IV. Рух опору

В Україні діяло одразу декілька антинацистських рухів. Одним із них був радянський партизанський рух. 30 травня 1942 р. при Вер­ховному командуванні було створено Центральний штаб парти­занського руху, головнокомандувачем призначено маршала К.Ворошилова, а пізніше — Український штаб на чолі з генералом Т.Строкачем. Завдяки цілеспрямованим заходам радянського керівництва партизанський рух став масовою силою, що діяв у тилу ворога. Протягом 1943-1944 рр. партизанські з'єднання Ковпака, Сабурова, Федорова, Бегми розгорнули т. зв. рейкову війну, безпосередньо підтримували фронтові операції. Через партизанські загони за роки війни пройшло більше 220 тис. чоловік.

Наступним був національний повстанський український рух. З початком війни у проводі Організації Українських Націоналістів виникли гострі суперечності, які загостри­лися ще більше після вбивства Коновальця у 1938 р. Прибічники Коновальця хотіли обрати на голову проводу його заступника, близького соратника і товариша Андрія Мельника — людину культурну, стриману й помірковану. Натомість молодші члени ОУН на цьому місці хотіли бачити більш радикально налаштованого і діяльного Степана Бандеру. В результаті цих суперечок виникли дві організації ОУН-м (мельниківці) та ОУН-б (бандерівці). Після нападу німців на СРСР, українські націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що німці допоможуть їм сформувати незалежну українську державу. Німці ж хотіли використати національний рух у власних цілях для підриву могутності Радянського Союзу. В результаті спів­праці між німцями та ОУН було створено військове формування — легіон українських націоналістів, яке складалося із двох підрозділів під кодовими назвами “Роланд” та “Нахтігаль”. Бандерівці плекали надію, що це угруповання стане серцевиною майбутньої української армії. 30 червня 1941 р. ОУН-б при підтримці “Нахтігалю” без попередньої згоди з німецькою адміністрацією проголосили у Львові встановлення української держави. Прем'єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Цей акт було підтримано греко-католицькою церквою. Проте через кілька днів С.Бандеру та його прибічників німці заарештували.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. У 1941 р. Тарас Бульба-Боровец ь став на чолі нерегулярної частини “Поліська Січ”, яка згодом увійшла до складу Української Повстанської Армії, що була сформована із націоналіс­тичних сил мельниківців та бандерівців у 1942 р. Головнокоманду­ючим було призначено члена проводу ОУН-б Романа Шухевича. УПА являла собою велику, добре організовану партизанську армію, яка повністю контролювала значні території Західної України, користуючись широкою підтримкою місцевого населення, чисельність якої офіційні німецькі документи називають до 200 тис. чоловік, радянська історіографія визнає число — 100 тисяч. Якщо ж вірити найновішим підрахункам, за весь час існування УПА й підпілля в ОУН перейшло понад 400 тис. чоловік.

На відміну від радянського партизанського руху, який знаходився на повному утриманні центру (Москви), УПА мала черпати сили лише з власних резервів українського народу.

У Східній Україні рух опору існував у формі підпілля, керівну роль у якому відігравали спеціально залишені під час відступу партійні і комсомольські працівники.

V. Звільнення України від окупантів

Плани німецького командування блискавично закінчити війну до кінця 1941 р. провалилися, становище на радянсько-німецькому фронті було досить напруженим. І хоча Вермахт, маючи перевагу у живій силі й техніці, займав вигідні оперативно-стратегічні позиції, завдяки мужності, хоробрості, самовідданості рядових бійців та командирів радянських військ наступ гітлерівців було зупинено. Під Москвою зазнали поразки 38 ворожих дивізій.

У лютому 1943 р. велике угруповання німецьких військ зазнало катастрофічного удару під Сталінградом. У ході цієї операції поча­лося визволення України. 18 грудня 1942 р. бійці 573-го стрілецького полку 195 стрілецької дивізії 1 гвардійської армії Південно-Західного фронту відбили у фашистів перший населений пункт окупованої України — село Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Велику роль у визволенні України відіграла Курська битва, що розгорнулася у липні — серпні 1943 р. З обох сторін у ній взяло участь 13 тис. танків і самохідно-артилерійських установок, 70 тис. гармат і мінометів, до 12 тис. літаків та понад 4 млн. солдатів і офі­церів. Ця битва називається “ битвою моторів ”. 12 липня 1943 р. ра­дянські війська перейшли у контрнаступ, який закінчився розгромом ударних сил противника.

Протягом літа — осені 1943 р., долаючи впертий опір ворога, радянські війська здійснили Білгородсько-Харківську операцію, визволили Харків, Донбас, Мелітополь, Керч, а 7 листопада — Київ (з невиправдано великими людськими втратами).

24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянської армії на Правобережній Україні, в якому взяли участь найбільші фронти — Білоруський, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські. Бойові дії проходили на 1400-кілометровій смузі — від Полісся до Чорного моря. У ході наступальних операцій протягом зими 1943 та всього 1944 рр. було повністю визволено захоплену нацистами територію України. Радянські війська розпочали свій визвольний похід на захід, який закінчився перемогою у травні 1945 р.

VI. Підсумки та уроки Другої світової війни.

Ціна перемоги для України

У результаті Другої світової війни Україна зазнала значних матеріальних і людських втрат. Величезними були демографічні втрати в Україні. Згідно з офіційними даними в Україні загинуло 5,5 млн. чоловік. З них 2,5 млн. загинулона було фронтах. У січні 1941 р. в УРСР проживало 41,9 млн. осіб, а наприкінці війни лише 27,4 млн. осіб. Отже вбиті у боях, померлі у концтаборах, депор­товані, евакуйовані та емігранти становили 14,5 млн. чоловік. Від ран та хвороб, спричинених війною, люди вмирали і в подальші роки, гинули від мін, що залишилися на полях тощо.

Україна лежала в страшних руїнах, було зруйновано більше 700 міст, 28 тис. сіл. Більше 250 сіл було знищено разом із жителями. З 900 тис. мешканців Києва (за данними на 1940 р.) на 1945 р. зали­шилося 186 тис. Біля 10 млн. жителів України залишилися без житла.

Величезних втрат зазнали промисловість та сільське господарство. Оцінка матеріальних втрат становила 285 млрд. (у цінах 1941 р.)— понад 40% всіх втрат СРСР. У Донбасі були зруйновані і затоплені 882 шахти, висаджено у повітря всі металургійні і машинобудівні заводи України.

Величезних втрат зазнали й історичні пам'ятки. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і 3 тис. стародруків. Усього за межі республіки було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів.

Українці виявилися добрими вояками. Жителі республіки одер­жали 2,5 млн. орденів і медалей за хоробрість і відвагу, серед Героїв Радянського Союзу частка українців становила 18,2%, 35 українців це звання отримали двічі, льотчик Іван Кожедуб тричі був нагороджений цією відзнакою.

Сотні тисяч українців воювали на боці західних союзників — в американській та канадській армії, французькому русі Опору, у партизанських загонах в Югославії, у польській армії, зокрема дивізії ім. Т.Костюшка, у чехословацькій бригаді генерала Л.Свободи.

Українці на фронті і в тилу країни, в тилу ворога, у фашистських таборах, на підневільній праці в Німеччині — всюди робили все від них залежне, щоб наблизити час перемоги над нацизмом.

Лекція 15.

УКРАЇНА В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД (1945-1953 рр.)

ПЛАН.

I. Економічне і політичне становище України після Другої світової війни

II. Загострення політичної боротьби у західних областях

III. Десталінізація

IV. Нові методи управління народним господарством

V. Шестидесятники

Література.

I. Економічне і політичне становище України

після Другої світової війни

У надзвичайно важких і несприятливих умовах відбувався процес повернення республіки до мирного життя. Ми вже відзначали, яких людських і матеріальних збитків зазнала Україна.

В результаті Ялтинської конференції (лютий 1945 р.) Польща зму­шена була поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь. Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало і обмін населенням. Чехословаччина і Румунія також відмовилися від Закарпаття та Буковини. У січні 1946 р. в складі УРСР було створено Закарпатську область. Окрім неї, до західних областей входили: Во­линська, Львівська, Ровенська, Тернопільська, Дрогобицька (1959 р. об'єднана із Львівською), Станіславська (1962 р. перейменована на Івано-Франківську), Чернівецька, Ізмаїльська (існувала у 1940—1954 рр., увійшла до складу Одеської області). На кінець 1945 р. територія України розширилася до 580 тис. кв. км. Проте зменшення населення дуже чутливо відбилося на соціально-економічному розвитку рес­публіки.

Завдання відбудови господарства були визначені у четвертому п'ятирічному плані (1946—1950 рр.). Основними принципами, на яких проводилася відбудова народного господарства України, були: єди­ний загальносоюзний план, що базувався на ідеї зміцнення воєнної могутності Радянського Союзу; пріоритетний розвиток галузей важкої промисловості; відношення до України як до сировинної бази. Крім того ігнорувався світовий досвід виходу з кризи, що передбачав стабілізацію національної валюти, відбудову доріг, шляхів сполучення і засобів зв'язку, розвиток сільського господарства, харчової і лег­кої промисловостей, реконструкцію і технічне переоснащення про­мисловості на базі прогресивних технологій і науки.

Четверта п'ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості (куди пішло 85% капіталовкладень), принесли нечувані успіхи. До 1950 р. промислове виробництво в Україні на 15% перевищувало рівень 1940 р. В західній Україні, де до війни важкої промисловості майже не було, 1950 р. промислове виробництво зросло на 230%. У 50-х роках Україна стала однією з провідних індустріальних країн Європи. За статистичними даними вона виплавляла на душу населення чавуну більше, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція.

Проте ці вражаючі результати не привели до зростання рівня життя населення. Легка промисловість ледве досягла 80% воєнного рівня. Масштабна інфляція, різниця цін на товари промисловості і сільського господарства, високі ціни і мала зарплата, наявність в обігу великої знеціненої грошової маси та фальшивих купюр призвели до необхідності грошової реформи, яка відбулася 1947 р. Внаслідок цієї реформи було девальвовано карбованець, знищено особисті заощадження громадян. В 1946-1947 рр. Україну охопив голод, до об'єктивних причин якого слід віднести посуху 1946 р., викликані війною скорочення посівних площ, ослаблення матеріально-технічної бази сільського господарства та нестачу робочої сили. Однак, були й інші — суб'єктивні — причини: недооцінка сільськогосподарського сектора економіки, командно-адміністративні методи господарства, надмірно високі плани хлібозаготівель, великий обсяг експорту хліба. Від голоду загинуло приблизно 800 тис. чоловік. Уряд, незважаючи на прохання про продовольчу допомогу, видав розпорядження: при випіканні хліба в УРСР до житнього або пшеничного борошна домішувати 40% вівсяного, ячного та кукурудзяного. Фактично Україна стає сільськогосподарською лабораторією Радянського Союзу. У 1947 р. М.Хрущов розпочинає у республіці значний проект, спрямований на “розв'язання” аграрних проблем. Він передбачав:

— об'єднання колгоспів у гігантські “агроміста”, що теоретично мало сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки, водночас, кожне з агроміст мало забезпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя;

— передбачалася ліквідація присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчування;

— вводився суворий контроль за сільським населенням.

Протести селян набули такого розмаху, що уряд був змушений відмовитися від цього проекту.

Складним і суперечливим було суспільно-політичне життя республіки. З одного боку, зріс міжнародний авторитет України. Ще у березні 1944 р. було відновлено право зовнішнього представництва УРСР — утворено народний комісаріат закордонних справ України на чолі з Мануїльським. В числі 51 країни світу Україна була одним з засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй (ООН). На першій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у 1945 р. УРСР було обрано членом Економічної й соціальної ради. У 1948—1949 рр. Україна була постійним членом головного органу 00Н — Ради Безпеки.

Але Україна була введена до складу 00Н певною мірою штучно, а тактичних міркувань Сталіна — для пом'якшення негативного резонансу, що викликала серед міжнародної громадськості війна на західній Україні. Делегація УРСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції 1946 р. та Дунайської конференції 1948 р., де Україна приєдналася до Конвенції про режим судноплавства на Дунаї.

З другого боку, на рубежі 40-х і 50-х років проводилася галаслива жорстока за своїми наслідками кампанія боротьби з “космополітами”, “низькопоклонниками”, “переродженцями” в історії, філософії, літературі й мистецтві. Тривали нападки на відомих українських письменників — О.Довженка, М.Рильського, Ю.Яновського. Цілі наукові напрями, які не відповідали вульгарно трактованому матеріалізмові, одержали клеймо “ворожих” і тим самим втратили право на існування. Піддано анафемі і фактично заборонено генетику кібернетику, що на тривалий час унеможливило дослідження у пріоритетних галузях науково-технічного прогрес.

Нову хвилю нападок на представників творчої інтелігенції республіки спричинила публікація кількох редакційних статей “Правды”, насамперед “Проти ідеологічних перекручень в літературі” липень 1951 р.), в якій різко критикувався вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, як прояв націоналізму. Механізм репресій працював на значних обертах, ламаючи тисячі людських доль.

II. Загострення політичної боротьби у західних областях

У 1944-1950 рр. в західних областях УРСР відбувалася прискорена радянізація. Швидкими темпами велася індустріалізація, запроваджувалися нові галузі виробництва — автобудівна, видобуток вугілля тощо. На відміну від індустріалізації, яка розпочалася одразу ж після встановлення радянської влади, колективізація розгорнулася наприкінці 1948 р. і завершилася у 1950—1951 рр. Головним методом проведення політики колективізації було насильство. Жертвою насильства стала і греко-католицька церква. Якщо перед війною на західноукраїнських землях працювало біля 3 тис. священиків, то після війни їх залишилося біля 1,5 тис., завдяки масовим арештам та депортаціям. 8 березня 1946 р. Львівський собор проголосив про скасування Берестейської унії 1596 р., що означало ліквідацію уніатської церкви в Україні.

Це викликало обурення і опір місцевого населення. Рух опору '' тоталітарній системі очолювала ОУН-УПА. З другої половини 1945 р. за рішенням Центрального проводу ОУН великі підрозділи повстанців були переформовані у малі, добре згуртовані і озброєні загони, що дислокувалися у лісах. Виникла мережа підпільних “боївок” (по 10—15 осіб) у сільській місцевості. Загони УПА контролювали територію площею до 150 тис. кв. км. На противагу органам більшовицької влади вони намагалися утвердити нелегальні національно-державні структури. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менше як ЗО тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінського режиму, за створення незалежної української держави. У свою.чергу сталінське керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти неї на справжній театр воєнних дій. У 1945—1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з ОУН-УПА досягла апогею. Здійснювалися прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації. За;офіційними даними, на західноукраїнських землях у 1944—1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. “бандитів” — учасників ОУН, а також “бандпосібників”, під якими розумілися всі, хто підозрювався ІУ зв'язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено на Схід понад 65 тис-родин.

Між 1944-1947 рр. ОУН-УПА користувалася сильною підтримкою і мала більше 2 тис. бійців на території Польщі. У 1947 р. один із загонів УПА вбив популярного польського генерала Кароля Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі. У квітні 1947 р. польській уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою “Вісла”. ЗО тис. польських солдатів оточили бази УПА і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Майже всіх лемків (близько 150 тис. чоловік) було депортовано у Західні райони Польщі. Фактично відбулася полонізація Холмщини, Підляшшя та Посяння — етнічних українських земель.

Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської війни і призвела до великих жертв серед українського народу. До 1952 р. ОУН-УПА, як масова організація, перестала існувати. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який, як вони сподівались, міг би дозволити відродити державність України, не виправдалися.

III. Десталінізація

Смерть Сталіна відкрила нову добу в історії України, врятувавши партійне керівництво республіки від нової “чистки”. Проте ця подія поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. У центрі цієї боротьби постало національ­не питання. Остаточним переможцем став М.Хрущов. Україна одна із перших підтримала нового першого секретаря.

Кадрові зміни відбулися і в Україні. Керівником республіканської партійної організації став українець за походженням О.Кириченко. Уряд очолив Д.Коротченко, Раду Міністрів Н.Кальченко. Урядові посади дістали О.Корнійчук, В.Стефаник та ін.

Фізична смерть Сталіна не означала смерті тоталітаризму, але перші кроки по десталінізації суспільства було зроблено вже у 1953 р., що сповістило про наближення хрущовськоЇ “відлиги”. Почалася реабілітація незаконно репресованих людей, влітку перші з них почали повертатися із таборів.

На початку 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС, на закритому засі­данні якого М.Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Ця критика була різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади. З'їзд не обговорював доповідь, лише прийняв колективну постанову, проте ця критика справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС “Про подолання культу особи і його наслідків”. Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, і початок нового політичного курсу було схвально зустрінуто в Україні. Вже 3 липня постанову зачитали на деяких підприємствах Києва — “Ленінська кузня” та “Червоний екскаватор”. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.

За влучним виразом Б.Левицького становище України у складі Радянського Союзу в хрущовські часи було як “другої серед рівних”.

У 1954 р. святкували 300-річчя возз'єднання України з Росією. Ця подія відзначалася досить помпезно, проте головною подією стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ “Про передачу Кримської області із складу РРФСР у склад УРСР”, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. За етнічним складом населення Криму у 1959 р. становило: 22,3% — українці, а росіяни — 71,4%.

Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш прихованою стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.

IV. Нові методи управління народним господарством

Саме на ці часи припадає спроба змінити методи керівництва економікою. У 50-х роках існувало 30 всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство, що породжувало надмірну централізацію управління. Щоб зменшити витратність централізованого вироб­ництва, уже з 1953 р. починається скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної влади республіканському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65% всього виробництва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця частка зменшилася до 24%. Решту контролювали республіканські міністерства. У 1957 р. Хрущов замість старої т. зв. міністерсько-вертикальної системи ввів нову — територіально-горизонтальну, яка засновувалася на радах народного господарства. Новоутворені органи управління господарством в окремих економічно-адміністративних районах перебрали насебефункції, які раніше належали союзним міністерствам. Ця реформа:тала однією з найрадикальніших організаційних змін у радянській економіці. При цьому виходили з того, що в попередній період у керівництві промисловістю і будівництвом переважали відомчі інтереси, а це порушувало нормальні територіальні зв'язки між підприємствами різних галузей промисловості, розташованих в одному Економічному районі, часто не давало змоги оперативно вирішувати господарські питання, раціонально використовувати ресурси.

IV сесія Верховної Ради УРСР у червні 1957 р. прийняла Закон про створення у республіці 11-ти економічно-адміністративних районів на чолі з раднаргоспами, які провели певну роботу по мобілізації виробничих резервів, поглибленню спеціалізації й кооперації підприємств у межах економічних районів, активізації використання місцевих ресурсів.

Таким чином під контроль раднаргоспів потрапило понад 10 тис. промислових підприємств і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97% заводів у республіці. Це надало можливість українським економістам почати проводити власну економічну політику. І хоча хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, вони все ж прияли піднесенню рівня життя.