Вступ до курсу. 3 страница

Основним джерелом права тривалий час була “Руська Правда” Ярослава Мудрого. Згодом її замінили власні акти Литовсько-Руської держави, серед яких найвідоміші Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Литовські статути виникли як правові акти багатона­ціональної держави. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того істо­ричного періоду, містив норми практично всіх галузей права. Ста­тут не лише захищав інтереси можновладців, а й закріплював ряд прогресивних положень. Він, зокрема, проголосив єдність права для всіх громадян (хоча воно й не було рівним для всіх), декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права тощо. На противагу церков­ному космополітизму закріплювалася ідея державного суверенітету.

Якщо відновити хронологічний ланцюжок подій, що свідчить про “тиху експансію” на українських землях, він буде мати такий вигляд:

1323 р. — Великий литовський князь Гедимін стає королем Литовсь­ким і Руським;

1340 р. — син Гедиміна Любарт приєднує Волинь; дру­гий син Гедиміна Ольгерд — у1350 р. приєднує Новгород-Сіверщину, у 1362 р.— Київщину та Переяславщину, у 1363 — Поділля — половина українських земель опинилася під владою Литви. Нарешті з виходом на політичну арену молодшого сина Любарта Ягайла починається новий етап у взаємовідносинах Литви з Україною.

В ті часи велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили країни у боротьбі з німецькими лицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою та Польщею (польські феодали намагалися відкрити собі шлях до загарбання українських земель, що входили до Литовського князівства).

1385 р. була ук­ладена Кревська унія, за якою Ягайло отримує титул польського короля, одружившись з польською королівною Ядвігою, землі Литви і України приєднувалися до польської корони, і всі литовці мали бути навернені у католицизм. Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною у 1387 р.

Після загарбання Галичини польські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити його землі на польські провінції. Проте, внаслідок опору литовських феодалів, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати Островську угоду, за якою Литовське князівство зберігалося, і його довічним правителем на основі васальної залежності від польського короля був визнаний племінник Ольгерда Вітовт. Утвердившись на великокняжому столі, Вітовт у 90-х роках 14 ст. ліквідував майже незалежні від центральної влади удільні князівства і перетворив їх на провінції Литви. Це були Новгород-Сіверське, Володимирське. Подільське і Київське кня­зівства.

Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів в Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів. Проте в одній справі Велике князівство Литовське йшло справді по лінії інтересів України. Мова йде про боротьбу з татарами і поширення колонізації Криму. Саме Вітовт за допомогою де зброї, а де дип­ломатії розсварив між собою татарських ханів, які один за одним ставали васалами Вітовта, платили йому данину і висилали військо на допомогу. Вітовт захопив узбережжя Чорного моря і Крим, відкривши нові перспективи для української колонізації. Вітовт розпочав будівництво фортець у степах, проте після смерті князя чорноморська колонізація занепала.

Після смерті Вітовта великим князем литовським був обраний молодший брат Ягайла — Свидригайло Ольгердович, який був противником польсько-литовської унії. Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом. Внаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Полоцька, а Сигізмунд за відновленою у 1432 р. польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Проте більшість українських та білоруських земель не визнали влади Сигізмунда і підтримали Свидригайла. Розпочалася шестирічна війна, в якій на­селення українських земель під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. Проте на кінець 15 ст. в українських землях, що входили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-кня­зівський лад, вони стали звичайними провінціями Литви.

Адмініст­ративно землі поділялися на воєводства, які складалися з повітів, а повіти — з волостей. У 1458 р. православна церква України і Білорусії виділилася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської.

Російська держава, яка утворилася внаслідок об'єднання північно-східних руських земель навколо Москви, уже наприкінці 15— початку 16 ст. стає одним із агресивних експансіоністських гравців. Вона не тільки змогла протистояти зазіханням на її землі з боку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримського ханства, а й претендувати на приєднання до своєї держави всіх земель, які в давні часи входили до складу Київської Русі.

Уже великий князь московський Іван III, за якого сформувалося основне територіальне ядро єдиної Російської держави, об'єднуючи навколо Москви землі, ставив своєю метою приєднати до Московії всіх земель, які входили колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею, своєю “отчиною”, а себе — “государем всея Руси”. Ряд чернігово-сіверських князів із своїми володіннями — Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Можайські та інші перейшли під владу Москви.

ІІ. Соціально-економічний розвиток України

в другій половині 14-16 ст.

Хоча складні зовнішньополітичні і внутрішні умови негативно впливали на економічний розвиток українських земель, але спинити його не могли. Розвиток ремесла, торгівлі, виникнення нових міст зумовлювали зростання попиту на внутрішньому ринку на сільсько­господарські продукти, передусім на хліб. Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосовувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і діставати за них гроші.

Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власні господарства — двори, які дістали назву “фільварки” (хутори). Фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі, посівів і виробляв більше продуктів на ринок, ніж двір. Якщо в дворі головною формою зиску селян були різні види данини, переважно натуральні, то у фільварку — панщина. З виникненням фільваркового господарства залежність селян від феодала набагато зросла. Отже, фільварок — багатогалузеве феодальне господарство, яке ґрунтувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основі ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру.

Зрозуміло, що для заснування і розширення фільварків шлях­тичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелен­ня селянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва. Якщо на початку 15 ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або з волоки, то наприкінці століття — 2 дні на тиждень, а в середині 16 ст. в деяких фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень.

1557 р. був прийнятий закон про проведення аграрної реформи на території князівства Литовського “Устава на волоки господаря его милости во всем Великом княжении литовском”. Цим законом передбачалося для здійснення оподаткування відповідно до доходності грунту, землі селян і вільні землі вимірювати і ділити на однакові ділянки в трьох полях — волоки, що дорівнювали від 16,8 — до 21,8 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під державне володіння та передавалися магнатам під фільварки, а гірші — між селянськими господарствами по одній волоці на дворище. “Устав на волоки” мав за мету впровадження єдиної системи замлеподілу, але одночасно став засобом збільшення відробіткової ренти. Це й закон значно обмежив права переходу селян і встановив для них низку натуральних повинностей. З появою цьо­го закону право селян на власну землю вже не визнавалося законом;

вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал.

Волочна реформа ще не прикріплювала остаточно селянина до землі. Проте, селяни підпадали під нагляд дрібної адміністрації, втрачалося значення сільської громади, ламався зв'язок, який її підтримував.

ІІІ. Українські землі під владою Речі Посполитої.

Хоч і були значними і вагомими завоювання литовців в Україні (1323-1569рр.), проте більш тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців мала польська експансія.

Початок польським завоюванням на українських землях поклав Казимір Великий, приєднавши у 1347 р. Галичину до Польщі. Необ­хідно зазначити, що у просуванні на схід короля підтримували не лише магнати, що сподівалися поширити свої володіння вглиб ук­раїнських земель, а й католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених. Крім того, поляки уклали угоду з угорським королем Людовиком про спільні дії щодо завоювання українських земель.

Полякам прийшлося в Україні вельми складно, місцеві бояри під проводом Дмитра Детка встановили свою владу, і Казимір був змушений визнати Детка фактичним правителем Галичини. Деякі бояри залишилися при своїх становищах, в урядових закладах вжи­вали українську мову поряд з латиною. Після смерті Казиміра, угорський король призначив намісником Галичини Володислава Опольського, онімеченого польського князя, і залишив йому широкі права.

З появою на політичному олімпі Ядвіги, Польща перемогла українські землі своєю сильнішою організацією. Про наслідки прийняття Кревської унії ми вже згадували раніше.

Процес політичного зближення Литви та Польщі завершився прийняттям Люблінської унії 1569 р., яка об'єднала ці дві країни в нову державу — Річ Посполиту. Незважаючи на те що союз Польщі та Литви дав змогу протистояти наступу Тевтонського ордену, в цілому він не пішов на користь українському народові. Деякі українські вельможі досить довго противилися унії — Олександр Чорторийський, Костянтин Острозький, Богдан Корецький, Костянтин Вишневецький. Останній на сеймі виголосив промову, вона варта того, щоб її повністю навести: “Заявляємо Вашій королівський милості, то ми приєднуємося як вільні і свобідні — з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми нарід такий благород­ний що не відступимо першенства ніякому іншому народові на сві­ті. Ми маємо княжі роди особливо славні і шанобливі своїм поход­женням,— було б нам прикро, коли б їх честь мало що-небудь порушити. Тому просимо, щоб вони були залишені при своїй честі. Також, що ми різних релігій, особливо грецької, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували”.

Проте наслідки Люблінської унії були не лише політичними. Ук­раїнські землі складали основну частину польсько-литовської держави, а українці становили 28% від всього населення країни. Після 1569 р. українські землі було поділено на 6 воєводств — Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке (Холмщина та Підляшшя).

Через Польщу в Україну проникла система станової організації суспільства. На відміну від класів, що відображають економічний ста­тус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Розмежування між станами стає спадковим і майже непроникним, станова належність стає неменш важливою категорією самоідентифікації, ніж віросповідання чи національність.(«я єстем шляхтич, але вбогий»)

У 16 ст. основними станами були князі, шляхта, міщани, селяни (посполиті) та духовенство. Ще з 15 ст. шляхетський стан отримав провідне ста­новище. Теоретично високе положення шляхти корінилося на “крові пролитій” на військовій службі королю чи великому князю. До цього стану належали різні соціальні групи. В Україні серцевиною шляхти були біля 30 княжих чи магнатських родів, що походили від династії Рюриковичів та Гедимінів. Верхня верства шляхти мала маєтки з 10—15 сіл і монополізувала місцеве управління. Але більш чисельними були нижні верстви шляхти, бо тисячі родин отримували статус шляхти, відбуваючи службу у походах та охороні замків. Загальна чисельність української шляхти, у порівнянні із всім насе­ленням, була невелика — 5% (для порівняння — у Польщі 8—10%). Проте, маючи теоретично ті ж самі права, українська шляхта не діставала вищих посад і потерпала від релігійного переслідування.

Мешканці українських міст складали до 15% усього населення. Польські королі та великі князі Литовські надавали містам Магдебурзьке право — феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів. У числі перших його дістали Хуст (1329), Львів (1356), Камінець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) і Київ (1494-1497), Крилів (1616).

Магдебурзьке право закріплювало права міщан, порядок виборів і функції органів місцевого самоуправління. Діставши магдебурзьке право, місто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканці вважалися формально вільними людьми, отримували ряд пільг і привілеїв.

Шляхта намагалася всілякими засобами спинити економічне зростання міст. Наприклад, у 1496 р. сейм заборонив міщанам ку­пувати землю і таким чином виключив міста з участі у сільському господарстві. Крім того, на міста було покладено великі податки, внаслідок чого вони не могли економічно розвиватися і занепадали. Населення міст не було соціальне однорідним. У міському управлінні, як правило, панувала місцева еліта. Торговці і купці входили до се­редньої верстви. Ремісники складали більшу частку населення, але фактично були позбавлені прав, оскільки не мали власності у місті й часто мешкали за його межами.

Селяни, які складали майже 80% населення всієї України, відріз­нялися від інших станів виконанням великої кількості різноманітних повинностей (відробіткова або натуральна рента тощо).

Духовенство було чисельним, бо церкви засновували шляхта, мі­щани і, навіть, селяни.

IV. Ідеологічна боротьба з полонізацією. Братства. Берестейська унія.

Пригадаємо, що Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, не змогла остаточно знищити рештки українських державних традицій, бо свідоме українське громадянство стало до оборони і боротьби з польським політичним, соціально-економічним і релігійним наступом.

Велику роль у боротьбі українського народу проти наступу католицизму й польсько-шляхетського гноблення відіграли церковні братства, які були національно-релігійними громадськими організа­ціями православного міщанства. Одним з перших широку діяльність у 80-х роках 16 ст. розгорнуло Львівське братство. Братства, членами яких були переважно цехові ремісники, торговці, матеріально підтримували свої церкви, допомагали хворим, бідним, старим, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів тощо. Згодом братства все ширше включалися в суспільно-політичний руд — відкривали друкарні і школи, організовували друкування по­лемічних творів, спрямованих проти католицизму на захист право­слав'я і права українського народу на свою національно-релігійну самобутність і незалежність.

Польський уряд намагався поширити політичну, економічну та культурну владу на український народ. Та добровільно зрікалися православ’я лише частина української верхівки. Щоб досягти поставленої мети, єзуїти висунули ідею унії — об'єднання православної церкви з католицькою під зверхністю Папи римського. Ця ідея знайшла під­тримку серед найбагатших українських магнатів і шляхтичів, які шля­хом введення унії намагалися зрівнятися в своєму політичному ста­новищі з польськими феодалами. Унію підтримували й деякі православні єпископи, а також київський митрополит Михайло Рогоза. Вони були незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, об'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися у політичних правах з католицькими єпископами, що мали титули “князів церкви”, засідали в сенаті і залежали тільки від Папи римського і частково від польського короля.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. в м. Бересті був скликаний церковний собор. Та оскільки на ньому були присутні як прихильники, так і противники унії, собор розділився на два окре­мих собори: православний і уніатський. Останній 18 жовтня 1596 р. проголосив унію. За цим актом замість православної церкви в Україні утворилася уніатська (греко-католицька) церква, яка була підпорядкована Папі римському. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковнослов’янською мо­вою. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, дістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обіцянка ніколи не була виконана.

Крім релігійних питань, в уніатстві велике місце посідали національні та політичні питання. Важливу роль у боротьбі проти унії та католицизму, в справі зміцнення національної свідомості відіграли полемічні твори, що були спрямовані на захист не лише православної віри, а й незалежності України, на забезпечення самостійності українського народу. Серед авторів цих творів необхідно назвати Івана Вишенського з його “Посланням єпископам-відступникам, від право­слав’я” та Христофора Філарета, автора відомого “Апокрисиса”. Література полемістів утягнула суспільство в першу справжню ідеологічну полеміку, вона сприяла піднесенню рівня усвідомлення народом самого себе і свого місця в навколишньому світі. Церковна боротьба в Україні переросла на визвольну і загрожувала існуванню польсько-шляхетської влади.

V. Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу

V.I. Генеза українського козацтва.

Слово“козак”у перекладі з тюркської мови означає “вільна людина”, “воїн”, “сторож” і вперше зустрічається у половецьких, візантійських та італійських джерелах 13 ст. для означення озброєних людей, які у східноєвропейських степах, на Чорноморщині давали відсіч татаро-монгольським завойовникам, охороняли кордони, супроводжували купецькі каравани, а у період між військовими справами підтримували своє існування землеробст­вом, тваринництвом, рибальством, полюванням, торгівлею сіллю, селітрою тощо.

Більшість концепцій виникнення козацтва сходяться на тому, що зародження козацтва обумовили соціально-політичні зміни, які відбувалися на українських землях, внаслідок їх захоплення іноземними державами. Давайте пригадаємо, що нам відомо із попередньої лекції про устрій Великого князівства Литовського? Всі землі Литви вважалися державною власністю і були поділені на ділянки, що називалися службами (приблизно по 200 десятин). Ці служби уряд роздавав всім бажаючим, але за умови доставляти на службу одного озброєного чоловіка до війська великого князя. Уся територія Великого князівства була поділена на землі і повіти. В кожному повіті був замок, де жив повіто­вий староста чи воєвода, що був головою адміністрації, суддею і військовим начальником того краю. Там, де природні умови були сприятливими, люди охоче брали служби, а у степових районах, де було мало води та час від часу нападали кочівники, землі пустували. Ці землі на південно-східних кордонах ще називали Диким полем, або Великим степом. Литовські князі вирішили незайняті землі роздавати не окремим бажаючим, а громадам, ясна річ, що громада зобов’язувалася по­стачати у військо князя озброєну людину. Так виник громадсько-вічовий устрій системи Речі Посполитої.

Боротьба козаків за справедливе розв’язання релігійних суперечок перетворилася на один із основних напрямів діяльності Війська Запорозького. Козацькі депутати неод­норазово втручалися у сеймову боротьбу між православними і католиками, вносили свої протести у місцеві та вищі органи влади Речі Посполитої.

Існування Запорозької Січі, як цілком самостійної сили, набуло міжнародного визнання. До Січі приїздили представники Австрії, Швеції, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Тут укладалися міжнародні угоди, велися дипломатичні переговори.

У різні періоди свого існування Запорозька Січ завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі. Найбільш рельєфно ця політична альтернатива державним структурам Речі Посполитої виявлялася в роки збройної боротьби, яка загострю­вала соціальні, релігійні та етнічні суперечності, генерувала у середовищі козацтва нові ідеї. В 1616 р. польський сейм визнав той факт, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка. Багаторічне функціонування Запорозької Січі, по суті, становило новий етап формування Української національної держави. Дух козацтва, який опанував всю Україну, охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку наступного етапу утвердження на українських землях державних органів управління. Держава, яка виникла в роки визвольної боротьби 1648—1654 рр., була її суспільно-політичним дітищем.

V.II. Боротьба козаків з турками і татарами.

З кінця 16 ст. українські козаки не лише боронили землі України від нападів турків і татар, а й здійснювали далекі сухопутні і морські походи. Здебільшого це здійснювалося без допомоги уряду Речі Посполитої. Турецький султан і кримський хан вимагали від польсь­кого уряду припинити походи козаків, але водночас самі продовжу­вали спустошливі напади на українські землі, розв'язували агресивні війни.

Запорозька Січ створила власний флот, який досить успішно протистояв Туреччині. Човни — “чайки” могли рухатися вперед і назад не розвертаючись, добре трималися на плаву і вміщували до 70 чоловік, які поперемінно веслували. Козацькі чайки легко маневрували і з часом виробилася ефективна тактика ведення морських боїв. Комбінуючи морські й сухопутні походи, козаки легко проникали у татарські та турецькі володіння.

Так, наприклад, у 1604 р. на багатьох чайках козаки підійшли до західного узбережжя Чорного моря. Оволоділи фортецею Варна, яка вважалася неприступною, розгромили турків, визволили багатьох невільників. У 1614 р. козаки двічі перепливали Чорне море і успіш­но громили турецькі міста Синоп і Трапезунд. А у 1615 р. спромо­глися дістатися до самої турецької столиці — м. Костянтинополя, яке охоронялося султанською гвардією. Під проводом П.Сагайдачного у 1616 р. козаки взяли і спалили великий невільничий ринок Кафу, куди татари звозили для продажу бранців, захоплених в Україні. Козаки знищили там 14 тис. турецьких вояків, потопили чимало ту­рецьких кораблів і визволили багатьох полонених.

Під час Хотинської війни (1621 р.) поляки звернулися до козаків по допомогу. П.Сагайдачний погодився допомогти полякам за умови, що цілій Україні будуть забезпечені релігійні та громадські права. Польський король Жигмонт III погодився надати Україні ті права, яки­ми вона користувалася до прийняття Люблінської унії. Крім того, старшого серед козаків могли обирати самі козаки, а уряд мусив лише його затвердити.

Ми не будемо зупинятися на ході Хотинської баталії, проте наголосимо, що тільки за допомогою українських козаків полякам дісталася перемога. Але, на жаль, самого Сагайдачного було поранено і він, повернувшись до Києва, незабаром помер. Розгром турків під Хотином полегшив боротьбу поневолених ними народів, передусім балканських, вселив у них віру в можливість визволення з-під турецького ярма.

Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії допомогла підвищити його авторитет не лише серед власного народу, а й на міжнародній арені.

Лекція 4.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

І ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ (середина XVII ст.).

РУЇНА.

План

1.Події 1648 – 1657 рр. в Україні. Богдан Хмельницький – фундатор нової української держави.

2.Українська держава в 1648 – 1654 рр. Переяславська угода 1654 р. Березневі статті.

3. Руїна (1658 – 1678рр.)

Література

1. Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К.,1994

2. Борисенко В.Й., Заремба С.З. Україна козацька.— К.,1993.

3. Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. —Львів, 1990.

4. Липинський В. Україна на переломі:1657—1659. Замітки по історії українського державного будівництва в XVII столітті // Липинський В. Твори: В 3-х т. – Філадельфія, 1990.

5. Мицик Ю., О.Бажан, В.Власов.Історія України. - К.,2010.

6. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка. — К.,1992.

7. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. — К.,1995.

8. Формування української державності в роки національно-визвольної війни.— Львів, 1993.

9. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України— К., 2005.

І. Події 1648—1657 років в Україні. Богдан Хмельницький – фундатор нової української держави.

Політичні події 40-50-х років 17 століття на українських землях змінили карту Європи. Найбільш масштабне козацьке повстання, яке отримало назву Визвольна війна, козацька революція, велике повстання чи національно-визвольна війна, безумовно, відіграло величезну роль у розподілі політичних сил в цьому регіоні. То що ж це було — національно-визвольна боротьба українців проти поляків, чи соціальна революція, яка втягнула у свою орбіту не тільки усі стани і соціальні групи, а й кожну окрему людину?

Якщо коротко зазначити причини зростаючого невдоволення народних мас України політикою Речі Посполитої, то необхідно наголосити на: посиленні гніту селян і міщан з боку польської шляхти, наступі на права козацтва й небажанні надати козацькі права значній частині селян і міщан, незахищеності православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідуванні православного духовенства й національно-релігійних утисках інших груп населення.

У сучасній історичній науковій літературі переважає думка про те, що доцільніше визначити події 1648—1657 років як революційні. По-перше, у новоутвореній Українській державі була повністю змі­нена соціальна ієрархія суспільства, бо до національної еліти потрапили ті верстви населення, які здобули собі це право “правом шаблі”. По-друге, і тут варто погодитися зокрема з точкою зору Н.Яковенко, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не до наших часів, визначили національний ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися дві культури — елітарна і простонародна: постать героя-козака, символічного борця “за волю України”.

Мета цієї революційної війни була утворити Українську державу, тим самим захистити мову, віру, культуру, звичаї, зберегти козацькі вольності, звільнити народ від утисків та експлуатації іноземних і місцевих феодалів.

Нагадаємо, що 17 століття в історії Європи стало періодом глибоких соціально-економічних перетворень, коли народи, переборюючи тяжкі наслідки феодалізму, ставали на шлях більш прогресивного розвитку, формували і зміцнювали свої власні держави, затвер­джували нові форми управління, впроваджували більш ефективні форми виробництва.

Події 1648—1657 років в Україні також не можна спрощувати, розглядаючи їх лише як визвольну війну проти польського гніту. Створення в ході цієї боротьби власної державності свідчить про те, що для цього багато чого мало змінитися в житті українського народу. Хто зміг створити цю державу і за рахунок чого? Це змогла зробити тільки велика соціальна сила, яка виросла на новому економічному укладі. Організоване військо, господарство нового фермерського типу, нові органи влади, що базувалися на виборності та самоврядуванні, разом і були новою державою, яка зародилась у надрах Речі Посполитої та, відкидаючи відсталий феодальний устрій з покріпаченим селянством, державну організацію свавільної польської шляхти, принесла вільну працю, засновану на економічній зацікавленості, нове демократичне управління, де більша частина населення мала виборчі права.