Вступ до курсу. 5 страница

Лекція 5.

Тема 5. Українські землі в ХІХ ст.

План

1.Політичне становище українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій в ХІХ ст.

2.Соціально – економічний розвиток Наддніпрянської України в ХІХ ст.

3.Західноукраїнські землі в ХІХ ст.

Література

1. Багатопартійна Українська держава на початку XX ст. Програмні документи перших українських політичних партій.— К.,1992.

2. Іванова Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України.— К.,1971.

3. Калугін Ю. Декабристи в Україні.— К.,1971.

4. Кирило-Мефодіївське товариство. У 3-х т.— К.,1990.

5. Кухта Б. З історії української політичної думки.— К., 1994.

6. Оніщенко І. Етно- та націогенез в Україні (Етнополітологічний аналіз).— К.,1997.

7. “Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України.— К.,1987.

8. Сергієнко Г. Декабристи і Шевченко.— К.,1971.

10. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х т.— К.”1990. Т.1.

11. Грицак Я. Нарис української історії. Формування модерної української нації XIX—XX століття.—К.,1996.

12. Гунчак Т.Г. Україна: перша половина XX століття.— К.,1993.

13. Литвин М.Р. Історія Галицького стрілецтва.— Львів, 1990.

14. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого сто­ліття.— К.,1993.

1.Політичне становище українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій в ХІХ ст.

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% населення підлягали російським імператорам їх в Росії називали малоросами) і 20% населяли імперію Габсбургів (їх на Галичині називали русинами).

У 1796 р. царський уряд Росії замість намісництв створив в Україні губернії із звичайною для інших губерній Росії системою управління. На початку XIX ст. було 9 губерній: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Губернії поділялися на повіти. Для посилення своєї влади царський уряд будував систему управління за військовим зразком. Існували генерал-губернаторства: Малоросійське, Новоросійське-Бессарабське та Київське. На чолі губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою.

Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру, ліквідувати національні особливості та руси­фікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався ростом бюрократизації, ключові позиції в адміністрації займали переважно російські чиновники.

Нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість з яких користувалася магдебурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім втратив самоврядування, і більшість міст перейшла в підпорядкування губернській адміністрації.

З 1817 р. голова департаменту військових справ Олексій Аракчеєв запровадив в Україні військові поселення. Близько 500 тис. солдат будували поселення на зразок військових таборів, у яких все життя регламентувалось (дозвіл на шлюб, право мати дітей тощо). В Україні існувало біля 20 таких поселень.

Протягом XIX ст. внаслідок природного приросту й швидкої ко­лонізації малозаселених районів Півдня зростає населення України. У 1795 р. у Східній Україні мешкало 8,2 млн. чоловік, а у 1858 — 13,5 млн. Особливо швидко зростало населення Степової України та Новоросії.

Західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина мала назву Королівство Галіції і Лодомерії і поділялася на 19 округів, якими керували призначені австрійським урядом старости. Адміністрацію “королівства” очолював губернатор, якого призначав імператор. Імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, у якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духовенства. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники, що призначалися урядом.

В цілому західноукраїнські землі займали територію 70 тис. кв. км, на яких на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. чоловік, а у 1897 р.— 6 млн.

2.Соціально-економічний розвиток Наддніпрянської України в ХІХ ст.

У першій половиніXIX ст.в Україні відбувався швидкий розклад феодально-кріпосницької системи і формувався новий більш прогресивний капіталістичний уклад. Хід економічного розвитку підтвердив, що виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в стадію кризи: товарно-грошові відносини швидко прони­кали в поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або змушуючи пристосовуватися до нових умов.

Середньовічна промисловість почала переростати в індустріальну. Купецький капітал набував чіткого буржуазного вигляду, а підприєм­цям-капіталістам належала головна роль у руйнуванні старих і вста­новленні нових буржуазних відносин.

З метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку були проведені буржуазні реформи.

У 1855 р. в промові перед московськими дворянами Олександр II заявив, що краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки крі­паки скасують його знизу. Реформи торкнулися різних напрямів су­спільно-політичного життя. Проте основне місце серед низки заходів займала селянська реформа, яка і скасувала кріпосне право в Російській імперії.

Щодо причин скасування кріпосного права, то вчені не мають єдиної узгодженої точки зору на них. Деякі дослідники наголошують саме на економічних причинах, підкреслюючи, що відкриття чорноморських портів і участь у світовій торгівлі зробили ще більш помітними недоліки кріпацької праці — тобто кріпацтво, перш за все не виправдовувало себе економічно.

Інші дослідники вважають, що селянські невдоволення й виступи спровокували дії уряду. Французькі історики схильні підкреслювати роль у реформах ліберальної інтелігенції, яка піддавала кріпацтво моральному осуду. Англійські вчені називають основною причиною скасування кріпосного права економічне відставання від Заходу, а також прагнення модернізувати армію. У будь-якому разі поразка у Кримській війні стала детонатором необхідності зміни існуючого становища.

Умови звільнення селян були викладені у “Положеннях 19 люто­го”, які складалися з Маніфесту 19 лютого 1861 р. та 19 окремих законодавчих актів, у яких визначалося правове становище селянства. Ці документи вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням кріпосного права: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею і визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Згідно із законоположеннями звільнення селян від кріпацтва мало відбутися поетапно, протягом двох років. Селяни діставали у власність землю, на якій раніше працювали в поміщиків, за певний викуп, і мали сплачувати його протягом 20 років. Розмір наділів вста­новлювався залежно від якості землі й характеру господарства на кожну душу. Наприклад, для губерній Південної України передба­чався єдиний так званий указний наділ, який становив від 3 до 6,5 десятин на душу.

Ціла категорія “дворових” селян, які у свій час були відірвані від хліборобства і допомагали поміщикам у господарстві, зовсім не одер­жали ніякої землі й повинні були записатися до міщанського стану.

Хоча офіційно реформа покликана була полегшити долю селян, провадилась вона з максимальним урахуванням поміщицьких інтересів. Проте до цілковитого обезземелення селян справа не дійшла:

більшість поміщиків розуміла, що краще прив'язати селянина до клаптика землі, з тим щоб потім його експлуатувати як наймита із земельним наділом.

Услід за селянською реформою було проведено ряд інших реформ щодо найважливіших питань державного устрою Російської імперії, які так чи інакше стосувалися українських земель.

У 1864 р. була проведена земська реформа, яка передбачала ство­рення земських установ для управління місцевими справами — торгівлею, шкільною освітою, охороною здоров'я, поштою, шляхами. Делегати до земств мали обиратися з трьох груп населення: великих землевласників, міського населення і селян. Створювалися земські управи, які діяли під наглядом губернаторів. Вводився земський податок.

В цьому ж році розпочалася судова реформа. Суди стали незалежними органами, мали засідати відкрито і розглядати позиції обох сторін, вводилася адвокатура, суди присяжних.

Міською реформою 1870 р. створювалися виборні органи місце­вого самоврядування — міські думи, що відали подібними до земств справами. Міські думи стають осередками ліберально-демократичного руху.

Реформа шкільництва відкрила більший доступ до освіти для нижчих верств населення (включаючи університети). Були удосконалені програми навчання, надана більша автономія університетам, послаблено цензуру.

З 1874 р. військова повинність поширювалася на всі верстви суспільства, скорочувалася тривалість служби з 25 до 6 років, вводився ряд правил звільнення від військової повинності.

Таким чином, реформи 60—70-х років, проведені царизмом, намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій до потреб капіталістичного господарства. Було введено деякі елементи буржуазної державності: створено виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління, виборні органи суду, вста­новлені більш гнучкі форми фінансового контролю і цензури, за­кріплені принципи всезагальності в комплектуванні армії тощо.

Особливості економічного розвитку України у другій половині XIX ст. полягали у високих темпах та рівні розвитку при господарській диференціації окремих районів, високому рівні концентрації виробництва на великих підприємствах, великій залежності від іноземного капіталу тощо.

Соціально-економічний і політичний розвиток

на початку XX століття.

XX століття стало принципово новим періодом в історії України. На початку нового століття світова капіталістична система перейшла до нової стадії — монополістичного капіталізму (імперіалізму), що істотно змінило структуру промисловості. На цей час Україна стала другим за значенням промисловим регіоном Російської імперії. Ос­новна промисловість її створилася буквально за 10 років бурхливого розвитку у 90-х роках XIX ст.

Склалися великі промислові райони — Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний. Нікопольський марганце­вий та Південно-Західний цукровий. У 1900 р. в Україні зосереджувалося 69,5'% загальноімперського видобутку кам'яного вугілля, 57,2% залізної руди, 51,8% виплавки чавуну, 58% сталі. Тут розміщувалося понад п'яту частину підприємств, вартість продукції яких становила 17,5% усіх по країні.

Але якщо видобувні галузі розвивалися швидко і 1913 р. давали 70% видобутку сировини всієї імперії, то у виробництві готової продукції Україна залежала від Росії. В цілому економічний прогрес України багато в чому відбувався швидше, ніж у центрі країни. Проте господарська політика уряду була здебільшого несприятливою для інтересів України, позбавляючи її через політику ціноутворення капіталу і прибутків.

Промисловість виникла переважно в акціонерній формі, що полегшувало її монополізацію. На початку XX ст. розпочався процес інтеграції галузей виробництва, утворення монополій. У 1902 р. створено могутній синдикат “Продамет” (Товариство для продажу виробів російських металургійних заводів), який поширив свій вплив на галузеві підприємства не тільки України, а й Польщі, Центральної Росії, Уралу, Сибіру. У 1904 р. утворено синдикат “Продвугілля”, що діяв на Донбасі.

Підвищення попиту на сільськогосподарську техніку прискорило процес монополізації цієї галузі виробництва. У 1907 р. відбулося злиття трьох найбільших фірм півдня Росії з капіталом у 1,5 млн. крб. Через кілька років цей синдикат об'єднав 18 найбільших фірм і зосередив у своїх руках 73% виробництва сільськогосподарської техніки.

Великі операції ці монополії здійснювали через Київську біржу, Харківську кам'яновугільну і залізоторговельну біржі.

Розвиток промисловості зумовлював піднесення банківської справи, виникло чимало банків різного профілю. Відбувалося перетворення банків як посередників у всесильних монополістів капіталу, створювалися банкові монополії. Провідну роль у зрощуванні промислового і банківського капіталу відіграв Азовсько-Донський монопольний банк. Це свідчило про виникнення в Україні фінансового капіталу, типової форми імперіалізму.

Посилювалося в цей час проникнення іноземного капіталу в Україну. Частка іноземного капіталу у 1900 р. в промисловості Ук­раїни досягла 80—90%.

З розвитком капіталізму змінюється соціально-класова структура суспільства. Індустріалізація і урбанізація дуже слабо позначилися на українцях, які у більшості своїй залишалися селянами. У 1897 р. в містах проживало 16% українського населення. Загальна кількість промислових робітників України становила 7% робочої сили.

Робітники-українці були зайняті здебільшого у сільському госпо­дарстві, у цукровій промисловості та на залізничному транспорті. Становище робітників було тяжким. Закон 1897 р. встановлював тривалість робочого дня для чоловіків 11,5 години, для жінок і підлітків — 8 годин. Платню часто видавали продуктами, накладали досить високі штрафи.

Світова економічна криза 1900—1903 рр. негативно позначилася на економіці України, особливо вразивши підприємства металургійної та вугільної промисловості.

Капіталізм все глибше проникав і в сільське господарство. Проте розвиток нових виробничих відносин гальмувався численними пере­житками феодально-кріпосницької системи. Головною проблемою залишалося велике поміщицьке землеволодіння. У 1905 р. із 41,8 млн. десятин земельної площі України (без Криму) близько 10,3 млн. десятин належало 31,3 тис. поміщиків. Майже 3 млн. десятин було у державних установ, церкви, купецтва, духовенства та іноземців. І на 3,1 млн. селянських дворів припадало 25,5 млн. десятин землі. В цей же час в Україні з юридичної точки зору селянина вважали напівгромадянином: він не міг розпоряджатися землею, не міг пересуватися по країні (бо потрібен був паспорт), до 1904 р. зберігалося покарання різками.

Панування поміщицького землеволодіння, малоземелля селян, їхнє політичне безправ'я стримували прогресивний розвиток країни і породжували питання політичного переустрою.

Україна під час революції 1905-1907 рр.

У січні 1905 р. в Росії спалахнула революція, яка тривала більше двох років, була породжена невирішеністю земельного питання, погіршенням матеріального становища всіх людей (через поразку у російсько-японській війні), феодально-кріпосницькою господарською системою, відсутністю демократичних прав і свобод та національним гнобленням.

Революція охопила і Україну. За січень-березень 1905 р. відбулося біля 200 страйків робітників, селянський рух охопив 64% повітів, вибухнули повстання у війську: бунт на панцернику “Потьомкін”, повстання на крейсері “Очаків” під проводом лейтенанта П.Шмідта, збройний виступ саперних батальйонів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським.

У ході революції виникли ради робітничих депутатів — загальні збори делегатів від страйкуючих підприємств, які мали метою керівництво страйками. Як органи влади їх розглядали тільки більшовики. Ради відігравали організуючу роль в революції, їхня популярність була зумовлена соціальною загостреністю ситуації та відсутністю в країні елементів демократії.

За характером революція була народною, в ній взяли участь різні соціальні верстви — пролетарі, селяни, підприємці, дрібна буржуазія, інтелігенція та різні політичні партії. Одним із головних досягнень революції стало запровадження у Російській імперії парламентаризму. Революція підірвала самодержавство, як тип влади, що був пережитком кріпосницької епохи. Маніфест 17 жовтня 1905 р. “Про удосконалення державного порядку” запроваджував новий орган — Державну думу, як форму парламентаризму, магістрального шляху політичної еволюції розвинутих країн. Дума наділялася законодав­чими правами, стверджувався принцип: закони не матимуть сили без схвалення Думою. Та насправді влада Думи виявилася ефемерною, її права обмежувалися. Спочатку вийшов указ про відповідальність Ради Міністрів і міністрів тільки перед царем. У “Положенні” від 20 лютого 1906 р. вищою палатою визнавалася Державна Рада, яка мала право “вето” на законопроекти Думи. У квітні 1906 р. було прийнято виборчий закон, за яким і обирали першу Думу. Вибори до Думи відіграли важливу роль у політичному житті України, яка заявила про свої окремі вимоги і права. Від України було обрано 102 депутати. У першій Думі була сформована українська Парламентська громада чисельністю 44 чоловіки. Очолив фракцію адвокат і громадський діяч із Чернігова І.Шраг. Громада мала і власний друкований орган “Український вісник”. Українська громада в першій Думі лобіювала аграрне і національне питання. М.Грушевський склав декларацію (проект засад автономії), що її мав виголосити голова Громади. Проте не встигли, бо на 72-й день існування Дума була розпущена царем. У Думі другого скликання також була сформована українська фракція, яка ставила своїм завданням домогтися автономії України, місцевого самоврядування, введення української мови для навчання у школі, створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах. Проте і друга Дума проіснувала досить недовгий термін. У Думах третього та четвертого скликань української Громади не створювали, хоча т.зв. українське питан­ня піднімалося. У 1913 р. на засіданні четвертої Думи виступив Г.Петровський з доповіддю “Про національне питання”, яка викли­кала протести не лише з боку чорносотенців, а й лібералів. Стало ясно, що в умовах царської Росії вирішити питання автономії України неможливо.

Одним із найважливіших і найгостріших питань революції 1905— 1907 рр. було аграрне питання. Різні суспільні угрупування і політичні партії пропонували свій шлях вирішення цієї проблеми. Представники лівого радикального напряму були впевнені, що зробити це можна лише насильницьким знищенням поміщицького землеволодіння. Але у питанні про те, що треба робити далі із землею, думки їхні розходилися. Більшовики вважали за необхідне провести націоналізацію землі. Меншовики наполягали на муніципалізації, цю саму думку поділяли і УСДРП та УДП. А есери та трудовики пропонували встановити “трудову норму”. Ліберали наполягали на викупі землі у поміщиків за “справедливу” (не ринкову) ціну, а потім передачу її в оренду або продаж селянам на виплату через банк.

Уряд мав власну програму, суть якої — збереження поміщицького землеволодіння. Прийнята в ході революції аграрна реформа одержала назву “столипінської”, за прізвищем прем’єр-міністра Росії П.Столипіна.

Столипінська аграрна реформа на Україні.

Вона мала на меті прискорити розвиток сільського господарства та створити на селі міцний прошарок заможних селян, які б були опозицією соціалістичним ідеям.

Реформа складалася із трьох частин: примусове зруйнування общини, насадження хуторів та відрубів; фінансова підтримка селян через Селянський земельний банк (створений у 1883 р., перше відділення мав у Полтавській губернії); переселення селян на східні окраїни Російської імперії.

Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав у “общині”, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг покинути общини, не міг продати землю, якою користувався, тому що вона належала общині. Общинне існу­вання не давало можливості застосовувати ліпші засоби виробництва, впроваджувати кращі сівозміни, користуватися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами тощо. Ще гірші наслідки спричинила община для України, де населення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Саме тому в Україні аграрна реформа мала найбільший успіх, і число селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили зем­лю в індивідуальну власність, було найбільшим (наприклад, на Правобережжі — понад 50%). Проте аграрна реформа викликала вороже ставлення як з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників, так і з боку соціалістів різних напрямів, які розуміли, що реформа ліквідує сільський пролетаріат. В Україні лише поодинокі землевласники поставилися до реформи прихильно — Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Журавський.

Столипінська аграрна реформа відкрила можливості переселення селян на вільні землі за Уралом. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії, правда, багато хто з них, розорившись, повернувся назад, не знайшовши відповідних умов для життя.

Разом з тим, треба зазначити, що ця реформа дала відчутний поштовх розвитку сільського господарства та аграрного капіталізму, прискорився агротехнічний прогрес — раціональне використання землі, перехід від трипілля до багатопільної системи, спеціалізація Правобережжя, Лівобережжя та Півдня. Реформа вплинула на розвиток фермерських господарств, проте мала негативні наслідки У соціальному плані.

Українська політична думка