Класифікація і типологія злочинців

Вивчення злочинців буде неповним і нерезультативним, якщо не систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зі злочинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна враховувати неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема розв’язується шляхом розподілу злочинців на окремі групи і типи, що досягається за допомогою класифікації та типології.

Під класифікацією розуміється розподіл статистичної сукупності на групи за певними жорсткими ознаками. У рамках класифікації фактично вивчається не особа у комплексі її характеристик, а контингенти злочинців. При цьому виявляється поширеність серед них тих чи інших ознак. У кримінології найчастіше використовують класифікаційні групування за такими критеріями:

а) за соціально-демографічними даними (стать, вік, місце проживання). У кримінально-правовій статистиці виділяють неповнолітніх з 14 до 18 років, осіб молодого віку (18-29 років), зрілого віку (30 років і старше);

б) за соціально-економічними показниками (освіта, професія, наявність чи відсутність роботи, матеріальне становище тощо);

в) за громадянством (громадяни України, іноземці та особи без громадянства);

г) за станом особи в момент скоєння злочину (алкогольне чи наркотичне сп’яніння, перебування у складі злочинної групи, в місцях позбавлення волі тощо).

Класифікація злочинців можлива й на інших підставах. Найпростішим є їх розподіл за видами скоєних злочинів: убивці, злодії, насильники, хулігани, грабіжники, шахраї, хабарники тощо. Цей розподіл ґрунтується на виді злочину і менше – на особливостях особи злочинця, для якої злочин є хоч і суттєвою, але не єдиною характеристикою. Очевидно, що подібна класифікація не може задовольнити кримінологів.

У кримінальному праві існує також розподіл злочинців залежно від ступеня їх суспільної небезпеки. Це особи, які вчинили особливо тяжкі, тяжкі, середньої або невеликої тяжкості злочини, а також особи, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі.

Як правило, проста класифікація не відображає усієї суті явищ, що досліджуються. Тому, крім таких, які враховують лише одну ознаку, використовують й складніші групування, що включають одночасно дві-три ознаки. Так, у регіонах з’ясовується, якого саме віку і роду занять злочинці вчинили ті чи інші злочини. При багатомірній класифікації можуть застосовуватися математичні методи, які дають можливість певним чином систематизувати контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення, зокрема, виявлення напрямів змін у цьому контингенті, груп, що потребують першочергової профілактичної уваги, і т.п. Однак з’ясування тільки статистичних показників ще не дає відповіді на питання, який характер зв’язків між різними ознаками цієї сукупності.

Типологія є розподілом злочинців на категорії за ознаками, які генетично пов’язані із злочинною поведінкою. У науковій літературі зазначається, що типологія дає вищий рівень пізнання. При цьому умовно виділяються ознаки-прояви й ознаки-причини, які забезпечують змістовний характер розподілу. В основі типології обов’язково лежать сутнісні ознаки явищ, що досліджуються.

У межах одного типу повинні бути однорідними ознаки-прояви й ознаки-причини, які повинні відображати певні функціональні залежності і детермінаційні зв’язки. Так, вчинення крадіжок як ознака-прояв базується на ознаках-причинах – стійкій орієнтації особи на незаконні способи забезпечення свого добробуту, безкарності після вчинення попередніх злочинів, кримінальному досвіді тощо. Комплекс цих ознак вказує на тип професійного злочинця.

Для здійснення типології злочинців треба з’ясувати внутрішню сутність осіб, що групуються, їх глибинну антисуспільну спрямованість і цільову визначеність на певний вид злочинної діяльності. Тип злочинця виражає якісну однорідність суттєвих характеристик багатьох злочинців.

Кримінологічна типологія злочинців, як правило, будується на двох підставах: характері антисуспільної спрямованості особи і глибині та стійкості її асоціальності. Виходячи з першого критерію, злочинців можна виокремити у наступні типи:

- з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її найважливіших благ (життя, здоров’я, честі, гідності тощо);

- з корисливо-егоїстичною мотивацією, пов’язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості і чесної праці;

- з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов’язків;

- з легковажно-байдужим ставленням до дотримання правил техніки безпеки, що проявляється у вчиненні необережних злочинів.

Серед злочинців можна виокремити і такі типи як послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний. Критерієм їх розмежування виступає характер взаємодії соціальної ситуації і особи (що тут переважає – ситуація чи особа).

Послідовно-криміногенний тип формується в мікросередовищі, де норми моралі і права систематично порушуються; злочин випливає зі звичного стилю поведінки й обумовлюється стійкими антисуспільними поглядами, установками й орієнтаціями суб’єкта. Як правило, ситуація, що сприяє скоєнню злочину, активно створюється самими особами. Їх кримінальна поведінка є автономною від зовнішніх обставин.

Ситуативно-криміногенний тип характеризується порушенням моральних норм і вчиненням правопорушень незлочинного характеру, формується і діє в суперечливому мікросередовищі; злочин значною мірою обумовлений несприятливою ситуацією. До злочину таку особу призводять його мікросередовище і весь попередній антисуспільний спосіб життя.

Ситуативний тип включає осіб, аморальні елементи у поведінці яких та в їх мікросередовищі якщо і є, то виражені слабо. Представниками цього типу злочин вчиняється під вирішальним впливом ситуації, що виникла не з їх вини. Водночас така особа (на відміну від випадкового злочинця) може виправдовувати в даних ситуаціях свою і чужу злочинну поведінку або не знати правомірних способів вирішення конфліктів. Так, серед цього типу розкрадачів в основному є люди, які беруть те, що “погано лежить”.

Як бачимо, типологія фіксує не просто те, що найчастіше зустрічається, а закономірне, що є логічним результатом соціального розвитку особи. Вона поглиблює наші знання про злочинців, що сприяє вирішенню як загальних завдань боротьби зі злочинністю, так і підвищенню ефективності індивідуальної профілактики злочинів та ресоціалізації засуджених.