Взаємодія особи і середовища як причина злочину

Для розкриття сутності даного явища не обійтися без встановлення взаємозв’язку об’єктивного (зовнішнього) і суб’єктивного (особистого) у всьому їх різноманітті. Поза таким підходом будь-який кримінологічний аналіз причин злочинів не може бути плідним. Характер цієї взаємодії ніколи не повторюється і залежить від специфіки злочину й особи самого злочинця. В одних випадках на перший план висуваються об’єктивні чинники, в інших – суб’єктивні. У якості безпосередньої причини злочину виступає складна взаємодія об’єктивних і суб’єктивних факторів.

Вітчизняний кримінолог А.Й. Міллер, виходячи з того, що людина є активною, свідомою і самокерованою істотою, що джерелом її активності виступають суперечності між нею і оточуючим світом, між її потребами і можливостями їх задоволення, що ці суперечності розв’язуються через предметну діяльність, яка являє собою двоєдиний процес суб’єктивації об’єктивного та об’єктивації суб’єктивного, дає таке визначення причини конкретного злочину: “Причиною злочину є діалектична взаємодія криміногенних факторів соціального середовища (зовнішніх умов), і антисуспільних властивостей особи (внутрішніх умов), яка призводить індивіда до вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом як злочинне”[67].

Розкриття причини злочину безпосередньо пов’язане з проникненням у механізм злочинної поведінки. Під останнім розуміють зв’язок і взаємодію зовнішніх факторів об’єктивної дійсності та внутрішніх психічних процесів і станів, що детермінують рішення скоїти злочин, скеровують і контролюють його виконання[68].

Для пояснення причин конкретних злочинів не застосовна категорія фатальної обумовленості і жорсткого зв’язку між несприятливими соціальними умовами формування особи і скоєним нею злочином. Взаємодія особи і середовища не може розумітися як щось таке, що автоматично призводить до формування антисуспільних якостей і становлення особи на злочинний шлях. Розглядати причинність за принципом “стимул-реакція” було б спрощенням. Вплив зовнішнього середовища проходить опосередковано, через власне сприйняття індивіда, його моральні погляди, переконання, світорозуміння та уявлення про добро і зло. Його дії завжди підконтрольні свідомості і волі (крім стану неосудності, але тоді й немає складу злочину).

Отже, помилково називати якісь соціальні умови (обставини) причинами злочинів, як це нерідко робилося у радянській кримінології. Таке невірне твердження випливало з метафізичного трактування причинно-наслідкового зв’язку, коли причина і наслідок розглядаються окремо одне від одного (тут сама по собі причина, там сам по собі наслідок). У діалектичній інтерпретації причина і наслідок – це дві сторони одного й того ж відношення, єдність двох протилежностей, які існують одночасно. Кожний наслідок має одну причину і багато умов, що були задіяні в процесі його детермінації. Причина є причиною тільки у взаємозв’язку з даним наслідком, у якомусь одному відношенні. В інших відношеннях їх зв’язок має інший характер. Тому детермінація не зводиться лише до причинних відношень. Останні є тільки одним з її моментів.

Детермінація включає в себе й такі різновиди відношень, як статистичні, кореляційні, функціональні та інші зв’язки. Проте глибокий розгляд детермінації потребує звернення до причинності, бо за своєю природою вона є генетичним зв’язком – причина породжує наслідок із сукупності необхідних і достатніх умов, а породивши його, перестає бути причиною.

Встановлення значимості об’єктивних і суб’єктивних чинників, що детермінують злочинну поведінку, якоюсь мірою можливе за рахунок визначення їхньої спільності, типовості, наскільки вони регулярно виявляються на рівні маси злочинів і злочинності в цілому. Це дозволяє оцінити силу їх криміногенності та намітити відповідні заходи запобіжного характеру.

В сутність безпосередньої мотивації як внутрішніх детермінант поведінки можна проникнути через різноманітні форми її прояву, адже вплив макро- і мікросередовища переломлюється через життєві позиції індивіда, його свідомість в широкому розумінні слова. В одних випадках на перше місце висуваються зовнішні умови, в яких знаходиться суб’єкт; в інших – його власні соціально-психологічні властивості, що набули антисуспільної спрямованості.

Взаємодія об’єктивних і суб’єктивних чинників (факторів), яка виражається формулою “ситуація (привід) - особа - діяння”, виступає в різноманітних варіаціях: 1) особа з чітко вираженою антисуспільною спрямованістю – ситуація, що не має значення для злочинної поведінки; 2) особа з відносно стійкою антисуспільною спрямованістю – ситуація, сприятлива для вчинення злочину; 3) особа зі слабко вираженою антисуспільною спрямованістю – ситуація, що провокує злочин. Ступінь сформованості антисуспільних властивостей особи і її реакція на конкретну ситуацію найбільш чітко виявляються у мотивації. Вона може бути стійкою, притаманною поведінці індивіда в цілому і ситуаційною або випадковою, не властивою для даної особи, яка раніше була законослухняною. Настільки ж помітна і різниця мотивів злочинів, що лежать в основі протиправної поведінки – від глибоко укорінених, антигромадських за змістом (наприклад, хуліганських), до соціально нейтральних (співпадаючих зі звичайною поведінкою), або змушених мотивів дії, властивих ексцесу оборони, порушенням умов крайньої необхідності тощо. Осуджується не сам мотив і не потреби, інтереси, емоції, що лежать у його основі, а злочинні засоби та способи їх задоволення. Не осуджується суспільством і своєрідна мотивація необережності поза суспільно небезпечними, злочинними наслідками вчинених дій або утримання від них.

Виявлення типових чинників, що здійснюють вплив на злочинність дозволяє вивести закономірності детермінації, а отже обрати найбільш раціональні шляхи їх нейтралізації й усунення. В кримінологічних дослідженнях саме цьому питанню нерідко не надається належного значення. Дослідники досить часто ставлять в один ряд і найчастіше повторювані (типові) чинники, і ті, що проявляються порівняно рідко. Їх неоднакова значимість, з одного боку, може свідчити про випадковий вплив деяких із них, а з іншого - про стійкі закономірності проявів. Звісно не виключено, що взяті окремо, як чинники, що рідко виявляються, насправді вони здійснюють більш значний детермінуючий вплив при наявності певних умов, що випали з уваги дослідника. Проте основна увага в будь-якому випадку повинна бути надана нейтралізації й усуненню насамперед тих чинників, криміногенне значення яких типове. Це не означає відсутність потреби вивчення й атиповості впливу деяких із них, оскільки вони теж можуть вказати шлях проникнення в справжні причини вчинення злочинів, але це все-таки виняток із прояву загальних закономірностей. Безпосередня мотивація вчиненого злочину може не вкладатися в повсякденне уявлення про неї, бути незначною, непоясненною або глибоко схованою від зовнішнього сприйняття. Але це зовсім не означає, що сам злочин безмотивний, або що справжні причини вчинення злочину можуть бути зведені до якогось одного чинника, об’єктивного або суб’єктивного, поза їх взаємодією між собою.

У кримінологічній літературі найчастіше підкреслюється значення криміногенного впливу середовища на особу. При цьому особлива увага справедливо приділяється мікросередовищу – сфері безпосереднього спілкування індивіда. Проте саме мікросередовище зазвичай розглядається як щось статичне, яке існує лише в даний момент або безпосередньо напередодні вчинення злочину. У тих же випадках, коли вказується на криміногенні фактори, які сформували особу злочинця в минулому, то однозначно відзначається роль несприятливого оточення у сфері сімейно-побутових відносин, дозвілля, навчання чи праці, але при цьому упускається з виду динамізм особистих взаємостосунків з іншими людьми.

Внутрішня структура будь-якого мікросередовища може різнитися, але її основу складає мала соціальна група, що впливає на особу безпосередньо і найсильніше. Тут же розташоване предметно-речове (матеріальне) середовище, яке оточує людину в побуті, на роботі, особистому житті, в умовах якого вона здійснює свою життєдіяльність. Під малою групою розуміється соціальна спільність людей, об’єднаних єдністю цілі, які взаємодіють один з одним безпосередньо. У такій групі завжди існують певні норми, правила поведінки (формальні й неформальні), які в загальному вигляді сприймаються усіма учасниками. Це створює умови для досягнення спільної мети. Інтереси групи в ідеальному випадку кожним суб’єктом сприймаються як свої власні, незалежно від їх змісту. Це зовсім не виключає, що учасники групи можуть при цьому переслідувати і свої власні цілі й інтереси, наприклад, вигоду, користь для себе особисто. Проте спільність групових цілей і обраних групою засобів її досягнення об’єднує учасників у єдине ціле.

Спілкування з іншими людьми має для кожного індивіда різне значення, що позначається поняттям референтності (особливої цінності, важливості для нього). У якості “еталона” може бути будь-яка група, але криміногенне значення мають насамперед асоціальні і кримінальні угруповання, які стають для особи референтними.

Така загальна схема взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників, які детермінують конкретний злочин. Їх криміногенність може змінюватися в досить широких межах, що не дозволяє пояснити різні види злочинів за допомогою якогось головного чинника незалежно від того, належить він до об’єктивних чи суб’єктивних детермінант. Їх взаємозв’язок носить комплексний характер і стосовно кожного окремого випадку своєрідний. Наприклад, у рецидивістів домінують суб’єктивні чинники – стійка антисуспільна спрямованість особи, яка сама створює передумови для вчинення злочину. Зовнішні чинники при цьому відсуваються на другий план. Вони лише в минулому зіграли свою роль, сформувавши таку особу, взаємодіючи з нею. У той же час значна частина осіб, які скоїли злочин уперше, не характеризуються міцними антисуспільними установками, звичками. Вони вступають у конфлікт із законом в результаті провокуючих або скрутних зовнішніх обставин. Вчинене нерідко оцінюється негативно самим винним. У таких випадках, очевидно, можна говорити про моральну нестійкість особи, що не стало бар’єром для скоєння злочину. Нарешті, вчинене іноді вступає в протиріччя з внутрішнім, у цілому позитивним змістом особистої спрямованості, ставши сплетінням випадково сформованих обставин, конфліктної ситуації, що дістала помилкове, неправильне рішення. Така ситуація може бути викликана як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. У якості зовнішніх обставин, що провокують злочин, можуть виступати сімейні негаразди і побутові конфлікти, у тому числі протиправна поведінка потерпілого, недооцінка несприятливої ситуації, учасником якої суб’єкт виявився випадково, а інколи його власна аморальна поведінка чи ігнорування якихось соціальних вимог.

У початківців злочинної поведінки, хоча й щоразу по новому, чітко просліджуються різноманітного роду відхилення в моральному формуванні особистості, розвитку її соціальних властивостей, відповідальних за зміст поведінки. Варто лише виключити із загального ланцюга детермінації цю ланку, як вона вся розпадається. Навпаки, зовнішні середовищні можуть змінюватися іншими, що веде до цього ж результату, то викликаючи або провокуючи його безпосередньо, то віддаляючись від самого факту вчинення злочину в минулий вплив на особистість.

Домінуючу криміногенну значимість можуть набувати й окремі психофізичні якості особи. Так, на перше місце в деяких злочинах висуваються емоції (афективна поведінка), в інших - почуття (скоєння злочину на ґрунті ревнощів), у третіх - вади волі у вигляді нестриманості, у четвертих - вікові особливості тощо.

Як бачимо, кожен конкретний злочин унікальний через різноманітне сплетіння об’єктивних і суб’єктивних чинників, що його детермінують. Але на видовому і загальному рівнях злочинності виявляються певні кореляційні залежності та статистичні закономірності, які й дають підстави для узагальнюючих кримінологічних висновків.