу сили. Тіло знову стало пружним, і Спиридон, перестрибуючи через сходинки, злетів на другий поверх.

Штовхнув двері ліворуч — вони вели до кабінету, і розгублено зупинився. Здавалося, на все життя запам'ятав схему розташування Стахових ікон, та чи пам'ять раптом зрадила, чи його щось неждано так вразило в тому зібранні, — стояв і дивився заціпенілий під суворими поглядами десятків святих, які втупилися в нього зі стіни.

Щось грюкнуло збоку, і Климунда злякано відсахнувся. Невже хтось на терасі? Грюкнуло знову — і раптом збагнув: кватирка, він не причинив за собою двері, й утворився протяг.

Спиридон знову поглянув на святих. Тепер ікони видалися йому звичайною мазаниною. Він не дав би за найціннішу з них навіть карбованця.

Климунда дужче натягнув рукавички, щоб не заважали йому. Діяв рішуче й точно, розраховуючи кожен рух. Нижній ряд, третя ікона ліворуч. Спиридон не дивлячись кинув її в рюкзак. Майже поруч — найцінніша, якийсь Рубльов, її зняв обережно й поклав так, щоб не подряпати.

Нараз Климунда згадав про Іваницького. Той зараз чекає його у своєму «Москвиче» за кілька кварталів звідси.

Спочатку вони хотіли поставити машину за рогом, та потім вирішили не робити цього. Вулиця досить тиха, садиба від садиби за півсотні метрів, машина може привернути увагу, хтось запам'ятає номер чи обличчя водія…

Климунда добрався вже до останнього ряду. Присунув стілець і знімав ікони, дбайливо складаючи їх у рюкзак. Коли зняв останню із зазначених у схемі Іваницького, побачив, що в рюкзаку залишилось ще трохи місця. Не розмірковуючи, зняв ще дві — святого з пісним обличчям і діву з немовлям.

Спиридон зав'язав рюкзак і легко кинув його собі за спину. Вислизнув з кабінету, стрибнув через сходинку, але раптом зупинився, незручно подавшись усім тулубом назад. Рука мимохіть ковзнула до кишені піджака, яку обтяжував пістолет.

У двері вітальні входив професор. Величезний чорний пес стрибав біля нього…

Першим помітив Климунду дог… Завмер, присівши на передні лапи, і зненацька стрибнув до сходів, та в ту ж мить Спиридон устиг вихопити пістолет.

Він вистрілив, не задумуючись, ще не збагнувши, що робить, у вищирену пащу дога. Штовхнув ногою собаку в груди — велике чорне тіло покотилося сходами…

Климунда опустив пістолет і втупився в сухенького сивобородого чоловіка, що застиг біля входу до вітальні, тримаючи собачий повід у руці. Певно, професор ще нічого не зрозумів, бо стояв і спантеличено дивився на молодика з рюкзаком на сходах.

Климунда почав повільно спускатися, не зводячи погляду з професора, немов гіпнотизував його. А той наче скам'янів біля дверей.

Климунда бачив його сповнені жаху очі — вони свердлили й притягували Спиридона, він боявся і ненавидів їх. Знав, що зараз щось скоїться, навіть знав — що саме. Адже йому треба негайно вийти звідси, а ця маленька жалюгідна постать заступає дорогу…

Климунді залишалося подолати дві чи три сходинки. Він зупинився, щоб переступити черва тіло дога, і тут професор кинувся йому навперейми. Він гнівно підняв руку із шкіряним повідком і закричав тонким голосом:

— Назад, мерзотнику!

Климунда підняв пістолет, ще секунда — і вистрелив би, та цієї миті маленький чоловічок боляче вдарив його повідком по руці. Спиридон опустив руку і зненацька кинувся по сходах нагору. Тільки опинившись на другому поверсі, збагнув, що тут порятунку нема. Професор зараз зчинить галас, подзвонить у міліцію… Климунда підвів пістолет, але відразу знов опустив його — певно, подумав, що вдруге стріляти небезпечно. Добре, що перший постріл не привернув нічиєї уваги. Він завагався на секунду, тільки на секунду, перестрибнув через сходинки і вдарив професора, який заступав йому дорогу, руків'ям пістолета в скроню. Побачив, як той заточився, схопився руками за груди і впав, уткнувшись обличчям у чорне тіло собаки.

Климунда хотів тікати, однак ноги йому знов підломилися, і він сів на сходах, спершись рюкзаком на бильце. Поклав пістолет на коліна і втупився у два тіла, що непорушно лежали біля його ніг. Раптом відчув на собі десятки поглядів, немов у всіх кутках вітальні причаїлися маленькі сиві чоловічки, чекаючи, коли він ступить перший крок, щоб вискочити із своїх схованок і накинутися на нього. Климунді навіть здалося, що холодні пальці вже вчепилися в горлянку. Йому перехопило подих, і він заскиглив тонко й жалібно.

Та ні дог, ні його господар не рухалися, з кутків теж ніхто не виходив, і Климунда заспокоївся. Намацав цигарки в кишені, затягнувся кілька разів жадібно, загасив цигарку об сходинку, обпікаючи пальці, і цей біль примусив його остаточно отямитись. Заховав пістолет до зовнішньої кишені піджака, підібрав недокурок і, переступивши через тіла, вийшов на залиту сонцем асфальтовану доріжку.

Хвіртка тепер була не замкнута. Спиридон визирнув, зачекав, поки зникли якісь двоє перехожих, і попрямував до вулиці, де стояв «Москвич».

Іваницький завів мотор, ще здалеку помітивши Климунду. Спиридон плюхнувся на заднє сидіння, і Омелян, ні про що не запитуючи, рвонув машину.

Іваницький весь час дивився в дзеркало, чи не переслідує їх хтось. Та вулиця була порожня. Лише далеко позаду виринула з-за повороту вантажна машина.

Омелян круто взяв праворуч, обігнав тролейбус і вискочив проспектом до мосту.

Тільки переїхавши його, Іваницький порушив мовчанку:

— Я бачу, в тебе порядок…

Климунда схопився за спинку переднього сидіння, гаряче видихнув у вухо Іваницькому:

— Убив я його! Розумієш, убив…

Омелян крутонув руль, ледь не попавши під колеса важкого грузовика. Вирівняв машину, притиснувся до тротуару й зупинився. Обернувся до Климунди.

— Ти що, збожеволів? Кого вбив?

— Обох… професора й пса… — Побачив, як поблідли щоки в Іваницького, і це чомусь заспокоїло його, надало впевненості. Вів далі, наче йшлося про щось буденне, не варте особливої уваги — Він повернувся невчасно, професор… Дог кинувся на мене… Я стріляв… а потім ударив руків'ям професора по голові.

— Оце вскочили… — розгублено вимовив Іваницький. — Що ж тепер буде?

— Нічого не буде. Ти завжди перебільшуєш.

— Дай боже! Вбивство професора — підніметься вся міліція!

— Шукай вітра в полі.

Іваницький пильно зиркнув Спиридонові у вічі.

— Ти не наслідив там?

Климунда обмацав кишені. Переклав пістолет до внутрішньої, дістав рукавички, для чогось натягнув на ліву руку.

— Спали, — наказав Омелян, — рукавички спали, а пістолет викинь у річку. Сьогодні ж. — Подумав трохи й додав — Зустрічатися не будемо. Негайно бери відпустку і катай на Чорне море. Ікони склади у валізу й візьми з собою. Здаси в камеру схову — так надійніше.

— Які ще будуть вказівки? — в тоні Климунди відчувалася зверхність. Він уже трохи оговтався від страху і вважав, що має право на першу роль. — Нікуди мені не хочеться їхати.

Сказав так, аби тільки заперечити Іваницькому, бо й самому кортіло якнайшвидше сісти у літак — щоб бути далі від котеджу, обплетеного текомою, від тих двох тіл біля сходів, від міліції, яка сьогодні ж почне розслідування.

Омелян не звернув уваги на його заперечення.

— Напишеш мені в Піцунду до запитання — ось яка остання вказівка. Я буду там через тиждень. Повідомиш, де зможемо зустрітися.

Климунда поплескав по рюкзаку.

— Скоріше б сплавити оцей мотлох.

— Це вже моя турбота. Ти зрозумів мене?

Климунда невиразно промимрив щось у відповідь. Іваницький зупинив машину.

— Тримай, — подав Спиридонові руку. — І я тебе прошу: не сип грошима на курорті. Міліція завжди принюхується до таких.

— Угу… — Климунда й сам знав це. — Ти куди зараз?

— Поставлю машину в гараж… — Іваницькому чомусь не хотілося казати, що вже п'ятий день, як він перебуває у відрядженні в Москві — прилетів уранці літаком і повертається через дві години. Про всяк випадок — залізне алібі, квиток в обидва кінці йому взяв один московський приятель, і прізвище Іваницького не значитиметься у списках пасажирів. Ось тільки непомітно поставити машину в гараж…

«Москвич» рушив, Климунда зиркнув йому вслід, закинув рюкзак за плечі і подався додому.

Ввечері того ж дня, коли вбили професора Стаха, слідчого з особливо важливих справ Романа Панасовича Козюренка повідомили: експертиза встановила, що вбивця стріляв з пістолета, який належав колись сержантові Омельченку. А ще через кілька хвилин майор Шульга доповідав полковникові про наслідки своїх пошуків.

Козюренко хмурився. Шульга не міг сказати нічого втішного. Розшуки його зайшли фактично в глухий кут. А перший постріл пролунав! Та ще й як!

— Погано, майоре, — констатував Козюренко і, побачивши, як знітився Шульга, трохи підсолодив пілюлю: — Але у випадку з пограбуванням таксиста ви діяли винахідливо. Я включаю вас у склад своєї групи, — закінчив несподівано.

Шульга приготувався до розносу, чекав навіть адміністративних висновків, і раптом таке… Проте нічим не виказав своєї радості, мовив стримано:

— Дякую, хоч я не виявив…

Роман Панасович зупинив його коротким жестом.

— Не розводитимемо церемоній, майоре, справа не терпить зволікань — пістолет може вистрілити вдруге. Хоч я особисто дотримуюсь іншого погляду. Бо злочин незвичайний і грабіжники розраховують на великі гроші, — визнав за можливе пояснити. — З колекції професора Стаха викрадено найцінніші ікони — отже, злодій або ж був добре поінформований про розташування ікон, або сам розуміється на мистецтві.

— У людини, яка мало не вбила сержанта Омельченка, — скористався з паузи Шульга, — тверда рука. Гадаю, професіональний злочинець.

— Усе може бути, — невизначено відповів Козюренко. — Це нам і треба з'ясувати, і почнемо ми, майоре, з вивчення кола людей, вхожих у дім професора. Треба встановити також осіб, які побували випадково там останнім часом.

Козюренко почав викладати Шульзі план, як це краще зробити. Та його перервав телефонний дзвінок. Поклавши трубку, пояснив:

— Капітан Запорожцева — у неї якась нагальна справа.

До кабінету зайшла схожа на дівчинку вродлива жінка, зовні нічим не схожа на міліцейського капітана. Біляве волосся відтіняло її широко поставлені зеленкуваті очі і свіжі губи. Молодіжна блуза з картатою краваткою і широкий пасок з блискучою пряжкою, яким вона туго затягувалася, ще більше підкреслював її дівочу фігуру.

Полковник Козюренко вийшов з-за свого великого полірованого столу і підсунув Запорожцевій стілець. Сів і сам.

— І яка ж у вас нагальна справа, шановна Людмило Костянтинівно? — запитав, пильно дивлячись на неї.

— Я зробила аналіз попелу, що злочинець залишив на сходах у будинку професора Стаха…

— Ну… ну… — засовався на стільці зацікавлений Козюренко.

Запорожцева поклала перед ним папірець.

— Хочу звернути вашу увагу, Романе Панасовичу. Понад місяць тому, точніше чотирнадцятого червня, на експертизу принесли недокурок цигарки «Любительська», знайдений на квартирі якогось Недбайла. Вульгарна квартирна крадіжка, — уточнила. — У будинку Стаха злочинець також курив «Любительську».

Козюренко помовчав кілька секунд, оцінюючи почуте. Повернувся до Шульги.

— Що скажете, Якове Павловичу?

— Я чув про цю крадіжку. Справу вів інспектор районного карного розшуку.

— Спасибі, — обернувся полковник до Запорожцевої, — за ваше дуже важливе повідомлення. Так, гадаю, дуже важливе. А вас, Якове Павловичу, прошу негайно знайти справу про цю крадіжку. Як ви сказали, — Недбайло?

Справу про крадіжку в квартирі Недбайла було вже передано до прокуратури. Шульзі довелося розшукати помічника районного прокурора, і за годину тека лежала на столі Козюренка. Полковник нетерпляче гортав підшиті в ній папери.

— Просто, — мовив невдоволено, — елементарно просто. Ніяких тобі клопотів. Міліція складає опис украдених речей, і список розсилають за призначенням. Десь через тиждень у Городянці пропонують одній жінці дешево купити каракулеву шубу. Вона купує, звичайно, показує приятелькам… Коротше, про це дізнаються в міліції, а там знають, що в списках речей Недбайла значиться каракулева шуба. Далі ще простіше: хто у кого купив, обшук на квартирі добре відомого міліції злодія-рецидивіста Олексія балабана, незаперечні докази вчиненого, зізнання Балабана — і крапка. Справу здають у прокуратуру і ставлять галочку — ще один злочин розкрито. Слідчого відзначають у наказі за добру роботу. А я б йому, сучому синові, — поплескав долонею по теці, — доганяку з попередженням. По-перше, частину речей не знайшли. Чому? Балабан запевняє, що продав на товкучці. Але ж бреше, не міг цього зробити. Товкучка для нього — смерть. А слідчий вірить йому… Вірить, бо так легше — не треба ускладнювати собі пошук… До того ж Балабан міг вчинити злочин не сам, а з кимось. Вони могли поділити речі. Можливо, ще один пройдисвіт гуляє на волі, а другий нарочито не виказує його — чи то із солідарності, чи з боязні, бо за групову крадіжку дають більший строк…

— Я правильно розумію вас? — втрутився Шульга. — Вранці допитуватимемо Балабана?

— Так, звичайно. Треба взятися за цього «домушника».

… Льоха з цікавістю дивився на цих двох нових начальників у цивільному. Безперечно — начальників, сюди, в тюрму, не начальників не пускають, а це начальство і, певно, досить високе, бо один уже літній і тримається владно, а другий — сухий, очі пронизливі, наче зазирає тобі в душу — що ж, зазирай, а чи що побачиш?

Балабан сів на запропонований йому табурет. Під грудьми йому замлоїло: що їм треба? Справу його в прокуратурі довели до кінця, скоро суд, а тоді — знайоме життя в колонії, не можна сказати, щоб розкішне, але у них своя «братія», і можна якось перекантовуватись…

Балабан запитливо глянув на цих двох.

Старший, трохи лисуватий, закурив і підсунув Балабану дві пачки — сигарети з фільтром і цигарки «Любительські». Балабан витягнув довгу сигарету вищого гатунку, прикурив і пустив дим під стелю — таких сигарет не курив давно, навіть у прокуратурі, не кажучи вже про районного міліцейського жмикрута, частували тільки «Паміром». Що ж, більше начальство — і сигарети кращі.

— Гарні сигарети? — запитав його полковник.

Балабан схвально кивнув і скоса зиркнув на пачку. Це не пройшло повз увагу Козюренка.

— Візьміть ще, — запропонував. — Чи вам більше до смаку оці? — підсунув «Любительські».

Балабан зневажливо відштовхнув цигарки.

— Коли вже нема іншого… — пояснив. — Не накурююсь я ними, й дим не той. Кислий.

— А я іноді курю, — заперечив Козюренко, — для різноманітності.

Льоха подивився підозріло: чи не знущаються з нього?